Справа майстра-червонодеревника

– Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусідні кімнати.

Фотограф не увійде до будинку, поки слідчі, які працюють на місці злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонує йому простий вибір – вийти звідси та оглядати сусідні кімнати, не дивитися на руки прив’язаного до стільця чоловіка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчі покійника. Він просто вийде на вулицю і покличе фотографа, який марнує час біля собачої буди. Звичайно, собаку отруїли, щоб він не збудив сусідів, але вони тут не заради собаки.

Фотографам простіше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на світ крізь скельця чорного апарата, що відгороджують їх від реальності, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великій кімнаті, посеред якої стоїть стілець із темного дерева, забагато світла і забагато крові. Фотоапарат як захисний бар’єр. Принаймні Менчиць хоче так думати. Він кличе фотографа й прохає його пройти до великої кімнати.

Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок від нього – худорлявий чоловік, вік якого складно визначити – він ховається десь між зморшками у кутиках очей і безбарвним кольором обличчя, а також на підборідді, що вкрите світлою бородою, і в тонких пальцях, якими він тримає фотоапарат. Менчиць має зараз звернути у двері, що ведуть до іншої кімнати, та пропустити фотографа туди, де на нього чекає інший слідчий. Він згадує холодний вираз очей Тараса Адамовича і проходить повз двері, у які мав увійти. Рушає далі, туди, де в кімнаті з тілом закатованого майстра лишився начальник розшукової частини дійсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго, який примчав на Олегівську, бо думав, що тут убили його давнього друга.

На порозі кімнати Менчиць озирнувся до фотографа й мовив:

– Видовище неприємне.

– Усе гаразд, – відповів той, – я не снідав.

З тону його голосу неможливо зрозуміти – говорить він про давню звичку чи особливу підготовку до виїзду на місце злочину.

Менчиць на мить згадав про запрошення Тараса Адамовича на чай та його обіцянку знайти щось до чаю, коли вони з Репойто-Дуб’яго повернуться. І відразу подумав, що складно обрати пиріг і навіть сам напій для історії, яку вони розповідатимуть.

Увійшов до кімнати й, завваживши на собі здивований погляд Репойто-Дуб’яго, сказав:

– Вам знадобиться допомога. Я огляну інші кімнати, коли закінчимо тут… з вашого дозволу.

Начальник розшукової частини ледь помітно кивнув та віддав наказ:

– Діставайте нотатник, пане Менчиць, тут чимало роботи.

Наступні дві години вони ретельно оглядали тіло і місце вбивства, Менчиць занотовував усі спостереження, фотограф фіксував можливі докази у свій спосіб. Молодий слідчий думав про Тараса Адамовича, який був тут зранку сам. Певно, він теж усе ретельно оглянув. Вони зможуть порівняти спостереження. Господар будинку посеред яблуневого саду сказав, що вони мають побачити все на власні очі, отож Менчиць дивитиметься. Інакше доведеться говорити Мірі Томашевич, що ховався від побаченого в інших кімнатах, оглядав нікому непотрібні комірки й описував, у якій позі знайшов отруєного собаку. Краплі крові на снігу, здається, з носа бідолашного пса, кілька зелених листочків біля миски, міцні кільця ланцюгу. Собаку теж шкода, але його смерть, здається, була легшою.

Місто прокидається, наче вулик, починає гудіти, сповнюється звуками та плітками. Коли воно прокидається зі звісткою про вбивство, гудіння його тривожне й зацікавлене водночас. Чутки розносять двірники та хлопчаки, торгівці на базарі та візники. Плітки котяться хвилями, обростають вигадками, аж поки не потраплять на шпальти перших газет. Репортери вже нервово щось пишуть, поки слідчі обходять двір і сусідів, зазирають у вікна, ставлять запитання перехожим. Вони не воліють чекати офіційної версії – офіційні версії поліції завжди нудні, як лекція гімназійного вчителя латини.

