П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Смоляний! – хором відповіли Дік і Джуліан.

– Атож, Смоляний. Так от, його батько дуже люб’язно запрошує вас усіх приїхати і погостювати у їхній Вершині контрабандистів, – сказав дядько Квентін.

Діти були вражені.

– Вершина контрабандистів! – уяву Діка полонила ця дивна назва. – Що означає «Вершина контрабандистів»?

– Так називається їхній будинок, – пояснив дядько Квентін. – Він дуже старий, збудований на вершині незвичайного пагорба, оточеного болотами, які залишилися від стародавнього моря. Пагорб був тоді островом, а зараз височіє як гора серед боліт. За давніх часів там процвітала контрабанда. Наскільки я чув, це незвичайна місцина.

Усе це захопило дітей. До того ж Джуліанові й Діку завжди подобався Смоляний Ленуар. Він хлопець моторний і веселун. Це супер, і вони чудово бавитимуть час.

– Ну що, хочете туди поїхати? Чи радше повернетесь до школи до кінця канікул? – нетерпляче поцікавився дядько Квентін.

– О ні, тільки не до школи! – хором відповіли всі.

– Мені страшенно хотілося б поїхати до Вершини контрабандистів, – сказав Дік. – Звучить достоту приголомшливо. І мені завжди подобався друзяка Смоляний, особливо відколи він підпиляв одну ніжку стільця нашого класного керівника. Щойно пан Томс сів, вона уломилася!

– Гм. Не розумію, як подібні витівки можуть викликати симпатію до кого б то не було, – зауважив дядько Квентін, починаючи злегка сумніватися, чи варто відпускати дітей на запрошення пана Ленуара. – Може, до школи все-таки краще?

– Ой ні, ні! – закричали діти. – Їдьмо до Вершини контрабандистів! Ну будь ласочка!

– Гаразд, – відповів дядько Квентін, задоволений тим, що вони охоче пристали на його план. – Правду кажучи, я вже домовився. Потелефонував панові Ленуару кілька хвилин тому. І він поставився до всього з розумінням.

– Можна мені взяти з собою Тіммі? – раптом спитала Джорджа.

– Ні, – відповів батько. – Боюся, що ні. Пан Ленуар не любить собак.

– Тоді він мені не подобається, – похнюпилася Джорджа. – Без Тіммі я нікуди не поїду.

– Тоді ти повернешся до школи, – різко відповів батько. – І припини супитися, Джорджо. Ти знаєш, що мені це не подобається.

Але Джорджа не послухалася. Вона відвернулася. Інші з прикрістю дивилися на неї. Невже вона зараз затнеться і все зіпсує? Невже змарнується така чудова нагода? Звичайно, без Тіммі буде не так весело. Але ж не можна всім повертатися до школи лише тому, що Джорджа нікуди не хоче їхати без собаки.

Діти зайшли до вітальні. Енн взяла Джорджу підруч, але та відкинула її руку.

– Джорджо! Ти неодмінно повинна їхати з нами, – сказала Енн. – Я так не можу: непереносно буде дивитись, як ти сама повертаєшся до школи..

– Я буду не сама, – зауважила Джорджа. – Зі мною буде Тіммі.

Друзі умовляли її, але вона їх не слухала.

– Дайте мені спокій, – нарешті сказала Джорджа. – Я хочу подумати. Чим ми поїдемо до Вершини контрабандистів і де це? Якою дорогою поїдемо?

– Поїдемо автівкою, Вершина контрабандистів – трохи далі узбережжям на північ, тож, напевно, нас повезуть прибережною дорогою, – відповів Джуліан. – А що, Джорджо?

– Не став зайвих питань, – відповіла Джорджа.

З кімнати вона вийшла разом з Тіммі. За нею ніхто не пішов. Коли Джорджа в лихому настрої, краще її не чіпати.

Тітка Фенні почала складати дитячі речі, хоча добути щось із кімнати дівчат було неможливо. Невдовзі Джорджа повернулася, але Тіммі з нею не було. Вона повеселішала.

