У вогні плавильника. Срібло

Ганна Гороженко

У вогні плавильника. Срібло

Художник-оформлювач М.С. Мендор

© Ганна Гороженко, 2021

© М.С. Мендор, художнє оформлення, 2021

* * *

Частина I

Таким чином, я передав тобі ключ для відкриття багатьох зачинених дверей, і відкрив я врата у глибинне святилище Природи. І якщо хто-небудь інакше все це розташував, у мене з ним не буде жодних протиріч, бо все до єдиного лине.

Еш Мецареф.Вогонь плавильника.Гл. 1.

Розділ I

– Стій і мовчи! – корд зблиснув над головою двох ченців, яких тримали дужі руки козаків. Чорнявий ротмістр у темно-синьому доломані ще раз замахнувся зброєю, від чого чорнорясні затремтіли і зіщулились. Надвірний козак хижо всміхнувся, нахилився ближче до полонених і нахабно збив долонею з одного з ченців клобук, той впав і покотився у траву. – Це землі Видубицького монастиря… ви не смієте… – прошепотів один з бранців – утім, злякавшись власної сміливості, враз побілів, очі свої потупив, відвернув обличчя від командира, аби не перетинатись із ним поглядом.

– Корецькі сміють будь-що. Затям це! – шляхетський слуга у синьому випростався, харкнув на землю і неквапливо став встромлювати зброю у піхви. – А тепер геть з моїх очей і передай своїй братії – якщо повернетесь, шкуру спущу. Я не жартую, втямив?! – схопив сміливішого ченця за барки і відірвав худорляве тіло від землі.

Монах заплющив очі і за мить відчув, як летить униз, на слизьку траву, змочену ранковими росами.

Світанок розливався молоком по темному небу, відбивався білим сріблом на поверхні холодної води. У заплави Кончі-Заспи він увірвався п’янкими травневими пахощами та пташиним тьохканням. Чи це не Рай? Жінка у чорному стриманому вбранні і в білому рантуху на голові їхала у дормезі. Вона постукала у стінку карети, аби візниця спинився. Власноруч відчинила дверцята і вийшла на узбережжя Дніпра. Скинула на землю теплу шубу, підбиту соболем і наблизилась до ріки. На повні груди вдихнула крижаний, однак солодкий аромат – від якого тіло почало злегка тремтіти. Відчепила застібку, що нею був закріплений тонкий серпанок і зняла головний убір. Візниця, який вже підняв шубу, схопив і тонку білу паволоку і застиг у німій покорі біля широкого дормезу князів Корецьких. Жінка зробила кілька кроків до дерев, які зависли над водою. Дрібні хвилі плюхкались об їхнє міцне коріння. Пані торкнулась рукою пружного молодого листя і втулилась поглядом у жовтаво-рожеві зблиски, в ореолі яких стрімко підіймалось сонце.

Вона усміхалась. Звісно, усміхалась – бо тепер це ж її землі. Заплави, береги, дерева… Конча-Заспа віднині і навіки вічні – земля Корецьких.

Перша сивина торкнулась скронь Анни. Та попри це старість боялась селитись у цьому стрункому жіночому тілі – надто сильно опиралась природі княгиня. Лише кілька зморшок біля очей – це все, що зміг відвоювати собі «поважний» вік. Повіяв холодний вітер і локон вибився із заплетеного в косу темного волосся. Жінка завела неслуха за дрібне вушко, ще раз обвела поглядом широку ріку і рушила у бік карети. До неї вже наближались козаки Корецьких, які виїхали назустріч господині. Один із них, у темно-синьому доломані, її найвірніший слуга із запальною вдачею зістрибнув із коня і шанобливо схилив голову.

– Землі чисті. Жодного чужинця тут нема, ваша світлосте.

– Добре, Євстафію. Перевірте усі заплави і поставте на них наших людей. Я планую гарно заробити на виловленій тут рибі. – Візниця безшумно наблизився до пані і турботливо виклав на плечі княгині шубу, вона ж нею запнулась і знов повернулась обличчям до ріки. – Доручаю вам розселити моїх селян у монастирських будівлях.

