Беззаперечна правда

Врешті-решт я познайомився з усіма представниками нью-йоркської світської сцени. Перебуваючи поруч із ними, я відчував, ніби щось особливе померло просто перед тим, як я з’явився на сцені. Воно було настільки потужним, що його досі можна було відчути в музиці Елтона Джона, Стіві Вандера і Фредді Мерк’юрі. У мене було відчуття, ніби всі вони побували в якомусь особливому місці, якого більше не існувало. Проте навіть зустріч з усіма цими суперзірками не допомогла мені ствердитись у тому, що в мене все вийшло. Цього не сталося, доки я не зустрів борця Бруно Саммартіно. У дитинстві я був великим фанатом рестлінга. Мені подобались Саммартіно, Горила Мансун і Біллі Грехем. Одного разу я пішов на вечірку, де познайомився з Томом Крузом, який тільки починав свою кар’єру. Того ж вечора я зустрів Бруно Саммартіно. Я був абсолютно ошелешений. Я просто вирячився на нього. Хтось представив нас один одному, але він гадки не мав, хто я такий. Тоді я почав розповідати йому про всі визначні матчі, в яких він брав участь, серед них були такі, як Кіллер Ковальські, Ніколай Волкофф і «Звір «Джордж Стіл. У своєму хворому на манію величі розумі я думав: «Це ознака моєї величі. Мій герой тут зі мною. Я стану таким само славетним, як і він, і виграю чемпіонат».

Кас був не дуже радий тому, що я проводжу все більше й більше часу на Манхетені. Приїджаючи в місто, я зупинявся на диванчику Стіва Лотта, який був правою рукою Джиммі Джейкобса. Стів був типовим джанкі й водив мене в такі місця, як клуб Наутілус та інші місця, де тусувалися красиві дівчата. Тоді я був сповнений рішучості завоювати цей пояс, тож мені було зовсім не до дівчат. Тоді я намагався бути хорошим хлопцем й не заходити занадто далеко. Моєю слабкістю була їжа. Стів був відмінним кухарем і зазвичай, коли ми повертались із нічних походеньок клубами, я просив Стіва розігріти трохи китайської їжі з холодильника для пізнього перекусу. За кілька днів, коли я повертався до Кетскілла, Кас був розлючений.

«Подивися на свою дупу. Вона стає все жирнішою», – хитав він головою. Мій наступний бій був першим справжнім випробуванням. Дев’ятого жовтня я зустрівся в Атлантік-Сіті з Донні Лонгом. У Лонга були бої з Джеймсом Броудом, крутим важковаговиком, і Джоном Тейтом – чемпіоном світу за версією WBA в суперважкій вазі. Я знав, що перемога над Лонгом здатна забезпечити мені гарну позицію в боксерському світі. Лонг упевнено увійшов у бій, сказавши Елу Бернстайну з ESPN, що відіб’є мені печінки. Вони називали Лонга «Володарем Катастроф», але цього разу його вечір обернувся лихом. Щойно продзвенів перший дзвінок, я кинувся на нього і вже за кілька секунд швидкої та лютої атаки збив його з ніг лівим ударом. Трохи пізніше його наздогнав мій правий аперкот, а потім я прикінчив його комбінацією правого аперкоту і лівого хука. Мені для цього знадобилося менше ніж півтори хвилини.

Після бою у мене взяв інтерв’ю Ел Бернштейн.

– Ще сьогодні я думав, що Донні Лонг буде досить жорстким противником для тебе. Але це виявилось не так, – сказав Ел.

– Ну, як я й говорив тобі ще сьогодні до бою: а що, як я його нокаутую в першому чи другому раунді? Ти все ще будеш вважати його засильним?

– Я думав, так воно й буде, але, здається, усе склалось інакше, – сказав Ел.

– Ох, тепер він не такий крутий, – розсміявся я.

– Та ні ж бо, він був крутим хлопцем, я просто кажу, що він, вочевидь, виявився не достатньо крутим для тебе, адже ти побив його.

