1984

Вінстон вишикувався перед телеекранами наче по команді «Струнко!»: там уже з’явилася жилава порівняно молода жінка в короткій спідниці й гімнастичних туфлях.

– Згинання рук і потягування! – викрикнула вона. – Робимо за рахунком. І РАЗ, і два, і три, і чотири! І РАЗ, і два, і три, і чотири! Веселіше, комради, більше життя! І РАЗ, і два, і три, і чотири! І РАЗ, і два, і три, і чотири!

Біль від кашлю не встиг витіснити враження сну, а ритм зарядки їх начебто оживив. Машинально простягаючи й згинаючи руки з виразом похмурого задоволення, як личило на гімнастиці, Вінстон пробивався до невиразних спогадів про раннє дитинство. Це було вкрай важко. Все, що відбувалося в 50-ті роки, вивітрилося з голови. Коли не можеш звернутися до сторонніх свідчень, втрачають чіткість навіть обриси власного життя. Ти пам’ятав визначні події, які найшвидше взагалі не відбувалися ніколи, ти пам’ятав деталі різних інцидентів, але без відтворення їх загальної атмосфери, також були довгі, порожні, мов аркуш чистого паперу, періоди, де ти не міг визначити або пригадати взагалі нічого Тоді все було іншим. Іншими були навіть назви країн і контури їх на карті. Злітна смуга I, наприклад, називалася тоді інакше: вона називалася Англією або Британією, а ось Лондон – Вінстон пам’ятав це більш-менш твердо – завжди називався Лондоном.

Вінстон не міг чітко пригадати такий час, коли б країна не воювала; але, мабуть, на його дитинство припав досить тривалий мирний період, тому що одним із найбільш ранніх спогадів був повітряний наліт, що всіх заскочив зненацька. Може, саме тоді й скинули атомну бомбу на Колчестер. Самого нальоту він не пам’ятав, а пам’ятав тільки, як батько міцно тримав його за руку і вони швидко спускалися, спускалися, спускалися кудись під землю, коло за колом, гвинтовими сходами, що гуділи під ногами, і він втомився від цього, запхикав, і вони зупинилися відпочити. Мати йшла, як завжди, мрійливо і повільно, далеко відставши від них. Вона несла маленьку сестричку – а може, просто ковдру: Вінстон не був упевнений, що на той час сестра вже з’явилася на світ. Нарешті, вони прийшли на людне, гучне місце – він зрозумів, що це станція метро.

На кам’яній підлозі сиділи люди, інші тіснилися на залізних банкетках. Вінстон із батьком і матір’ю знайшли собі місце на підлозі, а біля них на банкетках сиділи поряд двоє старих людей. Старий у пристойному темному костюмі й зрушеній на потилицю чорній кепці, абсолютно сивий; обличчя в нього було червоне, в блакитних очах стояли сльози. Від нього тхнуло джином. Несло наче від усього тіла, ніби він пітнів джином, і можна було уявити, що сльози його – теж чистий джин. П’яненький був старий, але весь його вигляд висловлював непідробне і нестерпне горе. Вінстон дитячим своїм розумом здогадався, що з ним сталася жахлива біда – і її не можна пробачити й не можна виправити. Він навіть зрозумів, яка. У старого вбили кохану людину – може, маленьку онуку. Кожні дві хвилини старий повторював:

– Не треба було їм вірити. Адже говорив я, мати, говорив чи ні? Ось що значить їм вірити. Я завжди говорив. Не можна було вірити цим падлюкам.

Але що це за падлюки, яким не можна було вірити, Вінстон уже не пам’ятав.