Репойто-Дуб’яго не любить спілкуватися з репортерами, однак пропускає деяких у двір будинку вбитого й коротко оповідає про те, що сталося. Думські чиновники знову вимагатимуть якнайшвидшого розкриття, а газети постачатимуть городянам щодня нові криваві подробиці, яких у цій справі не бракує.

За кілька будинків від місця злочину Міра Томашевич відставляє вже порожню чашку, що й досі пахне лавандою, та запитує старого слідчого:

– Ви втручатиметеся у розслідування?

Господар не знає, як відповісти на це запитання, бо й сам не впевнений. У його дворі немає собаки, який сповістив би про прихід несподіваного гостя, однак зараз він чує рипіння хвіртки й може уникнути прямої відповіді. Колишній слідчий підвівся та вимовив:

– Я не хотів би. Але, боюся, доведеться.

Тим часом Яків Менчиць продовжує оглядати місце злочину. Фотограф повідомив йому, що стілець, до якого прив’язали майстра-червонодеревника, – горіховий. Хтозна, як він це зрозумів – із кольору деревини чи з вигляду стільця. Для віденських стільців потрібна міцна деревина, яка добре гнеться, тоді можна зробити вигнуті ніжки та спинки, а у цього стільця є навіть підлокітники.

Молодий слідчий занотовує опис форм плям крові, завважує, що вбитий намагався забарикадувати двері; вказує фотографові зафіксувати вишкрябаний на підлозі надпис, який майстер-червонодеревник, певно, встиг зробити до того, як злочинці чи злочинець увірвалися до кімнати та прив’язали його до стільця. «Крааль» – як і говорив Тарас Адамович. Дивне слово, хтозна, що означає. Він залишає Репойто-Дуб’яго й фотографа та рушає надвір, щоб поговорити із сусідами, яких уже встигли опитати інші поліціянти.

На лавці біля собачої буди сидів сухенький зморшкуватий дід, спирався на палицю. Благий одяг на ньому висів мішком, щось сіре й засмальцьоване, що можна було б вважати кожухом. Менчиць підійшов до нього та сів поруч. Якщо його пустили у двір, отже – свідок. Молодий слідчий запитав:

– Діду, де ви живете?

– Сусідня хата, – прошамкав беззубим ротом старий.

Менчиць поглянув у бік, куди той непевно махнув рукою, завважив похилений дах хатини. Певно, вона така само стара, як і господар, ледь тримає стінами дах. Дідова рука, що стискає палицю, тремтить, очі в нього блакитні та прозорі. Менчиць запитав далі:

– Ви щось бачили?

– Що ж я можу бачити? – усміхається дід і втуплює застиглий погляд у Менчиця.

– Чого ж ви тоді тут? – здивувався слідчий.

– Пан жандарм наказав мені чекати начальство. Я прийшов сюди рано-вранці. Він був добрий чоловік, Нечипорук. Семен Нечипорук – ви ж знаєте ім’я?..

– Загиблого? Так, уже знаємо.

– Він давав мені їжу, і грошей трохи. Добрий був чоловік. Я плів мотузки йому – не знаю, чи справді вони були йому потрібні. Знаєте… Його ж зв’язали моєю мотузкою… Я сам її плів, – вираз обличчя старого не змінився, тільки із прозорих блакитних очей поповзли по щоці сльози. Так повільно, ніби в старечому сухому тілі бракувало води.

– То ви бачили… тобто заходили у будинок?

– Так, я приходжу зранку час від часу – приношу мотузки. Цього разу прийшов – налякав хлопчину, який газети розносить… А вже потім зрозумів, що то не я його так налякав… Він ще був живий…

– Хто?

– Семен…

Менчиць остовпів.

– Був живий, коли ви зайшли?

– Так. Я й сам подумав, що він мертвий, стояв запах крові, я скрізь відчував кров. Боявся, що намацаю тіло на підлозі, якщо ходитиму, і тому стовбичив біля дверей. Але Семен ворухнувся і простогнав десь ізсередини кімнати, а потім знову змовк – уже назовсім.

– Він щось сказав? – слідчий стис дідову руку, й вона перестала тремтіти.

