1984

Розділ шостий

Вінстон писав у щоденнику:

Це сталося три роки тому. Був темний вечір у провулку біля великого вокзалу. Вона стояла біля під’їзду під вуличним ліхтарем, що майже не освітлював. Молоде обличчя було сильно нафарбоване. Це і привернуло мою увагу – білизна обличчя, схожого на маску, яскраво-червоні губи. Партійні жінки ніколи не фарбуються. На вулиці не було більше нікого, не було телеекранів. Вона сказала: «Два долари». Я…

Йому стало важко продовжувати. Він закрив очі й натиснув на повіки пальцями, щоб прогнати настирливе бачення. Нестерпно хотілося вилаятися – довго і на повний голос. Або вдаритися головою об стіну, стусаном перекинути стіл, запустити у вікно чорнильницею – буянням, гаміром, болем – чим завгодно – заглушити спогад, що рвав душу.

Твій найлютіший ворог, подумав він, – це твоя нервова система. Будь-якої хвилини внутрішнє напруження може відбитися на твоїй зовнішності. Він згадав перехожого, якого зустрів на вулиці кілька тижнів тому: нічим не примітний чоловік, член Партії, років тридцяти п’яти або сорока, худий і досить високий, із портфелем. Вони були в кількох кроках один від одного, і раптом лівий бік обличчя у перехожого сіпнувся. Коли вони порівнялися, це повторилося ще раз: скороминуща судома, тик, короткий, як клацання фотографічного затвора, але, мабуть, звичний. Вінстон тоді подумав: бідоласі капут. Страшно, що людина цього, напевно, не помічала. Але найжахливіша небезпека з усіх – розмовляти уві сні. Від цього, здавалося Вінстону, ти взагалі не можеш втекти.

Він перевів дух і став писати далі:

Я ввійшов за нею в під’їзд, а звідти через двір у напівпідвальну кухню. Біля стіни стояло ліжко, на столі лампа з прикрученим гнітом. Жінка…

Роздратування не минало. Йому хотілося плюнути. Згадавши жінку в напівпідвальній кухні, він згадав Кетрін, дружину. Вінстон був одружений – колись був, а може, й досі; як він знав, дружина не померла. Він ніби знову вдихнув важке, сперте повітря кухні, змішаний запах брудної білизни, клопів і дешевих парфумів – мерзенних і разом із тим спокусливих, тому що партійна жінка ніколи не користувалася парфумами, ба більше, навіть неможливо було це уявити. Бризкалися тільки проли. Для Вінстона запах парфумів був нерозривно пов’язаний із блудом.

Це був його перший гріх за два роки. Мати справу з повіями, звичайно, заборонялося, але заборона була з тих, які ти час від часу насмілюєшся порушити. Небезпечно – але не смертельно. Попався з повією – п’ять років табору, максимум, якщо немає обтяжливих обставин. І справа не така вже й складна; аби не заскочили за злочинним актом. Бідні квартали кишіли жінками, готовими продати себе. А купити повію можна було за пляшку джина: проли не мали права на джин. Негласно Партія навіть заохочувала проституцію – як випускний клапан для інстинктів, які все одно не можна придушити. Проста розпуста не мала великого значення, аби була тільки злодійкуватою й безрадісною, а жінка – з найбіднішого і зневаженого класу. Непростимий злочин – зв’язок між членами Партії. Але, хоча під час великих чисток обвинувачені незмінно зізнавалися і в цьому злочині, уявити, що таке трапляється в житті, було важко.

Партія прагнула не просто завадити тому, щоб між чоловіками й жінками виникали тенета, які не завжди піддаються її впливу. Її справжньою негласною метою було позбавити статевий акт задоволення. Головним ворогом була не так любов, як еротика – і в шлюбі і поза ним. Усі шлюби між членами Партії затверджував особливий комітет, і – хоча цей принцип не проголошували відкрито, – якщо створювалося враження, що майбутнє подружжя фізично привабливі друг для друга, їм відмовляли в дозволі. У шлюбі визнавали тільки одну мету: виробляти дітей для служби державі. Статеві зносини слід розглядати як маленьку противну процедуру, на зразок клізми. Це теж ніколи не оголошували прямо, але поволі вбивали в кожного партійця з дитинства. Існували навіть організації на зразок Молодіжної Анти-статевої Ліги, які проповідували повну цнотливість для обох статей. Зачаття має відбуватися шляхом штучного запліднення (АРТСЕМУ, кажучи Новомовою), в громадських пунктах. Вінстон знав, що цю вимогу висували не зовсім серйозно, але загалом вона вписувалася в ідеологію Партії. Партія прагнула вбити статевий інстинкт, а раз вбити не можна, то хоча б перекрутити й забруднити. Навіщо це треба, він не розумів: а й дивуватися тут було нічому. Щодо жінок, то Партія тут досягла неабияких успіхів.

