Справа майстра-червонодеревника

Із дозволу господаря він відчинив дверцята, зазирнув усередину – всередині було порожньо.

– Ви підготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович.

– До візиту поліції? – уточнив Гуревич. – Звичайно. Але зберігав у ній не так уже багато речей.

Міра стежила за рухами старого слідчого, подумки занотовуючи його дії. Ось він зазирнув до маленької шухлядки внизу, обійшов шафу і постукав по боковій стінці, покрутив ручку, знов оглянув усі ніжки і врешті випростався.

– Що ж, пане Гуревич, дякую вам за допомогу.

– Це все? – пробелькотів Мусій Макарович, – тобто… з цією шафою все гаразд?

– А що з нею може бути не гаразд?

– М…можливо, він у ній щось сховав? – пошепки запитав Гуревич, – р-р…розумієте…

Тарас Адамович розумів. Не треба багато розуму, щоб звести факти докупи – майстра убили й про це пліткують у місті, а поліція цікавиться шафою, яку він встиг продати незадовго до своєї смерті.

– Як думаєте, – запитав Гуревич, і Міра помітила, що очі в нього враз стали ще більш стомленими і сумними, що відразу зістарило кругле обличчя мало не на десяток років, – мені варто продати цю шафу? Що як…

– Що як він має рацію? – запитувала Міра, коли вони полишили будинок на розі Володимирської та Прорізної. – Можливо, варто, щоб поліція…

– Стежила за будинком?

– Так, – сказала Міра і зазирнула йому в обличчя. Старий слідчий зупинився і подивився на дівчину. Мирослава мовила далі: – Що як ті… люди прийдуть по шафу?

– Міро, на міську поліцію, звичайно, можна нарікати – вона часто варта самих лише нарікань, однак Олександр Семенович пообіцяв, що цю справу триматиме під особистим контролем. А отже… Погляньте на он того юнака, який роздає газети. Не помічаєте нічого дивного? Тільки спробуйте глянути впівока, не надто демонстративно.

Міра обережно зиркнула у той бік, куди він вказав. Високий хлопчина роздавав газети на перехресті, неквапом підходив до віконечок екіпажів, зрідка прямував у бік дверей кав’ярні, з якої виходили відвідувачі. Він нічим особливим не вирізнявся, тож Міра питально подивилася на колишнього слідчого.

– Поліція вже тут. Чергує з учорашнього вечора, – пояснив Тарас Адамович та погладив вус.

– Переодягнений колпортером?

– А ще один – двірником. І кілька візників. Якщо в цей будинок хтось прийде – ми про це знатимемо.

– Знатиме поліція, – зауважила дівчина.

– Справу передали панові Менчицю, на моє прохання.

Міра не відповіла і мовчала далі всю дорогу, поки вони йшли Великою Володимирською у напрямку Трьохсвятительської. Бо й собі не могла пояснити дивне відчуття, що тривожило її останні кілька днів – відтоді як куля, яку в небо над Києвом здійняв колишній пілот Олександр Горенко, опустилася на Куренівському аеродромі, а Фогль, звертаючись до Менчиця, сказав «Ваша наречена». Розслідуючи справу мертвого авіатора, Тарас Адамович не міг особисто втручатися у діяльність поліції, щоб не дратувати слідчого Івана Арчибальдовича Фогля, давнього суперника, а присутність Міри у житті Менчиця забезпечувала їм доступ до потрібної інформації. Лише дивний смуток огортав дівчину, коли вона згадувала погляд колишнього пілота Олександра Горенка після слів Фогля.

Певно, то була погана ідея – вдавати Менчицеву наречену. Вдавати – взагалі погана ідея. І, аби відволіктися від сумних думок, Міра запитала:

– То вас найбільше зацікавили ніжки шафи?

– Саме так. І, думаю, ви знаєте, чому, – кивнув Тарас Адамович, ніяк не прокоментувавши її не надто ввічливе мовчання останніх десяти хвилин.

