Справа майстра-червонодеревника

Туалетний столик у їхній квартирі на Великій Підвальній теж був із червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Віра повільно розплітала волосся, виймаючи шпильки, і з мелодійним дзвоном ронила їх до кришталевої скриньки. Вечірні Вірині зачіски відрізнялися від денних. Як і макіяж для теплого світла від масляних ламп та свічок відрізнявся від того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним світлом київську вулицю, що тяглася до Львівської площі, а вже звідти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього міста – на Поділ. Вірине личко було білосніжним від природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тоді, коли виходила на сцену. Щедро наносила її на пухівку та усміхалася сестрі. Говорила:

– Освітлення на сцені з’їдає кольори обличчя.

Додавала червоної фарби – rouge – на щоки та вуста, підводила брови, жартівливо коментувала своє відображення у дзеркалі:

– Знайомі художники говорять, що їм тепер можна не тягати із собою палітру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованої для виступу балерини.

– Хіба не замало кольорів? – запитувала Міра.

– Для справжнього художника червоного, чорного та білого достатньо.

Але Віра використовувала і блакитний. Особлива керамічна коробочка на туалетному столику зберігала дорогоцінну пудру з лавандово-блакитним відтінком, яку вона іноді наносила на обличчя для особливих вечорів – тих, які мала на меті провести у тьмяному світлі свічок за келихом улюбленого розе. Такий відтінок при теплому невиразному освітленні надавав її обличчю дивної невагомості порцеляни. Обличчя-загадка.

Міра простежила за рухом її руки, зустрілася у дзеркалі поглядом із сестрою. Віра піднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здійнявся невагомою хмаркою і звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухівкою по лінії носа, затрималася на підборідді.

– Що? – запитала вона, не озираючись.

– Побачення? – чи то поцікавилась, чи то констатувала сестра.

– Не зовсім.

– Хіба ти використовуєш цю пудру у випадках «не зовсім»?

Віра ігнорує питання, натомість примружується та завважує:

– Що сказав наш заклопотаний творець варення про зміну графіка твоєї роботи?

Віра знає, що вона ходила до Тараса Адамовича. І вже знає, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталі не розпитувала – чи то їй справді байдуже, чи то – судячи з особливо ретельної підготовки до вечора – має значно важливіші справи, аніж грати у шахи у будинку старого слідчого. Дівчина, графік якої розписано по хвилинах, не схвалює рішення сестри працювати у шпиталі під час канікул на Вищих жіночих курсах, що їх закінчує Мирослава цього року.

– Ти справді цього хочеш? – запитує вона щоразу, коли Міра повертається пізно – втомлена і сумна.

У шпиталі безліч поранених і мало рук. Багато болю і ще більше – мовчазної безнадії. Віра передає через неї гроші до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить більше, ніж якщо гаятиме пів дня у просторих коридорах, які переповнені пораненими, як це робить старша сестра. Віра не любить кров і бруд. А з лавандовою пудрою на обличчі у яскраво освітлених операційних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, і так вдосталь у тих коридорах та операційних.

Міра згадувала рівні ряди ліжок із сінними матрацами, десятки ампутацій, виймання куль і перев’язок на день, білі халати сестер милосердя. Вона любила таємничий спокій ботанічного саду, в якому влітку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони із сестрою зрідка гуляли його стежками, сад подобався їй ще більше – дерева у снігових шапках своїм куполом закривали небо, поодинокі ліхтарі сріблили біле покривало під ногами. Навряд чи вона могла пояснити навіть собі, чому вирішила провести всі святкові дні у шпиталі – Віра намагалася відмовити її, відволікти на розваги, щебетала про вечірки та благодійні прийоми. А старша сестра лише усміхалася у відповідь, не намагаючись оформити у слова дивне відчуття, що змушувало її знов і знов повертатися до поранених. Мирослава згадувала тихі осінні дні у будинку Тараса Адамовича, його роздуми про загадкове зникнення її сестри, а потім – те, як вони знайшли Віру в підвалі будинку на Куренівці. Мабуть, людина потребує отримати спокій для душі відплатою за добро чимось вартісним. Міра не була певна, що молитви у церквах – гідна відплата за повернення сестри. Чи то вона просто не вміла аж надто палко молитися? Друге розслідування закрутило її вихором, змусивши не думати про інші речі, хоч уже тоді, коли вона чекала на повернення Віри з гастролей в Одесі, а Тараса Адамовича – з вінницького військового аеродрому, виникало бажання не гаяти дарма час, а запропонувати допомогу тим, хто її потребував. У госпіталі мало рук. У святкові дні це відчувається особливо – сестри милосердя і лікарі прагнуть хоч зрідка бачити рідних. Зрозуміле бажання. У вересні та жовтні Міра Томашевич теж найбільше хотіла знову побачити сестру.