– Так… Слух у мене ще добрий, не те що зір, – старий усміхнувся беззубим ротом і вимовив: – Я спершу почув навіть шурхіт у кутку, подумав – миша. Трісь-трісь-трісь… А потім Семен сказав «п’ять биків».

– І все?

– І все, – тихо проказав дід із двома сльозинками на сухому зморшкуватому обличчі.

Яків Менчиць повільно підвівся, щоб повернутися до кімнати, де чекав на нього Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго. Чоловік із безбарвним обличчям, який не снідав, продовжував фотографувати з різних ракурсів прив’язаного до стільця мертвого майстра-червонодоревника. Урешті, фотограф уже закінчив найскладнішу частину роботи – всі пальці, жодного з яких не було на руках вбитого, були знайдені та сфотографовані на підлозі кімнати, в якій було так багато світла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горіховий стілець посеред кімнати у будинку майстра-червонодеревника.

III

Загадка картотечної шафи

Тарас Адамович зустрів його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку від хвіртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У світлій легкій сорочці посеред засніженого саду господар будинку мружив очі від сонця, що зблискувало на полотні снігу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обіді сонце починає припікати. Але тут, у саду на Олегівській, сніг завжди урочисто-святковий.

– Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишній слідчий.

Менчиць хитнув головою, потім пояснив:

– Подався до розшукової частини. Прохав переказати, що буде радий зустрітися сьогодні з вами за пуншем у «Семадені».

П’ятницю начальник розшукової частини Київської міської поліції традиційно проводив за мармуровим столиком відомої на весь Київ кондитерської. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, інакше чому б Репойто-Дуб’яго не завітав до нього після огляду місця вбивства?

Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увійти, сам пішов попереду, хоч шлях від порогу до кімнати з каміном був звичним для молодого слідчого. Третє розслідування за неповних чотири місяці – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто…

Менчиць не видавався блідим, хіба дещо стомленим – не дивно. Особливо криваві справи після першого шоку падають на плечі тих, хто намагається їх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механізм – людський розум уміло ховає жах чи огиду під маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив двері та запросив його до кімнати, де потріскували дрова в каміні, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевіла від тепла й ароматів Міра Томашевич.

Тарас Адамович відійшов убік, пропускаючи гостя до кімнати. Для такої години у його будинку незвично багато гостей, а проте – їх узагалі забагато для такого старого відлюдника, як він.

– Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привітання, тільки-но з’явився молодий слідчий у кімнаті.

Чоловік, який сидів за одним столом із Мирославою, підвівся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стіл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвір’ї – тоді вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмішку Фогля, але поява в його будинку колишнього пілота Олександра Горенка виявилася несподіваною і для Тараса Адамовича.

– Чув, тут когось убили, – пояснив свій ранній візит авіатор.

Місто-вулик докотило хвилі тривожних новин і до Куренівського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то єдиним співрозмовником «Муромців» і «Моранів», що зупинялися у Києві перед відльотом до Вінниці або у напрямку ризького аеродрому, звідки фронт поступово зсувався на захід. Навряд чи Менчиць забув, як підозрюваний у смерті Курдашових наставив револьвер до скроні Міри, а потім отримав кулю від того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – ні. Старий слідчий поглянув на дівчину. Міру Томашевич теж обтяжує присутність пілота? Здається, з часу його появи у кімнаті вона не зронила ні слова. Уголос колишній слідчий промовив:

– Чомусь усі впевнені, що на цій вулиці можуть убити лише мене.

Горенко усміхнувся:

– Я не був упевнений, але вирішив усе-таки перевірити.

Менчиць втомлено опустився на стілець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим і запашним напоєм. Аромат був знайомим і загадковим водночас.

– Лаванда, – підказала Міра, і він врешті спромігся звести очі від чашки на дівчину. Цікаво, Тарас Адамович уже розповів їй подробиці смерті майстра-червонодеревника?

– То що там сталося? – запитав колишній пілот.

Менчиць і сам би хотів знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконічні висновки – нападників могло бути кілька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навіщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бік, зустрівся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слідчий помітив щось, що вони випустили з уваги? Що він думає про мученицьку смерть сусіда? Господар будинку сказав:

– Не обов’язково нападників було кілька…

– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.

