Беззаперечна правда

Це було майже за два місяці до мого бою з Джеймсом Тіллісом на півночі штату Нью-Йорк. Коли настав час бою, я був не в формі через свою хворобу, а також через те, що занадто багато пив і веселився. Бій тривав десять важких раундів, і я був просто радий тому, що він закінчився. Один раз я збив його з ніг, і ця обставина, певно, змусила схилитися шальки терезів на мій бік, але він був найскладнішим моїм суперником, зі всіх, що зустрілись мені тоді. Він так мене відгамселив, що я навіть не міг ходити після того бою. Мені довелося залишитися в готелі. Я навіть не міг доїхати додому. Того вечора я дізнався, що таке справжня бійка. Кілька разів під час бою мені так сильно хотілося впасти, щоб хоч трохи перепочити, але я продовжував атакувати і утримувати його, намагаючись відновити дихання.

Наступного дня Джиммі Джейкобс перейшов до режиму штурму. Він сказав пресі: «Цей бій був для нього просто черговим бар’єром. Тепер же ми побачимо, на що він здатен насправді». Він умів майстерно маніпулювати пресою, не кажучи вже про просту публіку. Він і Кейтон організували рекламну кампанію, яка не мала собі рівних. Жоден актор у світі ніколи раніше не отримував такої уваги преси. Зараз це роблять усі, але тоді вони були справжніми новаторами.

Менше ніж за три тижні я бився в Гардені з Мітчем Гріном. Він був божевільним шибздиком. Він намагався завдати мені кривди ще до бою, сказавши кореспонденту Daily News, що я дев’ятнадцятирічний хлопець, який виглядає на сорок років. Коли Марв Альберт запитав мене, чи вдалося Гріну мене образити, я сказав: «Мітч Грін – хороший боєць, але його рівня красномовства не достатньо для того, щоб завдати мені болю. Отже, ні».

Це був мій перший бій на новому контракті з HBO, про який для мене подбали Джиммі й Кейтон. І це був справжній кайф – уперше битися на великій арені в Медісон-Сквер-Гарден. Утім, ви б про це не здогадалися з передматчевого інтерв’ю на каналі НВО. Коли мене запитали, чи насолоджуюся я всією увагою до мене, славою та багатством, я спохмурнів. «Люди не захотіли б опинитися на моєму місці. Вони кажуть, що я заробляю добрі гроші. Але якби їм довелося пройти через ті речі, через які проходжу я, вони б заплакали. Це так пригнічує. Усі чогось хочуть. Так само важко, як ти працюєш у тренажерному залі, люди працюють, намагаючись забрати у тебе твої гроші». Тут я говорив просто, як Кас. Ви могли б подумати, що я буду налаштований оптимістичніше, адже це був мій перший раз, коли я виступав хедлайнером у Гардені.

Грін був тоді шанованим бійцем. Він був чотириразовим чемпіоном Golden Gloves і залишався непереможеним доти, поки 1985 року не програв бій за титул чемпіона USBA Тревору Бербіку. Проте я знав, що поб’ю його, щойно вийшов на ринг. Я не відчував від нього жодної мені загрози. Боротьба йшла на відстані, але це було нормально. Після бою з Тіллісом я хотів навчитися почувати себе більш комфортно в бою на десять раундів. Я знав, що він не зможе заподіяти мені шкоди, і вирішив попрацювати над своєю витримкою. Я виграв кожен раунд, і це був не нудний бій. У якийсь момент я вибив йому з рота капу з містком і парою зубів у ньому. Він був гарно покараний. Я був настільки розслабленим, що між восьмим і дев’ятим раундами, коли Кевін буквально почав бурмотіти мені просто у вухо всілякі поради щодо того, що я маю бити сильніше, я злегка поцілував його.

Після бою я повернувся до свого звичайного зарозумілого я.