Він знову подумав про Кетрін. Дев’ять… десять… майже одинадцять років, як вони розійшлися. Але як мало він про неї думає. Іноді за тиждень жодного разу не згадає, що був одружений. Вони прожили всього п’ятнадцять місяців. Розлучення Партія заборонила, але розходитися бездітним не перешкоджала, навпаки.

Кетрін була високою, дуже стрункою блондинкою, навіть граціозною. Чітке, з орлиним профілем обличчя її можна було назвати благородним – доки ти не зрозумів, що за ним так нічого й немає, як це взагалі можливо. Вже на самому початку спільного життя Вінстон вирішив – втім, тільки тому, можливо, що дізнався її ближче, ніж інших людей, – що ніколи не зустрічав дурнішого, вульгарнішого, порожнього створіння. Думки у її голові всі до єдиної складалися з гасел, і не було на світі такої безглуздості, якої б вона не склювала з руки Партії. «Людиноподібний звукозапис» – прозвав він її про себе. Але він би витримав спільне життя, якби не одна річ – ліжко.

Варто було тільки доторкнутися до неї, як вона, здавалося, здригалася й ставала твердою, мов колода. Обійняти її було – все одно що обійняти дерев’яний манекен. І дивно: коли вона притискала його до себе, у нього було відчуття, що вона в той самий час відштовхує його щосили. Таке враження створювали її задубілі м’язи. Вона лежала із закритими очима, не пручаючись і не допомагаючи, а ПІДКОРЯЮЧИСЬ. Спершу він цього просто не розумів; потім йому стало моторошно. Але він усе одно б витерпів, якби вони домовилися більше не спати. Як не дивно, на це не погодилася Кетрін. Ми повинні, сказала вона, якщо вдасться, народити дитину. Так що заняття тривали, і цілком регулярно, раз на тиждень, якщо для того не було перешкод. Вона навіть нагадувала йому вранці, що їм належить сьогодні ввечері, – щоб він не забув. Для цього в неї було дві назви. Одна – «робити дитину», інша – «наш партійний обов’язок» (так, вона саме так висловлювалася). Досить швидко наближення призначеного дня стало викликати у нього наближення жаху. Але, на щастя, дитина не вийшла, Кетрін вирішила припинити спроби, і незабаром вони розійшлися.

Вінстон беззвучно зітхнув. Він знову взяв ручку й написав:

Жінка кинулася на ліжко і відразу, без жодних передмов, з невимовною грубістю й вульгарністю задерла спідницю. Я…

Він побачив себе там, посеред тьмяного світла лампи, і знову вдарив у ніс запах дешевих парфумів із клопами, знову, соромлячись, серце забилося від обурення й безсилля, і так само, як в ту хвилину, згадав він біле тіло Кетрін, навіки заклякле під гіпнозом Партії. Чому завжди має бути так? Чому в нього не може бути своєї жінки і доля його – брудні, квапливі злучки, розділені роками? Нормальний роман – це щось майже неймовірне. Всі партійні жінки однакові. Цнотливість глибоко в’їлася у їх їство разом із відданістю Партії. Продуманою обробкою змалку, іграми й холодними купаннями, дурницею, яку їм напихали в школі, в таборі розвідників, у Молодіжній Лізі, сміття, яке втовкмачили з доповідями, парадами, піснями, гаслами, військовою музикою в них убили природне почуття. Розум говорив йому, що повинні бути винятки, але серце відмовлялося вірити. Вони всі неприступні – Партія домоглася свого. І ще більше, ніж бути коханим, йому хотілося – нехай тільки раз у житті – пробити цю стіну цноти. Вдалий статевий акт – уже повстання. Пристрасть – мислезлочин. Розтопити Кетрін – якби вдалося – і то було б чимось на зразок спокушання, хоча вона йому дружина.

