1984

Ненависть досягла свого піку. Голос Голдштейна справді перейшов у мекання, і на секунду його обличчя змінилося овочами. Потім воно розпливлося, і на екрані з’явилася фігура євразійського солдата. Величезний і страшний, він ішов на вас. Ось-ось він зістрибне з екрана в хол зі своїм гуркітливим автоматом. Дехто в першому ряді інстинктивно відскочив назад. Але тут же пролунав подих полегшення: фігура ворога розтанула, і на екрані з’явилося обличчя Старшого Брата – чорняве, вусате, повне сили і незбагненного спокою, воно заповнило майже весь екран. Ніхто не чув, що говорив Старший Брат. Напевно, це були прості підбадьорливі слова, на кшталт тих, що говорять у гуркоті бою, їх було важко розібрати, але вони вселяли впевненість вже тим, що були сказані. Потім зникло з екрана й обличчя Старшого Брата, а замість нього з’явилися три великих гасла Партії:

ВІЙНА – ЦЕ МИРСВОБОДА – ЦЕ РАБСТВОНЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Обличчя Старшого Брата, здавалося, ще кілька секунд проступало за словами гасел, ніби воно врізалося в очі кожного і не могло зникнути відразу. Маленька рудувата жінка схопилася й переважила через спинку стільця, що стояв попереду неї. «Мій рятівник!», – шепотіла вона тремтячими губами й простягала руки до екрана, а потім закрила обличчя руками. Здається, вона молилася.

І тут всі почали повільно, самозабутньо, розмірено скандувати: «Б-Б!.. Б-Б!.. Б-Б!», дуже повільно, знову і знову, з тривалою паузою між першим і другим «Б». Похмурі приглушені звуки дивним чином нагадували голоси дикунів, здавалося, за ними можна розрізнити тупіт босих ніг і ритми тамтамів. Напевно, так тривало з пів хвилини. Цей рефрен часто лунав у хвилини великих потрясінь. Почасти це було гімном, який оспівував мудрість і велич Старшого Брата, але набагато більше він нагадував самогіпноз, навмисне вимкнення свідомості за допомогою такого ритмічного галасу. Все застигло всередині Вінстона. Під час Двох Хвилин Ненависті він не міг не впадати в загальне запаморочення, але цей напівлюдський стогін «Б-Б!» завжди приводив його в жах. Звичайно, і він скандував разом з усіма, не можна було інакше. Приховувати свої почуття, стежити за виразом обличчя, чинити так, як роблять інші, – все це давно стало інстинктивною реакцією людини. Але була секунда чи дві, коли вираз очей міг його видати. І саме в таку мить трапилася дуже важлива річ – якщо, звичайно, вона трапилася.

У цю секунду він зустрівся очима з О’Браєном. О’Браєн встав. Він зняв свої окуляри й характерним рухом знову посадив їх на носі. І була доля миті, коли їхні погляди схрестилися. Доки вони дивилися один одному в очі, Вінстон зрозумів – так, він зрозумів – О’Браєн думає про те саме, про що і він сам. Їхні думки передалися один одному. Помилки бути не могло. «Я з тобою, – здавалося, говорив погляд О’Браєна. – Мені зрозумілі твої переживання. Я знаю все про твоє презирство, ненависть, відразу. Не хвилюйся, я на твоєму боці». А потім цей проблиск зник, і обличчя О’Браєна стало таким же непроникним, як у всіх інших.