«Не хочу здатися егоїстом, але я дуже легко виграв цей бій. Я відмовляюсь бути побитим. Я нікому не дозволю встати у мене на шляху», – заявив я журналістам. Наступною моєю метою був Реджі Гросс. Він був крутим бійцем, його називали Спойлером[13], тому що він попсував настрій деяким хорошим бійцям, включаючи Берта Купера і Джиммі Кларка, який був великим американським олімпійцем. Цей матч опинився на межі зриву, тому що я тяжко захворів на бронхіт того тижня. Я страждав бронхітами все життя і вже звик до них, але того разу то був серйозний випадок. У день бою мене відвели до лікаря, і він провів мені огляд.

– Боюся, мені доведеться відкласти цей бій. Він дуже хворий, – сказав доктор.

– Сер, чи можу я, будь ласка, поговорити з вами хвилинку, – запитав Джиммі. Я побачив блиск в очах Джиммі, і вже наступної миті я боровся на ринзі.

У першому раунді я накинувся на Гросса зі шквалом ударів, а він просто прикривався. Потім він раптово вирішив обмінюватися зі мною ударами – мене це цілком влаштовувало. Він накинувся на мене з несамовитими атаками, від яких я успішно ухилився, а потім я збив його з ніг могутнім лівим хуком, потім я одразу ж збив його з ніг вдруге кількома послідовними ударами. Попри протести мого суперника, рефері зупинив бійку, адже Грос ледве тримався на ногах і його погляд став просто скляним. «Ти навіть ходити не можеш, а хочеш битися? – сказав рефері.

Мої наступні два противника, здавалося, були гіршого сорту. Можливо, Джиммі й Кейтон просто хотіли, щоб я виграв ще кілька боїв нокаутом у першому раунді після цих двох технічних перемог. Я був вдячний їм за Вільямса Осію, але мені знадобилося два раунди, щоб нокаутувати Лоренцо Бойда. Проте мій блискавичний удар у грудну клітину з правої, й наступний за ним могутній аперкот, нанесений зліва, змусив натовп вибухнути схвальними криками. За два тижні я привернув увагу публіки, знищивши за тридцять секунд Марвіса Фрейзера, сина Джо. Я загнав його в кут, де він не міг протистояти моїм ударам, а потім прикінчив своїм улюбленим правим аперкотом. Він виглядав серйозно пораненим, тому я поспішив допомогти йому піднятися. Марвіс мені подобається – він чудова людина.

Лише кілька тижнів до того мені виповнилося двадцять, і я планував стати наймолодшим чемпіоном у надважкій вазі до кінця 1986 року. Джиммі і Кейтон поки вели переговори із цього приводу, а поки у серпні мені потрібно було битися в Атлантік-Сіті з Хосе Рібальтою.

Рібальта був міцним горішком, і на відміну від Гріна чи Тілліса він завдав мені клопоту. І у нього, схоже, було достатньо сили волі, щоб не дати мені його нокаутувати. Я збив його з ніг у другому і ще раз у восьмому раундах, але він підводився знову й знову. У десятому він впав втретє, а коли піднявся, я знову повалив його на канати, і рефері зупинив бій.

Рібальті вдалося завоювати повагу натовпу та коментаторів, але, крім того, він ще й зіпсував мій вечір. Після бою у мене було побачення з красивою юною студенткою з Університету штату Пенсільванія, з якою я познайомився на столітній річниці Статуї Свободи. Ця дівчина провела мене до самої моєї кімнати і почала вже торкатися мене, але я відсахнувся від болю.

«Гей! Будь ласка, не чіпай мене. Нічого особистого, але ти повинна піти просто зараз. Мені просто потрібно трохи спокою», – сказав я їй. Вона все зрозуміла і поїхала назад до свого університету, але ми надолужили згаяне, коли я побачив її наступного разу.

Вона була на тому бою і бачила, як мене добряче відлупцювали. Мені ніколи раніше не доводилося стикатися з чимось подібним. Мене нудило від усіх тих ударів Рибальті навіть за кілька годин після бою. Рібалта і Тілліс були єдиними хлопцями, яким вдалося примусити мене почуватися ось так після матчу. Ніколи потім моє тіло так не боліло після поєдинку. Проте я пригадую, що читав, як інші відомі бійці описували схожі почуття після бою – як розколювалась голова, так ніби вона вже не належить тілу, тож я вирішив, що це просто частина того шляху, який мені належить пройти.