Чорнявий ротмістр ще не встиг відповісти, як до його вуха долинув шерхіт, він зирнув у бік хащів, схопився за шаблю і рвонув на кущ бузини. Гілля із білими китицями затремтіло і щось звідти зойкнуло. Княгиня обернулась і помітила дещо темне і велике, що з боку чагарника її вартові вже волокли по мокрій землі.

– Відпустіть. Я не винен! – заволав юнак у чорній рясі, прикриваючи голову. Та його не дослухались. Один з козаків зірвав з молодика торбу і витрусив її нутрощі на траву. З неї випав обмотаний грубим сукном окраєць хліба і жовклий згорнутий папір із дрібною сургучною печаткою.

– Що це? – вказала на аркуш княгиня.

Вона зірвала печатку з листа, щойно передали його вартові. У ньому дрібно одним рядком виведено «В Софії під захистом Георгія».

– Що це? – повторила жінка в чорній сукні, наближаючись з папером до юнака у рясі, якого міцні руки слуг поставили на землю. Вона обпекла поглядом хлопця – то був лише послушник.

– Не знаю. Наказали передати отцю Антонію, – пропищав той, все ще закриваючи обличчя від страху.

– Хто наказав? – голос пані став металевим.

Хлопець боявся глянути на жінку у чорному, але мовчав.

Один з вартових штурхонув юнака в печінку і той заскиглив, схопившись за живіт.

– Мені в братії наказали забрати це вночі у корчмаря з Подолу і доставити до отця Антонія. Відпустіть, я нічого більше не знаю.

– Але чому сюди? Тут був Антоній? – буркнув до хлопця козак княгині.

– Він мав сьогодні прибути сюди з перевіркою, – юнак зіщулився, очікуючи нового удару.

– Антоній Грекович – права рука настоятеля монастиря Іоасафа… Митрополичий посланець, – прошепотів ротмістр на вухо княгині.

Жінка ствердно кивнула.

– Відпустіть малого. Хай іде. – Анна зачепилась поглядом за звивистий рядок на папері. – «В Софії під захистом Георгія» – що ж це могло бути?

Послушник жваво накивав п’ятами. «То дитя точно нічого не знає. Сіре мишеня… А це ж послання напевне важливе. Отець Антоній і справді головний розрадник Іоасафа, людина близька до унійного митрополита Іпатія Потія… А ще розпорядник книгозбірні та друкарні Видубицького монастиря. Його влада навіть більша за повноваження ігумена. Але чому листа відправили сюди? Це має бути щось таємне, аби сховати подалі від Києва – тут, серед заплавів…».

В таких роздумах пані сідала у карету. Вже в дормезі вона вдивлялась у жовтавий аркуш – цупкий, це значить – папір дешевий. Піднесла його до носа – від аркуша тхнуло брагою. Тонкі губи невдоволено скривились. «І все ж таки цей лист має велике значення для отця Антонія, а відтак і для Іоасафа. Але що, що саме цей рядок означає?» Карета їхала поволі, погойдуючись, – у напрямку Лісників, де на горі височів замок Корецьких.

Розділ II

Замок стояв на самій маківці гори, одинокої вершини серед розораних полів. Довкола високого пагорба – намистом розсипані дерев’яні хати князівського люду. Замок – це міцна фортеця, обнесена частоколом. Обійстя Корецьких не взяти навіть армії з гарматами. Та й не нападають на замок вороги – бо самі побоюються князівських козаків, слава про їхню відвагу та жорстокість шириться теренами Речі Посполитої. Чоловік Анни Корецької Юхим ось вже добрий десяток років не вилазить із сідла – воює то з московитами, то з молдованами. А її старший син Самійло розганяє татар на південних землях. Відтак сімейні справи – в руках норовливої княгині. А характер у неї міцний, залізний. Збирає вона під свою руку всі довколишні землі під Києвом. Викуповує чужі маєтки або ж бере їх силою. І хто зна – може й сам золотоверхий Київ впаде їй скоро до ніг?