Володимирська блимала вогниками гірлянд, пахла прянощами й теплим вином. Міра з усмішкою поглянула на рожевого від морозу, схожого на круглу ялинкову фігурку, хлопчика, який гордовито тримав у руці яскравий льодяник, і мовила до старого слідчого:

– Перед смертю майстер сказав щось про п’ять биків…

– Так. І ніжки тієї сандалової шафи вирізьблені у формі копит. А отже…

Міра не переривала. Слідчий на мить замислився, нахилився і простягнув замурзаному малому хлопчині гроші, взявши з його рук кілька яскравих цукрових півників.

Перехопивши її здивований погляд, колишній слідчий пояснив:

– Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моєму будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвів руками Тарас Адамович.

А потім без вступу повернувся до їхньої розмови і сказав:

– Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсім не про кількість нападників. Він говорив про меблі зі свого останнього замовлення. І з його слів ми можемо зрозуміти, що десь, сподіваюсь, у місті є ще п’ять таких шаф…

– Не обов’язково шаф, – проказала Міра.

– Так. Не обов’язково. Але нам конче потрібно знайти цих «п’ять биків», які майстер, хтозна-чому, розпродав у різні руки.

Він зупинився біля крамнички, де у вітрині поблискували білими боками керамічні янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос:

– Тарасе Адамовичу!

– Вітаю вас, пане Менчиць, – усміхнувся колишній слідчий.

Міра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустріти його тут, посеред вулиці, та ще й тоді, коли вона кілька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Київської міської поліції – поруч. Менчиць має бути на службі. Певно, він теж стежить за будинком на розі Прорізної. Чи керує тими, хто стежить – молодий слідчий невловимо змінився відтоді як вони шукали її зниклу сестру, балерину Київської міської опери. З не надто впевненого і нервового працівника антропометричного кабінету перетворився… Складно оформити невиразні відчуття у слова, а думки про Менчиця останнім часом були все невиразніші. Міра серйозно розмірковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому іще якихось листів. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував її відкладати розмову на потім. Тепер – на після свят. У цій метушні зараз ніхто нікому не відповідає на листи, навіть Тарас Адамович занедбав свою кореспонденцію. Чи після закінчення розслідування, цього разу нового, бо ж убивцю авіатора Курдашова та його дружини вони вже знайшли. Чи тоді, коли з міста поїде Менчицева мама, яка відверто ненавидить сестер Томашевич після прикрого епізоду в кав’ярні «Біля чеської корони» – молодша із сестер Томашевич вирішила не поступатися поважній пані зручним столиком біля вікна, чим і викликала її невдоволення. Яків Менчиць відволік її від думок несподіваною фразою:

– Добре, що я зустрів вас тут.

Він звертається лише до старого слідчого, отож, певно, радіє саме йому. І чому вона взагалі зараз міркує, чи радіє Менчиць, коли бачить її, чи ні?

– На Олегівській знову пригода, – сказав молодий слідчий.

– Убивство? – звів брови мешканець названої вулиці.

– Принаймні я точно знаю, що убили не вас, – мимоволі усміхнувся Менчиць і додав: – Але ні. Пограбування!

– А ось тут я не певен, що пограбували не мене, – спокійно мовив слідчий, – дивні часи. Колись Олегівська була найспокійнішою вулицею у місті, – і старий слідчий повільно рушив у напрямку, де Володимирська зустрічалась із Трьохсвятительською, а далі – сяяв банями Фролівський монастир.

VI

Аристарх

Олегівська сповнена незвичної тривоги. Паркани найближчих будинків ховають неспокій, що просочується з подвір’їв. Назву вулиці змінили не так давно. Дід Тарас Адамовича пам’ятав зовсім іншу, ту, що була, певно, з часів перших київських князів. Дорога, яку обступали акуратні будиночки, підіймалася до Щекавицького кладовища і з давніх-давен звалася Погребальною. Олегівською – на честь князя, який, за легендою, похований на горі Щекавиця – вона стала не більш як пів століття тому. Може, й малий Тарас застав цю вулицю під первісним іменем, лише не пам’ятав про це.

Він звик до її ранкової урочистої тиші, яку зрідка порушував собачий гавкіт чи рипіння барабанів криниці, вітання сусідів через паркан чи мекання із сусіднього двору, куди він звик приходити по козячий сир, молоко і свіжі вершки. То що ж відбувається на цій вулиці, що останніми днями мало не щодня вітає поліцію?