– Де Тим? – одразу поцікавилася Енн.

– Десь гуляє, – відповіла Джорджа.

– Ти їдеш з нами, Джорджо? – запитав Джуліан, дивлячись на неї.

– Так. Я вирішила їхати, – сказала Джорджа, чомусь уникаючи дивитися Джуліанові в очі.

А він собі подумав: «Чого б то пак?»

Тітка Фенні роздала всім підобідок, а незабаром по них приїхала велика автівка. Діти посідали в неї, дядько Квентін звелів передати чимало звідомлень панові Ленуару, а тітка Фенні розцілувала усіх на прощання.

– Сподіваюся, ви гарно відпочинете у Вершині контрабандистів, – сказала вона. – Будь ласка, як приїдете, одразу напишіть мені й про все розкажіть.

– А з Тіммі ми не попрощаємося? – запитала Енн, з подивом дивлячись на Джорджу, яка ніби зовсім забула про пса. – Джорджо, ти поїдеш, не попрощавшись із друзякою Тіммі?!

– Усе, годі! – мовив дядько Квентін, боячись, що Джорджа щось раптом утне. – Рушайте, водію! Заводьте. Тільки, будь ласка, не їдьте надто швидко.

Махаючи руками і щось вигукуючи, діти від’їхали від Кирін-котеджу. Вони з сумом озирались на розвалений деревом дах. Та головне, що їх не повернули до школи. Вони повеселішали, коли почали думати про Смоляного і його домівку з дивною назвою Вершина контрабандистів.

– Вершина контрабандистів! Звучить невимовно хвилююче! – сказала Енн. – Я цілком можу собі уявити старовинний будинок на вершині пагорба. Подумати тільки, що колись це був справжній острів. Цікаво, чому море відступило, залишивши по собі болота.

Джорджа деякий час мовчала, поки автівка мчала по дорозі. Друзі пару разів поглянули на неї, але вирішили нарешті, що вона журиться за Тіммі. Однак вигляд у неї був не дуже сумний.

Автівка заїхала на вершину пагорба, а тоді помчала в долину. В долині Джорджа нахилилася вперед і торкнулася руки водія.

– Будь ласка, зупиніться на хвильку. Нам тут треба декого підібрати.

Джуліан, Дік та Енн витріщилися на неї з подивом. Водій, теж дещо здивований, пригальмував. Джорджа відчинила дверцята й голосно свиснула.

Щось вирвалося з живоплоту й радісно шаснуло в автівку. Це був Тіммі! Він усіх облизував, тупцяв лапами усім по ногах і тихенько гавкотів, показуючи, який він схвильований і щасливий.

– Отакої, – із сумнівом у голосі сказав водій. – Не знаю, чи дозволили вам брати цього собаку. Ваш батько нічого про нього не казав.

– Усе гаразд, – відповіла Джорджа, і лице їй рум’яніло від радощів. – Усе добре. Вам нема чого турбуватися. Будь ласка, рушаймо.

– Ну ти й пустунка! – вигукнув Джуліан, не знаючи, злитися йому на Джорджу чи радіти, бо Тіммі знову з ними. – Ти ж знаєш, що пан Ленуар може відіслати його назад.

– Тоді йому доведеться відіслати назад і мене, – вперто сказала Джорджа. – У кожному разі найголовніше – Тіммі нарешті з нами, а я – з вами!

– Так, це чудово, – сказала Енн й обняла по черзі Джорджу й Тіммі. – Мені теж так не хотілося їхати без Тіммі.

– Уперед до Вершини контрабандистів! – крикнув Дік, коли машина рушила з місця. – Цікаво, чи чекають там на нас якісь пригоди?

Розділ 4

Вершина контрабандистІв

Дорога здебільш бігла вздовж берега, хоча інколи й віддалялася від нього на кілька миль. Але потім знову поверталася до моря. Діти тішилися довгою поїздкою. А коли треба було спинитися на підобідок, водій сказав, що знає гарний заїжджий двір.

