П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

Інід Блайтон

Славетна п’ятірка

П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

Enid Blyton

FIVE GO ТO SMUGGLER’S TOP

First published in Great Britain in 1945 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Переклад з англійської Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition

Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited

© Л. А. Герасимчук, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Розділ 1

Повернення до Кирін-котеджу

Одного чудового дня на початку великодніх канікул четверо дітей і собака їхали в поїзді.

– Вже скоро, – сказав Джуліан, високий, сильний хлопець з рішучим виразом обличчя.

– Гав! – запалився пес Тімоті, намагаючись і собі подивитись у вікно.

– Сидіти, Тіме! – наказав Джуліан. – Дай-но Енн подивитися.

Енн – молодша сестра Джуліана – висунула голову у вікно.

– Ми під’їжджаємо до станції Кирін! – вигукнула вона. – Сподіваюся, що тітка Фенні нас зустрічає.

– Звичайно, зустрічає! – запевнила Джорджина, її кузина, схожа радше на хлопця, з короткою стрижкою і дрібними кучериками. У неї, як і в Джуліана, обличчя теж було сповнене рішучості. Вона відсунула Енн і визирнула з вікна. – Як гарно повертатися додому, – мовила вона. – Я люблю школу, але в Кирін-котеджі на нас чекає стільки цікавого! Може, ми попливемо на острів Кирін і побуваємо в замку. Ми не були там з минулого літа.

– Діку, твоя черга дивитись у вікно, – заявив Джуліан, звернувшись до молодшого брата, хлопця з приємним обличчям, який читав у кутку. – Ми під’їздимо до Киріна. Ти можеш відірватися від книжки хоч на секунду?

– Вона така цікава, – із жалем зауважив Дік, згорнувши книжку. – Найзахопливіша з усіх пригодницьких історій, які я будь-коли читав!

– Отакої! Закладаюся, що деякі наші пригоди не менш захопливі! – заперечила Енн.

Щира правда: п’ятеро друзів, включно, звісно ж, із собакою Тіммі, який в усьому брав участь, скуштували найнеймовірніших пригод. Але наразі, схоже, на них чекали гарні й тихі канікули, коли вони зможуть досхочу нагулятися по бескидах і, можливо, попливти човном Джорджі на острів Кирін.

– Остання чверть виявилася дуже важкою, – сказав Джуліан. – Тому канікули мені дуже на часі!

– Ти схуднув, – зауважила Джорджина. Вони називали її Джорджею, бо на ім’я Джорджина вона не відгукувалася. Джуліан усміхнувся.

– Не хвилюйся, в Кирін-котеджі я швидко від’їмся! Тітка Фенні про це подбає. Вона як ніхто вміє угодовувати! Приємно буде знову побачити твою матусю, Джорджо. Вона неповторна.

– Атож. Сподіваюся, тато в ці канікули теж буде в доброму гуморі, – сказала Джорджа. – Мама мені писала, що він нещодавно успішно завершив якісь нові досліди.

Батько Джорджі був ученим, який постійно щось винаходив. Він любив тишу і часом втрачав терпець, коли в будинку щось було не до ладу чи виходило за встановлені ним межі. Хлопцям іноді здавалося, що запальна Джорджа вельми схожа на свого батька. Вона спалахувала відразу, коли щось їй здавалося не так.

Тітка Фенні зустрічала дітей. Вискочивши на платформу, всі кинулися її обіймати. Джорджа добігла перша. Вона дуже любила свою ласкаву матусю, яка завжди намагалася захистити її від батьківського гніву. Тіммі стрибав навколо з радісним гавкотом. Він обожнював маму Джорджі.

Вона погладила його, і він став дибки, намагаючись облизати їй обличчя.

– Тіммі наче теж більшим став! – розсміялася вона. – Годі, друже! Я ж мало не впала.

Тіммі й справді став дуже великим. Його всі діти любили, бо він був вірний, люблячий і відданий пес. Збуджений кароокий собацюра поглядав то на одного, то на іншого, поділяючи загальний настрій.