Яків Менчиць, зосереджений і мовчазний, зараз стояв поруч, і так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекі будиночки й паркани. Міра сказала:

– Тут усе тихо. Мабуть, потрібно пройти трохи далі.

І вони пішли, не перемовляючись між собою і не висловлюючи припущень. Складно щось припускати після того, як бачив тіло закатованого мешканця вулиці кілька днів тому. Що могло статися тут, у самому серці давнього міста, де акуратні будиночки вишикувалися рівними рядами за парканами? Будь-що.

Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далі, повз будинок сусідки, якій він віддавав цибулиння після приготування варення. Вона привіталася зі слідчим у відставці через огорожу. Далі озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городі найгарніші у Києві соняхи й нерідко сварився на хлопчаків, яких спокушали круглі, мов тарілки, жовтогарячі голови, повні насіння. Ось акуратний будиночок шевця, далі – кілька вибілених хатинок, що по-святковому притрушені снігом. Олегівська гарна під час різдвяних свят, хоч фотографів клич.

Фотографа вони зустріли у дворі одного з будиночків, що був схожий і несхожий на решту по цій вулиці. Невисокий паркан, розчищені доріжки від снігу, дзявкотливе собача біля буди й поліція, присутність якої вони завважили ще звіддаля.

Менчиць привітався з фотографом, запитав:

– То що тут сталося?

– Пограбування. Але, здається, нічого цінного не поцупили.

– То чому ж тут поліція?

– Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарів не було вдома – гостювали у родичів. Зранку жінка повернулася – побачила скоєне, – він нервово усміхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотіли позбутися її.

– Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович.

Фотограф ніяково усміхнувся і пробурмотів:

– Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане.

Тарас Адамович не застав часів, коли в поліції був постійний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковій частині, який би виїжджав разом зі слідчими на місце злочину – ні. Хоч фотографів нерідко запрошували до співпраці, зокрема на цьому наполягав Георгій Рудий.

Худорлявий чоловік зі світлою борідкою і тихим сумом на споді запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слідчого, але далі мовчав. Тарас Адамович запитав:

– Ви сфотографували?

– Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли…

І не договорив. Певно, згадував кімнату, в якій знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тіла фотографувати складніше, ніж розламані частини шафи, нехай і з цінного дерева.

Менчиць, привітавшись із колегами й перемовившись кількома словами, лишився з Мірою на подвір’ї, Тарас Адамович пройшов усередину. Він знав господиню – світловолосу, зазвичай, усміхнену жінку, яка зараз злякано зазирала йому в очі біля розламаної шафи. Може, якби вона лишила шафу десь у кухні, де рівні ряди глечиків визирали з буфету, а піч пломеніла маками та півнями, її це не так шокувало б, як розтрощена шафа біля ліжка. Господар будинку – якийсь дрібний думський службовець – ось-ось мав би повернутися додому – по нього вже послали. Тарас Адамович оглянув рештки шафи, торкнув рукою відламану ніжку, мовив:

– Цікава форма…

Жінка звела на нього вологі темні очі, проказала, мов у трансі:

– Так… У формі копит. Ми здивувалися, але ж Семен був вигадником. Любив вирізати всілякі цікавинки.

Кімната світла і простора, вибілена і виметена. На стінах – килимки та рушники. Фотограф увійшов до кімнати тихо. Стомлена і налякана жінка вийшла кілька хвилин тому – здається, чоловік урешті повернувся з роботи. Тарас Адамович не запам’ятав прізвище худорлявого з фотоапаратом, схожих на який колишній слідчий ніколи не бачив.

– Тут подвійний об’єктив, – пояснив фотограф, який, вислухавши прохання про кілька додаткових фото, взявся до роботи. Тарас Адамович оглянув іще кілька уламків, сподіваючись, що грабіжники не забрали із собою найцінніші. Здавалося, щось важливе випустили з уваги і фотограф, і поліція.

– Хіба не в усіх фотоапаратів такий?

– Ні, – енергійно захитав головою Аристарх, – колись фотоапарати були досить громіздкими, складалися з двох ящиків. Зараз такі використовують хіба у фотоательє.

– А ви не любите фотоательє?