Тарас Адамович звів брови на лоба, очікуючи пояснень.

– Є свідок, сліпий дід, який мешкає поряд. Він застав… майстра ще живого. Сказав, що останніми словами Семена Нечипорука було «П’ять биків».

Тарас Адамович замислився, однак уголос нічого не сказав. Міра тихо проказала:

– Я… сумніваюся…

І знітилася під поглядом трьох пар очей, що втупилися в неї.

– Я теж сумніваюся, – підбадьорив її Тарас Адамович. – Ні, – він повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смерті, в останню фразу зі своїх уст вклала б не надто потрібну слідству інформацію про кількість нападників.

Менчиць почервонів. Тарас Адамович мовив далі:

– Мусимо з’ясувати, що він мав на увазі…

Втрутився Горенко:

– А тому дідові справді можна вірити?

– Питання варте уваги. Пропоную підсумувати все, що ми знаємо, – господар прочинив двері до сусідньої кімнати, запрошуючи гостей пройти за ним.

Горенко підвівся – як подумки відзначив Менчиць – надто швидко і впевнено як для людини, яка мала протез замість правої ноги. Колишній пілот допоміг підвестися Мірі, яка сиділа поруч, і вони рушили до кімнати, що містилася в самому серці будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Яків Менчиць замикав процесію. Врешті, він знав, куди веде їх старий, лишень не розумів – навіщо? У кімнаті, де біля вікна стояв стіл під зеленим сукном, він провів не одну годину, доки Тарас Адамович розслідував справу зникнення Віри Томашевич, Міриної сестри, а потім – і справу вбитих на борту літака князя Курдашова та його дружини. На цьому столі, ловлячи снопи косого сонячного проміння, що проникало крізь вікна, поблискувала стара друкарська машинка, якій господар будинку дав ім’я – Естер. Невже старий слідчий таки береться за нове розслідування, і Міра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тоді разом із ними йде Горенко? Чи на аеродромі йому так нудно, що він прийшов аж на Олегівську? Чи приїхав? Урешті, сюди зручно дістатися шістнадцятим трамваєм, хоч цей любитель аеростатів, мабуть, обрав би повітряний шлях, адже він може посадити кулю, де завгодно – принаймні минулого разу так і зробив.

У кімнаті Естер усе на своїх місцях: два стільці біля столу, герань, що її колись принесла сюди Міра, а господар пообіцяв поливати, й, здається, таки дотримав слова, бо ж листя її – свіже і зелене, як глибока зелень поверхні стола. Біля стіни – крісло, яке рідко хтось займає: у цій кімнаті слідчий та його секретарка не часто приймають гостей, а їм самим достатньо стільців. Кімната квадратна, певно, у цьому секрет її затишку – стіл біля вікна і шафа біля протилежної стіни доповнюють одне одного, крісло ховається у кутку біля шафи.

Тарас Адамович усміхається і пропонує гостям розміститися, де кому зручно, сам лишається стояти біля дверей, поки Горенко займає крісло, а Міра – звичний стілець біля Естер. Менчиць сідає поруч із дівчиною в очікуванні пояснень, намагається не зважати на те, що стільці у будинку старого слідчого – теж віденські. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цій кімнаті раніше. Менчиць знав хіба те, що господар будинку складає у її шухляди віддруковані Мірою протоколи й, здається, листи від давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилає листи до Києва, оминаючи дві лінії фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними є висувні дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшукової частини ті дощечки завжди залиті чорнилами.

– По Олегівській, за кілька будинків звідси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повільно, ніби диктував Мірі черговий протокол. Але дівчина не поворухнулася, пальці її не торкаються клавіш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вів далі:

– Один чи кілька нападників увірвалися в будинок Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, заздалегідь отруївши його собаку. Він чи вони завісили вікна у будинку темними ряднинами – я потім познімав їх, щоб вистачило світла для огляду кімнати, – прив’язали господаря до стільця і закатували до смерті. Загиблий устиг – хтозна, якої миті – нашкрябати на підлозі слово «Крааль».