– Я знав це з самого початку, але всі інші думали, що я хизуюсь. Ні, я не випендрювався. Багато людей прийшли подивитися, прийшов Джессі Фергюсон, прийшли Фрейзери. Приходьте всі і подивіться на власні очі, тому що Майк Тайсон тут, він чекає на вас, приходьте всі подивитися.

Тоді я був настільки зосереджений на боксі, що просто не жив у реальності. У мене брали інтерв’ю для журналу Sports Illustrated, і я сказав: «Найбільше мене турбує те, що я перебуваю поруч із людьми, які дуже весело проводять час, з вечірками й тому подібними речами. Це дуже розслабляє. Люди, які зацікавлені тільки в тому, щоб отримувати задоволення, не здатні нічого досягти». Я думав, що я сильніший за тих слабких людей, які веселилися. Мені хотілось бути частиною того світу знаменитостей Колумбуса, але водночас я боровся зі спокусою веселитися на вечірках.

У мене все ще не було сексу. Останній раз, коли я з кимось спав, то був той випадок зі стажеркою на Олімпіаді. Не те, щоб я не хотів займатися сексом, але я був надто незграбним із жінками. Я не знав, як поводитися з ними. «Гей, привіт, хочеш зі мною в ліжко?» Я не знав, як до них говорити. Приблизно тоді ж я повинен був битися в Медісон-Сквер-Гарден. Проте моя репутація випередила мене, і мій супротивник не з’явився. Тому я пішов із Гарден і попрямував до борделю на сорок другій вулиці. Я знав про це місце відтоді, як ще хлопчиськом бовтався на Таймс-Сквер.

Я увійшов до закладу і сів на один зі стільців у вестибюлі. На великому екрані телевізора показували порнофільми. Дівчата підходили, сідали поруч і запитували: «Хочеш піти на побачення?» І якщо ти відхиляв пропозицію однієї з них, до тебе підходила інша. Я був там наймолодшим хлопцем, тож я їм здавався досить милим. Я вибрав симпатичну кубинську дівчину, і ми пішли в задню кімнату.

Фрейд мав би розлоге поле для діяльності із таким сценарієм. Я був повністю готовий сконцентрувати всю свою агресію і побити мого противника на ринзі, але бій було скасовано і ось я йду на пошуки сексу. Насправді. я був дуже схвильований. Під час нашого побачення у неї прихопило спину. Вона сказала: «Гей, нам треба зупинитися. Я якось невдало потягнула спину». Я ще не кінчив, тому попросив її повернути мені гроші. Вона змінила тему розмови й попросила у мене футболку із зображенням Едвіна Росаріо, яка була на мені. Її спина занадто сильно боліла, щоб продовжувати, тому вона сказала: «Давай поговоримо». Ми трохи поговорили, а потім я пішов зі своєю футболкою.

Після цього Кас став пришвидшувати мій темп. За шістнадцять днів після бою з Лонгом у мене був бій із Робертом Колаєм, де я встиг зробити два лівих хука. Першим промахнувся, а другим нокаутував його. Усе було скінчено за тридцять сім секунд. За тиждень я бився зі Стерлінгом Бенджаміном у Латамі, штат Нью-Йорк. Я збив його з ніг коротким лівим хуком, а потім, коли рефері дорахував до восьми, накинувся на нього, завдаючи нищівних ударів по тілу і аперкотів. Він звалився додолу. Рефері зупинив поєдинок. Натовп розшаленів, і я повернувся до них обличчям, просунувши рукавички через верхні мотузки долонями вгору, вітаючи їх на гладіаторський манер.

Проте в мене на думці були куди важливіші справи, ніж моя одинадцята професійна перемога. Кас був дуже хворий. Він хворів відтоді, як я переїхав до нього і Камілли. Він завжди кашляв, і я знав, що його стан погіршується, коли він не їздив із нами на деякі з моїх боїв. Він залишився вдома під час мого бою з Лонгом та Колаєм, але зміг поїхати до Латаму, щоб бути на моєму поєдинку з Бенджаміном. Він був занадто впертим старим італійцем, щоб пропустити бій недалеко від свого дому. Він не вірив лікарям і був одним із перших прихильників вітамінів, дієтотерапії й того, що ми зараз називаємо «альтернативною медициною».