Відтоді війна тривала безперервно, хоча, щиро кажучи, не одна і та сама війна. Кілька місяців, знову ж в його дитячі роки, йшли безладні вуличні бої в самому Лондоні, і дещо пригадувалося дуже жваво. Але простежити історію тих років, визначити, хто з ким і коли бився, було абсолютно неможливо: не збереглося жодного письмового запису, жодного усного переказу, навіть жодного найдрібнішого натяку, що розташування протиборчих сил було хоч трохи інакшим, ніж тепер. Нині, наприклад, у 1984 рік (якщо рік – точно 1984-й) Океанія воювала з Євразією й була в союзі з Остазією. Ні публічно, ні сам на сам ніхто не згадував про те, що в минулому відносини трьох держав могли бути іншими. Вінстон прекрасно знав, що насправді Океанія воює з Євразією і дружить з Естазією всього чотири роки. Але знав крадькома – і тільки тому, що його пам’яттю не повністю керували. Офіційно союзник і ворог ніколи не змінювалися. Океанія воює з Євразією, отже, Океанія завжди воювала з Євразією. Нинішній ворог завжди втілював у собі абсолютне зло, а отже, ні в минулому, ні в майбутньому угода з ним немислима.

Найжахливіше, в сотий, тисячний раз, думав він, переламуючись в поясі (тепер вони обертали корпусом, тримаючи руки на стегнах – це вважалося корисним для спини), – найжахливіше, що все це може виявитися правдою. Якщо Партія може запустити руку в минуле й сказати про ту чи іншу подію, що її НІКОЛИ НЕ БУЛО, – це страшніше, ніж катування або смерть.

Партія каже, що Океанія ніколи не укладала союз з Євразією. Він, Вінстон Сміт, знає, що Океанія була в союзі з Євразією всього чотири роки тому. Але де це знання було зафіксовано? Тільки в його розумі, а його так чи інакше незабаром буде знищено. І якщо всі погодяться з брехнею, яку нав’язує Партія, якщо у всіх документах одна і та сама пісня, тоді ця брехня поселяється в історії й стає правдою. «Хто керує минулим, – каже партійне гасло, – той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим». І, проте, минуле, за своєю природою змінюване, змінам ніколи не піддавалося. Те, що істинно нині, істинно від віку й на віки вічні. Все дуже просто. Потрібен всього-на-всього безперервний ланцюг перемог над власною пам’яттю. Це називається «контроль реальності»; Новомовою – «двомисленням».

– Вільно! – гаркнула інструкторка трохи добродушніше.

Вінстон опустив руки і зробив повільний, глибокий вдих. Розум його забрів у лабіринти двомислення. Знаючи, не знати; вірити у свою правдивість, викладаючи продуману брехню; дотримуватися взаємозаперечних думок, розуміючи, що одна заперечує іншій, і бути переконаним в обох; логікою вбивати логіку; відкидати мораль, проголошуючи її; думати, що демократія неможлива і що Партія – охоронець демократії; забути те, що потрібно забути, і знову викликати в пам’яті, коли це знадобиться, і знову негайно забути, і, головне, застосовувати цей процес до самого процесу – ось у чому хитрість: свідомо викликати несвідомий стан, а згодом ще раз перетворювати несвідоме на акт гіпнозу. І навіть слова «двомислення» не зрозумієш, не вдавшись до двозначності – двомислення.

Інструкторка веліла їм знову встати струнко.

– А тепер подивимося, хто у нас зможе дістати до підлоги! – з ентузіазмом сказала вона. – Прямо зі стегон, комради. РАЗ-два! РАЗ-два!

Вінстон ненавидів цю вправу: ноги від сідниць до п’ят пронизував біль, і від нього часто починався напад ядушного кашлю. Приємний смуток із його роздумів зник. Минуле, подумав він, не просто було змінено, його знищено. Бо як ти можеш установити навіть найочевидніший факт, якщо не існувало жодного запису про це, крім як у твоїй пам’яті? Він спробував пригадати, коли почув уперше про Старшого Брата. Здається, в 60-х… Але хіба тепер згадаєш? В історії Партії Старший Брат, звичайно, фігурував як вождь революції з найперших її днів. Подвиги його поступово відсувалися все далі в глиб часів і простяглися вже в легендарний світ 40-х і 30-х, коли капіталісти в дивовижних капелюхах-циліндрах ще роз’їжджали вулицями Лондона у великих лакованих автомобілях і кінних екіпажах зі скляними боками. Невідомо, скільки правди в цих переказах і скільки вигадки. Вінстон не міг згадати навіть, коли з’явилася сама Партія. Здається, слова «АНГСОЦ» він теж не чув до 1960 року, хоча можливо, що в старій мові – «англійська соціалізм» – воно було у вжитку і раніше. Все розчиняється в тумані. Втім, іноді можна зловити і явну брехню. Неправда, наприклад, що Партія винайшла літак, як стверджують книги з партійної історії. Літаки він пам’ятав із раннього дитинства. Але довести нічого не можна. Ніяких свідчень не буває. Тільки один раз у житті тримав він в руках незаперечний документальний доказ підробки історичного факту. Та й то…