Вона звикла до жовтих стін головної будівлі шпиталю у формі літери «П», рядів цегляних зимових корпусів – улітку у дворі на літніх майданчиках розбивали намети для поранених. Зимове стомлене сонце зблискувало останніми променями на верхівці Косого Капоніра і закочувалося за Черепанову гору, коли Міра Томашевич закінчувала роботу і знімала перед дзеркалом у вбиральні білу хустинку. Вкорочувати волосся варто, тільки якщо збираєшся слухати вальси у Шато де Флер у капелюшку клош. Для білої хустини сестри милосердя зручніші довгі коси, зібрані шпильками на потилиці – вони не розсипаються у найнесподіваніші моменти, не падають прядками на обличчя, коли потрібно схилитись над пораненим. Невже у Віри з’явився новий залицяльник – інакше чому вона так ретельно убиралася сьогодні? Знов якийсь військовий, але ж і Сергію Назимову вона ніби не сказала остаточне «ні». Та й навіщо? Віра вміє балансувати між кількома залицяльниками, не надто переймаючись тим, що відчувають вони, коли помічають у полі зору суперників.

Простукотіла підборами довгим лунким коридором, вислизнула за двері – час повертатися додому. Зранку на неї чекатиме Тарас Адамович. Хтозна, що він робив, поки вона була у шпиталі. Чи просунулося розслідування? Кого встиг опитати старий слідчий? Чи передасть начальник розшукової частини справу Менчицеві, чи їм знову доведеться уникати всевидющого ока Фогля, який дивиться на світ крізь холодну поверхню монокля, та правдами й неправдами шукати інформацію, проводячи незалежне розслідування?

Міра сідає в екіпаж, що везе її додому. Поодинокі ліхтарі за віконцем блимають лукавими сяючими очима, мерехтять гірлянди, у які центральні вулиці міста убралися напередодні свят. Навряд чи вона застане сестру в їхній квартирі на Великій Підвальній. Розповідь про чоловіка, заради якого вона так чепурилась, напевне, почує вже по обіді – суботніми ранками Віра прокидається не раніше одинадцятої, а слідчий з Олегівської чекатиме на свою секретарку вже о десятій.

Міра підіймається сходами й відчиняє двері їхньої квартири, довго знімає пальто в коридорі у світлі тьмяного маленького світильника. Майже безшумно, але де-не-де риплять старі дошки підлоги, проходить до вітальні та злякано зойкає – помічає силует на тлі вікна. Жах холодною рукою торкає шию, змушує остовпіти.

З надр темної кімнати чується сміх, Міра видихає і смикає за шнур від лампи. Жовте м’яке світло повільно розливається кімнатою.

– Ти мене налякала, – говорить вона сестрі, яка сидить на підвіконні, – чому сидиш у темряві?

І чому вона повернулася так рано?

– Хотіла бачити вулицю, – відповідає сестра.

Віра хмільна – це відчувається у дивному блиску очей і розслабленій усмішці. У сукні, що недбало сповзла з плеча. Чому вона вдома?

– Вибач, – говорить молодша сестра і знову сміється. Ковтає вино з келиха. Міра здивовано дивиться на неї, озвучує здогад:

– Невдале побачення?

– І так. І ні, – знизує тендітними плечима балерина.

– Тобто? – Міра опускається на стілець, повертає на столику до себе пляшку вина етикеткою. Біле токайське. Віра рідко п’є її улюблене вино.

– Він не прийшов, – тихо говорить молодша сестра.

Міра зводить брови на лоба. Навряд чи для сестри це звична ситуація. Вона зараз видається не засмученою – радше здивованою. Ніби відкусила шматок пирога, а він виявився на смак зовсім не таким, як вона очікувала. Віра повільно ставить келих на підвіконня та усміхається.