О пів на першу він під’їхав до старого готелю, всі вийшли з автівки й подались до будівлі. Джуліан узяв справу в свої руки й замовив ланч, який припав усім до смаку, й Тіммі також. Власник готелю любив собак і дав таку гору їжі на тарілці Тіммі, що пес навіть засумнівався, чи все це для нього.

Він зиркнув на Джорджу, й та ствердно кивнула йому.

– Це все твоє, Тіммі. Їж!

І Тіммі все спожив з надією, що цей готель – кінцевий пункт їхніх мандрів. Не щодня голодному псові подають стільки їжі!

Після ланчу діти підвелися й пішли шукати свого водія, який їв на кухні разом з власником готелю та його дружиною. Це були його давні друзі.

– Я чув, ви прямуєте до Окаянної гори, – сказав, підводячись, власник готелю. – Будьте там обачними!

– Окаянна! – повторив Джуліан. – Це назва пагорба, на якому знаходиться Вершина контрабандистів?

– Авжеж, так його називають, – відповів власник готелю.

– А чому він так називається? – запитала Енн. – Яка кумедна назва! Невже, коли це місце ще було островом, туди висилали людей, яких відцурались?

– О ні. За давніх часів розповідали, що гора колись височіла на березі, – відповів власник готелю. – Але на ній жили погані люди, й один святий, розсердившись на них, пожбурив її в море, й утворився острів.

– І тому гору назвали Окаянною, – сказав Дік. – Але, можливо, на острові справи покращились, бо море відтак відступило й до пагорба можна пройти по суші, еге ж?

– Авжеж. Є одна гарна дорога, – відповів власник готелю, – але ні в якому разі не ходіть убік, як підете пішки! Болото умить затягне, якщо ви зайдете на мочари!

– Схоже, це надзвичайно цікава місцевість, – сказала Джорджа. – Вершина контрабандистів на Окаянній горі! І до неї – одним одна дорога!

– Час їхати далі, – зауважив водій, поглянувши на годинник. – Ваш дядько сказав, що вам слід встигнути туди до підвечірка.

Діти знову посідали до автівки, і Тіммі по їхніх ногах заліз і вмостився Джорджі на колінах. Він був завеликий і заважкий, щоб лежати у неї на колінах, але часом, коли дуже заманеться, він таки умощувався, а Джорджі не вистачало духу його прогнати.

Вони рушили. Енн заснула, інші теж задрімали. Монотонно буркотів двигун. Замжичило, і журба огорнула краєвид.

За деякий час водій обернувся і звернувся до Джуліана:

– Ми під’їздимо до Окаянної гори. Незабаром суходіл закінчується, й дорога піде по багнах.

Джуліан розбудив Енн. Усі прилинули до вікон в очікуванні. Але побачене розчарувало їх! На болотах лежав туман! Він був непроникний, і видно було лише дорогу попереду, понад болотами. А крізь рідкісні розриви туману обабіч дороги виднілися лише похмурі багнища.

– Будь ласка, зупиніться на хвилинку, – попросив водія Джуліан. – Мені хочеться трохи краще розглянути ці болота, які у нас називають маршами.

– Добре, але тільки не зіходьте з дороги, – застеріг водій, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побіжить з дороги на марші, то більше його не побачите.

– Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглі очі.

– Мається на увазі, що болото миттєво його затягне, – пояснив Джуліан. – Закрий його в машині, Джорджо.

Тому Тіммі, попри його обурення, закрили в автівці. Він шкрібся лапами об дверцята й намагався визирнути у вікно. Водій повернувся до нього і спробував заспокоїти:

– Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко.

Але Тіммі не припиняв скиглити до самого повернення дітей. Він бачив, як вони підійшли до узбіччя дороги. Бачив, як Джуліан зістрибнув на пів метра униз, до самого болота.

Уздовж болота було покладено великі камені. Джуліан став на камінь, щоб краще оглянути багнисту рівнину.

– Це трясовина, – сказав він. – Густа, хлипка трясовина! Дивіться, коли я торкаюся її ногою, вона зрушується! А якщо я наступлю сильніше, вона мене затягне.