Все думала й гадала Анна Корецька про листа із загадковим рядком. І якби не був він відправлений правій руці Іоасафу Биховському – то вже й забула б давно про нього. Але ігумен Видубецького монастиря – людина хитра й розумна. Та й з Корецькою давно сперечається. Не захотів Іоасаф продавати княгині Кончу-Заспу, яка межує із її Лісниками. Попри вмовляння та щедрі пропозиції. Тож вирішила Анна прибрати до рук ці землі силоміць. Та за роки спілкування і протиборства із ігуменом Корецька вже взнала – той розраховує наперед кожен свій крок. Всі його рішення виважені, а оборудки – успішні. Нерідко Анна думала – чи Богові служить намісник Видубицького монастиря, надто все легко йому вдається. Тому й до листа із таємничим посланням поставилась підозріло.

Іоасаф Биховський приїхав у Київ щойно була погоджена унія в Бресті. Року 1596 низка православних єпископів, які підпорядковувались досі Константинополю, перейшли під руку Папи Римського. За такий зухвалий в очах більшості православних перехід понтифік погодився залишити уніатам візантійську літургію та службу Божу на церковнослов’янській мові. Видубицький та Софійський монастирі і ще кілька церков були у Києві тим осередком, який підтримав унію. Та попри осуд більшості вірян – день у день ця братія багатшала. Ось вже й поруйновані часом та битвами мури почала відбудовувати. Звідки ж у ченців-уніатів таки статки? Кияни цього не могли втямити.

Анна Корецька сиділа поруч із комином, в якому палахкотів вогонь. Вдивлялась у чорне розжавріле вугілля, над якими завели свої бісові танці вогняні пелюстки. Центральна зала, в якій завжди було прохолодно, наповнювалась теплом та тяжким смоляним запахом горілого дерева. Княгиня перевела погляд на чоловіків портрет – Юхим у своєму блискучому панцирі поглядав на неї зі стіни. Ось і зараз він, як завжди, у військовому поході. Жінка й сама дивувалась – як їй вдалось народити сімох дітей від чоловіка, якого ніколи не було вдома. Нині ж діти стали її посланцями – всі пантрують маєтки родини Корецьких, охороняють родові землі. І лише її старший, улюбленець Самійло, разом із батьком здобуває у битвах славу для їхнього роду.

Пані знов кинула оком на записку, що лежала на стільниці поруч. «В Софії під захистом Георгія». Що ж це може бути?..»

Думки перервала служка, яка вскочила у залу і бігцем попрямувала до господині. Корецька здивувалась такому поспіху челядниці і втупилась у неї незмигненим поглядом. Та ж набігу, ковтаючи слова, вигукнула:

– Ваша світлосте… за брамою… там!

До Корецької долинули звуки сурм. «Невже напад?» – пані рванула на замкову стіну. За муром в оточенні озброєних вартових, які щойно припинили сурмити, стояв огрядний чоловік у рясі, підперезаний дорогим паском із червоного оксамиту, гаптованого золотом. Поважний чернець застиг біля своєї карети, яка була запряжена четвіркою чорних кобил, поставив руки вбоки, пильно вдивлявся за частокіл і важко дихав. Побачивши жінку в чорному, яка схопилась за нагострені верхівки огорожі, він збагровів. З гори свого муру княгиня увіп’ялась очима у розлюченого Іоасафа Биховського. Поруч із ним та його кіннотниками вона помітила ще кількох незнайомих їй шляхтичів.

– Пані Корецька-Ходкевичівна! – голос Іоасафа був грубим і суворим. – Добре начулись вуха мої від знаних людей, і очі мої нагледілись, що ви, пані злостива, кривдите церковну братію. Не лише сама – а й чоловіка свого до зла примушуєте, бо і його за ваші гріхи покарають. Але Господь справедливий, і ніколи вам, Корецьким, в ваших справах не допоможе. З цього дня – Ходкевичівна, ночей не досинайте, чатуйте на мене – бо я нині промовляю вам одповідь. І я від імені матінки Церкви оголошую вам – мститись буду! – Биховський спинився, аби схопити ротом побільше повітря, і вказав на чоловіка у зеленому фалендиші, який тримав у руках аркуш-цидулку. – Цей пан возний. Я подаю на князів Корецьких до суду, і будьте певні – переможу. Ви будете покарані, Корецькі!