Переговори про титульний бій були у самому розпалі, і Джиммі вирішив, що я повинен битися у Вегасі, щоб звикнути до нього, перш ніж буду битися там за титул. Ми зупинилися в будинку доктора Брюса Гендельмана, друга Джиммі. Я почав тренуватися в тренажерному залі Джонні Токко, напредиво запущеному олдскульному спортзалі без жодних зручностей, там навіть не було кондиціонера. Токко був чудовим хлопцем, який дружив із Сонні Лістоном. На стінах висіли фотографії Джонні й інших відомих бійців минулого.

Одного разу я був у роздягальні, готуючись до спарингу, коли на мене накотило. Я сказав Кевіну, що мені не подобається у Вегасі і я хочу повернутися додому. Насправді, я занадто хвилювався через майбутній бій. Якщо я не виграю бій із Ретліфом, то не зможу претендувати на бій із Тревором Бербіком.

Кевін вийшов і сказав про це Стіву Лотту. Тож Стів став перебирати в голові можливі опції того, що сказав би на його місці Кас? Стів увійшов до роздягальні і постарався триматися на позитиві. «Ти зірка цього шоу. Ти нокаутуєш цього хлопця за два раунди. Усе буде просто фантастично. Якщо тобі тут не сподобається, то ми більше ніколи сюди не повернемося, як тобі це?»

У Стіва завжди була чарівна манера справлятися з різними ситуаціями. Звичайно, я не збирався все кидати, мені просто було необхідно випустити пар. Проте він не вмів діяти так, як діяв би на його місці Кас. Кас подивився б на мене і сказав: «Що? Ти боїшся цього хлопця? Цей хлопець просто ніщо. Я поб’ю його замість тебе».

Отже, шостого вересня я бився з Альфонзо Ретліфом, колишнім чемпіоном світу у надважкій вазі. Я не думав, що він буде кращим за Рібальту, і він виявився не простим суперником; він був жорстким противником. Вегаські букмекери, схоже, були іншої думки про це. Вони не приймали ставки на сам бій, а тільки на перевагу в п’ять раундів. Можна подумати, що я сприяв винайденню нового способу робити ставки. До мене такого не існувало. Я вивів букмекерську гру на новий рівень.

Прозвучав дзвінок до початку бою, і Ретлів просто взлетів. Як порівняти з ним, Мітч Грін виглядав одним із тих пауер волкерів[14]. Усе було настільки швидко, що навіть хлопці з HBO жартували. «Цікаво, чи буде він використовувати свій десяти- або дванадцятишвидкісний велосипед у другому раунді», – сказав Ларрі Мерчант.

Він намагався боротися в наступному раунді, але довго не протримався. Я кинув його додолу лівим хуком, а потім, коли він піднявся, розбив на друзьки кількома ударами його оборону.

«У його велосипеда спустило колесо», – хмикнув Мерчант. Коли Джиммі вийшов на ринг після бою, він прокоментував біганину Ретліфа. «Я відчував, як він наганяє вітер,» – сказав я.

Скоро ми отримали офіційне підтвердження. 22 листопада 1986 року я мав битися за титул з Тревором Бербіком. У мене було понад два місяці вільного часу між боями, і Джиммі з Кейтоном вирішили, що непогано було б влаштувати ток-шоу за моєї участі, щоб розрекламувати бій і просунути мою кар’єру. Я почав з’являтися на Нічному житті Девіда Бреннера. Девід був чудовим хлопцем і ставився до мене з неймовірною повагою. Він передбачав, що я стану наступним чемпіоном у суперважкій вазі, але, як добре не звучало б його передбачення, набагато більше для мене важило, коли його інший гість, колишній великий чемпіон Джейк Ламотта, сказав теж саме.

– Без сумніву, він – наступний чемпіон світу в суперважкій вазі, – сказав Джейк, виходячи і обіймаючи мене. – А якщо він не зробить усього як слід, я його натовчу. Продовжуй у тому ж дусі, друже; ти станеш таким, як Джо Луїс, Марчіано, можливо, навіть краще.