Він зробив павзу, подивився на Міру, потім запитав:

– Усе гаразд?

Дівчина була блідою, але відповіла відразу:

– Так. Продовжуйте.

– Зі слів несподіваного свідка, – він ковзнув поглядом у бік Менчиця, однак, не перериваючись, мовив далі: – сліпого старого, який мешкає по сусідству, ми знаємо, що майстер сказав «п’ять биків» перед тим, як помер. Що скажете, пане Менчиць?

– Ми обшукали будинок, нічого не вкрадено. Навіть гроші у скрині на місці. Злочинці не обшукували будинок, здається, їх цікавив лише господар…

Він змовк, бо згадав розкидані підлогою відрубані пальці майстра. Не хотілося говорити про них при Мірі, тож коротко мовив:

– Я думаю, це щось на кшталт помсти… Можливо, майстер був якось пов’язаний зі злочинцями.

– Чому не припускаєте, що його катували, щоб отримати інформацію?

– Гроші – у скрині.

– Так, звичайно. Гроші на місці. Але хіба злочинців завжди цікавлять самі гроші?

Менчиць подивився на Тараса Адамовича, який стояв біля шафи. На що натякає слідчий? Господар сказав:

– Мені теж пощастило зі свідками – як вам зі старим, який розповів про останні слова бідолашного. Я говорив із сусідкою, город якої межує з городом майстра. Вона виявилась доволі багатослівною, звичайно, не в останню чергу, бо ж ми знайомі – минулого разу лишав для неї цибулиння після експерименту з цибулевим конфітюром – вона хотіла фарбувати льон. А ще, підозрюю, вона мріє вивідати рецепт аґрусового варення – і я майже готовий таки поділитися ним з нею, адже її свідчення проливають сяке-таке світло на мотив злочинців.

– То що вона вам сказала? – не витримав Менчиць.

– Про це – трохи згодом. А зараз хочу запропонувати вам невеликий експеримент. Міро, допоможете мені?

Дівчина здивовано усміхнулася і ледь помітно кивнула. Господар, підморгнувши їй, почав оповідати:

– Уявіть, що ви маєте скарб. Це може бути будь-що – гроші чи коштовності, а може, цінні папери. Вони теж можуть бути різними – банківські облігації чи лист від дорогої людини. А можливо – просто обіцянка випити келих вина з вказівкою місця і часу.

Міра примружилась, підсунула аркуш ближче і щось швидко написала на білій поверхні, потім склала папірець удвоє та передала Тарасу Адамовичу. Слідчий узяв послання обережно, наче воно було кришталеве і, відчинивши одну з шухляд, поклав його на дно, а потім так само обережно зачинив шухляду.

– Картотечні шафи дуже зручні для зберігання цінних паперів. Цю шафу на моє замовлення виготовив убитий майстер Семен Нечипорук.

Тишу, що запанувала у кімнаті на хвилину, першим порушив Горенко. Він поцікавився:

– Про що розповіла вам жінка, яка фарбувала льон?

Тарас Адамович потер підборіддя, провів рукою по стінці шафи й мовив:

– Майстер останнім часом працював над одним особливим замовленням. Здається, меблевим гарнітуром з якогось цінного дерева – вона не впевнена, знає лише, що Семен тішився і тільки й говорив, що про шафи з того замовлення.

Горенко торкнув рукою скроню, запитав:

– А у будинку вбитого?

– Ніяких нових шаф не знайдено.

Менчиць хитнув головою:

– Не розумію…

– Невдоволені замовники? Якщо триматимемось версії щодо помсти… – іронічно припустив Горенко.

Менчиць хитнув головою, думаючи про те, що пілот навряд чи дозволив собі цю іронію, якби бачив тіло убитого, але змовчав. Міра запитала:

– То вони шукали шафи?

– Чи щось, що майстер міг у них сховати, – кивнув Тарас Адамович, – принаймні ця версія здається мені дуже ймовірною.

