Обережно зі своїми бажаннями

– Чи не могли б ви поділитися з паном і пані Кліфтон причиною такої вашої впевненості? – мовив Джайлз.

– Ні, сер Джайлз, не можу.

– А це чому ж? – не зрозуміла Емма.

– Бо мені довелося залучати міністра внутрішніх справ і міністра оборони, й тому таємна рада зобов’язала мене дотримуватися конфіденційності.

– Що за дурня? – вимагала уточнень Емма. – Не треба забувати, що йдеться про життя мого сина.

– Якщо щось із цього вилізе назовні, – пояснив Джайлз сестрі, – хоч і через п’ятдесят років, буде важливо засвідчити, що ні ти, ні Гаррі не знали, що до справи залучені міністри Її величності.

– Дякую, сер Джайлз, – схилив голову секретар Кабінету Міністрів.

– Терпіти не можу всі ці помпезні закодовані повідомлення, якими ви обидва перекидаєтесь, – втрутився Гаррі. – Я не заспокоюся, доки не буду певний, що життю мого сина нічого не загрожує. Але якщо із Себастьяном станеться іще щось, сер Алан, винуватити буде нікого.

– Приймаю ваше застереження, пане Кліфтон. Однак можу підтвердити, що Мартінес більше не загрожує Себастьянові або будь-кому з членів вашої родини. Відверто кажучи, мені довелося порушити кілька правил, аби переконати Мартінеса, що є щось вагоміше, ніж життя вашого сина.

Скептичний вираз усе ще не покидав обличчя Гаррі, і хоча Джайлз, здавалося, повірив серу Алану, Гаррі тямив, що скоріше Джайлзу вдасться стати прем’єром, ніж секретар Кабінету Міністрів розкриє причину своєї впевненості.

– Однак, – продовжував сер Алан, – не варто забувати, що Мартінес – людина підступна й безпринципна, тож не сумніваюся, що він усе одно захоче отримати якусь сатисфакцію. Та поки він дотримується букви закону, ніхто з нас нічого не може вдіяти.

– Принаймні цього разу ми будемо готові, – озвалася Емма, лише тепер усвідомлюючи, про що каже секретар.

***

Полковник Скотт-Гопкінс постукав у двері будинку № 44 на Ітон-сквер за одну хвилину десята. За мить вхідні двері відчинив велетень, поряд з яким командир SAS[1] здавався карликом.

– Моє ім’я Скотт-Гопкінс. У мене зустріч із паном Мартінесом.

Карл легко вклонився й прочинив двері так, аби гість міг увійти. Він супроводив полковника через передпокій і постукав у двері кабінету.

– Заходьте.

Коли полковник увійшов, дон Педро підвівся з-за столу і підозріло глипнув на гостя. Він жодного уявлення не мав, чому представникові SAS знадобилося так терміново його побачити.

– Кави вип’єте, полковнику? – поцікавився дон Педро після того, як двоє чоловіків потиснули руки навзаєм. – А може, чогось міцнішого?

– Ні, дякую, сер. Для мене ще трохи зарано.

– Тоді сідайте і кажіть, чому так терміново хотіли мене бачити, – дон Педро зробив паузу. – Впевнений, що ви знаєте, наскільки я зайнята людина.

– Я лише знаю, наскільки ви зайняті останнім часом, пане Мартінес, тому перейду безпосередньо до справи.

Дон Педро, намагаючись не виявляти жодних емоцій, знову сів у крісло і пильно споглядав на полковника.

– Моя мета проста – зробити так, аби в Себастьяна Кліфтона було довге й мирне життя.

Маска зарозумілої самовпевненості на мить зісковзнула з обличчя Мартінеса. Проте він хутко опанував себе й випростався у кріслі.

– На що ви натякаєте? – вигукнув він, стискаючи руками бильця крісла.

– Гадаю, ви дуже добре знаєте, на що, пане Мартінес. Однак дозвольте мені пояснити свою позицію. Я тут, аби переконатися, що надалі будь-кому з родини Кліфтонів не завдадуть жодної шкоди.

