У вогні плавильника. Срібло

Дормез котився до парадного входу королівського палацу. Корецька подивилась на персні на руках. Самоцвіти виблискували, підморгували їй, немов каміння в оправі живе і намагається її заспокоїти і розрадити. До дверцят підскочили королівські слуги. Корецьку зустрів маршалок двору і сам проводив гостю у покої Урсули.

– Княгине, настрій в пані Маєрін сьогодні непоганий, скористайтесь цим, – посміхнувся тридцятилітній чоловік у жупані із сірого дорого оксамиту.

Корецька пирхнула про себе: «Хіба знає челядь справжній настрій хазяїв?». Маршалок вів пані на другий поверх, крізь амфіладу кімнат, заставлених дорогими меблями, спинився біля лакованих дверей і показав у їхній бік:

– Удачі, княгине.

Корецька несміливо торкнулась рівної та блискучої, як скло поверхні, провела рукою по важкій металевій ручці і зітхнула. Постукала, і перед нею двері відчинились. Покоївка у білому очіпку присіла в кніксені. Корецька зробила крок вперед і теж вклонилась. Не наважуючись підняти голови, вона прислухалась до звуків – чи є хтось в кімнаті. Нарешті почулись стрімкі кроки:

– Підводьтесь і ходіть за мною.

Анна пішла слідом за жінкою з рівною спиною у червоній сукні з високим стоячим мереживним коміром-ребато. Таким величезним, що за ним не було видно голови власниці. Пані зайшла в іншу залу, якою розливалось пташине щебетання. У клітці біля вікна заливався яскраво-жовтий кенар.

– Я саме годую мою пташку, – жінка взяла у тонкі пальці дольку розрізаного яблука і піднесла до грат. Пернате створіння радісно підстрибнуло на перекладині і стало розгойдуватись, намагаючись схопити солодощі. Господарка усміхалась. «В неї справді довгий ніс. Раніше не помічала, бо ніколи так близько до неї не стояла» – подумала Корецька. Волосся худорлявої і стрункої Урсули було підняте догори – справжню вавилонську башту створювали на голові її руді кучері.

– Бачите, грається! – жінка зиркнула на княгиню карима очима, і кругле підборіддя її розпливлось у посмішці.

– Він один у клітці? – намагалась розпочати розмову княгиня.

– Коли вони в парі, то не співають. Так само і люди. Співають, коли вільні, – жінка в червоному зареготала, засвітивши міцні великі зуби.

– Дуже гарний колір. Такий яскравий… – Корецька, розпитуючи про пташку, спробувала улестити королівську фаворитку.

– Однак неприродній. Кажуть, їх такими створили люди, а не Господь. Перші пташки з’явились в Іспанії. До містечка, де жили мої батьки, їх привозили купці. Я ходила на ринок і спостерігала за ними. Але ми не могли дозволити собі купити їх. Тепер я можу їх придбати, але не можу собі дозволити піти на ринок. У всього є своя ціна.

Урсула витерла руки білим рушником і присіла в кріслі, що стояло неподалік. Навпроти був невисокий стілець.

– Сідайте, княгине.

Але Корецька лишилась стояти. «Не пристало шляхтичці сидіти нижче за королівську коханку» – промайнуло в голові княгині. Урсула ж зробила вигляд, що не помітила обурення Корецької. Вона плеснула в долоні і в кімнату просочилась покоївка.

– Принесіть княгині крісло, – звеліла господарка і втулилась своїми темними очами у гостю. – Я знаю, про що ви будете мене просити. Вас бентежать Ружинські. Але й Корецькі теж не ликом шиті. Може, я грубо кажу, але це правда. Якщо ви вважаєте, що король не знає про ваші наїзди та пограбування, ви помиляєтесь. Він все знає. – Жінка в червоному потягнулась за яблуком саме в ту мить, коли челядниці занесли важке дерев’яне крісло в кімнату. Корецька ж відчувала, що стоїть не у залі королівського палацу, а в крижаній воді в ополонці. Її пальці тремтіли – чи то від обурення, а чи від страху. Урсула дорікала їй, Корецькій! Але будь-який опір може завершитись скандалом і принести її роду ганьбу. Служки поставили крісло і княгиня присіла, тримаючи руки перед собою. Щойно дівчата в очіпках вийшли, Маєрін продовжила:

– Я знаю, що ви забрали землі в представників унії. Король покладає великі сподівання на релігійний мир. Він вірить, що православні і католики нарешті зрозуміють необхідність іти на поступки, аби більше не лилась кров у нашій країні. Ваші дії, княгине, підривають позиції унії.