Але понад усе в світі Тіммі любив свою господиню Джорджу. Він потрапив їй до рук ще цуценям. Джорджа кожну чверть брала його з собою, вирушаючи до школи-інтернату, де дозволялося тримати домашніх тварин. Інакше Джорджа до цієї школи не пішла б!

До Киріну вони рушили бідаркою, запряженою поні. Було дуже вітряно й холодно, і діти кулились і щільніше загорталися в свої пальтечка.

– Страшенний холод, – сказала Енн, цокочучи зубами. – Холодніше, ніж узимку.

– Це через вітер, – пояснила тітка Фенні й підіткнула плед, що вкривав племінницю. – За останні пару днів він лише дужчав. Рибалки повитягали човни подалі від води, бо бояться великого шторму.

Проїжджаючи повз пляж, де вони часто купалися, діти побачили повитягувані човни. Купатися зараз їм зовсім не хотілося. На саму думку про це дітей пробирали дрижаки.

Вітер завивав над морем. Величезні хмари линули над головою. Хвилі з гуркотом билися об берег. Тіммі розхвилювався й почав гавкати.

– Заспокойся, Тіме, – гамувала його, погладжуючи, Джорджа. – Привчайся тепер поводитися тихіше, бо ми повернулися додому, і тато тобі не попустить. Мамо, тато дуже зайнятий?

– Дуже, – відповіла мама. – Але поки ви з нами, він працюватиме трохи менше. Він збирається й на прогулянки з вами походити, і на човні поплавати, щойно візьметься на погоду.

Діти перезирнулися. Дядько Квентін – для них не найкраща компанія. Він був геть позбавлений почуття гумору і не міг зрозуміти, чому діти раз у раз лягають зо сміху, що траплялося з ними разів по двадцять або й більше на день.

– Схоже, наші канікули можуть виявитися не вельми веселими, якщо дядько Квентін буде постійно перейматися нами, – сказав тихенько Дік Джуліанові.

– Цить! – прошипів у відповідь Джуліан, боячись, що тітка почує і образиться. Джорджа насупилася.

– Ой, мамо! Татові з нами буде нудно… та й ми позануджуємось.

Джорджа завжди говорила правду й не знала, коли треба промовчати. Її мати зітхнула:

– Не кажи так, люба. Гадаю, батько швидко втомиться від прогулянок з вами. Але спілкування з дітьми піде йому на користь.

– Приїхали! – вигукнув Джуліан, коли бідарка зупинилася перед старим будинком. – Кирін-котедж! І як же той вітер завиває навколо нього, тітко Фенні!

– Авжеж. Минулої ночі все гуло просто жахливо, – відповіла тітка. – Відвезеш бідарку на задній двір, Джуліане, коли ми винесемо речі. А, ось і ваш дядько на підмогу!

З будинку вийшов дядько Квентін, високий чоловік з розумним видом і насупленими бровами. Він усміхнувся дітям і поцілував Джорджу й Енн.

– Ласкаво просимо до Кирін-котеджу! – сказав він. – Я дуже радий, що твої батьки, Енн, поїхали і ви всі знову разом у нас!

Незабаром вони вже сиділи за столом й споживали підвечірок, п’ючи чай з великих чашок. Тітка Фенні завжди наготовувала багато смаколиків до їхнього приїзду, знаючи, які вони голодні після довгої подорожі потягом.

Навіть Джорджа нарешті наїлася досхочу й відкинулася на спинку стільця, розмірковуючи, як подолати ще хоч одну свіжу й смачну мамину булочку.

Тіммі сидів поруч. Його не належало годувати зі столу, але напрочуд багато ласих кусників потрапляло до нього під столом.

Вітер завивав навколо дому. Вікна деренчали, двері трусилися, протяг ворушив килимки на підлозі.

– Неначе під ними звиваються змії, – зауважила Енн.

Тіммі подивився на килимки й загарчав. Він був розумним псом, але не міг збагнути, чому килимки так дивно ворушаться.