Дон Педро зірвався зі свого місця і тицьнув пальцем у бік полковника:

– Себастьян Кліфтон був найближчим приятелем мого сина!

– Не сумніваюся в тому, що був, пане Мартінес. Але мої інструкції вкрай чіткі, і я просто попереджаю вас: якщо Себастьян або будь-який інший член його сім’ї потраплять у ще якусь аварію, то ваші сини, Дієґо та Луїс, опиняться в найближчому літаку до Аргентини, і полетять вони не в першому класі, а в багажному відділенні, у двох дерев’яних ящиках.

– Та ти знаєш, кому погрожуєш?! – вигукнув Мартінес, стиснувши п’ястуки.

– Дешевому південноамериканському ґанґстеру, котрий, оскільки має трохи грошей і живе на Ітон-сквер, вирішив, що може вдавати із себе джентльмена.

Дон Педро натиснув на ґудзик під робочим столом. Уже за мить двері розчахнулися, і на порозі з’явився Карл.

– Викинь його геть, – звелів господар, вказуючи на полковника, – поки я не викличу свого адвоката.

– Доброго ранку, лейтенанте Люнсдорф, – привітався полковник, коли Карл посунув на нього. – Як колишній офіцер СС, ви оціните слабке становище, в якому опинився ваш господар.

Карл зупинився як укопаний.

– Тож дозвольте мені і вам дати пораду. Якщо пан Мартінес не дотримається моїх умов, наші плани щодо вас не передбачають вашої депортації до Буенос-Айреса, де зараз живе стільки ваших колишніх колег. Ні, для вас ми тримаємо інше місце призначення, де ви знайдете кількох громадян, котрі будуть занадто щасливі дати свідчення щодо ролі, яку ви відіграли як один із довірених помічників Гіммлера, та методів, які ви застосовували, щоб вибити з них інформацію.

– Ви блефуєте, – видихнув Мартінес. – Ви ніколи цього не доведете.

– Як мало ви насправді знаєте про англійців, пане Мартінес, – зауважив полковник, підвівся з крісла й підійшов до вікна. – Дозвольте познайомити вас із кількома типовими представниками нашої острівної нації.

Мартінес і Карл підійшли до нього й поглянули у вікно. По інший бік дороги стояли троє чоловіків, котрих ніхто не хотів би мати за ворогів.

– Троє моїх найнадійніших колег, – пояснив полковник. – Один із них буде стежити за вами вдень і вночі – на випадок якщо ви зробите помилковий хід. Ліворуч – капітан Гартлі, котрого, на жаль, звільнили з Драгунського гвардійського полку за те, що він облив бензином свою дружину та її коханця, котрі мирно спали разом, поки він не запалив сірник. Природно, що після виходу з в’язниці йому було важко знайти роботу. Поки я не забрав його з вулиці й не повернув його життю певний сенс.

Гартлі подарував їм теплу посмішку, знаючи, що вони балакають про нього.

– Посередині стоїть капрал Кренн, тесля за фахом. Йому дуже подобається щось пиляти, байдуже, дерево чи кості.

Кренн мовчки глипав на них.

– Але, зізнаюся, – продовжив полковник, – що мій улюбленець – сержант Робертс, справжній соціопат. Більшу частину часу він нешкідливий, але боюся, що після війни він так і не повернувся до цивільного життя.

Полковник обернувся до Мартінеса.

– Можливо, не варто йому казати, що ви нагарбали свої багатства, співпрацюючи з нацистами, і, звісно, саме так ви познайомилися з лейтенантом Люнсдорфом. Не думаю, що буду ділитися цією інформацією з Робертсом, якщо ви мене не роздратуєте по-справжньому. Розумієте, мати сержанта Робертса була єврейкою.

Дон Педро відвернувся від вікна й витріщився на полковника так, ніби був би радий його задушити, але розумів, що зараз для цього не час і не місце.