Ось і все, і Вінстон вже не був упевнений, що це сталося. Подібні випадки зазвичай не мали продовження. Але вони зміцнювали в ньому віру в те, що крім нього є ще вороги Партії. Може, чутки про широкомасштабні підпільні дії були все-таки правдою? Може, Братство все-таки існує насправді? Незважаючи на незліченні арешти, визнання й страти, не вірилося, що Братство просто провокаційний міф. Іноді Вінстон вірив, що воно існує, іноді – ні. Ніяких доказів його існування не було. Тільки скороминущі погляди, які щось значили, а могли й нічого не означати, обривки випадково почутих розмов, напівстерті написи на стінах туалетів, скупий рух рук під час зустрічей двох абсолютно незнайомих людей, що нагадувало таємний пароль… Усе це були припущення, цілком можливо – фантазії. Вінстон повернувся у свою кабінку, так і не глянувши більше на О’Браєна. Йому навіть не спало на думку продовжити їх миттєвий контакт. Це надто небезпечно, навіть якби він знав, як це зробити. Протягом секунди або двох вони обмінялися двозначними поглядами, ось і все. Але навіть і це було пам’ятною подією в тому замкнутому самотньому світі, у якому доводилося жити.

Вінстон прокинувся й випростався. Його мучила відрижка – джин нагадував про себе.

Очі його ковзнули по сторінці. Виявляється, допоки він роздумував, рука машинально писала. Але тепер це були не колишні нерозбірливі карлючки. Перо його хтиво линуло по гладкому папері й виводило великими друкованими літерами:

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!

Панічний жах охопив його, хоча писати таке нітрохи не небезпечніше, ніж почати вести щоденник. Йому кортіло вирвати списані сторінки й кинути все це.

Однак він не став цього робити, тому що розумів безглуздість такого вчинку. Не було ніякої різниці, написав він «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА!» чи ні. Не було ніякої різниці, продовжить він щоденник чи ні. Поліція Думок все одно знайде його. Він зробив уже найсерйозніший злочин, з якого випливали всі інші. Навіть якби він ніколи не доторкнувся пером до паперу, злочин усе одно було скоєно. Вони називали це мислезлочинами, тобто злочинами думки, злочинами, які неможливо довго приховувати. Звичайно, можна хитрувати якийсь час, навіть кілька років, але рано чи пізно вони обов’язково схоплять тебе.

Схоплять вночі – заарештовували завжди вночі. Раптове пробудження, груба рука, що трусить тебе за плече, світло, що б’є в очі, кільце суворих облич навколо ліжка. У більшості випадків не було ні суду, ні повідомлення про арешт. Люди просто зникали, і неодмінно вночі. Ім’я вилучали з усіх списків, знищувалася будь-яка згадка про все, що ти будь-коли зробив, життя твоє заперечувалося й забувалася. Ти знищувався, пропадав, було заведено говорити – ВИПАРОВАНО. На мить Вінстон впав в істерику. Він почав писати швидко і неакуратно:

вони розстріляють мене і мене не хвилює чи вони розстріляють мене вб’ють пострілом в потилицю мене не хвилює геть Старшого Брата вони завжди вбивають пострілом в потилицю й мене не хвилює геть Старшого Брата…

Він відкинувся від столу, засоромившись себе, і поклав ручку. У наступну мить він здригнувся: у двері стукали… Уже! Вінстон причаївся, як миша, слабо сподіваючись, що людина, яка стукала, піде, але стукіт повторився. Найгірше в таких випадках зволікати. Серце його калатало, як барабан. Але обличчя завдяки багаторічній звичці, напевно, залишалося незворушним. Він підвівся і важко рушив до дверей.

Розділ другий

Уже взявшись за дверну ручку, Вінстон побачив, що щоденник зостався на столі розкритим, весь списаний словами «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА». Букви були такими великими, що їх можна розгледіти з іншого кінця кімнати. Незбагненна дурість. Ні, думав він, шкода бруднити гарний кремовий папір. Він навіть у паніці не захотів закрити щоденник, доки сторінки не просохли.

Він зітхнув і відчинив двері. Одразу по тілу пройшла тепла хвиля полегшення. На порозі стояла тьмяна пригнічена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям.