Я знав, що Кас хворий, але я був налаштований на те, що він одужає, щоб побачити, як я стану чемпіоном, тому що ми завжди говорили про це. Він мав одужати і жити, щоб побачити, як я досягну успіху. Проте, коли ми розмовляли наодинці, він іноді говорив: «Мене може не бути поруч, але ти однаково повинен слухатися мене». Я подумав, що він сказав це просто, щоб налякати мене і переконатися, що роблю все, як належить. Кас постійно говорив мені речі, які сповнювали мене тривогою.

Його госпіталізували до лікарні в Олбані, але Джиммі Джейкобс перевів його до Маунт-Синай. Ми зі Стівом Лоттом вирушили відвідати його. Кас сидів у своєму ліжку і їв морозиво. Ми поговорили кілька хвилин, а потім Кас попросив Стіва вийти з кімнати, щоб він міг поговорити зі мною наодинці.

Тоді-то він і сказав мені, що вмирає від пневмонії. Я не міг повірити в те, що він мені говорив. Він не виглядав смертельно хворим. Він сяяв. Він був сповнений енергії та ентузіазму. Він їв морозиво. Він собі прохолоджувався, а я почав сходити з розуму.

– Я не хочу займатися цією хрінню без тебе, – сказав я, стримуючи сльози. – Я не буду цього робити.

– Ну, якщо ти не будеш боротися, то дізнаєшся, що люди здатні повертатися з могил, тому що я буду переслідувати тебе все життя.

– Добре, – сказав я йому, і він взяв мене за руку.

– Світ повинен побачити тебе, Майку. Ти станеш чемпіоном світу, найсильнішим у світі, – сказав він.

А потім Кас розплакався. Тоді я вперше побачив, як він плаче. Мені здалося, що він плаче, тому що не побачить, як я стану чемпіоном світу у важкій вазі після всього, що ми пережили разом. Проте незабаром я зрозумів, що він плаче через Каміллу. Я зовсім забув, що у нього був ще хтось, хто значив для нього більше, ніж я. Він сказав мені, що шкодує, що так і не одружився з Каміллою, тому що у нього були проблеми з податками, і він не хотів, щоб вона брала їх на себе.

– Майку, зроби мені лише одну послугу, – сказав він. – Не забудь подбати про Каміллу.

Збентежений, я вийшов із палати. Я зупинився в квартирі Стіва, а Джиммі жив у тому ж будинку. Пізніше того ж дня Джиммі зайшов за мною, щоб ми пішли з ним у банк внести чек на 120 тисяч доларів за мої останні бої. Тепер моє ім’я почало з’являтися в газетах, я був на обкладинці журналу Sports Illustrated, і незнайомі люди зупиняли мене на вулиці й бажали удачі. Я був весь красивий і впевнений у собі. Я знав усіх дівчат у банку і зазвичай фліртував із ними, а вони фліртували зі мною у відповідь.

Однак перед самим входом до банку Джиммі зупинився.

– Кас не переживе цю ніч, Майку. Кажуть, йому залишилося жити лише кілька годин.

Я почав плакати так, ніби це був кінець світу. Для мене то був судний день. Мій світ було зруйновано. Усі дівчата в банку втупилися на мене.

– Якісь проблеми? – до нас підійшов менеджер.

– Ми щойно дізналися, що наш любий друг помирає, і Майк дуже важко переживає це, – сказав Джиммі. Він був холодним і зібраним. Отак просто… бум… ніяких емоцій – так, як навчив його поводитися Кас. Я ж тоді плакав, як загублений солдат на місії, що втратив генерала. Не думаю, що я коли-небудь повернувся до того банку, таким збентеженим я тоді був.