Енн це не сподобалося, і вона гукнула Джуліана.

– Повернись на дорогу! Я боюся, що ти туди звалишся.

Туман клубочився над маршами-солончаками. Це було дивне місце, холодне й вогке. Дітям воно не сподобалося. Тіммі в автівці загавкав.

– Тім своїми пазурами роздере двері, якщо ми не повернемося, – зауважила Джорджа.

Діти принишкли й мовчи повернулися до автівки. Джуліан розмірковував над тим, скільки ж мандрівників загинуло в цих маршах, що були колись морем.

– Тут чимало людей зникло безслідно, – відповів водій, коли його про це спитали. – Кажуть, є тут одна-дві звивисті стежки, що ведуть від берега до Окаянної гори, якими користувалися до того, як побудували дорогу. Але якщо ви не знаєте кожен сантиметр цих стежок як свої п’ять пальців, то можете не так ступити, й не встигнете спам’ятатися, як вас затягне трясовина.

– Про це навіть подумати страшно, – сказала Енн. – Облишмо цю розмову. А Окаянної гори ще не видко?

– Видко. Он вона бовваніє у тумані, – відповів водій. – Вершина виступає з туману, бачите? Дивна місцина, еге ж?

Діти дивилися мовчки. Понад рухомим туманом височів пагорб зі скелястими схилами й кручами. Здавалося, він пливе в тумані над землею. На пагорбі виднілися будинки, які навіть на такій відстані виглядали старовинними замками. Де-не-де височіли вежі.

– Отам на самій горі має бути Вершина контрабандистів, – сказав Джуліан. – Їй, либонь, багато сторіч… схоже на це! Зверніть увагу на її вежу. З неї напевно відкривається чудовий краєвид.

Діти дивилися, як на чудасію, на те місце, куди вони їдуть. Звичайно, виглядало воно мальовничо і привабливо… але і якось трохи загрозливо.

– У ньому є щось… щось таємниче, – сказала Енн, висловивши вголос те, що в інших було на думці. – Тобто так виглядає, ніби за довгі століття накопичилося багато таємниць, які це місце береже. Напевно, ми могли б почути чимало розповідей.

Автівка знизила швидкість, бо туман дедалі густішав. На покритті дороги, уздовж розмежувальної лінії, було вмонтовано круглі світловідбивачі, і, коли водій вмикнув протитуманну фару, вони яскраво світилися й показували, куди їхати. А коли під’їхали до Окаянної гори, дорога пішла вгору.

– Незабаром проїдемо попід великою аркою, – сказав водій. – Колись тут була міська брама. Містечко й досі, як і за давнини, оточене муром. Згори на ньому є широкий надстінний прохід; якщо йти ним в один бік, то можна по колу обійти все місто.

Діти вирішили, що обов’язково здійснять таку прогулянку. Якщо буде гарна погода, то можна буде помилуватися всіма краєвидами довкола пагорба.

Узвіз ставав дедалі крутішим, і водій перемикнув передачу на нижчу. Автівка стогнала, забираючись нагору. Вона під’їхала до проїзду під аркою, з якої відчиняли й зачиняли ворітниці. Нині міська брама стояла відкрита. Автівка проїхала під аркою, і діти опинилися на вершині Окаянної гори.

– Так ніби ми здійснили подорож у часі й перенеслися на кілька сторіч назад! – вигукнув Джуліан, видивляючись на бруковані вулички, старовинні будинки й крамнички з ромбуватими вікнами і масивними міцними дверима.

Далі автівка поїхала звивистою центральною вулицею і зупинилась аж перед кутою металевою брамою. Водій посигналив, і брама відчинилася. Автівка поїхала крутою під’їзною дорогою до входу й зупинилася перед будинком. Вершина контрабандистів!

Діти вийшли з автівки трохи невпевнено. Великий старий будинок дивився на них ніби спохмура. Він був збудований із цегли й дерева, а його вхідні двері були такими масивними, як у замку.