– Ненавиджу. Хоч і набивав руку саме там. Не люблю зрежисовані фото, вони несправжні.

Тарас Адамович здивовано гмикнув, підсунув ближче до фотографа частину ніжки розтрощеної шафи.

– А які ж справжні?

– Складно пояснити. Ви… читали «Фауста», пане слідчий?

Тарас Адамович примружився, але не відповів.

Фотограф висунув об’єктив, клацнув затвором фотоапарата.

– «Спинися, мить!», – урочисто проказав він і додав: – Найпрекрасніші – зупинені миті на фото. Людина не бачить, що її фотографують, вона рухається так, як звикла. Сміх, сльози, вигуки, усмішка – все на таких фото видається справжнім. Ось тільки громіздкий апарат не дозволить вам вихопити таку мить. Навіть більш легкі моделі – з об’єктивом-міхом – вимагають багато уваги, – він знову клацнув затвором фотоапарата.

Тарас Адамович поклав поряд на підлозі дві, зірвані з петель, половинки дверцят шафи й відійшов. Аристарх байдуже сфотографував і продовжив свою оповідь:

– Установити апарат на штатив, навести на різкість по матовому склу, потім – замінити матове скло касетою з пластинкою, зробити фото. Потім – знов замінити касету матовим склом, скласти триногу. Досить просто проґавити ідеальну мить для фото.

– А ваш пристрій дає змогу не проґавити? – запитав Тарас Адамович.

– Двооб’єктивний фотоапарат, – мовив Аристарх, – так, дає змогу. Не найкращий, але в наш час я радію й такому.

– У наш час? – не зрозумів слідчий у відставці.

– Війна. Заводи з виробництва оптики працюють із перебоями – з Германії вже давно ніхто не постачає скло. Запас скла – то ще не така проблема, як крокус, – він звів очі на зацікавленого співрозмовника й пояснив, – сам колись працював на заводі – розумію деякі нюанси. Німецькі майстри не хотіли відкривати секрет виготовлення крокусу.

– А що це? – запитав слідчий, перекладаючи уламки й занотовуючи щось у нотатник.

– Полірувальний порошок для скла і лінз. Секрет його знали лише кілька майстрів. Хоча, врешті, секрет німецького крокусу вдалося вивідати, чи то лиш плітки…

– І як саме? – запитав Тарас Адамович.

– Банально. За допомогою ключа, якого дібрали до шухляди письмового столу одного з майстрів.

Тарас Адамович востаннє окинув оком кімнату з розтрощеною шафою і вийшов. Секрет майстра-червонодеревника виявилося вивідати складніше, ніж таємницю майстра німецьких оптиків. На подвір’ї він упіймав Мірин занепокоєний погляд, наспіх попрощався з фотографом і запросив дівчину та молодого слідчого на чай.

– Що скажете про шафу? – запитав Яків Менчиць уже за столом, на якому господар будинку розставив чашки з теплим напоєм, що розбурхував апетит ароматами.

– Її розтрощили. А отже…

– Вони щось шукали у ній. Думаєте, знайшли?

– Хтозна. Думаю лише, що майстер нічого не розповів їм про таємні шухляди, бо інакше вони не повелися б з шафою так…

– По-варварськи, – тихо сказала Міра.

Отже, це все, про що їм відомо – тіло убитого майстра, розтрощена шафа; мають невиразний здогад про п’ять предметів меблів з останнього замовлення майстра і ще одну шафу у прибутковому будинку на розі Прорізної. І, звичайно, про незрозуміле слово «крааль», яке Семен Нечипорук вважав настільки важливим, що вишкрябав на дерев’яній підлозі у кімнаті свого будинку. Як це все можна звести в один стрункий ланцюжок? Де шукати решту меблів? Що саме шукали грабіжники і чому?

– Свідків, які б бачили злочинців, знов немає.

– Може, й на краще, – стенув плечима Тарас Адамович, – наші грабіжники не надто сентиментальні.