Похорони Каса відбулися на півночі штату. Я був одним із тих, хто ніс труну Каса. Прийшли всі зі світу боксу. Це було надзвичайно сумно. Усе, на що була здатна моя хвора уява, – це думати про те, що я стану успішним заради нього. Я б зробив усе, щоб виграти цей титул, щоб захистити честь Каса. Я почав жаліти себе, думаючи, що без Каса у мене було б галіме життя. Камілла була дуже спокійна, але коли ми повернулися до будиноку, то плакали разом.

Незабаром після похорону Джим Джейкобс організував поминальну службу по Касу в його старому спортивному залі Gramercy Gym. Там були всі світила. Норман Мейлер сказав, що його вплив на бокс був настільки ж великим, як вплив Хемінгуея на молодих американських письменників. Гей Талезе сказав, що для нього велика честь бути знайомим із Касом.

– Він навчив мене стількох речей, і я кажу не лише про бокс, адже це просто ремесло і йому можна навчитися, я кажу про науку жити життя, навчити якій набагато складніше, – сказав Піт Гемілл.

Джим Джейкобс зробив досить сильну промову про Каса. «Кас Д’амато люто виступав проти невігластва і корупції в боксі. Кас був неуступливим у всьому, що стосувалося його ворогів і водночас здатним зрозуміти, компанійським і надзвичайно терплячим до своїх друзів».

Після смерті Каса я емоційно закрився. Я став дуже злим. Я намагався довести собі, показати, що я чоловік, а не просто хлопчик. За тиждень після похорону Каса я полетів до Техасу на бій з Едді Річердсоном. Джиммі й Кейтон навіть не дали мені погорювати. Тому я взяв із собою фотографію Каса. Щовечора я розмовляв із ним.

«Завтра я збираюся битися з цим хлопцем Річардсоном, Касе, – казав я. – Як по – твоєму, що я маю робити?»

Попри те, що я був у гарній фізичній формі, я згубив свій дух та віру в себе. Я втратив усю свою енергію для хороших справ. Не думаю, що я взагалі змирився з його смертю з того часу. Я злився на нього, коли він помер. Мені було дуже гірко. Якби він тільки прийшов до лікаря раніше, він був би живий, щоб захистити мене. Проте він був впертим і не хотів йти до лікарів, а тому помер, залишивши мене самого на цих звірів у світі боксу, щоб вони накинулись на мене, беззахисного. Після смерті Каса я більше ні про що не дбав. Я бився просто заради грошей. У мене більше не було мрії. Було б непогано виграти титул, але я просто хотів випити трохи вина, повеселитися, потусуватися й потрахатися.

Утім, спочатку я розібрався із Річардсоном. Перший же удар, який я завдав правою, збив його з ніг. Він протримався ще з хвилину, але потім я вдарив його лівою, і він, будучи дуже високим, опинився на іншій стороні рингу.

Наступним був Конрой Нельсон, який багато років тому програв Тревору Бербіку за титул чемпіона Канади. Він все ще посідав друге місце у важкій вазі в Канаді й був міцним, досвідченим хлопцем, одним із тих, кому пощастило мати тіло Адоніса. Усі коментатори думали, що це той хлопець, який нарешті випробує мене. Я добряче опрацював його в першому ж раунді. Два або три рази він мало не впав від моїх ударів. А потім настав другий раунд і… бум! бум! бум!.. я періщив його в тулуб, а потім дав йому правою в голову, зламавши ніс, і потім лівим хуком у підборіддя відправив його в нокаут. Коли рефері зупинив бій, я ходив рингом, купаючись у захваті вболівальників мого рідного міста, розкинувши руки в сторони.

Мій наступний бій відбувся шостого грудня у Фелт Форум, що на Медісон-Сквер-Гарден. Приїхали всі мої друзі з Браунсвіла. Проте я був надто зайнятий, щоб серйозно думати про поїздку до Нью-Йорку і гулянки. Я не міг дочекатися, щоб пройти крізь усі ці бої й отримати свій шанс на титул для Каса. Моїм противником того вечора був Семмі Скафф. Моє інтерв’ю після бою тривало довше, ніж сам бій. Скафф був незграбним 250-фунтовим селюком із Кентуккі, і я поклав його двома приголомшливими лівими хуками по голові, від яких його обличчя запливло кров’ю, а ніс добряче підрихтувався. Після бою Джон Кондон, редактор відділу боксу в MSG, який робив аналітичні коментарі до бою, попросив мене описати типовий день у житті Майка Тайсона.