– Сміт! – пролунав сварливий голос. – Шістдесят – сімдесят дев’ять, Сміт В.! Так, ВИ! Глибше нахил! Адже ви можете. Ви не намагаєтесь. Нижче! ТАК уже краще, комраде. А тепер, вся група, вільно – і стежте за мною.

Несподіваний гарячий піт пробив усе тіло Вінстона. Обличчя його лишалося зовсім незворушним. Не виказати тривоги! Тільки не виказати обурення! Тільки кліпни оком – і ти себе видав. Він спостерігав, як інструкторка підняла руки над головою і – не сказати, що граційно, але із вартою заздрості чіткістю і вправністю, нахилившись, зачепилася пальцями за кінчики туфель.

– Ось ТАК, комради! Покажіть мені, що ви можете ТАК САМО. Подивіться ще раз. Мені тридцять дев’ять років, і в мене четверо дітей. Прошу дивитися, – вона знову нахилилася. – Бачите, МОЇ коліна прямі. Ви всі зможете так зробити, якщо захочете, – додала вона, випроставшись. – Усі, кому немає сорока п’яти, здатні дотягнутися до підлоги. Нам не випало честі битися на передовій, але принаймні ми можемо зберігати хорошу фізичну форму. Згадайте наших хлопців на Малабарському фронті! І моряків на Плавучих Фортецях! Подумайте, як ВОНИ живуть. А тепер спробуймо ще раз. Ось, уже краще, комраде, НАБАГАТО краще, – похвалила вона Вінстона, коли він із розмаху, зігнувшись на прямих ногах, дістав до підлоги – перший раз за кілька років.

Розділ четвертий

З глибоким підсвідомим зітханням, якого він зазвичай не вмів стримати, незважаючи на близькість телеекрана, Вінстон почав свій робочий день: притягнув до себе Словопис, здув пил із мікрофона і надів окуляри. Потім розгорнув і з’єднав скріпкою чотири паперових рулончики, що вискочили з пневматичної труби праворуч від столу.

У стінах його кабіни було три отвори. Праворуч від Словопису – маленька пневматична труба для друкованих завдань; ліворуч – трохи більша, для газет; і в бічній стіні, тільки руку простягнути – широка щілина з дротовим забралом. Ця – для непотрібних паперів. Таких щілин в Міністерстві були тисячі, десятки тисяч – не лише в кожній кімнаті, а й у коридорах на кожному кроці. Чомусь їх прозвали гніздами пам’яті. Якщо людина хотіла позбутися непотрібного документа або просто помічала на підлозі клаптик паперу, вона механічно відкривала забрало найближчого гнізда і кидала туди папір; його підхоплював потік теплого повітря й ніс до величезних топок, захованих в утробі будівлі.

Вінстон переглянув чотири розгорнутих листки. На кожному – повідомлення в один-два рядки, на телеграфному жаргоні, який не був, по суті, Новомовою, але складався зі слів Новомови й служив у Міністерстві тільки для внутрішнього вживання. Вони були такі:

таймс 17.3.84 б. б. промова неправильне повідомлення африка уточнити

таймс 19.12.83 план 4 кварталу 83 опечатки переглянути поточний номер

таймс 14.2.84 заяв мінімаса помилка шоколад уточнити

таймс 3.12.83 б. б. повідомлення порядку денного переписати крізь наверх до підшивки

З тихим задоволенням Вінстон відклав убік четверте повідомлення. Робота тонка і відповідальна, краще лишити її наостанок. Решта три – шаблонні повідомлення, хоча для другого, напевно, треба буде ґрунтовно попорпатися в цифрах.