Але треба було дописати до кінця. Він написав:

Я додав вогню в лампі. Коли побачив її у світлі цієї лампи…

Після темряви хирлявий вогник гасової лампи видався дуже яскравим. Тільки тепер він розгледів жінку як слід. Він ступив до неї і зупинився, розриваючись між хіттю і жахом. Він усвідомлював, чим ризикує, прийшовши сюди. Цілком можливо, що на виході його схопить патруль; може, вже його чекають за дверима. Навіть якщо він піде, не зробивши того, заради чого прийшов!..

Це треба було записати, треба було висповідатися. А побачив він у світлі лампи – що жінка стара. Рум’яна лежали на обличчі таким товстим шаром, що, здавалося, тріснуть, як картонна маска. У волоссі сиві пасма; і найстрашніша деталь: рот відкрився, а в ньому – нічого, чорний, як печера. Жодного зуба.

Похапцем, великими буквами він написав:

Коли я побачив її у світлі лампи, вона виявилася зовсім старою, їй було не менше як п’ятдесят. Але я не зупинився і довів справу до кінця.

Вінстон знову натиснув пальцями на повіки. Ну ось, він все записав, а нічого не змінилося. Лікування не допомогло. Вилаятися на повний голос хотілося нітрохи не менше.

Розділ сьомий

«Якщо є надія, – писав Вінстон, – то вона серед пролів».

Якщо є надія, то ТІЛЬКИ тут: тільки в пролах, у цій масі, що топчеться на державних задвірках, масі, що становить вісімдесят п’ять відсотків населення Океанії, саме в цій масі може народитися сила, здатна знищити Партію. Партію можна скинути зсередини. Її вороги – якщо у неї є вороги – не можуть об’єднатися, не можуть навіть впізнати один одного. Навіть якщо існує легендарне Братство – а це можливо, – не можна собі уявити, щоб члени його збиралися групами більше як дві або три особи. Їх бунт – вираз очей, інтонація в голосі; щонайбільше – слівце, вимовлене пошепки. А пролам, якби тільки вони могли усвідомити свою силу, змови ні до чого. Їм досить встати й здригнутися – як кінь струшує мух. Варто їм захотіти, і завтра вранці вони рознесуть Партію на друзки. Рано чи пізно вони до цього дотумкають. Але!..

Він згадав, що якось ішов людною вулицею, і раптом з провулка попереду вирвався оглушливий, немов кричали тисячі людей, крик, жіночий крик. Потужний, грізний крик гніву і відчаю, густе «Ох-о-о-о-х!», стугонливе, як дзвін. Серце його закалатало. «Почалося! – подумав він. – Заколот! Нарешті вони повстали!» Він підійшов ближче і побачив натовп: двісті або триста жінок скупчилися перед ринковими кіосками, і полум’яні обличчя їхні були трагічними, як у пасажирів на пароплаві, що потопає. У нього на очах об’єднаний відчаєм натовп ніби розколовся: роздрібнився на острівці окремих сварок. Мабуть, один із наметів торгував каструлями. Убогі, вутлі бляшанки – але кухонний посуд завжди було важко дістати. А тепер товар несподівано скінчився. Щасливиці, супроводжувані поштовхами й стусанами, протискувалися геть зі своїми каструлями, а ті, яким пощастило менше, галасували навколо намету і звинувачували продавця в тому, що він дає товар по блату, що ховає його під прилавком. Пролунав новий крик. Дві кремезні жінки – одна з розпущеним волоссям – вчепилися в каструльку і тягнули в різні боки. Обидві смикнули її, ручка відірвалася. Вінстон спостерігав з огидою. Однак яка ж страхітлива сила прозвучала в крику всього двохсот або трьохсот голосів! Ну чому вони ніколи не крикнуть так через що-небудь таке, що справді того варте!