Хазяйка Лісників на це згори свого муру хижо засміялась. Жіночий регіт відбився луною і ширився її землями, наповненими власним підневольним людом. Роздратований свавіллям Корецької, Іоасаф ступнув ногою і майнув у бік карети. За ним слідом рушили його вартові-кіннотники. А чоловік у зеленому із цидулкою в руці так і лишився стояти, тремтячи, очікуючи, поки козаки Корецьких заберуть згорнуту «одповідь» настоятеля Видубицького монастиря.

Княгиня ж неквапливо поверталась до своєї натопленої зали. І попри удавану веселість, усім тілом своїм відчувала вона ненависть Іоасафа. Немов кожна частина єства була догори проссякнута його злістю. «Хай би йому… може справді з нечистим цей панотець водиться?». Корецькій захотілось просто зараз з головою зануритись у воду, аби змити, як бруд, усі прокльони Биховського. Тож жінка наказала приготувати їй купання з травами.

– І бабу Параску поклич, – звеліла служці, щойно та залила водою глибоку діжку.

Корецька, не чекаючи на челядь, розстібнула тугий корсаж, зняла чорну вовняну спідницю – залишившись в самій довгій сорочці з тонкого, як серпанок сукна. Запустила руку у теплу воду. Вона парувала, на її поверхні кружляло листя молодого любистку та м’яти і ширило пахощі невеликою кімнатою господині. Віконниці в цій залі завжди зачинені, тож навіть у сонячну погоду світлу сюди – зась. Кімнату осяювали свічки у золотих німбах. Вони зашипіли і затремтіли в ту мить, коли двері в покій рипнули – на порозі спинилась у високому чорному очіпку баба Параска. Щільно зачинивши за собою двері, діловито зайшла в кімнату і кинула на стіл зав’язану вузлом хустку. Параска була дужою, хоч засмаглі руки та лице її були посічені глибокими зморшками, а відтак видавалась вона жінкою вже старою, навіть древньою. Та очі в неї були, як в орлиці – пильні та колючі, мабуть від того її недоброго погляду, яким зустрічала кожного, хто перетинався із нею, Лісниками та усіма околицями ходять чутки – що то відьма живе за частоколом князівського замку.

– Що ти мені принесла? – поцікавилась княгиня, залізши у теплу воду.

– Зозулька моя, – мовила Параска пошепки, підносячи до хазяйки кульку мила з подрібненими прянощами і травами, – це аби ваша шкіра була чистою та білою, як перший сніг.

Корецька на це всміхнулась. Подобались їй красномовні мадригали старої.

Баба заходилась ретельно вимивати обличчя Корецької. Лише древній і мудрій Парасці княгиня дозволяла торкатись себе. Хазяйка Лісників заплющила очі, і вже майже задрімала, шепотіння старої, яка нависла над нею, господиню заспокоювало – хто зна, які заговори шептала Параска, але вони діяли. До княгині із кожним подихом поверталися сили. Баба дістала зі свого клунка грубу склянку, а з неї – буру суміш, якою намащувала щоки та губи княгині. В ній потовчені коріння марени, ладан, шафран і мірра – пахучі, як дорогі масляні парфуми, що їх купці привозять зі Сходу.

– Ви ж пам’ятаєте княгине, що змиєте це завтра на світанку водою зі струмка? І ваші щоки і губи будуть палати юнацьким рум’янцем аж до самої неділі. – Параска продовжувала шепотіти, тепер вже втираючи у білі руки господині бджолиний віск. Шурхання її сухих губ породжували в голові Корецької марення – виринали з пам’яті знайомі обличчя та щасливі миті її далекого дитинства, давно забуті і припорошені пилом буремних років. Та раптом Параска спинилась і мовила вже не пошепки, а грубим своїм грудним голосом. – Щось ви, пані, наче сама не своя? Бачу я ворона темного над вами… Недобре це…

– Так, Параско… Це за землю чвари. Одповідь сьогодні привіз мені отець Іоасаф… – стомленим голосом мовила княгиня, так не хотіла вона прощатись зі своїми видіннями.