Вінстон зателефонував за «чорним номером» – замовив старі випуски «Таймс»; через кілька хвилин їх уже виштовхнула пневматична труба. На листках були вказані газетні статті та повідомлення, які з тієї чи іншої причини потрібно змінити або, висловлюючись офіційною мовою, уточнити. Наприклад, із повідомлення «Таймс» від 17 березня випливало, що напередодні у своїй промові Старший Брат передбачив затишшя на Південному Індійському фронті й швидке настання військ Євразії в Північній Африці. Насправді ж євразійці почали наступ у Південній Індії, а в Північній Африці ніяких дій не вживали. Треба було переписати цей абзац промови Старшого Брата так, щоб він передбачив справжній хід подій. Або, знову ж, 19 грудня «Таймс» опублікувала офіційний прогноз випуску різних споживчих товарів на четвертий квартал 1983 року, тобто шостий квартал дев’ятої трирічки. У сьогоднішньому випуску надруковано дані про фактичне виробництво, і виявилося, що прогноз був абсолютно не правильний. Вінстону належало уточнити початкові цифри, щоб вони збіглися із сьогоднішніми. На третьому листку йшлося про дуже просту помилку, яку можна виправити в одну хвилину. Не далі як у лютому Міністерство Достатку обіцяло (категорично стверджувало, за офіційним висловом), що в 1984 році норму видачі шоколаду не зменшать. Насправді, як було відомо і самому Вінстону, в кінці нинішнього тижня норму збиралися зменшити з 30 до 20 грамів. Йому треба було просто замінити стару обіцянку попередженням, що у квітні норму, можливо, доведеться скоротити.

Виконавши перших три завдання, Вінстон скріпив виправлені варіанти, вийняті зі Словопису, з відповідними випусками газети й протиснув у пневматичну трубу. Потім майже несвідомим рухом зім’яв отримані листки й власні нотатки, зроблені під час роботи, і сунув у гніздо пам’яті, щоб їх було кинуто у вогонь.

Що відбувалося в невидимому лабіринті, до якого вели пневматичні труби, він точно не знав, мав тільки загальне уявлення. Коли всі поправки до цього номера газети будуть зібрані й звірені, номер надрукують заново, старий примірник знищать і замість нього підіш’ють виправлений. У цей процес безперервної зміни залучено не лише газети, а й книжки, журнали, брошури, плакати, листівки, фільми, фонограми, карикатури, фотографії – всі види літератури та документів, які могли б мати політичне чи ідеологічне значення. Щодня й мало не щохвилини минуле підганялося під сьогодення. Тому документами можна було підтвердити правильність будь-якого передбачення Партії; жодної новини, ні єдиної думки, що суперечить потребам дня, не існувало в записах. Історію, як старий пергамент, вискрібали начисто і писали заново – стільки разів, скільки потрібно. І не було жодного способу довести потім підробку.

У найбільшій секції документального відділу – вона була набагато більша за ту, де трудився Вінстон, – працювали люди, чиєю єдиною задачею було вишукувати й збирати всі примірники газет, книжок й інших видань, що підлягають знищенню та заміні. Номер «Таймс», який через політичні переналадки й помилкові пророцтва Старшого Брата передруковувався, можливо, десяток разів, усе одно датований у підшивці минулим числом, і немає в природі жодного примірника, де б спростовувалася ця правда. Книги теж листувалися знову і знову й виходили без згадки про те, що вони переінакшені. Навіть у замовленнях, одержуваних Вінстоном і знищуваних відразу після виконання, не було і натяку на те, що потрібна підробка: йшлося тільки про помилки, спотворені цитати, застереження, помічені, які треба усунути в інтересах точності.