Над деякими ромбуватими вікнами видно було вигадливі навіси. Єдина міцно посаджена вежа з круглими вікнами височіла над східною стіною. Вона була не квадратна у плані, а заокруглена і завершувалася конусоподібним дахом.

– Вершина контрабандистів! – сказав Джуліан. – Назва, схоже, якнайкраще пасує цьому будинку. Гадаю, за давнини тут пройшло чимало контрабанди.

Дік подзвонив у двері, натиснувши на металевий важіль. Всередині одразу пролунав дзвін. Потім почувся швидкий тупіт ніг, і двері відчинилися. Поволі, бо були вони дуже важкими.

За дверима стояло двоє дітей: дівчинка приблизно віку Енн і хлопчик у віці Діка.

– Ось і ви нарешті! – вигукнув хлопець, блимаючи неспокійними темними очима. – Я вже думав, що ви ніколи не доїдете!

– Це Смоляний, – повідомив дівчатам Дік, бо вони з ним не були знайомі.

Енн і Джорджа видивлялися на хлопця.

Він справді був неймовірно смаглявим. Чорне волосся, чорні очі, чорні брови, смагляве обличчя. На відміну від нього, його сестра виглядала блідою і тендітною, із золотавим волоссям, блакитними очима й ледь помітними бровами.

– Це Мерібел, моя сестра, – сказав Смоляний. – Я завжди кажу, що поряд ми виглядаємо, як Красуня і Чудовисько.

Смоляний був милим й одразу всім сподобався. Джорджа з подивом зловила себе на тому, що глипає на нього якось по-іншому; зазвичай вона була нерішучою з незнайомцями і їй був потрібний час, щоб подружитися з ними. Але хто ж міг не вподобати Смоляного з його неспокійними чорними очима й бешкетною усмішкою?

– Заходьте, – запросив Смоляний. – Водію, під’їдьте, будь ласка, до наступних дверей, аби Блок вивантажив речі з автівки й пригостив вас чаєм.

Раптово Смоляний посерйознішав, усмішка згасла на його обличчі – він побачив Тіммі!

– Отакої! Сподіваюсь, це ж не ваш собака?

– Це мій пес, – заявила Джорджа і поклала руку на голову Тіммі на знак заступництва. – Я мала взяти його з собою. Я без нього не можу.

– Так, але… у нашому домі собак тримати не можна, – сказав стурбовано Смоляний і озирнувся, немов побоюючись, що хтось вийде зараз і побачить Тіммі. – Мій вітчим не дозволяє. Якось я привів двірняка, і він відшмагав мене так, що я не міг сидіти; вітчим, звичайно, відшмагав мене, а не пса…

Енн силувано всміхнулася на цей невдалий жарт. А Джорджа насупилася й затялася.

– Я думала… думала, що, може, ми зуміємо його сховати на той час, що ми тут. Але якщо ти так налаштований, я зараз же сяду в автівку й повернуся додому! До побачення!

Вона розвернулася й подалася до автівки, яка здавала назад. Тіммі рушив за нею. Смоляний подивився їй услід і закричав щосили:

– Повернися, дурненька! Ми щось придумаємо!

Розділ 5

Смоляний Ленуар

Смоляний збіг сходами до парадних дверей навздогін за Джорджею. Решта побігли за ним. Мерібел теж гайнула, обережно зачинивши за собою великі вхідні двері.

Джорджа зупинилася біля якихось дверцят у стіні. Смоляний схопив її і різко заштовхнув її туди, одночасно притримуючи двері відкритими для інших.

– Не штовхай мене так! – розсердилася Джорджа. – Тіммі тебе вкусить, якщо ти будеш штовхатися.

– Не вкусить, – весело усміхаючись, відповів Смоляний. – Собаки мене люблять. Навіть якщо я тобі вуха надеру, твій пес переді мною тільки хвостиком повихляє!

Діти опинилися у темному коридорі. В кінці коридора виднілися двері.