– Комраде, – заскиглила вона, – тож правильно мені почулося, що ви прийшли. Ви не можете зайти подивитися наш злив у кухні? Він засмітився, а…

Це була пані Парсонс – дружина сусіда по сходовій клітці. (Партія не дуже схвалювала слово «пані», всіх належало називати комрадами, але з деякими жінками це чомусь не виходило.) Їй було років тридцять, але на вигляд їй можна було дати набагато більше. Враження було таке, що в зморшках її обличчя лежить пил. Вінстон пішов за нею по коридору.

Ці слюсарні ремонтні роботи були майже щоденним роздратуванням. Будинок Перемоги – стара споруда, десь року 1930-го або близько того, тож він уже прийшов до повного занепаду. Від стін і стелі постійно відвалювався тиньк, труби лопалися за кожного міцного морозу, дах протікав, варто було тільки випасти снігу, опалювальна система працювала на половинному тиску – якщо її не вимикали зовсім з міркувань економії. Для ремонту, якого ти не міг зробити сам, потрібно було отримати дозвіл високих комісій, а вони і з лагодженням розбитого вікна тягнули вже два роки.

– Звичайно, якби Том був удома… – невпевнено сказала пані Парсонс.

Квартира у Парсонсів була більшою, ніж у нього, і убозтво її було іншого роду. Всі речі – пошарпані й старі, ніби сюди навідалася велика і зла тварина. На підлозі розкидано різне спортивне приладдя – хокейні ключки, боксерські рукавички, дірявий футбольний м’яч, брудні й вивернуті навиворіт труси, – а на столі упереміш із брудним посудом валялися м’яті зошити. На стінах червоніли прапори Молодіжного союзу й розвідників і плакат вуличних розмірів – зі Старшим Братом. Як і у всьому будинку, тут стояв запах вареної капусти, але його перебивав міцний запах поту, залишений – це можна було вгадати з першого ж понюшку, хоча і незрозуміло, за якою ознакою, – людиною, якої тут не було. В іншій кімнаті хтось на гребінці намагався стежити за військовою музикою, яка лунала з екранів.

– Це діти, – пояснила пані Парсонс, кинувши кілька боязких поглядів на двері. – Вони сьогодні вдома. І звичайно…

Вона часто обривала фрази на половині. Кухонний злив був майже до країв повний брудної зеленуватої води, яка тхнула ще гірше від капусти. Вінстон опустився на коліна й оглянув кутник на трубі. Він терпіти не міг ручної праці й не любив нагинатися – від цього в нього починався кашель. Пані Парсонс безпорадно спостерігала.

– Звичайно, якби Том був удома, він би за дві секунди прочистив, – сказала вона. – Том обожнює таку роботу. У нього золоті руки – у Тома.

Парсонс працював разом із Вінстоном у Міністерстві Правди. Це був товстий, але діяльний чоловік, приголомшливо дурний – згусток недоумкуватого ентузіазму, один із тих відданих, мовчазних пролів, які підпирали собою Партію надійніше, ніж Поліція Думок. У віці тридцяти п’яти років він неохоче покинув ряди Молодіжного союзу. Перед тим же як вступити туди, він примудрився пробути в розвідниках на рік довше, ніж треба. У Міністерстві він обіймав дрібну посаду, яка не вимагала розумових здібностей, зате був одним із головних діячів спортивного комітету і різних інших комітетів, відповідальних за організацію туристських вилазок, стихійних демонстрацій, кампаній з економії та інших добровільних починань. Зі скромною гордістю він повідомляв про себе, попихкуючи люлькою, що за чотири роки не пропустив у громадському центрі жодного вечора. Нищівний запах поту – як би ненавмисний супутник великотрудного життя – супроводжував його всюди й навіть лишався після нього, коли він ішов.

– У вас є гайковий ключ? – запитав Вінстон, пробуючи гайку на з’єднанні.

– Гайковий ключ? – сказала пані Парсонс, слабшаючи на очах. – Правда, не знаю. Може, діти…

Почулося тупотіння, ще раз заревіла музика, і в кімнату ввірвалися діти. Пані Парсонс принесла ключ. Вінстон спустив воду і з огидою витягнув із труби жмут волосся. Потім як міг відмив пальці під холодною водою й перейшов до кімнати.