Загалом, думав він, переінакшення арифметики Міністерства Достатку це навіть не фальсифікація. Просто заміна однієї дурниці іншою. Більшість матеріалів, з якими він мав справу, не мали ані найменшого зв’язку з будь-чим у справжньому світі, навіть натяку на такий зв’язок не мали – це була відверта брехня. Статистика в первісному вигляді – така сама фантазія, як і у виправленому варіанті. Найчастіше потрібно, щоб ти висмоктував її з пальця. Наприклад, Міністерство Достатку передбачало випустити в 4-му кварталі 145 мільйонів пар взуття. Повідомляють, що реально зроблено 62 мільйони. Вінстон ж, переписуючи прогноз, зменшив планову цифру до 57 мільйонів, щоб план, як завжди, виявився перевиконаним. У всякому разі, 62 мільйони нітрохи не ближче до істини, ніж 57 мільйонів або 145. Досить імовірно, що взуття взагалі не зробили. Ще швидше, що ніхто не знає, скільки його зробили, і, головне, не бажає знати. Відомо тільки одне: кожен квартал на папері виробляють астрономічну кількість взуття, тоді як половина населення Океанії ходить босоніж. Те саме – з будь-яким документованим фактом, великим і дрібним. Усе розпливається в примарному світі. І навіть не визначиш, яке сьогодні число.

Вінстон глянув на скляну кабіну по той бік коридору. Маленький, акуратний, із синім підборіддям чоловік на прізвище Тіллотсон старанно працював там, тримаючи на колінах складену газету й припавши до мікрофона Словопису. Вигляд у нього був такий, ніби він хоче, щоб все сказане лишилося між ними двома – між ним і Словописом. Він підвів голову, і його окуляри вороже блиснули Вінстону.

Вінстон заледве знав Тіллотсона і не мав жодного уявлення, над чим саме він працює. Працівники відділу документації неохоче говорили про свою роботу. У довгому, без вікон коридорі з двома рядами скляних кабін, із нескінченним шелестом паперу й гудінням голосів, що бубоніли в Словописи, було не менше десятка людей, яких Вінстон не знав навіть на ім’я, хоча вони цілий рік миготіли перед ним на поверсі й махали руками на Двох Хвилинах Ненависті. Він знав, що низенька жінка з рудуватим волоссям, яка сидить у сусідній кабіні, весь день вишукує в пресі й прибирає прізвища незручних, а отже, таких, що ніколи не існували людей. У певному сенсі заняття саме для неї: років зо два тому її чоловіка теж знищили. Був незручним. А за кілька кабін від Вінстона сиділо лагідне, нескладне, розсіяне створіння з дуже волохатими вухами; ця людина на прізвище Амплефорт дивувала всіх несподіваним талантом до спритикування римами та віршованими метрами, виготовляв препаровані варіанти – канонічні тексти, як їх називали, – віршів, які стали ідеологічно невитриманими, але з тієї чи іншої причини зберігалися в антології. І весь цей коридор із півсотнею працівників був тільки підсекціями – так би мовити, кліткою – в складному організмі відділу документації. Далі, вище, нижче сонми службовців працювали над неймовірною безліччю завдань. Тут були величезні друкарні зі своїми редакторами, поліграфістами й прекрасно обладнаними студіями для фальсифікації фотознімків. Там була секція телепрограм з інженерами, виробниками та акторами, яких було спеціально відібрано за їх уміння імітувати голоси. Були полки референтів, чия робота зводилася тільки до того, щоб складати списки книг і періодичних видань, які потребують ревізії. Були великі сховища для підправлених документів і приховані топки для знищення вихідних паперів. І десь, незрозуміло де, анонімно, існував керівний мозок, центр політичної лінії, відповідно до якої одну частину минулого треба було зберегти, іншу – фальсифікувати, а третю – знищити вщент.