«Майк Тайсон – це просто працьовитий боєць, його особисте життя дуже нудне. Усі ті, хто кажуть, що хотіли б побути на моєму місці, усі ті сотні людей, що говорять таке – вони й на десяту частину не усвідомлюють цього. Якби вони були на моєму місці, то плакали б, мов немовлята. Вони не могли б із цим впоратися». На мій наступний бій ми повернулися в Латам. Це була головна подія, і арена була повна-повнісінька моїми вболівальниками. Моїм противником був міцний на вигляд хлопець Марк Янг. Коли ми підійшли до центру ринга за інструкціями, я відчув його енергію. Під час інструктажу вам потрібно дивитися на вашого противника, але це нічого не означає, це просто показуха. Ти відчуваєш цю їхню енергію від їхнього духу, відчуваєш їхню душу, а потім йдеш назад у свій куток і думаєш такий: «От дідько» або «Та він просто слабак». Того вечора то було більше як: «О чорт, він йде битися». Кевін теж це відчув.

«Бий його сильними ударами і рухай головою, – сказав Кевін. – Не забувай рухати головою, він йде битися».

Продзвенів дзвінок, і він швидко вискочив на ринг. Він був диким, я став навішувати йому сильні удари й рухати головою. Трохи більше ніж за хвилину він зробив дикий правий випад, я повернувся навколо нього і зробив хитрий сильний правий аперкот, і… бум!.. він піднявся в повітря і впав обличчям вниз. Рей Манчіні був спортивним телевізійним коментатором, і дуже хвалив мої навички, але він вважав, що прийшов час моїм менеджерам підібрати мені для бою когось вартісного.

Проте Джиммі дотримувався свого плану. За два тижні я вже був в Олбані і бився з Дейвом Жако. Він мав поважний рахунок у 19:5, з яких 15 перемог були нокаутом, включаючи технічний нокаут над Рейзором Раддоком. Це був високий худий білий хлопець. Він не мав вигляд крутого бійця, хоча й був таким насправді. Я клав його знову й знову, але він постійно підіймався. Суддя зупинив бій після мого третього нокдауну в першому раунді.

Того вечора я з кількома друзями святкував свою перемогу. Наступного ранку, близько восьмої години, я постукав у двері Камілли. Вона відкрила, я увійшов усередину і сів. Я нічого не говорив.

– І як воно? – запитала мене Камілла.

– Усе пройшло добре, але шукав тут того, кого більше немає, – сказав я, і сльози покотилися по моїм щокам. – Там не було Каса. Усі кажуть мені, що я все роблю правильно, що я все роблю добре, і нема кому тепер сказати мені, що я зробив не так. Неважливо, наскільки добре я б виступив, Кас, швидше за все, побачив би, що я зробив щось не так.

Я розповів про те, як я себе почував, коли у мене брали інтерв’ю для Sports Illustrated на тому тижні.

«Я страшенно сумую за Касом. Він був моєю опорою. Усі ті речі, над якими ми працювали, починають мені даватися. Проте, коли справа доходить до цього, кого це на справді переймає? Мені подобається робити свою роботу, але я не відчуваю щастя від моєї непереможності. Я б’юся з усіх сил, викладаюся на повну, але коли все закінчується, немає ні Каса, щоб розповісти мені, що я зробив не так, ні матері, щоб показати їй вирізки з газет».

Я відкладав свої почуття в бік і поринав із головою в справи. 24 січня 1986 року я бився з Майком Джеймсоном. Це був великий ірландець, якому вдалося здобути перемогу над Тексом Коббом і Майклом Доуксом. Мені знадобилося п’ять раундів, щоб зупинити його, тому що він був підступним ветераном і знав, коли мене потрібно затримати. Це було схоже на нудний бій. Мій наступний противник підняв цю тактику на новий рівень. Шістнадцятого лютого я зустрів Джессі Фергюсона в Трої, штат Нью-Йорк. Бій транслювали на каналі ABC, і це був мій перший виступ на національному телебаченні. Фергюсон став чемпіоном ESPN, коли п’ять місяців тому побив Бастера Дугласа. Я дивився, як він проходжується ареною після своєї перемоги на чемпіонаті, і мені дуже хотілося кинути йому виклик за його пояс. Я бився на розігріві.