– Уявляєш?

Міра зморщила лоба, запитала:

– А ти точно не переплутала час і місце?

– Точно. Ми домовилися зустрітися сьогодні у «Семадені». Не впевнена о котрій, але ввечері.

Це типово для Віри – не пам’ятати час зустрічі, але її залицяльники, зазвичай, терплячі, й нерідко вміють розважати себе самі. Невже цей виявився не таким?

Кондитерська «Семадені» – одна з найвідоміших у місті. Білі ряди круглих мармурових столиків, високі гірки бонбоньєрок, шурхотливий пакувальний папір і фірмові торти у вигляді кошиків із квітами. Віра любила «Семадені», бо кава у кондитерській радувала смак, а публіка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Міської Думи і Біржі визначило долю закладу – постійними відвідувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбрані в оксамит міські панни демонстрували нову довжину своїх спідниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власні чобітки – війна стрімко змінила жіночу моду. Війна завжди все змінює аж надто стрімко. Може, й неписані правила залицяння змінилися з початком війни, а Віра просто ще не звикла до нової ситуації? Як інакше можна пояснити те, що за столиком у «Семадені» на неї чекав не таємничий кавалер, заради якого вона відкрила сьогодні коробочку з лавандовою пудрою, а записка від нього.

– І що у ній було?

– Що непередбачувані обставини змусили його сьогодні бути на іншому кінці міста. Однак він сподівається, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Віра.

– То ти вдома давно? – запитала Мирослава.

– Ні, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.

– Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.

– У «Семадені», звісно. Як виявилося, зустрічі знайомим у цій кондитерській призначаю не лише я. Наш король варення і наливок теж там був.

– Хто? – не відразу зрозуміла Міра.

– Тарас Адамович! – І балерина розповіла подробиці зустрічі.

Цього вечора Віра ставила собі за мету вражати. Її сукня кольору бузку чимось нагадувала кімоно – мода в Парижі останнім часом тяжіла до Японії, переймала східні мотиви. На перший погляд простий крій підкреслював лінію плеча, дивував легкістю і невагомістю силуету. Срібна підвіска з аметистом і сережки з тим же загадково-фіолетовим каменем зблискували у приглушеному світлі кав’ярні. Вона не роззиралася навсібіч, з усмішкою підпливла до метрдотеля, він вклонився і провів її до столика, за яким на неї чекала дивна записка. Віра здивовано окинула оком присутніх у кондитерській лише тоді, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусіднім столиком – здивувалася ще більше. Старий слідчий усміхнувся до неї та, розпрощавшись із високим вусатим чоловіком, підійшов до столика, за яким сиділа балерина.

– Дозволите?

– Звичайно, – усміхнулася вона.

– Ви на когось чекаєте?

– Уже ні.

Він здивовано звів брови на лоба, проте більше нічого не запитав. Натомість запропонував:

– Як щодо партії?

Дівчина лукаво примружилась і кивнула. За хвилину офіціант приніс шахівницю, каву з тістечками та пунш. Тарас Адамович пояснив:

– Ми тут іноді граємо з паном Репойто-Дуб’яго, начальником розшукової частини поліції – ви могли його бачити сьогодні.

– То ви тут у справах?

– Щось на кшталт. Обговорювали вбивство на Олегівській. Мирослава вам розповідала…

– Здається, – невпевнено мовила Віра, виставляючи на дошку білого ферзя. Королева – завжди на своєму кольорі. Невже сьогодні вона обрала не свій, а тому побачення перетворилося на шахове протистояння? Маячня.

– Чому я завжди граю білими?

Тарас Адамович стенув плечима й мовив:

– Білі мають невелику перевагу в темпі. Це щось на кшталт фори для менш досвідченого гравця.

Дівчина спохмурніла.

– Чорні – елегантніші.

– Чорним доводиться захищатися, – знизав плечима Тарас Адамович, – мені чомусь здавалося, у вас темперамент білих.

Віра примружилася, вивела коня та запитала:

– Якщо ви зустрічалися з начальником розшукової частини, отже, є нова інформація у розслідуванні, що у нього знову вплуталася Міра?

– А ви не схвалюєте вчинок сестри? – він вивів вперед ферзевого пішака.

– Не знаю. Мирослава говорила – убивство жорстоке.

– Так і є.