– Постривайте тут хвилинку, я подивлюся, чи все спокійно, – сказав Смоляний. – Я знаю, що вітчим удома і, кажу вам, якщо він побачить собаку, то відразу посадить вас в автівку й відправить додому! А мені цього зовсім не хочеться, бо я не міг дочекатися, коли ви приїдете!

Він посміхнувся, й усі знову подумали, який милий цей хлопчина, навіть Джорджа, хоча вона досі злостилася на нього за штовханину. Вона тримала Тіммі біля себе.

Однак діти почали побоюватися пана Ленуара. Схоже, він людина жорстокосердна!

Смоляний навшпиньках підійшов до дверей в кінці коридора і відчинив їх. Зазирнув до кімнати, а тоді повернувся до дітей.

– Шлях вільний, – сказав він. – Ми зараз підемо до моєї відпочивальні таємним ходом. Так нас ніхто не побачить, і там придумаємо, як заховати пса. Готові?

Таємний хід… – звучало захоплююче. Відчуваючи себе учасниками пригодницької повісті, діти тихенько попрямували до дверей і зайшли до кімнати. Темна кімната, оздоблена дубовими панелями, скидалась на кабінет, бо в ній стояв великий письмовий стіл і уздовж стін на полицях – книжки. У кімнаті не було нікого.

Смоляний підійшов до однієї дерев’яної панелі, щось намацав і натиснув. Панель м’яко відсунулась убік. Смоляний засунув руку в отвір і за щось потягнув. Набагато більша панель вдалині подалась у глиб стіни, відкривши широкий прохід, до якого могли увійти діти.

– Ходімо, – тихо мовив Смоляний. – Тільки не шуміть!

Зацікавлені діти увійшли в прохід. Смоляний, що зайшов останнім, якось закрив прохід і повернув панель на місце.

Діти опинилися у цілковитій темряві, і Смоляний ввімкнув ліхтарик.

Виявилося, що це вузький кам’яний хід, в якому дві людини, навіть худі, як тріски, не розминулись би. Смоляний передав ліхтарик Джуліанові, який стояв попереду.

– Ідіть прямо – до кам’яних сходинок, – сказав він. – Піднімайтеся ними, потім нагорі поверніть праворуч і йдіть вперед, доки не дійдете до глухої стіни, там я скажу, що робити далі.

Джуліан рушив уперед, присвічуючи ліхтариком шлях іншим. Вузький кам’яний хід привів до кам’яних східців. Сам хід був такий вузький і низький, що тільки Енн і Мерібел не доводилося нагинати голову.

Енн усе це дуже не подобалося. Їй ніколи не подобався тісний замкнутий простір. Вона навіть іноді бачила сни про те, як вона перебуває десь, звідки немає виходу. Їй відлягло, коли Джуліан сказав:

– Ось приступці. Підіймаймося нагору.

– Тільки не шуміть! – нагадав Смоляний. – Ми зараз – біля їдальні, з якої теж є вихід у цей прохід.

Усі замовкли й пішли навшпиньки, що виявилося нелегкою справою, бо треба було ще і голову нагинати й плечі пригорблювати.

Вони піднялися чотирнадцятьма високими сходинками, які були ще й заокруглими. Нагорі Джуліан повернув праворуч. Далі довелося знову підніматися вгору таким самим вузьким проходом. Джуліан вважав, що товстун тут не пройшов би.

Він прямував собі, аж раптом наштовхнувся на глуху кам’яну стіну! Освітив її ліхтариком. Позаду пролунав тихий голос:

– Ти підійшов до глухої стіни, Джуліане. Посвіти ліхтариком туди, де склепіння проходу з’єднується зі стіною: там має бути металева ручка. Натисни на неї щосили.

Джуліан посвітив угору й побачив ручку. Переклавши ліхтар в ліву руку, він ухопився правою за товсту металеву ручку. Натиснув її щосили униз.

Несподівано великий камінь у центрі стіни подався вперед і вбік, відкриваючи зяючий отвір.

Джуліан був вражений. Він відпустив металеву ручку і присвітив ліхтариком в отвір. Там – лише темрява!