Я знав, що це буде важкий бій. Під час інструктажу він навіть не дивився мені в очі. Він тримався дуже смиренно і покірно. Проте від нього не відходило ні краплі страху чи сумніву, тож я не збирався застосовувати жодного з моїх скромних бійся – дивитися – мені – в – очі прийомів. Я відчував, що він не може дочекатися моменту, щоб вдарити мене.

Я боровся в рідному місті, і це забезпечувало мені перевагу в багатьох сенсах. Джиммі все ретельно підготував для мого першого національного виступу. Він змусив нас одягти рукавички вагою вісім унцій – легші, ніж зазвичай. Ринг, на якому ми боролися, був менший, ніж завжди. І всі офіційні представники були в нашому кутку.

Я почав боротьбу із жорсткої атаки в його торс. Проте Фергюсону вистачило майстерності, щоб втримати мене. Так тривало протягом перших чотирьох раундів. Утім на п’ятому я загнав його в кут і зламав йому ніс правим аперкотом. Він заледве протягнув до кінця раунду, і знову потрапив у біду у шостому раунді. Тоді він просто нахабно вчепився в мене і повністю проігнорував команду рефері зупинитися. Справа дійшла до того, що рефері зупинив бій. За іронією, дискваліфікація зупинила і мою серію нокаутів. Але наступного дня місцева боксерська комісія змінила результат на технічний нокаут.

На зустрічі з репортерами, яка відбулась після бою, я випадково заварив скандал. Коли вони запитали мене про перемогу над Фергюсоном після мого аперкоту, я сказав: «Я хотів ще раз вдарити його по носі так, щоб кістка його носа провалилась йому в мозок. Я завжди прислухався до порад лікарів. Вони казали, що щоразу, коли ніс потрапляє в мозок, шансів у мого противника відразу ж встати жодних».

Репортери сміялися, але, схоже, що це був просто нервовий сміх. Слова, які я сказав репортерам, були точнісінько тими, що повторював мені колись Кас. Я не думав, що сказав щось не так. Ми з Касом завжди говорили про науку калічити людей. Я хотів бути зухвалим та зловісним чемпіоном. Колись я дивився по телевізору передачі з персонажами коміксів – людей ікс та мого улюбленого Апокаліпсиса. Апокаліпсис говорив: «Я не просто злий, я є саме зло». Кейтон і Джейкобс хотіли, щоб я був дружнім та товариським з усіма, але я знав, що людина, яка дружня з усіма – ворог сама собі.

Наступного дня все це лайно через мій коментар потрапило на вентилятор. Ньюйоркські газети повиходили із заголовками «Цей бандит – це справжній Тайсон?» Один репортер навіть зателефонував моїй старій соціальній працівниці місіс Коулман, і вона порадила мені бути чоловіком, а не твариною. Проте мені було однаково. У мене була своя робота. Я не збирався ставати чемпіоном Майком Тайсоном у суперважкій вазі, удаючи з себе хорошого хлопчика. Я збирався зробити це в ім’я Каса. Мої противники повинні були знати, що змагаючись зі мною, вони заплатять своїм життям або своїм здоров’ям.

Джиммі та Кайтон після цього спробували заткнути мені рот. Вони доручили Стіву Лотту сказати мені, що говорити після матчу. Джиммі навіть звільнив їхнього піарщика через те, що той розіслав ту цитату по всім каналам. Незабаром після цієї бійки Джиммі запросив кількох ретельно відібраних репортерів повечеряти з нами. Там був Ед Шайлер з Associeted Press, і він відчував, що Кейтоном і Джиммі керує відчайдушне бажання отримати для мене титул до того, як я вплутаюсь у серйозні неприємності. Проте це було зовсім не так. Я думаю, вони просто хотіли заробити побільше грошей, поки могли. У них не було такої ж поваги до моєї місії, як у мене.