– Хіба складно щось знайти у шафі? – запитав Менчиць і подивився чомусь на Міру. Дівчина відповіла на його погляд, намагаючись відігнати думки про сестру, що, здається, могла загубити у своїй шафі що завгодно – від панчіх чи сукні до крила найбільшого літака імперії.

– А ви спробуйте, – запропонував Тарас Адамович, – якщо, звісно, запам’ятали, куди я поклав послання панни Томашевич. Менчиць недовірливо подивився на старого слідчого, повільно підвівся і підійшов до шафи. Звісно, шухляди схожі одна на одну, але він точно бачив, куди Тарас Адамович поклав аркуш, який передала йому Міра. Цікаво, що вона написала? Ситуація схожа на дурний жарт, але таким же абсурдним виглядав й інший слідчий експеримент, коли вони намагались якнайшвидше спуститися з сьомого поверху готелю «Прага». А пошук цінних паперів у шухлядах шафи – теж спосіб підтвердити версію слідства чи то просто жарт слідчого, що нудиться у відставці? Хоча із сусідами, яких вбивають через меблеві гарнітури не знудишся. Менчиць простягнув руку до шухляди, на яку звернув увагу відразу – третій ряд згори, друга від початку – і потягнув за ручку. Шухляда плавно висунулася, він зазирнув усередину й остовпів.

– Що там? – спитала Міра.

– Нічого, – повернувся до неї учасник експерименту, а потім зиркнув у бік Тараса Адамовича, – невже я помилився… Чи можна відчинити іншу?

– Яку забажаєте, – ввічливо мовив господар будинку.

Молодий слідчий відкрив сусідню, потім – кілька шухляд із нижнього ряду, постукав по стінці, спробував натиснути на дно у першій шухляді, а потім – і в тій, що була сусідньою по ліву руку від першої.

– Є якийсь секрет… загадка.

Горенко уважно спостерігав за його рухами, здається, стежив за кожним. Під його поглядом Менчиць відчував, як його власні рухи стають дедалі незграбнішими. Врешті, він повернувся до присутніх і сказав:

– Боюся, заберу у вас забагато часу, простукуючи кожну щілину.

– Є кілька шляхів, які допоможуть зекономити час, – промовив Тарас Адамович.

– Наприклад? – поцікавився Менчиць.

– Ви можете запитати у того, кому відома загадка картотечної шафи.

– Тобто у вас?

– Так. Або…

– У майстра, який виготовив шафу… – прошепотіла Міра.

– Так, – підтвердив її слова Тарас Адамович, – у майстра.

Горенко відкинувся на спинку крісла – Міра бачила його профіль і руку, якою він сперся на м’яке бильце. Пілот запитав:

– То майстер не схотів їм відповісти…

– Чи просто не зміг – він же міг просто не знати, у якій з його шаф і що саме сховав замовник.

– То що саме вони могли шукати?

Тарас Адамович повільно стенув плечима:

– Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за ті кілька сотень карбованців, які поліція знайшла у скрині мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умів робити шафи зі складними механізмами сховків і секретних панелей.

– Як щодо прихованої панелі вашої шафи? – спитав Горенко.

– А що з нею?

– Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?

Старий слідчий на мить замислився, подивився на Міру, хитнув головою:

– Деякі цінні папери з часом тільки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Двері мого будинку завжди відчинені для вас – якщо хочете дізнатися таємницю цієї шафи – можете відкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таємницю цієї шафи дізнатися не простіше, ніж розплутати загадку смерті майстра, який виготовив її. Але я таки спробую докопатися до правди. Радітиму, якщо й ви не відступите, – усміхнувся господар будинку.

– Я теж можу брати участь? – запитала Міра.

– Якщо ви про розслідування – буду вдячний, – схилив голову в її бік Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.

– Братиму участь в обох авантюрах, – усміхнулася дівчина, подумки дивуючись власному піднесеному настрою, – тільки залишу за собою право зберегти таємницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.

– Домовились, – широко усміхнувся їй колишній слідчий Галушко, який, здається, усе-таки охоче взявся за нове розслідування.

IV

Дівчина у бузковій сукні