– Сподіваюся, уночі вітер вщухне, – сказала тітка Фенні. – Минулої ночі я через нього не спала. Джуліане, любий, ти щось змарнів. Багато працював? Я мушу тебе підгодувати.

Діти розреготалися.

– Ми так і знали, що ти це скажеш, мамо! – заявила Джорджа. – Боже, що це таке?

Усі застигли, вражені. На даху щось грюкнуло. Тіммі нашорошив вуха і люто загарчав.

– Черепиця зірвалася з даху, – пояснив дядько Квентін. – Знову морока! Коли вщухне вітер, Фенні, треба буде подивитися, де розхиталася черепиця, бо дах почне протікати.

Діти сподівалися, що після підвечірку дядько Квентін, як завжди, піде до свого кабінету, та де там. Спробували зіграти з ним у карти, але з дядьком Квентіном якось не виходило. З нього не було пуття навіть у такій простій грі, як снеп[1].

– Ви знаєте хлопчика на ім’я П’єр Ленуар? – раптом спитав дядько Квентін, виймаючи з кишені листа. – Він нібито ходить до твоєї з Діком школи, Джуліане.

– П’єр Ленуар… Ви, либонь, маєте на увазі Смоляного, – здогадався Джуліан. – Так, він у класі Діка. Прицюцьок…

– Смоляний! А чому ви його так називаєте? – запитав дядько Квентін. – Дурне якесь прізвисько для хлопця.

– Якби ви його побачили, то так не сказали б, – сміючись, відповів Дік. – Він смаглявий! Волосся чорне, як смола, очі, як смола, брови наче смолою намальовані. І його ім’я означає «чорний», еге ж? «Ленуар» французькою – «чорний».

– Слушно. Але однаково прізвисько Смоляний – якась дурня! – вигукнув дядько Квентін. – Ну, я досить часто листуюся з батьком цього хлопця. Нас із ним пов’язують спільні наукові інтереси. Власне, я якось поцікавився, чи не схоче він завітати сюди на кілька днів разом зі своїм сином П’єром.

– Чудово! – зрадів Дік. – Було б добре, дядьку, якби приїхав Смоляний. Хоча він і несповна розуму. Не робить того, що йому загадують, лазить скрізь, як мавпочка, і буває надто зухвалим. Не знаю, чи сподобається він вам.

Через ці слова дядько Квентін пошкодував, що запросив Смоляного. Він не любив ні зухвалих, ні шалапутних хлопців.

– Гм-гм, – дядько Квентін відклав листа. – Слід було мені спочатку з вами поговорити, перш ніж запрошувати його з батьком. Але, може, я ще встигну скасувати їхній приїзд.

– Ні, тату, не треба, – попросила Джорджа, якій дуже сподобався за описом Смоляний Ленуар. – Нехай приїздить. Може, роззнайомиться з нами, й буде в нас такий живчик!

– Гаразд, подивимося, – завершив розмову батько, але сам уже вирішив, що й духу цього хлопчиська не буде у Кирін-котеджі, раз він такий неслух, зухвалий і скрізь лазить. Проблем вистачить і з Джорджею без цього живчика, який буде її під’юджувати.

Близько восьмої дядько Квентін пішов почитати, й дітям відлягло. Тітка Фенні подивилась на годинник.

– Енн час лягати спати, – сказала вона. – І тобі, Джорджо, теж.

– Мамуню, зіграймо лише разочок у снеп? Разом з тобою. Адже це наш перший день удома. Я ж однаково не засну, коли вітер так шаліє! Ну, ненечко, один разочок зіграємо й підемо спати. Оно Джуліан вже розпозіхався!

Розділ 2

Жахлива ніч

Так приємно було ввечері підніматися крутими сходами до знайомих кімнат. Діти раз по раз позіхали. Довга подорож потягом притомила їх.