– Я такий радий, що ви мене уважно вислухали, – завершив Скотт-Гопкінс, – адже тепер не сумніваюся, що ви зробите те, що більше відповідає вашим інтересам. Бувайте, панове. Я вже йду.

4

– Сьогодні маємо насичений порядок денний, – оголосив голова правління. – Тож був би вдячним, якби мої колеги виступали стисло й по суті.

Емма почала захоплюватися діловим підходом Росса Бьюкенена, коли він очолив «Судноплавну компанію Беррінґтонів». Чоловік ніколи не виявляв прихильності до будь-кого і завжди уважно вислуховував навіть тих, хто пропонував щось, що суперечило його позиції. Інколи, хоча й не часто, його навіть могли переконати змінити свою думку. Він також умів підсумовувати складну дискусію, переконавшись у тому, що окрема думка кожного представника була належно представлена. Емма знала, що деякі члени правління вважали його шотландську манеру поведінки трохи різкуватою, але вона вважала її не більш ніж практичною й іноді цікавилася, як її підхід може відрізнятися від його позиції, коли вона стане керівником. Жінка хутко відкинула цю думку і сконцентрувалася на найважливішому пункті порядку денного. Вона репетирувала те, що намірялася сказати, напередодні ввечері, а Гаррі виконував роль голови на зборах.

Після того як Філіп Вебстер, секретар компанії, зачитав протокол минулих зборів й вирішив поточні питання, голова правління перейшов до першого пункту порядку денного: пропозиції оголосити тендер на будівництво «Бекінґема», комфортабельного лайнера, який увійде до флоту Беррінґтонів.

Бьюкенен не залишив сумнівів у тому, що вважає це єдиним кроком уперед, якщо Беррінґтони сподіваються продовжувати свою діяльність як одна з головних судноплавних компаній країни. Кілька членів ради директорів кивнули на згоду.

Щойно тільки голова закінчив, він закликав Емму висловити протилежну точку зору. Вона почала з того, що доки банківська ставка перебуває на найвищому рівні, компанія повинна консолідувати свою позицію, а не ризикувати такими великими коштами, витрачаючи їх на те, що, на її думку, має у кращому випадку шанс на успіх у співвідношенні п’ятдесят на п’ятдесят.

Пан Енскотт, незалежний член ради директорів, котрого призначив іще сер Г’юґо Беррінґтон, її покійний батько, припустив, що настав час потрусити гаманцем. Ніхто не засміявся. Контр-адмірал Саммерс заявив, що не варто приймати таке радикальне рішення без схвалення акціонерів.

– Але це ми зараз перебуваємо на капітанському містку, – нагадав адміралу Бьюкенен, – і тому приймати рішення нам.

Адмірал спохмурнів, але від подальших коментарів відмовився. Зрештою, голосування ще попереду.

Емма уважно слухала, як кожен член правління висловлював свою думку, і швидко збагнула, що голоси розділилися майже порівну. Один чи двоє ще не визначилися, але вона підозрювала: якщо мова дійде до голосування, переможе голова ради директорів.

І за годину правління не наблизилося до якогось рішення, а декотрі директори просто повторили свої раніше оприлюднені арґументи, що явно дратувало Бьюкенена. Але Емма знала, що йому врешті-решт доведеться продовжити засідання, оскільки існує ще одна важлива справа, яку треба обміркувати.

– Я змушений сказати, – підсумував голова, – що ми не можемо відкладати ухвалення рішення безконечно, тому пропоную всім розійтися й добре подумати над тим, де ми стоїмо в цьому питанні. Відверто кажучи, все майбутнє компанії поставлене на карту. Пропоную, коли наступного місяця ми знову зустрінемося, то будемо голосувати за те, оголошувати тендер чи відмовитись від цієї ідеї взагалі.

– Або хоча б почекати, поки хвилі не вляжуться, – додала Емма.