– Усе гаразд. Прохід веде до великої стінної шафи в моїй відпочивальні! – гукнув іззаду Смоляний. – Лізь туди, Джуліане, а ми – за тобою. У кімнаті нікого немає.

Джуліан проліз через отвір до просторої шафки, де висів одяг Смоляного. Навпомацки намацав дверцята. Відчинив їх, і відразу денне світло вдарило в очі, освітлюючи дорогу іншим. По одному діти пролізли в отвір, на мить зашпорталися в одязі й, нарешті, крізь дверцята шафи ввійшли до кімнати.

Тіммі, мовчазний і спантеличений, тримався ближче до Джорджі. Йому не сподобався темний і тісний хід. Він зрадів, знову побачивши денне світло!

Смоляний, що вибрався останнім, обережно закрив вихід з проходу, посунувши камінь на місце. Це відбулося дуже легко, хоча Джуліан не міг збагнути, як так сталось. «Напевно, там є якийсь шарнір», – подумав він.

Смоляний усміхнувся, опинившись у кімнаті разом з усіма. Джорджа тримала Тіммі за нашийник.

– Усе гаразд, Джорджо, – сказав він. – Ми тут у цілковитій безпеці. Наші з сестрою кімнати знаходяться на відшибі. Це окреме крило, і щоб потрапити сюди, треба пройти довжелезним коридором!

Він відчинив двері й показав усе наочно. Поруч була ще одна кімната – відпочивальня Мерібел. А далі йшов коридор з кам’яними стінами й підлогою, застеленою килимками. Світло в нього проникало з великого вікна, розташованого в кінці коридора. Там же знаходилися великі дубові двері, що були наразі зачинені.

– Бачите? Тут ми у цілковитій безпеці й, окрім нас, тут нема нікого, – мовив Смоляний. – Тіммі може навіть гавкати, якщо йому заманеться, й ніхто не почує.

– Але хіба ніхто ніколи сюди не заходить? – здивувалася Енн. – Хтось же тут прибирає.

– Щоранку цим займається Сера, – відповів Смоляний. – Але більше ніхто не заходить. У кожному разі у мене є спосіб дізнатися заздалегідь, коли хтось відчиняє ті двері!

І він вказав на двері в кінці коридора. Діти пильно дивились на нього.

– Що ж це за спосіб? – поцікавився Дік.

– Я примудрував одне пристосування, яке починає тихо дзижчати в моїй кімнаті, щойно ті двері відчиняються, – відповів з гордістю Смоляний. – Ось я піду туди і відчиню їх, а ви тут послухайте.

Він побіг коридором і відчинив двері. Десь у кімнаті почулося тихе дзижчання. Усі аж підстрибнули з несподіванки. Тіммі теж здригнувся, нашорошив вуха і люто загарчав.

Смоляний зачинив двері й бігма повернувся назад.

– Чули, як дзижчить? Еге ж, гарна ідея? Я постійно щось таке придумую.

Про себе діти вирішили, що потрапили вони до гарненької місцини. Вони з цікавістю оглянули умебльовану звичайними меблями кімнату Смоляного, в якій панував цілковитий безлад. Енн підійшла до великого ромбуватого вікна форми й визирнула назовні.

Й з острахом йойкнула. Вона ніяк не сподівалась побачити таке урвисько! Будинок стояв на самій вершині гори, а крило з боку відпочивальні Смоляного виходило на стрімку кручу, що височіла над багнами.

– Ой, подивіться! – вигукнула Енн. – Яка круча! Мені навіть дивитися моторошно!

Діти скупчилися біля вікна й дивилися мовчки, бо не звикли бачити таке урвище.

На вершині гори ще сяяло сонце, але внизу, скільки сягало око, на марші й море удалині лягав щільний туман. Марші виднілися лише попід самою горою.

– Коли туман розступається, відкривається маршева рівнина – аж до самого моря, – сказав Смоляний. – Дуже мальовничо. Важко розрізнити, де кінчаються марші й починається море, хіба що море стає виразно синім у гарну погоду. Уявіть-но, що колись море обмивало гору і тут був острів.