– Для вас це звично – грати за чорних, так? – усміхнулася балерина.

Він не відповів, тож дівчина мовила далі:

– Перший хід завжди робить злочинець. Вам завжди доводиться грати від захисту, сподіваючись, що зможете випередити його, зламати темп, який він задає.

Колишній слідчий усміхнувся.

– Так. Ви маєте рацію – мені звичніше грати за чорних.

– Які вже ходи зробили злочинці у вашій справі?

Тарас Адамович подивився на дівчину, хитнув головою:

– Якщо дозволите використати вашу метафору про шахи, – він усміхнувся, – вони вивели уперед слона і навіть встигли забрати нашого пішака. Ми поки не розуміємо їхньої стратегії, але можемо вгадати кілька наступних ходів.

– То вбитий – усього лише пішак?

– Пішака не варто недооцінювати. Але так – вбитий майстер – випадкова жертва. Його не збиралися грабувати, їм не потрібна була його смерть, лише інформація – позиційна перевага.

– І вони її отримали?

– Складно відповісти. Ми знаємо, що майстер працював над особливим замовленням. Поліції вдалось дізнатися, що останній виготовлений ним предмет – шафа з чорного дерева, яка була доставлена в один із прибуткових будинків Києва. Ми маємо адресу, тож зможемо завтра побачити цю шафу і, можливо, поговорити із замовником. Буду вдячний, якщо ви перекажете це вашій сестрі, – він витяг олівець і швидко написав щось на серветці. Дівчина, не дивлячись, поклала серветку в сумочку.

– Невже його вбили через якусь шафу? – мовила Міра, розгортаючи серветку.

– Не можу нічого стверджувати про шафу, але одного надокучливого старигана я сьогодні ладна була вбити через його слона, який з’являється аж надто несподівано і завжди тоді, коли моєму королю нікуди відступати, – похмуро сказала Віра і перехилила келих із рештками вина.

– До речі, – озирнулася вона вже на порозі своєї спальні, – Тарас Адамович сказав, що у надрах його картотечної шафи ти лишила якусь записку.

– То… просто слідчий експеримент, – тихо сказала Міра.

– Не люблю експерименти із записками.

– Відколи?

– Від сьогодні. Добраніч, – і дівчина у бузковій сукні «з темпераментом білих» – за словами старого слідчого – зачинила двері відразу, як почула у відповідь:

– Добраніч.

V

Найспокійніша вулиця у місті

То був височенний прибутковий будинок на розі Володимирської та Прорізної, з червоного та білого каменю, оздоблений пілястрами та кількома шатровими баштами, які він так любив бачити на фасадах нових будинків у Києві. Цей був схожий на королівський палац із давньої німецької казки, особливо схожість підкреслювали брамантові вікна, що утворювали вгорі арки, відбиваючи промені холодного сонця від шибок. Тарас Адамович пам’ятав цей будинок, бо ж бачив його мало не щодня ще під час служби – його звели тут 1902 року, раніше на цьому місті розташовувався приземкуватий одноповерховий будиночок із сірими стінами. Тепер височів п’ятиповерховий елегантний велетень з електричним освітленням і ліфтами. На першому поверсі – аптека, книгарня і маленька кондитерська з вивіскою «Оса». Тарас Адамович усміхнувся Мірі Томашевич, яку завважив біля вивіски. Дівчина подивилася на нього спокійними блакитними очима і теж усміхнулася у відповідь:

– Певно, власник хотів, щоб відвідувачі зліталися на його ласощі, як оси, – мовила вона замість привітання.

– Оси надокучливі, – завважив старий садівник.

Він рипнув дверцятами з вітражем, які відізвалися мелодійним дзвіночком, і пропустив дівчину вперед.

– Хіба ми не мали зустрітися з власником прибуткового будинку?

– Кав’ярня теж належить йому, – відповів їй Тарас Адамович, – добре, що він виявився порядним городянином і сам повідомив у поліцію, що загиблий Семен Нечипорук виготовив йому шафу на замовлення незадовго до своєї смерті.