– Я не впевнена в цьому, моя панна. І більше того, я, знаючи ситуацію зсередини, з нашого русинського боку, можу вам сказати, що унія не приживеться на наших землях. Вибачте, що я так різко кажу, але і ви медом мені не мастили, – вичавила із себе посмішку гостя.

– Я люблю сміливих жінок. І ви смілива. Тому я вас пробачу. Але за Ружинських не турбуйтесь. Скоро мине їхній час, і за п’ять-десять років ви про них не згадаєте, – Урсула відкусила яблуко.

– Це пов’язано з Московією?

Жінка в червоному посміхнулась і схвально кивнула, пережовуючи фрукт.

– Не дивуйтесь, що я знаю. Мій син поїхав на збори королівської армії, – намагалась виправдатись Корецька.

На що Маєрін мило всміхнулася:

– Ви про Самійла кажете?

– Так, мій первісток, – княгиня нарешті стала почуватись вільніше в присутності господарки покоїв.

– Гарний у вас син. Знаєте, я так довго незаміжня, що іноді думаю, чи не варто мені знайти собі доброго шляхтича. Для земних потреб, як ви розумієте. – Урсула лукаво всміхнулась.

– Самійло дійсно гарний чоловік і вояк, – Корецькій здалось, що вона намацала слабинку коханки короля, якій подобаються молоді чоловіки.

– Не хочеться кликати служок. Налийте нам вина – стоїть на тій консолі під гобеленом, – тонкі пальці вказали напрям і Корецька слухняно рушила. Вона згадала Парасчині настанови «якщо треба буде навернути когось на свій бік» – пригадались слова старої. У персні з секретом у ємності під відкидним хризопразом – порох із мішечка з зеленою ниткою. Корецька зраділа тому, як все добре складалось – непомітно вона висипала вміст каблучки у келих Урсули і розлила вина.

– Це гарне італійське вино. Я люблю усе італійське. І ненавиджу німецьку моду, – улесливо мовила всевладна фаворитка.

– А мені подобаються високі коміри, – княгиня підіграла співрозмовниці.

– Ребато! Обожнюю їх! – вигукнула фаворитка і розсміялась.

– Я їх замовляю в Лондоні. А ви? – Корецька простягнула Урсулі келих.

– Мені їх роблять на замовлення, – жінка відпила вина і причмокнула. – І все ж мушу вам сказати, що розглядаю вашого сина, як можливу партію. Але чи не застара я для нього? Бо таки старша на добрий десяток літ.

Жінка підморгнула Корецькій.

– Думаю, це лише велика перевага жінки, коли в неї є досвід. Він, гадаю, був би радий такій партії, – Корецька зручно вмостилась у кріслі.

– Але не буде радий Сигізмунд, – зітхнула Урсула і замислилась, торкнувшись довгими пальцями свого круглого підборіддя. – Ви мені сподобались, княгине, при дворі у вас є друг. Але будьте обережні – фортуна мінлива, – Маєрін ще раз розпливлась у посмішці і майнула рукою даючи знак, що аудієнція завершена.

Покої впливової фаворитки Корецька полишала збентежена. Надто все просто вийшло у неї з Урсулою. Такий несподіваний фінал розмови. Може, дійсно парасчине ворожіння подіяло?

Розділ XV

Анна Корецька спинилась у варшавському палаці свого брата Яна Кароля Ходкевича – коронного гетьмана Литовського. Але той зараз у Лубнах, готує армію до походу на Москву. У Варшаві подейкують, що до вояків приєднається і сам король Сигізмунд – у королівському палаці почали пакувати речі. Та характер монарха піддані знали добре – той був мінливим у своїх намірах. Тож всі у Варшаві очікували на звістки з покоїв Урсули Маєрін – якщо вона й досі не віддала наказ збиратись в дорогу, значить, ніякої подорожі не буде.

Корецька мала предстати перед королем. В першу чергу вона хотіла виправдатись за наїзди на землі унії, а потім зробити все можливе, аби монарх покарав Софію Ружинську за її жорстокі вчинки. Знищення міста – справа, на яку Сигізмунд не зможе заплющити очі.

Вірний Євстафій чекав на господиню на виході з палацу Ходкевичів. Жінка в чорній шовковій сукні з золотими ланцюгами на грудях, з високим коміром, який кріпився на металевий каркас, такий самий, що носить Урсула, вийшла зі своїх покоїв. Та щойно вона зачепила поглядом картини у вітальні, стрімка хода пані перервалась. На неї зі стіни дивився брат у залізних латах – чорнявий бородань із сумними очима. Лише сестрі його відомо, чому такий успішний політик та воїн горює. Кращих батьків, ніж були у них, годі бажати. Вони знали ціну освіті. Татусь, Іван Ходкевич, три роки служив при дворі Карла V, імператора Священної Римської імперії. Тож не дивно, що він сплатив навчання і власних синів. Ян Кароль вчився в єзуїтському коллегіумі в Баварії, а потім військову науку продовжив в Італії та на Мальті. Анна знала, що у братовому серці навічно лишились італійська блакить, розпечена сонцем земля і солоне море, а ще чорні очі італійської панни, які заплющила чума в 1590-му році. Про цей свій біль Ян зміг розповісти лише сестрі.