Моє серце забилось сильніше, коли я почув це.

Тоді Бреннер поставив Джейку запитання, і той дав дуже мудру відповідь.

– Припустимо, Майк стає чемпіоном. Яку пораду ви б йому дали?

– Найкраща порада, яку я міг би йому дати – це бути постійно зайнятим справою і поводитися так, наче потрапив на пару років до в’язниці, – сказав Джейк. – Тримайся подалі від усього цього сміття. Там дуже багато сміття.

– А чому там обов’язково має бути сміття? – запитав я.

– На жаль, такі хлопці, як ти і я, притягують до себе покидьків, – сказав він.

Я брав участь у Шоу Джоани Ріверс. Вона та її чоловік Едгар мені подобались. Завдяки їм обом я почував себе дуже добре. Я відчував від них потік хорошої енергії. Це були одні з найкращих моментів у моєму житті. Під час нашого інтерв’ю Джоан запитала мене, чи є у мене якась моя Адріан, як у фільмі «Роккі».

– У мене немає дівчини, – сказав я.

– Коли ти починаєш тренуватися, ти відмовляєшся від сексу? – запитала вона.

– Ні.

– Бачиш, бо мій чоловік завжди говорить мені, що він на тренуванні, – хмикнула Джоан.

Я сходив на Шоу Діка Каветта, і Дік продемонстрував на мені деякі прийоми айкідо. Він попросив мене взяти його за зап’ястя.

– Вісімдесятисемирічний засновник айкідо може вирватися з рук найсильнішої людини в світі, – сказав він і зробив ковзний рух, вирвавшись з моєї хватки.

– Але жоден грабіжник не буде тримати тебе в такий спосіб, – запротестував я.

Я поводився на цих шоу настільки галантно й чарівно, наскільки того хотіли Джим і Біл. Але сам я цього не хотів. Я хотів бути лиходієм. Я хотів стати схожим на футболіста Джима Брауна. Коли я тільки почав тусуватися в міських барах, то часто бачив професійних футболістів старшого віку, які грали разом із Джимом Брауном. Вони говорили про нього так, немов він був міфічною істотою.

«Гей, якби він зайшов сюди і щось би видалось йому не так – запах цього місця, музика, яка грає, гучність розмов людей – якби щось просто трішечки видалось не таким у його голові, він би миттю розпочав трощити це місце».

Я дослухався до цих розмов і думав собі: «Чорт, було б класно стати таким лихим шибздиком, і щоб люди отак про мене говорили. Якщо Джим може знищити тебе, лише тому що йому не подобається запах цього місця, то я повинен увійти і вбити тут шибздика».

Двадцять друге листопада наближалось, і я тренувався все серйозніше. Місяць я тренувався в Кетскіллі, а потім ми переїхали до Вегаса. На самому початку Джиммі і Кейтон дали мені відеозапис бою Бербіка проти Пінклона Томаса, який він виграв, щоб стати чемпіоном. Я подивився його і дав відгук на нього Джиммі.

«Ця плівка була в сповільненій зйомці?»

Я був зарозумілим, але водночас я відчував, що мій час настав. У моїй хворій уяві всі великі старі бійці і боги війни мали спуститися на землю і дивитися, як я приєднаюся до їхньої компанії. Вони благословлять мене і я доєднаюсь до їхнього клубу. Я все ще чув у моїй голові голос Каса, але не як болісний спогад, а просто як підтримку.

«Це саме той момент, на який ми так чекали від самого твого чотирнадцятиріччя. Ми знову й знову програвали його в наших фантазіях. Ти можеш битися з цим хлопцем із закритими очима».

Я знав, що Бербік був міцним, жорстоким і сильним у бою, він був першою людиною, яка пройшла п’ятнадцять раундів із Ларрі Холмсом на захисті титулу. Ларрі вирубав усіх інших. Я хотів знищити Бербіка. Тоді всі поставилися б до мене серйозно, адже тоді всі думали, що я борюся з лантюхами і слабаками; вони казали, що цей хлопець не справжній боєць, він просто береться за прості бої, тож моє завдання було знищити цього хлопця. Я хотів побити його в першому ж раунді – я хотів зробити йому боляче.