– Тільки б цей жахливий вітер ущух! – сказала Енн, відсунувши штору й поглянувши у вікно. – Онде маленький місяць, Джорджо. Він то виринає, то потопає у хмарах…

– Нехай собі гойдається! – відповіла Джорджа, мостячись у ліжку. – Я замерзаю. Лягай мерщій, Енн, бо застудишся біля вікна.

– А це не хвилі шумлять? – спитала Енн, далі стоячи біля вікна. – Буря у старому ясені то свистить, то завиває, то хилить його майже до самої землі.

– Тіммі, біжи до мого ліжка, – наказала Джорджа, підтиснувши змерзлі ноги. – Ось що по-справжньому тішить, коли я вдома, Енн. Тіммі може застрибнути на моє ліжко! А він – набагато кращий за грілку.

– Тобі не дозволяють цього робити ні в школі, ні тут, – зауважила Енн, згорнувшись калачиком у ліжку. – Тітка Фенні думає, що він спить у своєму кошику.

– Але ж я не можу заборонити йому перебиратися вночі на моє ліжко, якщо він не хоче спати в кошику, – сказала Джорджа. – Ось так, Тіммі, любий. Зігрій мені ноги. Де твій носик? Дай-но я його погладжу. Добраніч, Тіммі. Добраніч, Енн.

– Добраніч, – оспало відповіла Енн. – Сподіваюсь, що Смоляний приїде, як ти гадаєш? Схоже, з ним буде весело…

– Авжеж. І в кожному разі тато буде зайнятий з паном Ленуаром, а не з нами, – зауважила Джордж. – Тато несамохіть примудряється все зіпсувати…

– Він веселитися не вміє, – сказала Енн. – Надто серйозний.

Зненацька обидві дівчинки аж підскочили від гучного удару.

– Це двері до ванної кімнати! – простогнала Джорджа. – Напевно, хтось із хлопців забув їх зачинити! Від цього шуму батько шаліє! Ось іще раз!

– Ото нехай Джуліан або Дік і зачиняють їх, – відповіла Енн, якій тільки-но стало тепло і затишно.

Але Джуліан і Дік і собі подумали, що нехай їх зачиняють Джорджа або Енн. Тож так ніхто з них не виліз із ліжка, щоб закрити злощасні двері.

Незабаром внизу почулося гримання дядька Квентіна, який підіймався сходами і сварився, перекрикуючи бурю:

– Гей, хто-небудь, зачиніть двері! У такому шумі неможливо працювати!

Усі четверо вмить схопилися з ліжок. Тіммі зістрибнув з ліжка Джорджі, і всі діти, що стрімголов кинулися до ванної кімнати, попадали на нього. Почулися смішки й вовтузіння. Аж тут на сходах залунали кроки дядька Квентіна, і всі чкурнули по своїх кімнатах.

Буря продовжувала ревти. Коли дядько Квентін і тітка Фенні пішли вкладатися, ручка дверей до відпочивальні вирвалася йому з руки, й двері так сильно грюкнули, що з найближчої полички впала ваза.

Вражений, дядько Квентін сахнувся.

– Проклятуща буря! – з люттю сказав він. – За весь час, що ми тут живемо, я не бачив нічого подібного. Якщо вона ще трохи посилиться, то розіб’є всі рибальські човни, хоча їх і витягли на берег якнайвище.

– Вона незабаром послабне, любий, – заспокійливо сказала тітка Фенні. – Може, до ранку негода мине.

Але вона помилилася. Буря не вгамувалася тієї ночі. Навпаки, вона розбурхалася навколо будинку з іще більшою люттю, завиваючи й пронизливо кричучи, як жива істота. Ніхто не зміг заснути. Тіммі весь час тихенько гарчав, бо йому не подобалася уся ця тряска, завивання й деренчання.

Удосвіта буровій ошалів. Енн подумала, що у нападі жахливого гніву вітер вирішив завдати якнайбільше збитків. Вона лежала й тремтіла від страху.

Раптом почувся дивний шум. Ніби гучний скорботний стогін, наче хтось потерпав від страшного болю. Нажахані дівчата посідали на ліжках. Щоб це могло бути?