Голова охоче перейшов до наступного питання, позаяк інші пункти порядку денного були не такими суперечливими, і до того часу, коли Бьюкенен запитав, чи є ще якісь запитання, дотеперішню бурхливу дискусію замінила набагато спокійніша атмосфера.

– У мене є інформація, яку я зобов’язаний повідомити правлінню, – заявив фінансовий директор компанії. – Ви не могли не помітити, що ціна наших акцій постійно зростає упродовж кількох останніх тижнів, і ви, можливо, задумалися про причину цього, позаяк останнім часом ми не робили якихось істотних оголошень і не оприлюднювали жодних прогнозів про прибутки. Що ж, учора ця таємниця з’ясувалася, після того, як я отримав листа від Мейфера, менеджера банку «Мідленд» у Сент-Джеймсі, в якому він повідомляє, що один із його клієнтів, котрий володіє сімома з половиною відсотками акцій компанії, хоче призначити свого представника у раді директорів.

– Я навіть здогадуюся, хто це, – сказала Емма. – Це не хто інший, як майор Алекс Фішер.

– Боюся, що так, – неохоче підтвердив голова.

– А чи існує приз для того, хто здогадається, кого представлятиме добропорядний майор? – поцікавився адмірал.

– Ні, – відповів Бьюкенен, – бо ви не вгадаєте. Хоча змушений зізнатися, що коли вперше почув цю новину, я, як і ви, припустив, що це буде наша давня знайома, леді Вірджинія Фенвік. Однак менеджер «Мідленду» запевнив мене, що вона не є клієнткою його банку. Коли я наполіг, щоб з’ясувати, кому ж належать ці акції, він ввічливо відповів, пославшись, що не може розголошувати інформацію, яка становить банківську таємницю.

– Не можу дочекатися, щоб дізнатися, чи віддасть майор свій голос за спорудження «Бекінґема», – криво всміхнулася Емма. – Адже можемо бути певні, що той, кого він представляє, точно не матиме інтересів у компанії Беррінґтонів.

– Не сумнівайтесь, Еммо, я не хотів би, щоб цей шматок лайна став тим, хто впливатиме на наші рішення, – зауважив Бьюкенен.

Емма промовчала.

Ще однією з вражаючих чеснот голови була його здатність згладжувати будь-які розбіжності, що виникали в перебігу засідання ради директорів.

– Які останні новини про Себастьяна? – запитав він, приєднавшись до Емми за чаркою перед обідом.

– Старша медсестра каже, що цілком задоволена процесом його одужання. Я також рада сказати, що й сама помічаю помітне покращення його стану щоразу, коли відвідую лікарню. Гіпс із лівої ноги вже зняли, тепер у нього відкриті вже два ока, і він висловлює власну думку про все – від того, чому його дядько Джайлз може замінити Ґейтскелла на посаді лідера Лейбористської партії, до того, що лічильники на паркувальних майданчиках – не що інше, як урядова змова вициганити більше наших важко зароблених грошенят.

– Згоден із ним за обома пунктами, – визнав Бьюкенен. – Будемо сподіватися, що його велемовність є прелюдією до повного одужання.

– Його хірург, здається, також так вважає. Пан Овен заявив, що сучасна хірургія швидко прогресувала під час війни, адже воякам була потрібна негайна допомога, і часу на звертання за порадами до колег у лікарів не залишалося. Ще тридцять років тому Себ, мабуть, опинився би в інвалідному візку, але не сьогодні.

– Він усе ще сподівається повернутися до Кембриджа на наступного Михаїла?

– Гадаю, що так. Нещодавно його відвідав його методист і повідомив, що хлопець може зайняти своє місце в Пітергаузі у вересні. Навіть дав йому кілька книжок для читання.

– Що ж, у нього там є всі можливості сконцентруватися на навчанні.