Кевін і Метт Баранскі були так само впевнені в мені, як і я сам. Ми працювали на повній самовіддачі. А я сам робив ще трохи більше. Я подивився на свої труси за день до бою і помітив, що у мене з’явилися виділення. Я підчепив болячку. Я не знав, чи заразився від повії або від якоїсь брудної молодої леді. Ми жили тоді у будинку доктора Хендльмана, і він зробив мені укол антибіотика.

Пізніше того ж дня ми зі Стівом Лоттом узяли напрокат кілька відеокасет.

– Майку, а що Кас сказав би про цього Бербіка? – запитав він мене. Це був спосіб Стіва поставити мене на місце Каса, примусити мене думати як Кас. Та Стів не розумів, що мені не потрібно примушувати себе думати як Кас; Кас сидів у мене в голові весь час.

– Він сказав би, що цей хлопець просто лантюх, – відповів я. – Просто ніщо.

На зважуванні я поводився як придурок. Я пронизливо зиркав на Бербіка щоразу, коли він опинявся поблизу. Він підходив, щоб потиснути мені руку, але я повертався до нього і його простягнутої руки спиною. Коли я помічав, що він дивиться на мене, то гаркав: «Якого хріну ти вирячився?» Тоді я сказав йому, що збираюся нокаутувати його в два раунди. Він позував із ременем, а я кричав: «Насолоджуйся своїм поясом. Тобі ще не довго його тримати. Він буде на талії справжнього чемпіона». Ось таким зневажливим і сердитим я був. З якоїсь причини мені тоді просто не подобався Бербік. До того ж мені потрібен був цей пояс. Зеленоокий монстр доєднався до гри.

Також, я гнівався на тренера Бербіка, Анджело Данді, який хвалився, що Бербік поб’є мене. Кас завжди дуже заздрив Данді, якому дісталося тренували Алі, адже той мав собі всю увагу медіа. Кас вважав, що він цього не заслужив.

«Бербік володіє хорошим стилем, щоб побити Тайсона, – казав він пресі. – Тревор облизується при думці, що нарешті йому не доведеться бігати за Тайсоном, адже той сам прийшов просто до нього. Тревор має хороший удар і в нього на рахунку двадцять три нокаути. Він упевнений у собі, і я тої ж думки, що він зупинить Тайсона в останньому раунді».

Вночі перед боєм я не міг заснути. Я провів багато часу, розмовляючи по телефону з дівчатами, які мене подобались, але з якими, тим не менше, у мене ніколи не було сексу. Я намагався відволіктися від думок про бійку, розпитуючи їх, що вони роблять, але всі вони хотіли говорити лише про бійку. Потім я підвівся і почав битися з тінню у себе в кімнаті.

У день бою я поїв о першій годині трохи пасти. О четвертій годині я з’їв біфштекс. Потім ще трохи пасти о п’ятій годині. У роздягальні я з’їв батончик «Снікерс» і апельсиновий сік.

Потім Кевін перев’язав мої руки і надів рукавички. Пора було йти на ринг. На арені було холодно, тож Кевін розрізав рушник і накинув його мені на шию. На мені були чорні шорти, в які я переодягнувся кілька боїв тому. Мені довелося заплатити штраф у розмірі 5000 доларів, оскільки у чорний колір одягався Бербік, але мені було однаково. Я хотів мати зловісний вигляд.

Я був тим, хто кинув виклик, тож я мав виходити першим. На мій вихід включили пісню Тото, але в моїй голові грали рядки з пісні In the air tonight Філа Колінза: «Я відчуваю цей момент в повітрі, о Господи/ Я чекав на цей момент усе моє життя, о Господи»[15].