– Руки вгору! – гаркнули йому.

Гарний дев’ятирічний хлопчик із суворим обличчям виринув з-за столу, націливши на нього іграшковий автоматичний пістолет, а його сестра, років на два молодша, націлилася деревинкою. Обидва були у формі розвідників – сині труси, сіра сорочка і червона краватка. Вінстон підняв руки, але з неприємним почуттям: надто вже злобно тримався хлопчик, гра була не зовсім грою.

– Ти зрадник! – заволав хлопчик. – Ти злодій думок! Ти євразійський шпигун! Я тебе розстріляю, я тебе знищу, я тебе відправлю на соляні шахти!

Вони почали стрибати навколо нього, вигукуючи: «Зрадник!», «Злодій думок!» – і дівчинка наслідувала кожний рух хлопчика. Це трохи лякало, як метушня тигренят, які швидко виростуть у людожерів. В очах у хлопчика була розважлива жорстокість, явне бажання вдарити або штовхнути Вінстона, і він знав, що незабаром це буде йому до снаги, треба тільки трохи підрости. Спасибі, хоч пістолет не справжній, подумав Вінстон.

Пані Парсонс злякано зиркала очима то на Вінстона, то на дітей. У цій кімнаті було світліше, і Вінстон із цікавістю зазначив, що у неї справді пил у зморшках.

– Такі галасливі, – сказала вона. – Засмутилися, що не можна подивитися на шибеників, – ось чому. Мені з ними піти ніколи, а Том ще не скоро повернеться з роботи.

– Чому нам не можна подивитися, як вішають? – заревів хлопчик.

– Хочу подивитися, як вішають! Хочу подивитися, як вішають! – підхопила дівчинка, стрибаючи навколо.

Вінстон згадав, що сьогодні ввечері в Парку будуть вішати євразійських полонених – військових злочинців. Це популярне видовище влаштовували приблизно раз на місяць. Діти завжди скандалили, вимагали, щоб їх повели дивитися. Він уже вийшов за двері квартири пані Парсонс, але не встиг пройти коридором і шести кроків, як потилицю його обпік нестерпний біль. Ніби ткнули в шию червоним розпеченим дротом. Він повернувся на місці й побачив, як пані Парсонс тягне хлопчика у двері, а той засовує в кишеню рогачку.

– Голдштейн! – закричав хлопчик, перед тим як зачинилися двері. Однак найбільше Вінстона вразив вираз безпорадного страху на сірому обличчі матері.

Повернувшись до квартири, Вінстон швидше пройшов повз телеекрани й знову сів за стіл, усе ще потираючи потилицю. Музика в телеекранах замовкла. Уривчастий військовий голос із грубим задоволенням почав описувати озброєння нової Плавучої Фортеці, поставленої на якір між Ісландією й Фарерськими островами.

Нещасна жінка, подумав він, життя з такими дітьми – це життя в постійному страху. Через рік-другий вони стануть стежити за нею вдень і вночі, щоб зловити на ідейній невитриманості. Тепер майже всі діти жахливі. І найгірше, що за допомогою таких організацій, як розвідники, їх методично перетворюють на неприборканих маленьких дикунів, причому в них зовсім не виникає бажання бунтувати проти партійної дисципліни. Навпаки, вони обожнюють Партію і все, що з нею пов’язане. Пісні, ходи, прапори, походи, муштра з навчальними гвинтівками, вигукування гасел, поклоніння Старшому Братові – все це для них захоплива гра. Їх нацьковують на чужинців, на ворогів системи, іноземців, зрадників, шкідників, злодіїв думок. Стало звичайною справою, що тридцятирічні люди бояться своїх дітей. І не дарма: не минало тижня, щоб у «Таймс» не промайнула замітка про те, як юний домашній шпигун – «маленький герой», за прийнятим висловом, – підслухав негативну фразу і доніс на батьків у Поліцію Думок.