– Цікаво, що ви згадали про це, – пожвавішала Емма, – адже віддавна він зацікавився нашою компанією, що стало цілковитою несподіванкою. Тож він читає протоколи кожного засідання правління від першого рядка до останнього. Навіть купив десять акцій, що дає йому законне право відстежувати кожен наш крок, і можу вам сказати, Россе, що він не соромиться висловлювати свої погляди, зокрема й щодо пропонованого будівництва «Бекінґема».

– Без сумніву, на нього вплинула думка його матері з цього приводу, – усміхнувся Бьюкенен.

– Хоч це й дивно, але ні. Здається, йому радить хтось інший.

***

Емма голосно засміялася.

Гаррі підняв погляд з іншого кінця стола і відклав свою газету.

– Позаяк я нічого не зміг знайти кумедного у вранішній «Таймс», поділись, будь ласка, жартом зі мною.

Емма сьорбнула кави і повернулася до «Дейлі-експрес».

– Схоже, що леді Вірджинія Фенвік, єдина донька дев’ятого графа Фенвіка, порушила процес розлучення проти свого міланського графа. Вільям Гікі передбачає, що Вірджинія отримає відступні в обсязі близько двохсот п’ятдесяти тисяч фунтів стерлінґів плюс їхнє помешкання на Лоундс-сквер, а також заміський маєток у Беркширі.

– Непоганий здобуток за два роки роботи.

– І, звісно, не могли не згадати про Джайлза.

– Про нього завжди згадують, коли Вірджинія потрапляє в заголовки.

– Авжеж, але цього разу там з’явилися лестощі, – зауважила Емма, повертаючись до часопису. – «Перший чоловік леді Вірджинії, сер Джайлз Беррінґтон, депутат парламенту від Бристольських доків, має всі шанси стати прем’єром, якщо на наступних виборах переможуть лейбористи».

– Мені здається, що це малоймовірно.

– Що Джайлз очолить уряд?

– Ні, що лейбористи переможуть на наступних виборах.

– «Він зарекомендував себе грізним речником партії на передній лаві, – продовжувала читати Емма, – і нещодавно заручився з доктором Ґвінет Г’юз, викладачкою Лондонського королівського коледжу». Чудова світлина Ґвінет й огидна фотографія Вірджинії.

– Вірджинії це не сподобається, – зауважив Гаррі, повертаючись до «Таймс». – Але вона нічого не зможе з цим вдіяти.

– Я би не була так упевнена в цьому, – відреагувала Емма. – Маю відчуття, що жала цього скорпіона ще не позбавили.

***

Гаррі з Еммою щонеділі їздили із Ґлостершира до Харлоу, щоб навідати Себастьяна, а Джессіка завжди долучалася до них, бо зроду не втрачала можливості побачити свого старшого брата. Щоразу, коли Емма повертала ліворуч від воріт Садиби, щоб розпочати довгий шлях до шпиталю принцеси Александри, вона ніколи не могла позбутися спогадів першого разу, коли здійснила цю подорож, думаючи, що її син загинув у автотрощі. Емма лише тішилася, що не зателефонувала Ґрейс чи Джайлзу, щоб повідомити їм новину, і що Джессіка відпочивала в таборі у Квантоку разом із іншими дівчатками, коли телефонував вихователь. Тільки бідолашний Гаррі цілих двадцять чотири години був упевнений, що більше ніколи не побачить свого сина.

Джессіка вважала візити до Себастьяна найважливішою подією тижня. Приїхавши до шпиталю, вона показувала йому свій останній витвір мистецтва й обмальовувала кожен сантиметр його гіпсу зображеннями Садиби, родини та друзів. Коли вільного місця не залишилося, взялася за лікарняні стіни. Старша медсестра вивішувала кожну нову картину в коридорі біля палати, але прогнозувала, що незабаром їм доведеться перебратися поверхом нижче. Емма могла лише сподіватися, що Себастьяна випишуть ще до того, як роботи Джессіки дістануться приймального відділення. Їй завжди було трохи ніяково, коли донька докучала старшій медсестрі своєю творчістю.