Я проліз крізь канати і почав ходити по рингу. Я подивився на натовп і побачив Кірка Дугласа, Едді Мерфі та Слая Сталлоне. За кілька хвилин з’явився Бербік, одягнений у чорну мантію з капюшоном. Він випромінював упевненість і зухвалість, але я відчував, що все це лише видимість та ілюзія. Я знав, що цей хлопець не збирається вмирати за свій пояс.

Алі представили натовпу, і він підійшов до мене.

– Надери йому дупу за мене, – сказав мені Алі.

П’ять років тому Бербік побив Алі, і Алі пішов після бою на пенсію, тож я був більш ніж щасливий зробити це для нього.

– Це буде нескладно, – запевнив я Мухаммеда.

Нарешті настав час боротися. Продзвенів дзвінок, і суддя Міллс Лейн дав нам знак починати. Я накинувся на Бербіка і почав обсипати його важкими короткими ударами. Я не міг повірити, що він не рухається і не ухиляється, а стоїть просто переді мною. Я влучив його правою рукою майже на самому початку бою в ліве вухо, намагаючись пробити його барабанну перетинку. Приблизно всередині раунду я сильно вдарив його жорстким ударом правою. Я накинувся на нього, і до кінця першого раунду Бербік здавався контуженим. Він зробив кілька дуже, дуже хороших ударів.

Я повернувся до свого кута і присів. Через той укол антибіотика з мене капав піт, як краплини з морозива Good Humor в липні. Проте мені було однаково; я був там, щоб прикінчити Бербіка. Крім того, один із моїх героїв, Малюк Шоколад, весь час боровся із сифілісом.

«Воруши головою, не забувай про джеб, – говорив Кевін. – Ти постійно б’єш в голову. Лупи його спершу в тіло».

За десять секунд після початку другого раунду я вдарив його правою, і Бербік впав. Він тут же схопився і знову кинувся на мене. Він намагався чинити опір, але його удари були неефективні.

Коли до кінця раунду залишалось близько пів хвилини, я вдарив його правою в корпус, замість того, щоб виконати аперкот, а потім я все ж таки здобувся на аперкот, але промахнувся. Проте я одразу ж зробив удар лівою і поцілив йому в скроню. Це була запізніла реакція, але він упав. Я навіть не відчував, як завдав цього удару, але він виявився дуже ефективним. Він спробував встати, але тут же знову впав, і я помітив, що його щиколотка повністю зігнута.

«Він ні за що не встане і не зрівняє рахунок», – подумав я.

І я мав рацію. Він спробував встати вдруге, але тут же зачепився об брезент і знову впав. Нарешті він встав, але Міллс Лейн обійняв його і дав йому знак покинути ринг. Цього було достатньо. Я став наймолодшим чемпіоном у надважкій вазі за всю історію боксу.

– Усе скінчилося. Ось і все, настала нова ера в боксі, – сказав диктор НВО Барі Уоткінс.

– Майк Тайсон зробив те, що зазвичай робить Майк Тайсон. Тобто бився, – додав Шугар Рей Леонардо.

– О так, він бився, – сказав Уоткінс.

Я просто онімів. Я нічого не відчував. Я усвідомлював, що відбувається навколо мене, але просто заціпенів. Кевін обійняв мене. Підійшов Хосе Торрес.

– Я не можу в це повірити, старий. Я ж тепер той чортів двадцятирічний чемпіон світу, – сказав я йому. – Ця вся чортівня – щось просто нереальне. Чемпіон світу в двадцять років! Я ж малий, я просто бісів малий.

Джиммі вийшов на ринг і поцілував мене.

– Як ти гадаєш, Касу таке б сподобалось? – запитав я. Джиммі посміхнувся.

Дон Кінг, чий син був менеджером у Бербіка, підійшов привітати мене. Потім я оглянув присутніх і відчув у собі гордість та пиху. «Так, ми це зробили», – подумав я. – Це зробили ми з Касом». Потім я почав говорити до Каса.

«Ми зробили це, ми довели, що всі ці хлопці помилялися. Б’юся об заклад, Бербік більше не думає, що я замалий зростом, чи не так?» Потім я зрозумів, що Касу не сподобався б той стиль, в якому я боровся.