– Я отця добре знаю. То не він… Той ворон лютий, моя пані, він простягне крило своє над вами… Остерігайтесь його… А з Іоасафом я знаю, що ми вдіємо.

Баба хвацько схопилась за простирадло і стала допомагати своїй хазяйці виходити з води.

– Я, зозулько, в лісі яйце знайшла… – хитро мовила стара і примружила праве око. Княгиня кинула на неї запитальний погляд. – То ми з вами зараз отця Іоасафа ним заворожимо. – Параска задоволено усміхнулась чорним беззубим ротом. В зморшкуватій бабиній руці яскравів білим пташиний плід. Ворожка поклала його на глиняну таріль і піднесла свічу. Корецька заховала золотого хреста під вологу сорочку і наблизилась до столу, залишаючи на підлозі мокрі сліди. Княгиню калатало від холоду, вона невпевнено торкнулась яйця і безпорадно глянула на бабу. Та ж лише кивнула:

– Не бійся, голубко… – роззявивши у посмішці свою старечу чорну порожнину…

Цієї ночі Корецька довго не могла заснути. Все дивилась, як блимали свічки у її кімнаті. Все не йшов з голови Іоасаф і та загадкова записка. Чи допоможе парасчине ворожіння? «От жеж невгамовний Биховський… Треба було на мої умови приставати, коли я була ще доброю». Попри все княгині хотілось тепер насолити ще більше ігумену. А значить треба здогадатись – про що ж той таємничий лист. «В Софії під захистом Георгія… В Софії… Так це ж Софія Київська!..» – Корецька ахнула своїй здогадці і плеснула у долоні – «Точно, це ж храм! А Георгій це – мабуть ікона, в якій щось заховано… Як я раніше не второпала!»

Корецька вдоволено усміхнулась. Звісно, ось де хованка, в якій щось важливе для Биховського. А якщо вона це знайде першою – хто зна, як все обернеться? Може їй вдасться ще якісь землі строптивого настоятеля прихопити? Княгиня відкинулась на подушки – «Де ж той сон подівся?.. На світанку – на Київ».

Розділ III

З першими сонячними променями, які боязко торкнулись мурів замку в Лісниках, життя у фортеці завирувало. Княгиня поспішала. Поснідала вареним яйцем і наказала себе вдягати. У сам же Київ їде – тож одяг повинен був своєю пишністю неодмінно вразити киян. Корецька ніколи не шкодувала грошей на шати, однак і в крайнощі не впадала – як чимало шляхтянок, що намагались поєднати в одному вбранні всі яскраві кольори – а відтак виглядали як курки у пір’ї павичів. Княгиня ж навпаки – обирала зазвичай чорні або темні, стримані барви – такі, що пасують добропорядній пані.