– Не слід ніяковіти, пані Кліфтон, – заспокоювала панна Паддікомб. – Бачили б ви мацьканину, яку мені дарують батьки в очікуванні, що я повішу її в своєму кабінеті. У будь-якому разі, коли Джессіка вступить до Королівської академії мистецтв, я продам їх усі, а за ті гроші збудую нове відділення лікарні.

Еммі не слід було нагадувати, наскільки талановита її донька, і вона знала, що панна Філдінґ, її вчителька малювання в школі «Червоних дів», планувала вибороти для неї стипендію у Школі образотворчого мистецтва Слейда і, здавалося, не сумнівалася у позитивному результаті.

– Дуже важко, пані Кліфтон, навчати когось, хто набагато талановитіший за вас, – поділилася з нею якось панна Філдінґ.

– Тільки ніколи їй цього не кажіть, – попросила Емма.

– Усі це знають, – заперечила панна Філдінґ. – І ми всі з нетерпінням чекаємо на її успіхи в майбутньому. Ніхто не здивується, коли їй запропонують місце в школі Королівської академії, першій із «Червоних дів».

Емма подумала, що Джессіка перебуває у блаженному невіданні щодо свого виняткового таланту, як і щодо багатьох інших речей. Вона не раз попереджала Гаррі, що може бути лише питанням часу, коли їхня усиновлена донька дізнається правду про те, хто її батько, і припустила, що буде краще, якщо вона почує це спершу від члена сім’ї, а не від когось незнайомого. Гаррі здавалося зайвим обтяжувати її справжньою причиною, коли вони забрали її з дитинця Бернардо кілька років тому, проігнорувавши кількох очевидних кандидатів. Джайлз і Ґрейс вирішили пояснити Джессіці, як усі вони могли походити від одного батька, сера Г’юґо Беррінґтона, і чому її мати відповідальна за його передчасну смерть.

Не встигала Емма припаркувати свій «остін A30» на автостоянці лікарні, як Джессіка вистрибувала із салону з останнім малюнком в одній руці та батончиком молочного шоколаду «Кедбері» в другій і мчала до ліжка Себастьяна. Емма не вірила, що хтось може любити її сина дужче за неї, але якщо таке й можливе, то хіба Джессіка.

Коли Емма увійшла до палати через кілька хвилин, то здивувалася вельми і зраділа, вперше побачивши Себастьяна не в ліжку, а сидячим у кріслі. Щойно він угледів матір, як підвівся, трохи затримався і розцілував її в обидві щоки, – ще одна несподіванка. «Коли ж настає момент, – задумалася Емма, – що матері перестають цілувати своїх дітей, а юнаки починають цілувати своїх матерів?»

Джессіка дуже докладно розповідала братові про те, що робила упродовж тижня, тож Емма присіла на край ліжка й удруге вислухала про всі її подвиги. Тільки-но вона перестала щебетати, щоб Себастьян зміг вставити хоч слово, він звернувся до матері:

– Сьогодні вранці я перечитав протоколи останнього засідання ради директорів. Ти ж розумієш, що голова закликає голосувати на наступному засіданні, і цього разу не вдасться уникнути ухвалення рішення про те, чи варто продовжувати будівництво «Бекінґема».

Емма не прокоментувала це повідомлення, а Джессіка розвернулася й узялася малювати стариганя, який дрімав на сусідньому ліжку.

– Я зробив би те саме, якби був на його місці, – продовжував Себастьян. – То хто ж, на твою думку, переможе?

– Ніхто не переможе, – сказала Емма, – адже незалежно від результату, правління залишатиметься розділеним, доки не з’ясується, хто мав рацію.

– Будемо сподіватися, що ні, бо мені здається, у вас є набагато більша проблема, з якою доведеться боротися спільно, і вона вимагатиме співпраці від тебе і голови, щоб забезпечити позитивний результат.

– Фішер?

Себастьян ствердно кивнув.

– І лише Бог знає, як буде голосувати він, коли вирішуватимуть питання про те, чи варто будувати «Бекінґема».