«А все інше, що ти зробив на рингу, було повною фігньою, – почув я в голові його голос. – Але фінал був настільки гучним, що це все, що пам’ятатимуть люди».

Настав час для післяматчевих інтерв’ю. Я мав виразити подяку Касу. Тоді я був найкращим бійцем у світі, і я був його творінням. Кас мав бути тут. Він би із задоволенням задав жару всім тим людям, які списали його з рахунків як хворого на голову. Він би сказав: «Ніхто не може перемогти мого хлопчика. Йому лише двадцять років, але ніхто в світі не може його перемогти».

«Це той момент, на який я чекав усе своє життя відтоді, як почав займатися боксом, – сказав я, коли почалася пресконференція. – Бербік був дуже сильним. Я ніколи не очікував, що він виявиться таким же сильним, як я … кожен мій удар я приправляв поганими намірами. Мій рекорд залишиться назавжди, він ніколи не буде побитий. Я хочу жити вічно … Я відмовився програвати … Лише смерть могла б змусити мене програти. Я прийшов, щоб знищити мого противника і виграти чемпіонат світу у надважкій вазі, і мені це вдалося. Я хотів би присвятити свій бій моєму великому вчителю Касу Д’Амато. Я впевнений, що він там, нагорі, дивиться вниз, і розмовляє з усіма великими бійцями, і каже, що його хлопчик добився свого. Я думав, що він божевільний білий чувак … він був справжнім генієм. Усе, що, як він говорив, має статися – сталося».

Хтось запитав мене, хто буде моїм наступним противником.

«Мені однаково, з ким битися далі, – сказав я. – Якщо я хочу бути видатним, то мені доведеться битися з усіма підряд. Я хочу битися з усіма підряд».

Навіть Данді похвалив мене після бою.

«Тайсон крутить такі комбінації, яких я ніколи раніше не бачив. Я був приголомшений. Я працював з Алі і Шугар Рей Леонардом, але у Тайсона я бачу комбінацію з трьох ударів, що не має собі рівних. Де ви таке бачили, щоб боксер кидав правий удар у нирку, переходив вище з аперкотом, а потім робив би лівий хук?»

Я не знімав цей ремінь весь вечір. Я носив його по всьому лобі готелю. Я пішов у ньому на вечірку після бою, не знімав його й пізніше, коли ходив випити з Джеєм Брайтом, моїм сусідом по кімнаті в будинку Каса, із сином Боббі Стюарта і з бійцем Метью Хілтоном. Ми вирушили до Вегаського дайв-бару The Landmark, розташованого через дорогу від готелю Хілтон. Там нікого не було, але ми просто сиділи і пили всю ніч. Я пив чисту горілку і по-справжньому напився. Наприкінці ночі Метью вирубився, і я пішов на гостини до різних дівчат, показуючи їм свій чемпіонський пояс. У мене не було сексу з ними, я просто тусувався якийсь час у них, а потім йшов і дзвонив іншій дівчині, щоб піти до неї додому і трохи потеревенити з нею. Це було божевільно. Ви маєте усвідомити, що я був усе тим самим двадцятирічним пацаном. І якщо подумати, то багатьом моїм друзям було лише по п’ятнадцять‒шістнадцять років. У тому віці це не було великою різницею. А тепер раптом, оскільки я став чемпіоном світу, усі очікували, що я через цей титул і все його значення стану зразковим хлопцем. Проте я був лише малим хлопцем, який хотів веселитися.

І я був втрачений. Тоді, коли я виграв пояс, я був розбитою душею, тому що у мене не було жодного ментора. У мене не було Каса. Я повинен був виграти пояс для Каса. Ми мали зробити це або померти. Шляху з рингу без чемпіонського пояса для мене не існувало. Усі ці жертви, страждання, самовідданість, жертви, страждання. Кожного божого дня, щохвилини. Коли я нарешті повернувся рано вранці до свого готельного номера, я подивився на себе в дзеркало, кинув погляд на пояс на мені і усвідомив, що виконав свою місію. І ось тепер я був вільний.