Пекучий біль від кулі з рогачки ущух. Вінстон нерішуче взяв ручку, не знаючи, що ще написати в щоденнику. Раптом він знову почав думати про О’Браєна.

Кілька років тому … – скільки ж? Років сім, напевно, – йому приснилося, що він іде в непроглядній пітьмі через кімнату. І хтось сидить збоку та каже йому: «Ми зустрінемося там, де немає темряви». Сказано це було тихо, як би між іншим, – не наказ, просто фраза. Цікаво, що тоді, уві сні, великого враження ці слова на нього не справили. Тільки згодом поступово набули значущості. Він не міг пригадати, чи було це до чи після його першої зустрічі з О’Браєном, і коли саме впізнав у тому голосі голос О’Браєна – теж не міг пригадати. Так чи інакше, голос був ідентифікований. Говорив із ним у темряві О’Браєн.

Вінстон досі не усвідомив – навіть після того, як вони перезирнулися, не зміг усвідомити, – друг О’Браєн чи ворог. Та й не так уже й це, здавалося, важливо. Між ними простяглася ниточка розуміння, а це важливіше дружніх почуттів або співучасті. «Ми зустрінемося там, де немає темряви», – сказав О’Браєн. Що це означає, Вінстон не розумів, але відчував, що якось це збудеться.

Голос у телеекранах перервався. Задушливу кімнату наповнив дзвінкий, красивий звук фанфар. Скрипучий голос вів далі:

Увага! Увага! Щойно надійшла телеграма-блискавка з Малабарського фронту. Наші війська в Південній Індії здобули вирішальну перемогу. Мені доручено заявити, що в результаті цієї битви кінець війни може стати справою недалекого майбутнього. Слухайте телеграму.

Ну все, чекай неприємностей, подумав Вінстон. І точно: слідом за кривавим описом розгрому євразійської армії із запаморочливими цифрами вбитих і узятих у полон було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамів.

Вінстон знову відригнув. Джин уже вивітрився, лишивши по собі відчуття занепаду. Телеекран – чи то святкуючи перемогу, чи то, щоб відвернути від думок про відібрання шоколаду, – гримнув: «Тобі, Океанія». Цієї миті вважалося, що ви повинні стати ніби за командою «Струнко!». Позаяк тут він був невидимий.

«Тобі, Океанія» змінювалася легкою музикою. Тримаючись до телеекранів спиною, Вінстон підійшов до вікна. День був усе такий же холодний і ясний. Десь вдалині з глухим розкотистим гуркотом розірвалася ракета. Тепер їх падало на Лондон по двадцять-тридцять штук на тиждень.

Внизу на вулиці вітер тріпав рваний плакат, на ньому миготіло слово АНГСОЦ. Ангсоц. Священні підвалини Ангсоцу. Новомова, двомислення, хиткість минулого. У нього виникло таке відчуття, ніби він блукає в лісі на океанському дні, заблукав у світі чудовиськ і сам він – чудовисько. Він був один. Минуле померло, майбутнє не можна уявити. Чи є якась упевненість, що хоч одна людина з живих на його боці? І як дізнатися, що панування Партії не буде вічним? І відповіддю встали перед його очима три гасла на білому фасаді Міністерства Правди:

ВІЙНА – ЦЕ МИРСВОБОДА – ЦЕ РАБСТВОНЕВІГЛАСТВО – ЦЕ СИЛА

Він витяг із кишені монету у 25 центів. І тут дрібними чіткими літерами ті самі гасла, а на зворотному боці – голова Старшого Брата. Навіть із монети переслідував тебе його погляд. На монетах, на марках, на книжкових обкладинках, на прапорах, плакатах, на сигаретних пачках – всюди. Усюди тебе переслідують ці очі й обволікає голос. Уві сні й наяву, на роботі й за їжею, на вулиці й удома, у ванній, у ліжку – немає порятунку. Немає нічого твого, крім кількох кубічних сантиметрів у черепі.