Він підсунув фаянсову тарілочку зі шматком пирога до Міри, яка майже не втручалася у їхній діалог і, здавалося, думала про щось своє. Вона не видавалася зажуреною чи наляканою – лише стомленою, і та втома невагомим серпанком увиразнювала риси її обличчя, додавала легких, зворушливих тіней. Певно, цей серпанок завважив фотограф розшукової частини Київської міської поліції, який намагався зупиняти миті на фотокартках. Тарас Адамович згадав, як він направив свій подвійний об’єктив із вікна, клацнув затвором фотоапарата, фіксуючи образ його тендітної секретарки. І чого той худий чоловік з амбіціями художника працює у поліції? Хтозна. Може, так простіше ловити миті – на місці злочину люди виявляють найрізноманітніші емоції. Треба буде попрохати Аристарха відзняти ще й шафу з будинку на Прорізній – можливо, це теж допоможе.

Убивство на Олегівській надто різко увірвалося в життя зимового міста, що убралося в гірлянди. Невже це і є той хаос, про який йому говорив аферист Міхал Досковський за столиком у кав’ярні «Біля чеської корони»? Маячня. Убивства і пограбування трапляються в Києві постійно, можливо, його вивело з рівноваги те, що він знав майстра-червонодеревника. Ковтнув чаю, скосив погляд у бік дверей, що вели до кімнати Естер. У тій кімнаті вони з Мірою провели чимало годин за друкуванням свідчень і протоколів. Мабуть, і зараз потрібно попросити дівчину надрукувати нові відомості, спробувати систематизувати думки. Естер – стара друкарська машинка, вже встигла відпочити від попередньої справи.

У кімнаті Естер біля стіни навпроти вікна стоїть картотечна шафа з червоного дерева, яку колись зробив для нього Семен Нечипорук. Однак грабіжники, які були цієї ночі на Олегівській, оминули її увагою, хоч у тій шафі старий слідчий теж ховав давні таємниці. Що, якби…

І обірвав думку, бо почув, як рипнула хвіртка. Тарас Адамович підвівся, тепло усміхнувся дівчині, яка глянула на нього, й рушив до дверей, що вели на веранду.

Дивно, але він чомусь не сподівався знову зустріти на порозі власного будинку цього гостя, ще дивніше – відчув, як зрадів його появі. Колишній пілот Олександр Горенко замість привітання, мовив несподіване:

– Я знаю, що таке «крааль»!

І рушив у будинок, коли господар, без зайвих слів відійшов, пропускаючи його усередину.

Мабуть, це теж була ідеальна мить, яку міг би впіймати фотограф Аристарх. Тарас Адамович хотів би бачити вираз свого обличчя, коли сторож Куренівського аеродрому ошелешив його реплікою. Певно, варто було б запросити Аристарха на чай. І чому він одразу про це не подумав?

VII

Половина життя

Віра поставила келих на стіл, і він зблиснув гранями у теплому світлі розтопленого каміна. Її сестра сиділа за столом, перечитуючи надруковане. Старий слідчий поворушив кочергою дрова і запитав:

– Достатньо пишна?

Віра скептично звела брову, мовила:

– Як можна було й досі не прибрати ялинку до свят?

У кутку кімнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена і запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мірі хотілося вимовити вголос «То, може, лишимо, як є?», однак несподівано рішучий вираз Віриного обличчя чомусь замкнув їй уста. Сестра останні кілька днів була несхожа на себе – дивна меланхолія робила її очі темнішими, а усмішку – загадковішою. Це була, певно, її чергова витівка, яку вона, як і інші, звела до рангу ідеї фікс. Балерина любила прикрашені на Різдво ялинки, таємничі вогники свічок, що спалахували на колючих гілках, убрані до свят вулиці гомінливих міст. Вона здивувалася, коли старий слідчий сказав:

– Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скільки років.

– Це ж скільки? – підозріло перепитала Віра.

– Щонайменше десять…

Віра насупила брови. Міра сховала усмішку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять років для Віри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто.

– Мабуть, відтоді, як син поїхав до тоді ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович.

– У вас є син? – округлила очі балерина. Мірині очі, певно, стали такі само круглі, але питання, що турбують їх обох, зазвичай озвучує молодша сестра – так уже у них повелося, принаймні останні років десять. Половину життя.

Старий слідчий вийшов із кімнати зі словами, що принесе дівчатам зимових яблук, що їх зберігає у льоху. Врешті, Віра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитає головою і береться до роботи. Коли за господарем рипнули сінешні двері, вона повільно проказала до сестри:

– Він постійно дивує.