Він написав:

Вони ніколи не збунтуються, допоки не стануть свідомими, а свідомими не стануть, допоки не збунтуються…

Прямо як із партійного підручника фраза, подумав він. Партія, звичайно, стверджувала, що звільнила пролів від ланцюгів. До революції їх страшно пригноблювали капіталісти, морили голодом і пороли, жінок змушували працювати в шахтах (між іншим, вони там працюють і сьогодні), дітей у шість років продавали на фабрики. Але одночасно, відповідно до принципу двомислення, Партія вчила, що проли за своєю природою нижчі істоти, їх, як тварин, треба тримати в покорі, керуючись кількома простими правилами. По суті, про пролів знали дуже мало. Багато й не треба знати. Аби працювали й розмножувалися – а там хай роблять що хочуть. Надані самі собі, як худоба на рівнинах Аргентини, вони завжди поверталися до того способу життя, який був для них природний, – ішли стопами предків. Вони народжуються, ростуть у бруді, у дванадцять років починають працювати, переживають короткий період фізичного розквіту і сексуальності, у двадцять років одружуються, у тридцять уже немолоді, до шістдесяти зазвичай умирають. Важка фізична праця, турбота про будинок і дітей, дрібні сварки із сусідами, кіно, футбол, пиво і, головне, азартні ігри – ось і все, що вміщається у їх кругозір. Керувати ними нескладно. Серед них завжди є агенти Поліції Думок – виявляють і усувають тих, хто міг би стати небезпечним; але долучити їх до партійної ідеології не прагнуть. Було б небажаним, щоб проли відчували великий інтерес до політики. Від них вимагається тільки примітивний патріотизм – апелювати до нього, коли йдеться про подовження робочого дня або скорочення пайків. А якщо й опановує ними невдоволення, – таке теж бувало, – це невдоволення ні до чого не веде, бо через відсутність загальних ідей звернене воно тільки проти дрібних конкретних неприємностей. Великі біди незмінно вислизали від їхньої уваги. У переважної більшості пролів немає навіть телеекранів у квартирах. Навіть поліція навідувалася до них дуже зрідка. У Лондоні існує величезна злочинність, ціла держава в державі: злодії, бандити, повії, торговці наркотиками, злодюжки всіх мастей; але оскільки вона замикається в середовищі пролів, уваги на неї не звертають. У всіх моральних питаннях їм дозволено дотримуватися звичаїв предків. Партійне сексуальне пуританство на пролів не поширювалося. За розпусту їх не переслідують, розлучення дозволено. Власне кажучи, і релігія була б дозволена, якби проли проявили до неї схильність. Проли нижче від підозр. Як свідчить партійне гасло: «Проли й тварини вільні».

Вінстон тихенько почухав варикозну виразку. Знову почався свербіж. Хоч-не-хоч завжди повертаєшся до одного питання: яке все-таки було життя до революції? Він витяг із шухляди шкільний підручник історії, позичений у пані Парсонс, і став переписувати в щоденник.

За старих часів, до славної Революції, Лондон не був тим прекрасним містом, яким ми його знаємо сьогодні. Це було темне, брудне, похмуре місто, і там майже всі жили надголодь, а сотні й тисячі мешканців будинків ходили босоніж і не мали даху над головою. Дітям, вашим одноліткам, доводилося працювати дванадцять годин на день на жорстоких господарів; якщо вони працювали повільно, їх пороли батогом, а харчувалися вони черствими окрайками та водою. Але серед цієї жахливої бідності стояли великі гарні будинки багатіїв, яким прислужували іноді до тридцяти слуг. Багатії називалися капіталістами. Це були товсті потворні люди зі злими обличчями – на зразок того, що зображено на наступній сторінці. Як бачите, на ньому довгий чорний піджак, який називався фраком, і дивний шовковий капелюх у формі пічної труби – так званий циліндр. Це був формений одяг капіталістів, і більше ніхто не мав права таке вдягати. Капіталістам належало все на світі, а решта людей були їх рабами. Їм належали вся земля, всі будинки, всі фабрики й усі гроші. Того, хто їх не послухався, кидали до в’язниці або ж виганяли з роботи, щоб заморити голодом. Коли проста людина розмовляла з капіталістом, то мала плазувати, кланятися, знімати шапку й називати його «пане». Найголовніший капіталіст іменувався королем і…

Він знав цей список напам’ять. Тут могли б бути єпископи з батистовими рукавами, судді в мантіях, обшитих горностаєм, ганебний стовп, колодки, топчак, батіг із дев’ятьма кінцями, Бенкети Лорда-Мера, тут міг би бути звичай цілувати туфлю Папи Римського. Було ще так зване ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, але в дитячому підручнику воно, напевно, не згадано. За цим законом капіталіст мав право спати з будь-якою робітницею своєї фабрики.