Хлопці теж це чули. Джуліан вихопився з ліжка й підійшов до вікна. Надворі в хиткому світлі місяця чорнів старий ясен. Він почав поволі хилитися до землі.

– Це ясен! Він падає! – заволав Джуліан, нагнавши ляку Дікові. – Кажу ж, він падає! І впаде на наш будинок! Мерщій, попередь дівчат!

Волаючи щодуху, Джуліан вискочив на сходовий майданчик.

– Дядьку! Тітко! Джорджо й Енн! Швидше спускайтеся вниз! Ясен падає!

Джорджа вискочила з ліжка, вхопила халат і помчала до дверей, крикнувши Енн, щоб та її наздоганяла. Дівчинка тут же подалася слідом. Тіммі біг попереду.

У дверях власної відпочивальні з’явилася висока постать дядька Квентіна; він стояв уражений і зав’язував пасок на халаті.

– Що це за шум, Джуліане?

– Тітко Фенні! Спускайтеся вниз! Ясен падає! Чуєте, як він моторошно стогне і тріщить?! – нетерпляче волав Джуліан. – Він зруйнує і дах, і відпочивальні! Чуєте, вже падає!

Усі майнули вниз, і цієї ж миті коріння ясена вирвалося з землі, і величезне дерево обвалилося на Кирін-котедж. Пролунав страшний гуркіт, а потім почулося, як черепиця розлітається по землі.

– О Боже! – прошепотіла тітка Фенні, затуляючи очі руками. – Я так і знала, що цим скінчиться! Квентіне, нам давно слід було його спиляти. Я знала, що у таку велику бурю він впаде. Увесь дах зруйнований!

Після гуркоту від падіння дерева по всьому домі чулося, як щось падало; речі гепались і розбивалися. Діти не могли збагнути, що діється. Тіммі розлютився й голосно гавкав. Дядько Квентін щосили ляснув рукою по столу, аж усі підскочили.

– Нехай цей пес замовкне! Бо зараз його вижену!

Але такої ночі ніщо не могло змусити Тіммі не гавкати й не гарчати, і Джорджа, нарешті, заштовхала його до теплої кухні й зачинила там.

– Мені теж хочеться гавкати й гарчати, – сказала Енн, поділяючи почуття Тіммі. – Джуліане, ясен розвалив дах?

Дядько Квентін узяв потужний ліхтар і обережно піднявся сходами на сходовий майданчик, щоб подивитися, якої заподіяно шкоди. Потім спустився вниз дуже блідий.

– Дерево пробило горище, провалило дах і зруйнувало відпочивальню дівчат, – сказав він. – Величезна гілка пошкодила й кімнату хлопців, але не сильно. А от кімната дівчаток геть розтрощена! Якби вони залишалися у своїх ліжках, їх би вбило.

Усі замовкли. Лякала сама думка, що Джорджа й Енн ледь не загинули.

– Добре, що я так несамовитий волав, аби їх попередити, – бадьоро сказав Джуліан, помітивши, як Енн зблідла. – Не варто хнюпитися, Енн, краще подумай, яку карколомну історію ти зможеш розповісти наступної чверті у школі.

– Гадаю, трохи гарячого какао нам не завадить, – опановуючи себе, сказала тітка Фенні, хоча й відчувала сильне потрясіння. – Квентіне, подивись, чи камін у тебе не загас. Нам треба трохи відігрітися.

Вогонь у каміні ще палав. Усі скупчилися ближче до нього і гуртом радо привітали тітку Фенні, коли вона принесла паруюче какао з молоком.

Енн попивала какао і з цікавістю розглядала кімнату. Ось де її дядько займався науковою працею. Тут він писав свої незрозумілі книжки, які Енн не могла втямити. Креслив заморочливі діаграми і здійснював багато дивних дослідів.

Але наразі дядько Квентін виглядав розгубленим. Він мав радше присоромлений вигляд. І невдовзі Енн зрозуміла чому.