Сонце сідало, погасивши тисячі вікон на фасаді Міністерства, і тепер вони дивилися похмуро, як кріпосні бійниці. Його серце тремтіло перед величезною пірамідальною примарою. Занадто міцна вона, її не можна взяти штурмом. Її не зруйнує і тисяча ракет. Він знову замислився: для кого пише щоденник. Для майбутнього, для минулого… для століття, можливо, просто уявного. І чекає його не смерть, а знищення. Щоденник перетворять на попіл, а його – на пил. Написане ним прочитає тільки Поліція Думок – щоб стерти це з буття та пам’яті. Як звернешся до майбутнього, якщо сліду твого і навіть безіменного слова на землі не збережеться?

Телеекран пробив чотирнадцяту. Через десять хвилин йому йти. О 14:30 він повинен бути на службі.

Як не дивно, бій годинника ніби повернув йому мужність. Одинокий привид, він сповіщає правду, якою ніхто ніколи не почує. Але доки він говорить її, щось у світі ще жевріє. Не тому, що змушуєш себе почути, а тому, що лишаєшся нормальним, зберігаєш у собі спадщину людяності. Він повернувся за стіл, вмочив перо і написав.

Майбутньому або минулому – часу, коли думка вільна, люди відрізняються один від одного і живуть не поодинці, часу, де правда є правдою й минуле чи не перетворюється на небилицю. Від епохи однакових, епохи одиноких, від епохи Старшого Брата, від епохи двомислення – привіт!

Я вже мертвий, подумав він. Йому здавалося, що тільки тепер, повернувши собі здатність висловлювати думки, зробив він безповоротний крок. Наслідки будь-якого вчинку містяться в самому вчинку. Він написав:

Мислезлочин не тягне за собою смерть: мислезлочин є смерть.

Тепер, коли він зрозумів, що мертвий, важливо прожити якомога довше. Два пальці на правій руці були в чорнилі. Ось така дрібниця тебе і видасть. Який-небудь гостроносий шпигун у міністерстві (швидше жінка – хоча б та маленька з рудуватим волоссям, або чорнява з відділу літератури) замислиться, чому це він писав в обідню перерву, і чому писав старовинною ручкою, і що писав, а потім повідомить куди слід. Він пішов у ванну і ретельно вимив пальці зернистим коричневим милом, яке скребло, як наждак, і добре годилося для цього.

Щоденник він поклав у ящик стола. Ховай чи не ховай – його все одно знайдуть; але можна хоча б перевірити, дізналися про нього чи ні. Волосина, що лежала поперек щоденника, була занадто помітна. Пальцями Вінстон підібрав крупинку білястого пилу й поклав на кут палітурки: якщо книгу зрушать, крупинка звалиться.

Розділ третій

Вінстону снилася мати.

Йому повинно було бути, як він думав, десять або одинадцять років, коли його мати зникла. Це була висока жінка з розкішним світлим волоссям, велична, мовчазна, повільна в рухах. Батько запам’ятався йому гірше: темноволосий, худий, завжди в охайному темному костюмі (чомусь запам’яталися дуже тонкі підошви його черевиків). Він ходив в окулярах. Судячи з усього, обох забрала одна з перших великих чисток у 50-ті роки.