Усередині пахло святом – принаймні Міра завжди раділа аромату какао і хвої у різдвяні дні. Як цього року промайне Різдво? Вони скромно повечеряють із сестрою у своїй квартирі, розгорнуть кілька подарунків – від пані Марти та Тараса Адамовича чи навідають старого слідчого на Олегівській? Віра не любить велелюдні святкування у різдвяний вечір. Інша річ – новорічні бали-маскаради, які влаштовувалися у будинках Купецького та Дворянського зібрання, таємний бал у театрі, на який запрошували обмежену кількість осіб. Віра вихором носилася від театру до майстерень модисток, їй навіть кілька разів вдалося затягти на примірку старшу сестру. У модистки, майстерня якої ховалася у затінку саду на Паньківській, теж пахло какао з корицею та хвоєю, як у цій кондитерській.

Акуратні кругленькі столики, біля них – м’які крісла і стільці, оббиті жовтим оксамитом. Високі шафи-вітрини з гірками еклерів та мініатюрних тістечок у хмарках білосніжного крему, кришталева люстра на стелі та струнка ялинка з пишними вітами – ось що завважила Міра, коли роззирнулася, перш ніж побачила, як назустріч їм підвівся круглолиций приземкуватий чоловічок, який читав газету за одним зі столиків.

Складно було визначити його вік – якась невловима міміка круглолицього робила його схожим то на веселого студента, який прогулює лекції, то враз підкреслювала нервовий блиск запалих очей людини, яка стріла щонайменше сорок п’ять зим, схожих на цю дивно-безвітряну, з ароматом какао і хвої.

– У вас доволі гарно, – сказала Міра після того, як чоловік привітався та відрекомендувався.

– Ох, дякую, панно! – розтягнув великого рота в усмішці Мусій Маркович Гуревич, саме так звали цього чоловіка. – Не всі у місті схвалюють ялинки – вчора якась пані говорила мені, що то бісівські традиції, але кондитерська без такої прикраси у свята – не кондитерська. Маленькі керамічні янголята зблискували у приглушеному світлі, ледь похитувалися великі скляні кулі, червоніли яскравими бантами фігурки з печива – власник кондитерської подбав про те, аби хоч естетично реабілітувати ялинку в очах аж надто активних представників церковної пастви. Міра любила ялинки. Тарас Адамович, який уже відсунув для неї жовтий оксамитовий стілець за столиком, до якого їх провів Гуревич, певно теж, бо кинув у той бік кілька захоплених поглядів.

– Я думав, поліція прийде по обіді.

– Певно, так і буде, – відповів Тарас Адамович і ледь схилив голову.

– Але ж ви сказали, що хочете побачити… – власник кондитерської чомусь стишив голос і ледь чутно проказав: – Шафу.

– Саме так, – відповів Тарас Адамович.

– Ви не з поліції? – знов гучно запитав Мусій Маркович, і чомусь подивився на Міру. – Хоча… це все пояснює… Але навіщо вам шафа?

– Я знав майстра, який виготовив її. Як вона потрапила до вас?

Хтозна-чому Мусій Маркович Гуревич розповів їм цю історію. Тарас Адамович не вимагав відвертості, не говорив звичну напівправду про службовий обов’язок, не розпитував аж надто ретельно – просто слухав розповідь стомленого кондитера із запалими очима. Гуревич запропонував тістечка до кави, і Міра, яка ще на порозі завважила неймовірної краси еклери, не змогла відмовитись. Смак не поступався оздобленню, однак дівчина встигла дістати нотатник і почала робити записи, поки власник кондитерської поволі оповідав.

– Майстер, якого ви знали, – Семен Нечипорук – сам прийшов до мене два тижні тому.

Два тижні тому Тарас Адамович був на вінницькому військовому аеродромі – розслідував справу отруєних на борту літака авіаконструктора та його дружини. Може, якби він не встряг у те розслідування, то міг би запобігти вбивству на Олегівській? Будинок Нечипорука – усього за кількасот метрів від його власного. Кудлатий собака, кімната-майстерня у глибині будинку, запах фарб і лаків для деревини – ось що спливало у пам’яті, коли думав про вбитого. Невже шафа, про яку теперішній власник говорить чомусь пошепки, стала причиною того, що трапилося?

– Це навіть добре, що ви прийшли раненько – сказав Гуревич. – Ми відчиняємо кондитерську о дев’ятій – хвилин за п’ятнадцять з’являться працівники. Тоді нам не вдалося б поговорити… кон… конф… конфіденційно.

– А це так важливо?