– Квентіне, це просто ласка Божа, що ніхто не загинув і не постраждав, – сказала тітка Фенні, суворо дивлячись на нього. – Десятки разів я тобі торочила, що ясена слід спиляти. Я знала, що він надто великий і важкий, аби витримати потужну бурю, й тому завжди боялася, що він звалиться на наш будинок.

– Авжеж, знаю, люба, – відповів дядько Квентін, енергійно помішуючи какао. – Але я був дуже зайнятий останні кілька місяців.

– Це твоя вічна відмовка, коли йдеться про невідкладні справи, – зітхнула тітка Фенні. – У майбутньому мені самій доведеться все робити. Не можна ж так ризикувати нашими життями!

– Ну, таке може статися раз на безрік! – крикнув дядько Квентін, починаючи важким духом дихати. Але відразу погамувався, побачивши, що тітка Фенні шокована й засмучена та ось-ось заплаче. Він поставив чашку на стіл й обійняв її. – Ти пережила страшенний шок, – сказав він. – Може, вранці виявиться, що все не так погано.

– Ох, Квентіне, все буде набагато гірше, – запевнила його дружина. – Де ми всі тепер спатимемо і що нам робити, доки не полагодять дах і кімнати на другому поверсі? Діти щойно приїхали. А в будинку кілька тижнів порядкуватимуть робітники! Просто не уявляю, як я з усім цим впораюся!

– Залиш усі клопоти мені! – сказав дядько Квентін. – Я все влаштую. Не турбуйся. Я дуже шкодую, що через мене так вийшло, це моя провина. Я швидко все залагоджу, ось побачиш!

Тітка Фенні не дуже йому повірила, але була вдячна за розраду. Діти слухали їхню розмову й пили гаряче какао. Дядько Квентін був таким розумним і так багато знав, що своїм звичаєм забував невідкладні справи на зразок спилювання старого ясена. Часом здавалося, що він узагалі не від світу цього!

Не було жодного сенсу йти нагору спати. Там кімнати були або повністю зруйновані, або настільки завалені уламками, труском і запорошені, що годі й думати про спання. Тітка Фенні почала носити пледи на канапи. Одна канапа була в кабінеті, велика – у вітальні й менша – в їдальні. За допомогою Джуліана вона витягла з шафи і розклала розкладайку.

– Влаштуємося як зможемо, – сказала вона. – Хоча ніч уже добігає кінця, але ми ще встигнемо трохи поспати! Буря вже ослабла.

– Ні, просто вона завдала чимало шкоди й тепер цілком задоволена, – похмуро зауважив дядько Квентін. – Що ж, обговоримо все вранці.

Хлопці хоч і втомилися, але були дуже збуджені й заснули не одразу. Енн переживала: як же їм тепер залишатися всім разом у Кирін-котеджі? Це несправедливо щодо тітки Фенні… Але й додому повернутися ніяк, бо батьки у від’їзді і будинок на цілий місяць замкнуто.

«Сподіваюся, до школи нас не відішлють, – думала Енн, намагаючись зручніше вмоститися на канапці. – Було б дуже прикро, бо ми з такою радістю їхали сюди на канікули».

Джорджа теж цього побоювалася. Вона була переконана, що наступного ранку їх усіх вирядять назад до школи. А це означатиме, що вони з Енн під час цих канікул уже не побачать Джуліана і Діка, оскільки хлопці, зрозуміло, ходили до іншої школи.

Єдиним, хто не хвилювався ні про що, був Тіммі. Він лежав у ногах Джорджі, трохи хропучи, цілком щасливий. Доки він із Джорджею, йому цілком байдужісінько, куди їх вирядять!

Розділ 3

Ідея дядька Квентіна

Зранку ще віяв навальний вітер, але буря пішла на спад. Рибалкам відлягло, коли вони побачили, що їхні човни на березі майже не постраждали. Але невдовзі пішла чутка про лихо у Кирін-котеджі, й кілька ловиґав приблукало, щоб подивитися, як величезне, вивернуте з корінням дерево звалилося на будиночок.