Весь відділ документації був тільки осередком Міністерства Правди, головним завданням якого була не переробка минулого, а постачання жителів Океанії газетами, фільмами, підручниками, телепередачами, п’єсами, романами – всіма мислимими різновидами інформації, розваг і настанов, від пам’ятника до гасла, від ліричного вірша до біологічного трактату, від шкільних прописів до словника Новомови. Міністерство забезпечувало не лише різноманітні потреби Партії, а й виробляло аналогічну продукцію – сортом нижче – на потребу пролам. Існувала ціла система відділів, що займалися пролівською літературою, музикою, драматургією й розвагами взагалі. Тут випускали низькопробні газети, що не містили нічого, крім спорту, кримінальної хроніки й астрології, міцненькі п’ятицентові оповіданнячка, непристойні фільми, псевдоемоційні пісеньки, що складалися чисто механічним способом – на особливому калейдоскопі, так званому версифікаторі. Був навіть особливий підвідділ – Новомовою іменований порносеком – він випускав порнографію найгіршої якості – її розсилали в запечатаних пакетах і членам Партії, за винятком безпосередніх виробників, дивитися її заборонялося.

Доки Вінстон працював, пневматична труба виштовхнула ще три замовлення, але вони виявилися простими, і він розправився з ними до того, як довелося піти на Дві Хвилини Ненависті. Після Ненависті він повернувся до себе в кабіну, дістав з полиці словник Новомови, відсунув Словопис, протер окуляри й взявся за головне завдання дня.

Найбільшим задоволенням у житті Вінстона була робота. В основному вона складалася з нудних і рутинних справ, але іноді траплялися такі, що в них можна було пірнути з головою, як у задачку, – такі фальсифікації, де керуватися ти міг тільки своїм знанням принципів АНГСОЦу і своїм уявленням про те, що хоче почути від тебе Партія. З такими завданнями Вінстон справлявся добре. Йому навіть довіряли уточнювати передовиці «Таймс», що писали тільки Новомовою. Він взяв відкладений вранці четвертий листок:

таймс 3.12.83 б. б. виклад порядок денний уточнити не-персони усунути

Старомовою (звичайною англійською) це означало приблизно таке:

У номері «Таймс» від 3 грудня 1983 року вкрай незадовільно викладено наказ Старшого Брата по країні: згадані особи не існують. Перепишіть повністю й репрезентуйте ваш варіант керівництву до того, як відправити в архів.

Вінстон прочитав помилкову статтю. Як він зрозумів, велику частину наказу по країні було присвячено вихвалянню роботи ПКПП – організації, яка постачала цигарки й інші предмети споживання матросам на Плавучих Фортецях. Особливо виділено було якогось комрада Відерса, великого діяча Внутрішньої Партії – його нагородили орденом «За видатні заслуги» 2-го ступеня.

Трьома місяцями пізніше ПКПП раптово було розпущено без оголошення причин. Судячи з усього, Відерс і його співробітники тепер в опалі, хоча ні в газетах, ні по телеекранах повідомлень про це не було. Теж нічого дивного: судити й навіть публічно викривати тих, хто політично завинив, не заведено. Великі чистки захоплювали тисячі людей із відкритими процесами зрадників і злодіїв думки, які з жалем каялися у своїх злочинах, а потім піддавалися страті, були особливими спектаклями й відбувалися раз на кілька років – не частіше. А зазвичай люди, що викликали невдоволення Партії, просто зникали, і про них більше ніхто не чув. І марно було гадати, що з ними стало. Можливо, що деякі навіть лишалися в живих. Так у різний час зникли близько тридцяти знайомих Вінстона, не кажучи про його батьків.

Вінстон легенько гладив себе по носі скріпкою. В кабіні, навпаки, комрад Тіллотсон, як і раніше, таємничо бурмотів, пригорнувшись до мікрофона. Він підвів голову, знову вороже блиснули окуляри. А чи не те саме робив комрад Тіллотсон, що й він сам? – подумав Вінстон. Дуже може бути. Таку тонку роботу ні за що не довірили б одному виконавцю: з іншого боку, доручити її комісії значило відкрито визнати, що відбувається фальсифікація. Можливо, не менше десятка працівників трудилися тепер над власними версіями того, що сказав насправді Старший Брат. Потім якийсь начальницький розум у Внутрішній Партії вибере одну версію, відредагує її, пустить у хід складний механізм перехресних посилань, після чого обрану брехню буде здано на постійне зберігання й вона зробиться правдою.