Кейтон і всі інші хотіли відбілити мене від історії мого дитинства в Брукліні й створити навколо мене позитивний імідж. Кас знав, що це повна маячня. Вони намагалися придушити моє єство і змусити відповідати їхнім стандартам. Я ж хотів, щоб люди побачили дикуна, який був у мені.

Після бою з Фергюсоном ми влаштували вечірку. Увесь той час я сильно пив. Звісно ж, я не пив під час тренувань, але щойно бій закінчувався, наставав час руйнувати себе. Я став справжнім алкоголіком. Утім я пив подалі від ока всіх засобів масової інформації міста. Ми тусувалися в Олбані в барі September, що належав моєму другу. То було наше улюблене місце. Іноді туди приїжджали хлопці з міста, із Бостона чи з Лос-Анджелеса з якихось робочих питань, і вони поводилися як великі шишки, ніби намагаючись розтоптати нас, маленьких провінціалів, тоді ми ставили їх на місце, вибиваючи з них все лайно. Я не хотів учиняти бійки, не хотів судової тяганини через це, але то були люди, що лізли битися зі мною у моєму закладі. Я підбурював бійку, говорячи речі типу: «Просто дай цьому мудаку. Ким він себе уявив?» У нас вдався чудовий день із тими понаїхавшими.

Мій наступний бій був проти Стіва Зоскі десятого березня в Колізеї Нассау. Зускі ніколи не доводилося програвати в жодному зі своїх попередніх боїв, але я зробив кілька аперкотів у третьому раунді й нокаутував його. Проте я не був вражений своїм виступом. Напередоні я впав зі сходів у своєму голубнику біля Камілли й порізав собі вухо. Зускі кілька разів ударив мене по вуху, і воно розпухло під час бою, вплинувши на мою рівновагу. У своєму інтерв’ю після бою я натякнув на свої інші проблеми.

– Мені не сподобався мій виступ, – сказав я Ренді Гордону, який освітлював бій. – У мене є багато особистих проблем, які я намагаюся подолати.

Кейтон пізніше сказав пресі, що я мав на увазі проблеми з дівчатами, але це була нісенітниця. Тоді у мене ще не було дівчини. Я просто був у депресії через те, що так багато моїх друзів із Браунсвіла було вбито. Це було варварство. Одні мої друзі вбивали інших за гроші.

Після бійки один із представників журі помітив у мене на вусі велику опухлість. Тож наступного дня Джиммі попросив спеціаліста оглянути моє вухо, той побачив, що хрящ мого вуха сильно інфікований і негайно відправив мене на перевірку до Моунт Сінай, що на Верхньому Іст-Сайді. Він хвилювався, що я можу втратити вухо, якщо його не лікувати. Мені сказали залишатися десять днів у госпіталі й прописали відвідувати два рази на день барокамеру, де мені в хрящ вводили антибіотики.

Лікарі з Маунт Синай сказали мені, що було б непогано виходити й дихати свіжим повітрям. Тож щодня після завершення мого другого лікувального сеансу о третій годині дня до мене приїздили Том Патті та близький друг мого дитинства Дюран і забирали мене на лімузині. Ми їхали разом на Таймс Сквер і тусувалися там, фотографуючись з усіма місцевими повіями й чуваками, які робили за гроші туристам фотографії з пітоном на шиї. Ми йшли в повний відрив і веселилися цілу ніч. О четвертій ранку я повертався назад до госпіталю, і медсестри починали біситися. «Це не готель, а госпіталь!» Коли я показав лікарям свої фотографії з повіями й пітоном, вони теж розлютилися. «Ні-ні, ми зовсім не мали на увазі, що ти маєш піти в загул на всю ніч. Ми мали на увазі піти вниз посидіти в Централ Парк, подивитись на пташок та білочок, подихати трохи свіжим повітрям».