Діти радше тішилися увагою до їхніх розповідей про те, як вони дивом врятувалися. При денному світлі шкода від падіння дерева виглядала вкрай жахливо. Дах розбило, наче яєчну шкаралупу, а всі кімнати другого поверху зяяли руїною.

Жінка, яка приходила із села допомагати тітці Фенні по господарству, вигукнула, побачивши біду:

– Ну, це ж скільки тижнів піде на направу! Ви вже звертались до будівельників? Я б уже їх привела й показала, що робити.

– Тепер я займаюся всіма питаннями, пані Дейлі, – відповів дядько Квентін. – У дружини сильний шок. Вона зараз не може всім перейматися. Найперше нам слід вирішити, як бути з дітьми. Вони не можуть тут залишатися, доки кімнати зруйновані.

– Бідолахам краще повернутися до школи, – сказала тітка Фенні.

– Ні, в мене є краща ідея, – зауважив дядько Квентін, витягуючи з кишені листа. – Набагато краща. Уранці я отримав листа від Ленуара. Це той, який цікавиться тими ж дослідами, що і я. Він пише… Стривай-но, зараз я знайду це місце. Осьде воно.

І дядько Квентін прочитав уголос: «Було дуже люб’язно з Вашого боку запросити мене разом з сином П’єром приїхати до вас. Дозвольте й мені запросити вас із дітьми до себе. Я не знаю, скільки їх у Вас, але ми всім їм будемо раді в нашому великому домі. І П’єру, і його сестрі Мерібел буде веселіше».

Дядько Квентін з торжеством подивився на дружину.

– Отак-от! Я вважаю це запрошення надзвичайно великодушним! І вельми вчасним. Ми відправимо дітей до мого колеги.

– Квентіне, як це? Адже ми не знаємо ні його самого, ні його сім’ї! – зауважила тітка Фенні.

– Його син вчиться в одній школі з Діком і Джуліаном, а Ленуара я знаю як людину непересічну і тямущу. – Дядько Квентін мовив це таким тоном, ніби самі ці риси вичерпували всі проблеми. – Зараз йому потелефоную. Який у нього номер?

Тітка Фенні почувалася безпорадною перед раптовою рішучістю чоловіка все вирішувати самому. Йому було ніяково через те, що причиною лиха стала його забудькуватість. Наразі він хотів довести, що здатний всьому дати раду, якщо береться до роботи. Почувши, що він набирає номер, тітка Фенні насупилася. Як можна виряджати дітей казна-куди?

Дядько Квентін поклав слухавку й вийшов до дружини з урочистим виглядом, дуже задоволений собою.

– Усе залагоджено, – сказав він. – Ленуар радий, страшенно радий! Каже, йому і його дружині подобається, коли в будинку діти, а його власні діти будуть у захваті від такого товариства. Зараз знайдемо машину, і діти можуть негайно рушати.

– Але, Квентіне, ми не можемо ось так вирядити їх до незнайомих людей! Дітям це не сподобається! Не здивуюся, якщо Джорджа відмовиться їхати, – заявила його дружина.

– О, я ж забув. Їй не можна взяти із собою Тіммі, – повідомив дядько Квентін. – Здається, Ленуар не любить собак.

– Ти ж чудово розумієш, що Джорджа у такому разі не поїде! – сказала тітка Фенні. – Це нерозумно, Квентіне. Джорджа нікуди не їздить без Тіммі.

– Цього разу їй, однак, доведеться, – рішуче відрубав дядько Квентін, ладний не допустити, щоб Джорджа зруйнувала його чудові плани. – А ось і діти. Я поцікавлюсь їхньою думкою і послухаю, що вони скажуть!

Він покликав дітей до кабінету. Вони зайшли, впевнені, що зараз почують погані новини: либонь, усіх повертають до своїх шкіл!

– Пам’ятаєте того хлопця, про якого я казав учора ввечері? – розпочав дядько Квентін. – П’єр Ленуар. Ви ще його називали якимось дурним прізвиськом.