Поруч з братовим портретом – зображення батька та матері у пишних рамах. Гетьман Литовський сюди, у Варшаву, перевіз ці портрети із їхнього родового палацу. Поруч із Яном на стіні – у довгому червоному плащі-опанчі, їхній татусь Іван Ходкевич – поборник руських земель, противник приєднання їх до королівства польського, критик Люблінської унії, яка утворила Річ Посполиту – дивним чином ледь не став королем цієї держави. На виборному сеймі 1572 року шляхта пропонувала йому корону. Натомість, батько попросив виборців обрати королем француза Генриха Валуа. Поруч із Іваном Ходкевичем темноока жінка, вбрана у старомодні русинські шати з рантухом і шапкою на голові – Христина Зборовська, їхня з Яном Каролем мати. «Мамо, як я за тобою сумую. І за татом…» Анна занурилась в свої тринадцять, коли її вирішили віддати заміж за старшого від неї князя Корецького. Ранні шлюби для дівчаток не були чимось дивним. Княгиня згадала, як їхала з батьківсього дому в Корець і гірко плакала. Її ж, наче убиту горем, намагалась заспокоїти матір, яка так само рано встала під вінець. Ось і зараз сльоза покотилась щокою пані.

Корецька згадала про візит до короля, провела рукою по щоці, зітхнула і помчала на вихід. У дормезі вона помітила, що нарешті припинила нервувати. З допомогою Урсули їй вдасться заручитись підтримкою Сигізмунда. «А якже Самійло? Та поки він у Московії, може, цій німкені хтось інший припаде до душі. Та й король її не відпустить від себе – це ж зрозуміло. Хоча, певно, що Маєрін вже не дівчинка…» Анна міркувала і крутила в руках перстень-небесну сферу, який начепила на нагрудний ланцюг. «Самійло буде проти одружитись з примусу. Але якщо я поговорю з його батьком і переконаю того? Все ж таки увести в родину таку впливову панну – ще один крок на шляху до могутності…»

Карета наближалась до королівського палацу. Анна зітхнула і вирішила про угоду з Маєрін подумати наступного разу. Ротмістр спішився, відчинив дверцята карети. Чорнявий козак дивився на господиню з-під лоба, нерішуче. Корецька йому всміхнулась, і чоловік відвів погляд, наче засоромлений хлопчисько. Княгиню це повеселило, і вона стрімко рушила у бік головного палацового входу.

Всередині було не проштовхнутись. Шляхтичі та шляхтянки у дорогих шатах за останньою європейською модою тинялись коридорами та залами палацу. Майже в кожного в руці папери – прохання до короля. Анні ледь вдалось розгледіти зухвалого маршалика, який напередодні проводив її в покої Маєрін. Корецька підкралась до нього позаду і прошепотіла, потайки всунувши в його руку кілька золотих дукатів.

– Проведіть мене якнайближче…

Маршалок кивнув і попрямував не озираючись, Корецька поспішала слідом за ним. Розпорядник палацового життя спинився біля дверей, дерев’яних, рясно вкритих чорним лаком, і зник за ними. Княгиня огледілась – довкола було людно, але жодного знайомого їй обличчя. Фрейлини королеви, молоді шляхтичі і сиві урядовці. Останні й спостерігали прискіпливо за княгинею, перешіптуючись та похитуючи невдоволено головами, – вона ж бо без супроводу, сама наважилась прийти до палацу. Та Анна роздратовано повернулась до них спиною, закрившись від них своїм височенним мереживним пікаділем. Рукою вона трималась за подарований богословом перстень – то розкривала його, перетворюючи на сферу, то закривала знов – «гарний спосіб відсторонитись від решти світу. Перший подарунок Зизанія, який нарешті став мені в нагоді». Корецька почула гомін в сусідній залі і насторожилась. Численні прохачі королівської ласки розступались, жінки присідали у кніксені, чоловіки опускали очі додолу – бо ж то Урсула Маєрін у пурпурному оксамиті йшла на таран, за нею слідом, в оточенні численних пан – королева Констанція у чорному. Анна схилилась у поклоні, на мить біля неї спинилась німкеня:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.