І ось мати сиділа десь там, у глибині, з його сестричкою на руках. Сестру він зовсім не пам’ятав – тільки маленьким кволим немовлям, завжди тихим, із великими уважними очима. Обидві вони дивилися на нього знизу. Вони обоє були у якомусь підземному місці – чи то на дні колодязя, то чи в дуже глибокій могилі – і опускалися все глибше. Вони сиділи в каюті корабля, що потопав, і дивилися на Вінстона крізь темну воду. У салоні ще було повітря, і вони ще бачили його, а він – їх, але вони все занурювалися, занурювалися в зелену воду – ще секунда, і вона поховає їх назавжди. Він на повітрі й на світлі, а їх заковтує безодня, і вони там, внизу, бо він нагорі. Він розумів це, і вони це розуміли, і він бачив по їхніх обличчях, що вони розуміють. Докору не було ні на обличчях, ні в душі їх, а тільки розуміння, що вони повинні заплатити своєю смертю за його життя, бо така природа речей.

Вінстон не міг згадати, як це було, але уві сні знав, що якимось чином його матір і сестра пожертвували своїми життями заради нього. Це був один із тих снів, у якому посеред характерних декорацій сну триває свідоме розумове життя: тобі відкриваються ідеї та факти, які все ще здавалися новими та годящими навіть після пробудження. Вінстона раптом осяяло, що смерть матері майже тридцять років тому була трагічною й сумною в тому сенсі, який вже і незрозумілий нині. Трагедія, що відкрилася йому, – надбання старих часів, часів, коли ще існувало особисте, існувала любов і дружба, і люди в родині стояли один за одного, не потребуючи для цього аргументів. Спогад про матір рвав йому серце тому, що вона померла, люблячи його, а він був занадто молодий і егоїстичний, щоб любити у відповідь, і тому, що вона якимось чином – він не пам’ятав, яким – принесла себе в жертву ідеї вірності, яка була особистою й незламною. Сьогодні, думав він, таке не може трапитися. Сьогодні є страх, ненависть і біль, але немає гідності почуттів, немає ні глибокого, ні складного горя. Все це він немов прочитав у великих очах матері, які дивилися на нього із зеленої води, з глибини в сотні метрів, і все ще занурювалися вглиб.

Несподівано він опинився на короткій, пружній травичці, і був літній вечір, і косі промені сонця золотили землю. Місцевість ця так часто з’являлася в снах, що він не міг виразно вирішити, чи бачив її колись наяву чи ні. Про себе Вінстон називав її Золотою країною. Це був старий, вищипаний кроликами луг, по ньому бігла стежка, там і сям виднілися кротові купини. На далекому краю вітер трохи ворушив гілки в’язів, що встали нерівною огорожею, і щільна маса листя хвилювалася, як волосся жінки. А десь поруч, невидимий, ліниво тік струмок, і під вербами в заплавах ходила плотва.

Через луг до нього йшла та дівчина з темним волоссям. Одним рухом вона зірвала із себе одяг і презирливо відкинула геть. Тіло було біле і гладке, але не викликало в ньому бажання; на тіло він навряд чи навіть глянув. Його захопив жест, яким вона відкинула одяг. Витонченістю і недбалістю цей рух ніби знищував цілу культуру, цілу систему: і Старший Брат, і Партія, і Поліція Думок були зметені в небуття одним прекрасним помахом руки. Цей жест теж належав старому часу. Вінстон прокинувся зі словом «Шекспір» на вустах.

Телеекран випускав оглушливий свист, що тривав на одній ноті тридцять секунд. 7:15, сигнал підйому для службовців. Вінстон видерся з ліжка – він спав голяка, тому що члену Зовнішньої Партії видавали на рік всього три тисячі одежних талонів, а піжама коштувала шістсот, – і схопив зі стільця поношену фуфайку і труси. Через три хвилини – фіззарядка. А Вінстон зігнувся навпіл від кашлю – кашель майже завжди нападав після сну. Він трусив легкі так, що відновити дихання Вінстону вдавалося тільки лежачи на спині, після кількох глибоких вдихів. Його вени безжально набрякли під час нападу кашлю, а варикозна виразка почала нестерпно свербіти.

– Група від тридцяти до сорока! – загавкав пронизливий жіночий голос. – Група від тридцяти до сорока! Станьте у вихідне положення. Від тридцяти до сорока!