Анна вмостилась на високому стільці поставивши ноги на грілку, поки челядь вовтузилась поруч, витягаючи зі скринь шати. Спершу на пані, яка зосередилась на спогляданні свічок під образами, надягли сорочку із тонкого льону з мереживом на горловині та рукавах, потім – теплі вовняні панчохи, обв’язали їх стрічками над колінами і взули чобітки з цупкого оксамиту на невеликих дерев’яних підборах. Корецька підвелась, аби її затягнули у корсет. Щоб постава в княгині була королівською, пані наказала кравцю у шнурівку посередині втулити дерев’яну планку, яка не дозволить їй зігнутись попри що. За цим челядниці натягнули на господиню іспанські фіжми – кільця яких тримали форму конусу, а на них ще одягли півкруглий валик, що додавав об’єму позаду. Всю складну конструкцію завершувала пишна спідниця з чорного італійського оксамиту, розшитого сріблом. Верхнім одягом княгиня обрала чорний корсаж із баскою з відкритою шиєю, оздоблений золотими гудзиками та перлами, і наказала служкам принести комір із шовку та мережива, який їй привезли із самого Лондона. Ось чим вразить киян Корецька. Шовк був натягнутий на залізний тримач, завдяки якому комір, обшитий тонким брюсельським плетивом, немов за допомоги магії був піднятий угору. Такі величезні стоячі коміри-ребато модні нині за кордоном. Їх викладають на тримачі, надзвичайно поширені в Англії, де їх називають пікаділь. Завдяки шаленій популярності цієї модної дрібнички один з лондонських кравців перетворився на справжнього багатія. Він викупив величезний наділ в самому серці англійської столиці і назвав свій маєток на честь комірців, які принесли йому багатство – Пікаділлі. У цього кравця мереживні пружні стоячі ребато замовляла сама королева Єлизавета. Саме на портреті цієї пишнофарбованої монархині Корецька вперше й помітила такий вичурний на тримачі пікаділь. Зображення королеви Англії показали шляхтичам на прийомі в королівському палаці у Варшаві 1603 року – коли всій Європі стало відомо, що рудоволоса англійка, остання з кровожерливих Тюдорів, померла. Нинішній король Речі Посполитої і колишній монарх Швеції Сигизмунд III так радів цій звістці, що вирішив присвятити старій діві Єлизаветі прощальний бенкет, вмостивши її портрет на одне з крісел і приставивши його до столу з наїдками. Але дивацтва монарха Корецьку не забавляли – майже увесь прийом, на який княгиню запросили із чоловіком та іншими русинськими шляхтичами, Анна вдивлялась у портрет рудої білолицьої правительки з далекого острова, запам’ятовуючи його до найменшої дрібниці. Вона й зараз – хоч і минуло відтоді майже десять років, – з легкістю могла назвати, у що ж була вбрана та чужа королева. І так їй припало до душі те ребато з пікаділєм – що не минуло від варшавського бенкету й кількох тижнів, як замовлення на стоячі комірці Корецька відправила поштою, яку саме запровадили на русинських землях італійські купці. І ось вже кілька років поспіль княгиня з’являється на публіці у коштовному і незвичайному вбранні, і здалеку тим, хто вперше її бачить, видається, що пані чи то з німбом над головою? а чи з білими янгольськими крилами – що навіть змушує деяких простаків хреститись, зустрівшись поглядом із Анною. Корецьку ж це веселить неабияк.

Тож поки служки хвацько пришивали до корсажу високий тримач пікаділь, на який виклали комір ребато, інша челядниця поправляла складені коси, які затягнули сіткою та увінчали їх чорним вовняним капелюхом.

Щойно одягати княгиню скінчили, вона схопила шкіряні рукавиці і майнула із дому. І хоч як поспішала до Києва, візниці наказала оминати землі Видубицького монастиря та Лаври. Дормез в оточенні надвірних козаків Корецьких їхав селами, які щільно оточили старе місто. На дорозі – від рання вози селян та карети заможнішого панства, а тому швидко дістатись Києва вже видавалось неможливим. Княгиня розуміла, що потрапить у Софію лише по обідній – аби згаяти час, наказала служниці, яка супроводжувала пані, розповідати їй останні байки. Анна примушувала своїх челядниць підслуховувати теревені селян – щоб знати, чи збираються ті бунтувати проти князів, або ж тікати із її земель. З уходниками Корецька розправлялась жорстоко.

