П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Нам розповідав про це власник готелю, – сказала Джорджа. – А чому море відступило?

– Не знаю, – відповів Смоляний. – Кажуть, воно продовжує відступати. Є проєкт осушення маршів і перетворення їх на орні землі, але невідомо, чи його колись здійснять.

– Не подобаються мені марші, – сказала Енн з тремтінням. – Вигляд у них зловісний.

Тіммі заскавулів. Джорджа схаменулася, що їм слід його сховати й придумати, як далі з ним бути. Вона звернулася до Смоляного.

– Ти справді можеш заховати Тіммі? – запитала вона. – Куди ми його подінемо? Як будемо його годувати? А вигулювати? Розумієш, це ж великий собака!

– Ми про все подбаємо, – відповів Смоляний. – Не турбуйся. Я люблю собак, і чудово, що Тіммі буде з нами! Але маю вас попередити, що якщо вітчим про це дізнається, то нам всім дістанеться на горіхи, а вас негайно принизливо спровадять додому.

– Чому твій вітчим не любить собак? – спантеличено поцікавилася Енн. – Він їх боїться?

– Гадаю, ні. Він просто не дозволяє тримати їх у будинку, – відповів Смоляний. – Мабуть, у нього на це є якась причина, але яка саме, я не знаю. Він дуже дивна людина, мій вітчим!

– У якому сенсі дивна? – запитав Дік.

– Ну… здається, у нього на кожному кроці секрети, – відповів Смоляний. – Сюди потай приїздять якісь дивні люди. Іноді вночі у вежі горить світло – не знаю, хто і навіщо там буває. Я намагався з’ясувати, та де там…

– Гадаєш… гадаєш, він контрабандист? – раптом мовила Енн.

– Навряд, – відповів Смоляний. – У нас тут є один контрабандист, і всі його знають. Бачите будинок он там, праворуч, нижче по схилу пагорба? Там він живе. У нього грошей до смутку! Його звуть Барлінґ. Уся поліція знає про його справи, але нічого не може з ним вдіяти! Барлінґ дуже багатий і впливовий, тому робить усе, що йому заманеться, але нікому не дозволить грати в ті ж ігри, в які грає сам! Доки контрабандою на Окаянній горі займається Барлінґ, ніхто не наважиться перейти йому дорогу!

– У вас тут не засумуєш, – зауважив Джуліан. – Здається, на нас чекають тут пригоди!

– О ні, – заперечив Смоляний. – Насправді нічого не станеться. Просто враження таке: місце має свою історію, потаємні ходи, ями, коридори. Уся гора нашпигована ходами в скелі, якими користувалися контрабандисти ще за давніх часів!

– Ну, – почав Джуліан і осікся. Усі подивилися на Смоляного. Його дзижчалка раптово збудилася у сховку. Хтось відчинив двері в кінці коридора!

Розділ 6

Вітчим і мати Смоляного

– Хтось іде! – запанікувала Джорджа. – Що робити з Тімом? Мерщій!

Смоляний схопив Тіммі за нашийник і, заштовхавши його в стінну шафу, замкнув за ним дверцята.

– Сиди тихо! – наказав він, і Тіммі слухняно зачаївся у темряві, шерсть у нього на загривку здибилася, а вуха нашорошилися.

– Ну, – бадьоро почав Смоляний, – тепер я вам покажу ваші відпочивальні.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у чорних штанях і білому полотняному піджаку. У нього був незвичайний вираз обличчя. «Потайлива він людина, – подумала Енн. – Спритний чолов’яга, й тому обличчя потайливе».

– Привіт, Блоку! – недбало сказав Смоляний. І пояснив гостям: – Це Блок, слуга вітчима. – Він глухий, тож можете при ньому говорити все що заманеться, але краще не треба, бо хоча він і не чує, але усе ніби відчуває.

– Я думаю, було б просто огидно вести при ньому такі розмови, яких ми уникали б, якби він чув, – відповіла Джорджа, яка дуже поважно ставилася до правил поведінки.

У Блока був напрочуд монотонний голос.

– Ваш вітчим і мати цікавляться, чому ви досі не привели до них своїх друзів. І чому, замість того щоб розпочати саме з цього, ви повели їх сюди?

Блок говорив і озирався навколо, ніби знав, що тут є собака, тільки не розумів, де він, – стривожено подумала Джорджа. Вона сподівалася, що водій автівки не проговорився про Тіммі.

– Ой, я так їм зрадів, що повів їх прямо до себе! – відповів Смоляний. – Гаразд, Блоку. Ми за хвилину спустимося.

Слуга пішов з кам’яним обличчям. Ні усмішки, ні осуду!

– Мені він не подобається, – сказала Енн. – Він давно у вас працює?

– Ні… десь до року, – відповів Смоляний. – Він якось несподівано з’явився. Навіть мати не знала, що він у нас працюватиме! Прийшов, не мовлячи ні слова, одягнув цей білий полотняний піджак і подався щось робити в кімнаті вітчима. Гадаю, вітчим чекав на нього, але дружину не попередив, я у цьому впевнений. У неї був здивований вигляд.

– А вона тобі справжня мати чи мачуха? – поцікавилася Енн.

– Відразу і вітчим, і мачуха – так не буває! – насмішкувато сказав Смоляний. – Або одне, або інше… Мати в мене справжня, і Мерібел – її донька. Але ми з нею брат і сестра тільки по матері, бо в нас різні батьки. Її батько – мій вітчим.

– Усе це дуже заплутано, – зауважила Енн, намагаючись розкласти все по поличках.

– Ходімо, нам тепер краще спуститися вниз, – нагадав Смоляний. – До речі, мій вітчим завжди виглядає дуже доброзичливим, завжди жартує і посміхається, але це не щиро. У будь-який момент він може розлютитися.

– Сподіваюся, ми не часто будемо з ним бачитися, – почуваючи себе незатишно, сказала Енн. – А яка у тебе мати, Смоляний?

– Вона схожа на перелякану мишку, – відповів хлопець. – Мати вам сподобається. Вона мила! Але їй не подобається тут жити, не подобається цей будинок, і вітчим до смерті її залякав. Вона так не каже, але я знаю, що це так і є!

Мерібел, занадто сором’язлива, щоб взяти участь у розмові, кивнула.

– Мені теж тут не подобається, – тихо мовила вона. – Чекаю не дочекаюся, коли зможу повернутися до інтернату, як П’єр. Шкода тільки, що матуся тоді залишиться сама.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Дитяча картярська гра (тут і далі примітки перекладача).