Як дізнатися, скільки тут брехні? Це МОГЛО бути правдою. Може, і справді середня людина живе тепер краще, ніж до революції. Єдине свідчення проти – безмовний протест у тебе всередині, інстинктивне відчуття, що умови твого життя нестерпні, що колись вони, напевно, були іншими. Йому спало на думку, що найхарактерніше в нинішньому житті – не жорстокість чи хиткість, а просто убозтво, тьмяність, апатія. Оглянешся навколо – і не побачиш нічого схожого ні на брехню, що ллється з телеекранів, ні на ті ідеали, до яких прагне Партія. Навіть у партійця велика частина життя проходить поза політикою: відживаєш роки на нудній службі, б’єшся за місце у вагоні метро, штопаєш діряву шкарпетку, клянчиш трохи цукру, закурюєш недопалок. Партійний ідеал – це щось велетенське, грізне, що виблискує й вражає: світ сталі й бетону, жахливих машин і моторошної зброї, країна воїнів і фанатиків, які крокують єдиним строєм, думають про одне, кричать одне гасло, невпинно трудяться, б’ються, святкують перемогу, карають – триста мільйонів людей – і всі мов з одним обличчям. У житті ж – міста-нетрі, де снують завжди голодні люди в дірявих черевиках, старі будинки дев’ятнадцятого століття, де завжди тхне капустою й вбиральнями. Перед ним виник образ Лондона – величезне місто руїн, місто мільйона сміттєвих ящиків, – і все це змішалося з образом місис Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і рідким волоссям, що безнадійно колупала засмічену каналізаційну трубу.

Він простягнув руку і знову почухав щиколотку. День і ніч телеекрани хльостають тебе по вухах статистикою, доводять, що в людей сьогодні більше їжі, більше одягу, гарніші будинки, веселіше розваги, що люди живуть довше, працюють менше і самі стали мов більшими, здоровішими, сильнішими, щасливішими, розумнішими, освіченішими, ніж п’ятдесят років тому. Ні слова тут не можна довести й не можна спростувати. Партія, наприклад, стверджує, що сьогодні існує десь сорок відсотків письменних дорослих пролів, а до революції письменних було всього п’ятнадцять відсотків. Партія стверджує, що дитяча смертність сьогодні – всього сто шістдесят дітей на тисячу, а до революції було – триста… і так далі. Це щось на зразок одного рівняння з двома невідомими. Дуже може бути, що буквально кожне слово в історичних книжках – навіть те, що сприймаєш як самоочевидне – вигадка. Хто його зна, може, і не було ніколи такого закону, як ПРАВО ПЕРШОЇ НОЧІ, або такого звіра, як капіталіст, або такого головного убору, як циліндр.

Усе розпливається в тумані. Минуле підчищено, підчищення забуте, брехня стала правдою. Тільки одного разу в житті він мав у своєму розпорядженні – ПІСЛЯ однієї події: ось що важливо – так це ясний і недвозначний доказ підробки. Він тримав цей доказ у руках цілих пів хвилини. Було це, здається, 1973 року… словом, у той час, коли він розлучився з Кетрін. Але йшлося про події семи- або восьмирічної давнини.

Почалася ця історія в середині шістдесятих років, у період великих чисток, коли були поголовно винищені справжні вожді революції. До 1970 року в живих не зосталося жодного, окрім Старшого Брата. Усіх викрили як зрадників і контрреволюціонерів. Голдштейн втік і переховувався невідомо де, хтось просто зник, більшість же після гучних процесів, де все зізналися у своїх злочинах, було страчено. Серед останніх, кого спіткала ця доля, були троє: Джонс, Аронсон і Резерфорд. Їх взяли в році шістдесят п’ятому. Зазвичай вони зникли на рік або рік із гаком, і ніхто не знав, живі вони чи ні; але потім їх раптом витягли, щоб вони, як заведено, викрили себе самі. Вони зізналися у зносинах із ворогом (тоді ворогом теж була Євразія), у розтраті громадських фондів, у вбивстві відданих партійців, шпигунстві за керівництвом Старшого Брата, які розпочалися задовго до революції, у шкідницьких актах, що спричинили смерть сотень тисяч людей. Тих, хто зізнався, було помилувано, відновлено в Партії, вони отримали посади, за назвою важливі, а по суті – синекури. Всі троє виступили з довгими покаянними статтями в «Таймс», де розглядали коріння своєї зради й обіцяли спокутувати провину.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.