Коли сонце піднялось до самісінької гори – княгиня нарешті почула переливи церковних дзвонів. Київські храми немов би розмовляли між собою – щойно припинявся дзвін з одного собору, його підхоплював сусідній – допоки від заходу до сходу, від півдня до півночі святими київськими пагорбами не пронесеться звістка люду Божому, що панотці завершили свої моління за древнє місто і його вірян. Щоближче дормез під’їжджав до самого серця Києва, де ще можна побачити і торкнутись стін, зведених старими князями, хати ставали більшими, а городи меншими. Одноповерхові будівлі, приземисті, майже занурені у землю змінили загратовані двори та дерев’яні оселі – двоповерхові з високими дахами, а поміж них де-не-де білілі кам’яниці заможних киян. На дороги повиходили торговки з крамом, який вони носили у дерев’яних коробах, що чіплялись на шию. До них підходили як зацікавлені панянки, так і юрми молодиків, які вештались київськими вулицями в надії поцупити у роззяв кошелі або ж заради кепкування та жартів. Звабливо запахло здобою з пекарень. Побільшало гарно вбраних шляхтичів, які неквапливо їхали верхи на конях, що наче й самі пишались своїм виглядом, розмірено відбивали підковами, аби всі перехожі встигли роздивитись на них коштовну збрую. Найбільше люду було біля шинків – через них дормезу доводилось спинятись, поки козаки Корецьких нагайками розганяли містян-гаволовів. Гомін київських вулиць перетворився на гучну какофонію – від чого Анні захотілось затулити вуха. Вона стала нервувати – а чи справді її здогадка вірна, та й як вона непомітно зможе бодай щось винести з собору Софіївського монастиря, де у кожної стіни – сотні вух та очей? «Принаймні я довідаюсь, що саме малось на увазі в тому листі – не обов’язково цю річ виносити звідти» – заспокоювала себе княгиня. Карета в’їхала у напівзруйновані князівські Золоті ворота, на стінах яких численні волоцюги позалишали сороміцькі написи та малюнки. Анні впали в око богохульні рядки на древніх стінах. «Колись старі князі зводили їх у свою славу – чи могли вони передбачити, що ось так вона буде понищена та занедбана?».

До монастиря вже було близько – на дорозі переважно ченці у темних рясах та високих клобуках. Корецька наказала візниці спинитись і пішла до Софії пішки у супроводі челядниці та Євстафія – вірного охоронця.

Княгиня вже звикла, що коли вона у модних шатах, її супроводжують прискіпливі погляди. Пані всміхалась на те, що монахи, помітивши Корецьку, уповільнювались, а то і взагалі спинялись, а жінки-прочанки, які юрмились на дорозі у білих очіпках, перешіптувались між собою – де це бачено: високоповажна шляхтичка у церкву прийшла, наче на звану вечерю у короля. Та чи обходить думка черні всевладну княгиню?

Перехрестившись, Корецька занурилась у вузьку хвіртку у воротах монастирської брами. Довкола Софії з давніх часів – вали й мури. Надто багато було охочих пограбувати київську святиню. Під пильні погляди пані впевнено промайнула монастирським садом і на мить спинилась біля зведених з тонкої цегли міцних і високих стін старовинного храму. «Скільки ж у тобі схованок і скарбів?..»

Княгиня підійшла до жіночого входу у собор і наказала служниці та охоронцю лишитись надворі. Від самого народження Софії за візантійською традицією – для чоловіків та жінок у цьому храмі окремі входи. Бо нерівними вважались вони навіть у своїх молитвах. Корецька зняла рукавиці, поклавши їх у таємну кишеню спідниці, підняла поділ сукні і ступила на високі сходи галереї, яка вела всередину церкви. В Софії було завжди холодно і запах цього собору – крижаний із цвіллю. Анна ніколи не любила цей аромат. Її навіть нудило від нього. Запах сирості не міг затулити навіть ладан, яким панотці так щедро обкурювали храм. Корецька притулила до носа хустку, просякнуту рожевою водою, і пройшла повз мармурові саркофаги старих князів. Цілий пантеон – древніх правителів і їхніх дружин, від чого собор перетворився на родинну усипальницю. «Кістки, самі кістки…» – Корецьку пересмикнуло від власних думок. – «Але де ж цей Георгій?» Жінка поглянула всередину храму – до центру нави винесли величезну ікону. Княгиня вже попрямувала саме туди, як спинилась поруч із колонами, з гори бокового нефу на неї суворо поглядав кучерявий юнак. «Як я могла забути? Тут же цілий вівтар Георгія! Це не ікона! Під захистом Георгія – значить у всередині, за іконостасом?» Корецька нервово озирнулась. Служба вже давно скінчилась. У храмі було усього кілька послушників. Один з них саме чистив поставник і викидав недопалки свічок у смітник. Звуки легких ударів по металу підіймались догори і ширились усім храмом – акустика у Софії що треба.