Вінстон не знав, за що потрапив у немилість Відерс.

Можливо, це сталося через корупцію або некомпетентність. Може, Старший Брат вирішив позбутися підлеглого, який став надто популярний. Може, Відерса або будь-кого з його оточення запідозрили в ухилянні. А можливо – і найімовірніше – сталося це просто тому, що чистки й знищення людей були частиною державного механізму. Єдиний певний натяк містився в словах «згадані не-персони» – це означало, що Відерса вже немає в живих. Навіть арешт людини не завжди означав смерть. Іноді людей випускали, і до страти вони рік або два гуляли на волі. А бувало й так, що людина, яку давно вважали мертвою, з’являлася, немов привид, на відкритому процесі й давала свідчення проти сотень людей, перш ніж зникнути – на цей раз остаточно. Але Відерс уже був не-персоною. Він не існував; він ніколи не існував. Вінстон вирішив, що просто змінити напрям промови Старшого Брата мало. Нехай він скаже про щось абсолютно незв’язане з первісною темою.

Вінстон міг перетворити промову на типове викриття зрадників і злодіїв думок – але це занадто прозоро, а якщо винайти перемогу на фронті або тріумфальне перевиконання трирічного плану, то надто ускладниться документація. Чиста фантазія – ось що буде найкращим. І раптом у його голові виник, можна сказати, готовий образ комрада Огілві, недавно полеглого в бою смертю хоробрих. Іноді траплялося, коли Старший Брат присвячував «наказ» пам’яті якогось скромного рядового партійця, чиє життя й смерть він приводив як приклад для наслідування. Сьогодні він присвятить промову пам’яті товариша Огілві. Правда, такого товариша ніколи не існувало, але кілька друкованих рядків і одна-дві підроблені фотографії зроблять його реальним.

Вінстон на хвилину замислився, потім підтягнув до себе Словопис і почав диктувати у звичному стилі Старшого Брата: стиль цей, військовий і одночасно педантичний, завдяки постійному способу – ставити питання і тут же на них відповідати («Який урок ми винесли з цього факту, комради? Уроки життя – а вони є також основними принципами АНГСОЦу – полягають у тому…» – тощо) – легко піддавався імітації.

У трирічному віці товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, автомата й гелікоптера. У шість років – у вигляді спеціально послаблених для цього правил – був прийнятий у розвідники; у дев’ять років став командиром загону. В одинадцять років, почувши розмову дядька, вловив у ній злочинні ідеї й повідомив про це в Поліцію Думок. У сімнадцять років він став районним керівником Молодіжної Анти-статевої Ліги. У дев’ятнадцять років винайшов гранату, яку Міністерство Миру взяло на озброєння і на першому випробуванні знищили вибухом тридцять одного євразійського військовополоненого. Двадцятитрирічним хлопцем він загинув на війні. Переслідуваний ворожими винищувачами під час польоту над Індійським океаном із важливими повідомленнями, був атакований ворожими винищувачами, прив’язав до тіла кулемет, як грузило, вистрибнув із гелікоптера і разом із депешами й іншим пішов на дно; такій смерті, сказав Старший Брат, можна тільки заздрити. Старший Брат наголосив, що все життя комрада Огілві було чистим і цілеспрямованим. Комрад Огілві не пив і не курив, не знав інших розваг, окрім щоденного годинного тренування в гімнастичному залі; вважаючи, що одруження й сімейні турботи несумісні з цілодобовим служінням обов’язку, він дав обітницю безшлюбності. Він не знав іншої теми для розмови, крім принципів АНГСОЦу, іншої мети в житті, крім розгрому євразійських полчищ і виявлення шпигунів, шкідників, мислезлочинців й інших зрадників.