– Звичайно! – звів кудлаті брови Гуревич. – Якщо у місті дізнаються, що в цьому будинку є шафа, яка має стосунок до вбивства! Ви не розумієте… Мені і так доводиться борсатися у павутинні серед конкурентів. Але чутки… про вбивство, – він закліпав своїми запалими очима і знов перейшов на шепіт, – вони ні до чого…

– Я розумію, – мовив Тарас Адамович, – ми теж намагаємось уникати розголосу. Розкажіть, що знаєте.

Знав Мусій Маркович не так багато. Тільки те, що два тижні тому до нього прийшов Семен Нечипорук і сказав, що має шафу для його кондитерської. Мусій Маркович раніше мав справу з майстром і знав, що меблі він робить добре – горіхове бюро, що стояло в його кабінеті вже три роки, хвалили всі гості Гуревича, а деякі навіть хотіли купити. Крім горіха, майстер використав рожеве дерево в оздобленні та прикрасив бюро різьбленням. Меблі Семена Нечипорука коштували дорого, однак були варті кожної копійчини. Тому Мусій Маркович неабияк здивувався, коли майстер прийшов до нього з дивною пропозицією.

– Чого він хотів?

– Щоб я купив шафу і поставив її тут, у цій залі.

Тарас Адамович повільно обвів поглядом невеличку кімнатку, знов зупинив погляд на ялинці.

– Ні, – похитав головою Гуревич, – зараз її тут нема. Розумієте…

Шафа була висока, масивна й похмура, як небо негожого дня. Для неї майстер обрав зовсім не горіхову деревину з елементами рожевої – для оздоблення. Шафа була тяжкою, як брила, і темною, як ніч. Вона зовсім не пасувала до його кондитерської, в її інтер’єрі доречними видавалися хіба напівневагомі шафи-вітрини з гірками тістечок та цукерок.

– То вона вам не сподобалася? – запитав колишній слідчий.

Гуревич усміхнувся, подивився кудись крізь співбесідника й поволі проказав:

– Те, що виготовляє…. – він затнувся, – виготовляв Семен Нечипорук не може не подобатися. Якщо ви бачили його роботи, маєте про це знати. Та шафа – неймовірна. А ще – найдивніше – він попросив за неї відверто низьку ціну. Я не міг не погодитися.

Тарас Адамович подумки усміхнувся, вголос запитав:

– То ви покажете нам ту неймовірно дивовижну і – так само неймовірно – недорогу шафу?

Мусій Маркович якось знехотя підвівся і провів ранкових гостей на другий поверх будинку, до якого був вихід із кав’ярні, що ховався за однією з шаф-вітрин. Міра кинула прощальний погляд на ялинкових янголят, коли пірнала у темний прохід, що їм його показав власник кондитерської.

Вони піднялися східцями, хоч власник і похвалився, що має ліфт у будинку. Мірі згадався ліфт у готелі «Прага», його червона кабінка на дванадцять осіб і маленький підіймач у кухні, яким зазвичай у ресторан підіймали їжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зімітувала пожежу в готелі, а потім втекла з Лук’янівської в’язниці до Одеси. Мусій Маркович рипнув дверима однієї з квартир на другому поверсі, відволікаючи Міру від роздумів, і провів їх до кімнати, що ховалася відразу за передпокоєм. Простора і світла – перше, що подумала про неї дівчина. А потім вона побачила шафу.

Темно-коричнева, висока і громіздка, вона здіймалася до стелі та привертала увагу тих, хто заходив до кімнати. Навіть витонченість, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв біля протилежної від шафи стіни, зблякла від такого сусідства. Візерунки, якими була вкрита її поверхня, хотілося розглядати. Міра впіймала себе на думці, що хоче підійти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очікуючи на запрошення господаря.

– Я вже встиг пожалкувати, Міро, що ми не узяли із собою фотографа, який працював на місці злочину.

– Ви хотіли сфотографувати шафу? – здивувалася дівчина.

– Так. Вона варта фото. Можливо, навіть не одного. Погляньте, – вказав колишній слідчий кудись униз. Дівчина опустила погляд, однак не встигла зрозуміти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне коліно біля шафи. Міра подивилася, на що він вказує рукою, і вражено закліпала очима.

– Це ж…

– Ніжки у формі копит, – усміхнувся у вуса слідчий, – вельми цікава шафа.