– Так, – погоджується Мирослава, – повсякчас.

Цікаво, син Тараса Адамовича – теж слідчий? Чому він поїхав? Чи листується з батьком? Міра обережно перебрала у думках спогади про кореспонденцію, що її отримував господар будинку на Олегівській, не згадала жодного листа, що міг бути від сина. Торкнувши пальцями клавіші старої друкарської машинки, якій Тарас Адамович дав ім’я, подумки додала: «А він знає?».

Естер – як, зізнався нещодавно власник машинки, – ім’я, що колись належало не дружині старого слідчого.

Віра прикрашала ялинку, як звикла це робити у тітчиному будинку у Варшаві. Колись вони так само убирали різдвяне дерево до свят із матір’ю – спочатку розвішували рум’яні яблука, потім – апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках. По яблука Тарас Адамович уже пішов, тож зараз Віра обережно розвішує яскраві оранжеві плоди і їхній запах змішується із запахом хвої та вина. Балерина пурхає навколо ялинки, ніби танцює – лишає на гілках горіхи у сріблі та золоті. Ось повернувся господар – тепер дівчина зможе додати на гілки важкі червонобокі яблука. Вона відходить кілька кроків назад, до каміна, підхоплює зі столу келих та оцінює своє творіння. Зробивши ковток, Віра завважує:

– Не вистачає хлопавок. Але добре, що є цукерки.

Тарас Адамович накупив цукерок у кращих кондитерських Києва – був і в «Семадені», і в кондитерській «Жорж». Віра узяла до рук шоколадного сажотруса, усміхнулася, повісила його між яблуком і мандарином. Господар будинку простягнув їй кошик із пряниками на ягодах та меду.

– Є ж ще іграшки, – мовила старша сестра.

– Я пам’ятаю, – безтурботно відповіла молодша, прив’язуючи стрічку до чергового пряника.

Після пряників і цукерок урешті настала черга для керамічних янголят і крихких скляних куль. Їх Віра розвішувала з особливою обережністю. Наостанок – час свічок, чий золотий віск повільно стікає, як мед. Ялинка сяє. Віра, здається, щаслива. Чи ні?

– Як справи з вашим новим розслідуванням? – запитала балерина, піднісши тріпотливий вогник до ґнота останньої свічки. Відблиски вогню торкнули обличчя дівчини, заграли іскорками на споді очей.

Чому вона запитує? Що хоче дізнатися? Зазвичай Віра запитувала про чергове розслідування, аби лише підтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньої балаканини вдосталь. На носі новорічні бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хіба лиш на те, щоб набрати в легені повітря. Віра шиє якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зібрання, здається, кольору оливи. Мірі навряд чи личитиме такий колір, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у ній дивовижно. Олива відтіняє бліду шкіру темнокосої Віри, робить очі глибшими, вуста виразнішими. Для такої сукні дівчина обере особливу пудру – білосніжну. Останнім часом вона узагалі не відкриває коробочку з лавандовою. Здається, навіть сховала її десь на споді однієї із шухляд туалетного столика. Туалетний столик у їхній квартирі виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсім немає таємних шухляд чи панелей, на які потрібно натиснути, щоб відкрити сховок. Хоч інколи здається, що таки є – у метушливі дні, коли Віра перериває всі шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вміє губити речі будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумів би її відшукати, навіть, якби знав таємницю шухляд тої шафи.

– Ми отримали кілька цікавих відповідей, – усміхнувся старий слідчий, відповідаючи на запитання балерини, про яке Міра вже встигла забути.

Секретарка здивовано подивилася на колишнього слідчого. Про що він говорить? Які відповіді? Усе, що вони знають – принаймні те, що встигла сьогодні віддрукувати Міра до того, як у будинок із міхом гірлянд і прикрас для ялинки увірвалася її сестра – кілька слів, що їм напередодні встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишній пілот хвилювався тоді, коли увійшов до будинку Тараса Адамовича та завважив їх із Менчицем у кімнаті. А коли промовив дивне слово «крааль», Міра відчула, що починає хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таїть у собі найголовнішу загадку. Розгадають її – знайдуть убивцю.