– Фішер проголосує так, як йому накаже дон Педро Мартінес.

– Звідки ти знаєш, що саме Мартінес, а не леді Вірджинія купила ці акції? – здивувався Себастьян.

– За словами Вільяма Гікі з «Дейлі-експрес», Вірджинія наразі переживає черговий процес розлучення, тож можеш бути певним, що вона зосередиться на тому, скільки грошей зможе витягнути з міланського графа, перш ніж вирішуватиме, як їх витратити. У будь-якому разі, у мене є власні причини вважати, що за купівлею цих акцій стоїть Мартінес.

– Я й сам уже дійшов такого висновку, – зізнався Себастьян, – адже чи не останнє, що сказав мені Бруно, коли ми їхали в машині дорогою до Кембриджа, це те, що його батько зустрічався з майором, і він почув, як під час їхньої бесіди вигулькнуло прізвище «Беррінґтон».

– Якщо це правда, – сказала Емма, – то Фішер підтримає голову, щоб помститися Джайлзу, котрий завадив стати йому депутатом.

– Навіть якщо він це зробить, не думаю, що він захоче, щоб спорудження «Бекінґема» відбувалося гладко. Аж ніяк. Він переходитиме на бік ворога, якщо вважатиме, що отримає можливість завдати шкоди короткотерміновим фінансовим операціям компанії або її довготерміновій репутації. Даруй за штамп, але леопарди своїх плям не змінюють. Просто пам’ятай, що його справжня мета прямо протилежна твоїй. Ти хочеш, аби компанія процвітала, а він хоче, щоб вона збанкрутувала.

– Навіщо йому це?

– Підозрюю, що ти занадто добре знаєш відповідь на це запитання, мамо.

Себастьян зачекав, сподіваючись побачити її реакцію, але Емма просто змінила тему:

– Звідки в тебе стільки мудрості?

– Я брав щоденні уроки в експерта. А ще я його єдиний учень, – додав Себастьян без пояснень.

– І що твій експерт порадив би мені зробити, якби я захотіла, щоб правління підтримало мене й проголосувало проти будівництва «Бекінґема»?

– Він вигадав би план, який допоможе забезпечити перемогу на наступному засіданні ради директорів.

– Це неможливо, адже правління розділилося порівну.

– Можливо, – визнав Себастьян, – але тільки якщо ти захочеш грати з Мартінесом у його власну гру.

– Що ти маєш на увазі?

– Поки родина володіє двадцятьма двома відсотками акцій компанії, – продовжив Себастьян, – ти маєш право призначити в правління ще двох директорів. Отже, все, що треба зробити, – це кооптувати дядька Джайлза та тітку Ґрейс, і вони зможуть тебе підтримати, коли справа дійде до вирішального голосування. Таким чином ти зможеш виграти.

– Я цього ніколи не зроблю, – похитала головою Емма.

– Чом би й ні, коли так багато опиняється під загрозою?

– Бо це може підірвати позицію Росса Бьюкенена на посаді голови. Якщо він програє такий важливий голос через те, що родина налаштована проти нього, йому не залишиться іншого вибору, окрім відставки. І підозрюю, що за ним підуть й інші директори.

– Але це може бути найкращим виходом для компанії у довготерміновій перспективі.

– Можливо, але мені потрібно виграти насправді, а не через маніпуляції з голосуванням. Це дуже дешевий виверт, притаманний хіба що Фішеру.

– Люба моя матусю, ніхто не міг би захоплюватися тобою більше, ніж я, за те, що ти завжди дбаєш про моральний бік справи. Але коли маєш справу з мартінесами цього світу, треба розуміти, що у них моралі немає і вони завжди будуть щасливі влаштувати якусь підлість. Та Фішер до найближчої канави залізе, якщо вважатиме, що це забезпечить йому перемогу при голосуванні.

Запала довга тиша, поки Себастьян дуже тихо не промовив: