Галицька сага. Примара миру

Василь обійняв Марію і притиснув до себе.

– Ну, не починай знов, Марійко! Ти ж знаєш, що їхати я мушу.

– Але чому? – не заспокоювалася дівчина.

– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми підемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дітьми, та й Ганя знов у тяжі. А з твоїми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Нє, до Америки ліпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми і хату поставимо, і морґів купимо!

Марія зітхнула. Вона розуміла, що рішення Василя поїхати вже не переробиш, та й гроші витрачені великі, не вернеш, але все її єство противилося тому, що їм треба було розстатися.

– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.

Василь посміхнувся. Дівчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але відчула.

– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав він.

– А ти, значить, нє? – відірвала голову від його плеча Марія. – То тілько мені треба чекати, а тобі нє?

– Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на різні гульки. Я туди їду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким мені там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрів. То шо, я буду з ними гуляти?

Ці слова трохи заспокоїли дівчину.

– А мене чого тоди не береш? – усе ж запитала вона.

– А тобі ще нема потребних років! Там беруть з двайціть одного.

Відповіді на подібні питання Марія, звичайно, знала, але щораз сподівалася, що все може змінитися у будь-яку хвилину.

– А тобі не страшно їхати самому? – запитала натомість.

– Та чого самому? – відповів Василь. – Я буду не сам. Нас там багато.

– Як то? Та з парафії крім тебе нікого!

– Зато з цілого краю багато!

І Василь розказав, як проходитиме його подорож.

– Нас зібрав Державний Уряд Посередництва Праці у Львові, – говорив він. – Там нас перевірили, чи маємо ми право на дорогу до Америки і хто нам його дав. От у мене був дозвіл від вуйка Івана Кандиби. То є мій далекий свояк і якби не запрошенє з заводу, де він робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маємо їхати, щоби забезпечити собі місце на кораблі і піддатисьи лікарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повідомляє, коли і де я маю прийти до перегляду до делєґата залізничного товариства, яке перевезе мене до Ґамбурга.

– А то де? – запитала вражена Марія.

– В німцях. То є великий порт, звідки відпливають судна до Америки.

Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам і що довелося пройти, але його слова здалися дівчині чимось неймовірним, адже вдома розмови крутилися здебільшого навколо домашніх справ і загалом були буденними й нецікавими. Звичайно, іноді батько Тома повертався зі Львова із новинами, котрі виходили за щоденні рамки, але Марія не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до діяльності її тата, вона також не цікавилася тим, чим той займався. От і сьогодні тата знову немає вдома, поїхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неї і маму. Щоправда, після кожної такої поїздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секреті навіть від неї, Марії, але ніщо не могло сховатися від ока допитливої дівчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенької купки і пішла з нею до склепу Мошка. Той повертів у руках однотисячну марку і… відав назад ошелешеній дівчині. На її німе запитання Мошко відповів, що за такі гроші вона не купить нічого. Потрібно хоча б десять тисяч.

Звичайно, десять тисяч дівчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на місце, слушно припустивши, що батьки нічого не втратять, як і не помітять пропажі.

А зараз Марії просто хотілося, щоб Василь нікуди не їхав, залишився з нею, і вона згодна була жити з ним де завгодно: у батьків, тулитися і в хаті Василевого брата чи навіть у наймах у Павловського.

Але дівчина розуміла, що рішення коханого остаточне.

– Я мушу йти, – нарешті сказав юнак. – Завтра зранє треба вставати. Дядько Семко казав, що відвезе до потяга. Прийдеш?

– Прийду! – пообіцяла Марія, швидко цьомкнула Василя в щоку й побігла додому.

Вона вже не хотіла нікого бачити, але тут, як на біду, до хвіртки вийшла мати.

– На гульки пішла! – строго запила вона. – Нíчого сказати – знайшла собі кавалєра!

– Мамо, не починайте знов! – огризнулася дочка.

– А я і не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема ніякої поваги до батька. Хіба ти забула, що через Морозів натерпівся наш тато?

– Мамо, то всьо неправда! – пробувала заперечити Марія.

– То значить, твій батько і твій брат брешуть, а твій Василь каже правду? Господи, і нашо нам таке горе у сім’ю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!

Про Степана родина не знала нічого від того дня, як його зустрів під Замостям Роман Панас. Відтоді минуло три роки; що сталося з сином, ніхто не знав, але півроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дізнатися. Той, певно, нічого конкретного не повідомив, тільки обнадіяв Білецького, що відтоді, як завершилася польська війна, ніяких великих битв Радянська Росія не вела, тільки в Криму, але переконав Тому, що ніхто не буде перекидати війська з півночі на південь, якщо там є достатньо своїх. Невідомо, чи переконали такі докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоїлася. Просто вона хотіла вірити, що з сином усе добре, тим більше що материнське серце підказувало, що так і є.

А Марії просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матір. Марія важко зітхнула. Їй дуже хотілося, щоб дітям було добре, але у них на те була своя думка…

Серед тих, хто давав настанови майбутньому емігранту Василеві, не було Андрія Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марією Білецькою, його шваґер заходив до склепу Гутманів. За стійкою саме стояв Моше. Появу такого нечастого відвідувача він зустрів звичною посмішкою, але з Андрієм у нього були непрості стосунки. Хоч розмова ще на початку проживання Гутмана в Перетині і була єдиною, все ж Моше не забував пересторогу, озвучену Вальком того дня.

– Давненько ви не заходили до нас, Андрію! – озвався Гутман. – Усе в трудах! Хоч не можу не похвалити вас – справа, котрою ви займаєтесь, потрібна. Повірте моєму досвіду!

Моше Гутман належав до кооперативу торговців, і навіть одного разу це врятувало його від банкрутства.

– Так, роботи багато, але то потрібне діло! – згодився Андрій.

– То, може, щось хочете купити? – з готовністю запитав Гутман.

– Та ні, не нині!

– Якщо не маєте пєньонзи[3], то я можу дати в борг!

– Ні, не треба, а саме через борги я і прийшов до тебе!

– Борги? – здивувався Гутман. – Щось я не пригадую, щоб давав у борг крам[4] Валькам!

– Нам – ні! Але половина Перетина купує у тебе крам у борг!

– А що поганого я роблю? Моше розуміє, що не всі зараз мають пєньонзи, а як і мають, то вже завтра вони будуть простим папером. От і віддаю крам просто так, але записую до зошета. Будуть в людей пєньонзи – віддадуть, не буде – що вже зробиш!

– Слухай мене, Мошку, що я тобі скажу! – мовив Андрій Валько. – Те, що ти пішов на таке, я можу тілько тебе похвалити. Але я повторю: половина перетинців є у твоєму зошиті. Так може тягнутисьи довго, але до того часу, поки буде всьо добре. Як-но станетьсьи якась буча, боюсьи, що всі твої довжники згадають про твій зошит. Ти вже забув про своє місто?

Моше Гутман спохмурнів. Він чудово пам’ятав той погром у Кольбушові і вісьмох замордованих євреїв. Уже тут у спокійній обстановці він проаналізував те, що сталося, і дійшов неприємного висновку: більшість убитих мали так звані «боргові зошити», у яких вписували імена своїх боржників. А серед погромників були не лише польські жовніри, але й місцеві поляки із цих списків. І там дійсно ніхто не згадав би про ті зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.

– Ви гадаєте, що те саме можливе й у Перетині? – запитав Гутман.

– Коли хтось каламутить воду, догори спливає не тілько риба, але й всяке гімно, – відповів Андрій. – Риби можеш не боятисьи, а во друге…

– То що мені робити?

– Я не знаю! Хочеш – подаруй людям їхні борги, бо сам видиш – гроші зараз ніякі; хочеш – не давай більше в борг, поки не вернуть, що винні.

Андрій Валько попрямував до дверей.

– Чому ви так зі мною говорите? – зупинив його Гутман.

Андрій обернувся:

– Хочу, Мошку, щоб ти знав: хоч ти і не наш, але ти мені сьи видаєш ближчим, ніж Павловський з осади. Тим більше, кажуть, що наші апостоли тоже спочатку були не те що жидами, але й юдеями. Тому подумай на моїми словами!

Андрій Валько покинув склеп і швидкими кроками попрямував до Морозів.

Василь Мороз ще не чув його настанов перед від’їздом.

4

Левко Вовк обережно відчинив двері лабораторії, готовий до того, щоб отримати нагінку за своє запізнення (у дворічної Анни-Надії лізли зубки, тому вони з дружиною цілу ніч не спали), але застиг вражений.

Замість того щоб у такий час вже працювати, у чому не переставав кожного разу наголошувати професор Франц Екснер, співробітники сиділи за столами і… не відривали очей від газет, яких тут було багато. Здивований Левко вже готовий був зробити висновок, що професора сьогодні не буде – як-не-як сімдесят п’ять років, – але тут саме з-за однієї з газет виникла голова Екснера.

– Доброго дня, Лео! Запізнюєтесь ви сьогодні! Пропустили найголовніше! – з докором сказав професор.

– Що пропустив? – не зрозумів Левко. – Хтось випередив нас?

Він мав на увазі наукові дослідження, над якими вже другий рік працювала їхня лабораторія.

– Ви не читали вранішніх газет? – здивувався Екснер, і очі всіх присутніх відірвались від свого заняття і втупилися у Вовка.

– Не маю такої поганої звички, – зізнався Левко. – Вільного часу зранку майже немає, доводиться читати, снідаючи, а останнім часом у газетах пишуть таке, що аж ніяк не сприяє спокійному перетравленню їжі.

– Отут ви маєте рацію, Лео! – згодився професор. – Сьогоднішній матеріал залишив би неперетравленим увесь ваш сніданок.

– А що сталося?

– Вчора в Мюнхені наш співвітчизник спробував здійснити державний переворот!

– Хто? – не зрозумів Левко.

– Такий собі Адольф Гітлер з Лінца.

– Мій земляк! – озвався з-за крайнього столу Ганс Керн. – Мій дід у дитинстві приятелював з батьком Гітлера Алоїсом – у ті ще часи, коли вони обидва жили у Лінці і той носив прізвище своєї матері Шикльгрубер. Потім поміняв його на більш милозвучне.

– А нам чого переживати? – здивувався Вовк.

(Проблема зі зміною прізвища зачепила і його. Місцевий університет ніяк не хотів приймати на роботу Левка Вовка, тому за рекомендацією професора Екснера він став Лео Вольфом.)

– Це вам, Лео, справді нема чого переживати, а так запроторять за ґрати нашого єфрейтора за спробу державного перевороту в іншій країні, що вийде він з неї не раніше, аніж вона розвалиться від старості, – пояснив професор Екслер. – Так, молоді люди, щось ми засиділися сьогодні! Дайте Лео газету, нехай швидко ознайомиться з останніми подіями, а самим за роботу.

Левко хотів було заперечити, що до перегляду преси у нього зовсім не тягне, але той-таки Ганс всунув йому в руки купу газет: мовляв, читай, начальство дозволило.

Левкові нічого не лишалося, як скористатися нагодою і якось заповнити прогалини у знаннях, що стосувалися навколишнього світу. Зазвичай його цікавили події з Польщі, але тепер він жив у Відні й, природно, не міг бути необізнаним у тих подіях, які відбувалися на півночі.

Газети, якими забезпечили українця, були здебільшого австрійські та німецькі, але трапилася й американська «Чикаго Дейлі Триб’юн». Левко скромно вмостився на звільнене місце за столом і став похапцем читати. Він не знав, у який саме момент професор Франц Екслер, що мав непередбачуваний характер, відірве його від читання.

Австрійські газети, напевне, передрукували свої статті з німецьких, тому Левко не став розмінюватися на пошуки першоджерела. Із першої ж статті він дізнався, що увечері восьмого листопада, скориставшись тим, що в Мюнхені у приміщенні пивного бару «Бюргербройкелер» зібралося близько трьох тисяч людей, включно з керівництвом Баварії і місцевою бізнес-елітою, щоб почути виступ лідера баварських правих генерального комісара Баварії Густава фон Кара, шістсот членів СА оточили заклад, встановили навпроти його входу кулемет, а лідер НСДАП Адольф Гітлер, увійшовши в зал, заскочив на стіл, пострілом в стелю зупинив того, хто виступав, і проголосив: «Національна революція почалась! Баварський уряд і уряд рейху позбавлені влади». Гітлер проголосив підготовку походу на Берлін для усунення від влади президента Фрідріха Еберта, в чому його підтримали герой Першої світової війни Еріх Людендорф, командувач збройними силами Баварії генерал Отто фон Лосс і начальник баварської поліції полковник фон Зайссер. Гітлер тут же проголосив фон Кара регентом Баварії, Людендорфа – головнокомандувачем німецькою армією, а самого себе – імперським канцлером. Газета недвозначно натякнула на схожість цього походу з «походом на Рим», здійсненим Муссоліні рік тому. Наступного дня нацисти під знаменами зі свастикою і військовими штандартами тритисячною колоною, яку очолював Гітлер, Людендорф і Ґьорінг, попрямували до центру Мюнхена. Біля Міністерства оборони шлях їм перегородили посилені наряди поліції, чисельністю у сто чоловік. Після нетривалих перемовин почалась перестрілка, в якій загинуло шістнадцять нацистів і троє поліцейських. У Гітлера виявилася зламана ключиця (надто різко впав на бруківку при першому ж залпі – спрацювала навичка, вироблена на війні, крім того його намагалися прикрити своїми тіла члени СА, але не розрахували свої сили), а Ґьорінг отримав поранення в стегно. Протягом декількох годин після придушення путчу були заарештовані всі його лідери. Їх чекав суд, про наслідки якого можна було лише здогадуватися.

Левко відірвався від читання. Він не розумів, чому події в одній із земель Німеччини так схвилювали австрійців. На одну партію і одного лідера в Німеччині стало менше. Там ще комуністи залишилися!

Левко відклав газету. Треба приєднатися до інших, але він вирішив трохи зачекати. Так склалося, що у Відні він залишився сам. Усі його знайомі – про друзів не йдеться; за увесь час, що він жив в Австрії, Левко так і не зміг знайти справжнього друга, – залишили столицю: розчарувавшись у партнерах, відбув до Іспанії Василь Вишиваний, разом з Вільним університетом перебрався до Праги Іван Горбачевський. Навіть випадкове знайомство з Осипом Назаруком виявилося коротким. Влітку минулого року він поїхав до Канади, але там і залишився. До Левка доходили чутки, що Осип Назарук працює у якомусь часописі, але на цьому відомості про нього й обривалися.

Для Левка єдиною дорогою людиною стала Марія. Вона і маленька дочка були тим рятівним острівцем, куди він спішив кожного вечора. Ще й не часті листи з дому.

Батько взагалі не любив писати – а у ті часи, коли Левко жив вдома, то й писати було нікому, всі свої були поруч, – але зараз усе ж доводилося відписувати на лист сина. Спершу Левко хотів писати частіше, але вже після другого чи третього листа раптом виявилося, що описувати взагалі-то нічого, не хотілося повторюватися, і листи стали вже не такими частими. Тим не менш, кожних пару місяців він усе ж писав батькові. Напевне, раніше, коли і Відень, і Перетин належали одній державі, листи доходили швидше, хоч Левко цього достеменно не знав, але тепер завітному чотирикутнику доводилося минати два кордони, а насамкінець і львівський поштамт, де, можливо, не раз ламали собі голову над тим, де ж лежить цей таємничий Перетин, про який знають у самому Відні.

Листи батька не вирізнялися оригінальністю, повідали про звичайне буденне сільське життя, як от «недавно закінчили збирати збіжа, у Вальків поламав ся віз, мусив робити їм вал, а Василь Морозів написав з Гамерики, що вже пристав до роботи», але Левко саме на такі звістки і чекав. Головне, що це писав сам батько!

Вже із самого початку він спокійно поставився до звістки, що батько вдруге одружився. Можливо, якби він був поруч, його відношення до Орини було б інакшим, але зараз Левко розумів, що батькові одному важко, як, зрештою, важко було й Орині. Зараз же з-поміж скупих батькових слів відчувалося, що він пишається прийомною дочкою Галиною, а особливо малим Богданом, у якому душі не чує.

Завдяки таким листам Левко був поінформований про всі перетинські події. Він знав, що Степан Білецький десь пропав у Росії і рідні не знають, що з ним сталося; Михайло Смоляр остаточно став Міхалом і в нього народився син Тадеуш, що особливо боляче переніс батько Яків; а от Семен Кандиба може пишатися своїм сином Грицем – той вчиться у гімназії в Кам’янці і подає великі надії.

Левко зітхнув. Невідомо, чи зможе він ще відвідати своє село і чи застане живим батька. Доля порозкидала їх світами і повсюди змусила пустити коріння.

Але, одначе, він засидівся!

Левко Вовк не став чекати, коли про нього згадають, акуратно поскладав на столику газети, надягнув халат і попрямував до лабораторії, де вони усі ось уже третій тиждень поспіль проводять складний експеримент…

Наприкінці робочого дня, після одноманітних дослідів, про ефективність яких можна буде судити лише після того, як вже завтра їх проаналізують, Ганс Керн потягнув Левка до ресторану. Спочатку той відмовлявся, мотивуючи тим, що треба повертатися додому, але все ж пристав на пропозицію колеги, переконавши себе, що нічого поганого з того, що він повернеться до родини на годину пізніше, не буде.

На здивування Левка, Ганс Керн потягнув його до улюбленого галичанином «Кафе Централь». Після того як Відень один за одним полишили майже всі представники української еміграції, ресторан заполонила наукова еліта, тому для Левка майже нічого не змінилося, правда, тут перестала звучати українська мова, зате стало більше чути наукових термінів.

Коли вони зробили замовлення, Левко Вовк поставив колезі запитання, яке хвилювало його увесь сьогоднішній день:

– Скажіть, Гансе, мені здалося, що пан професор сьогодні сам не свій, чи так було насправді?

– Ні, не здалося, Лео! – відповів Керн.

– Він так засмутився звісткою про цей путч у Мюнхені?

– Та про що ти? Професор далекий від політики, і ніякі гітлери його не хвилюють!

– Тоді чому?

Ганс Керн зітхнув:

– Коли ми зранку не відривали своїх очей від повідомлень з Мюнхена, професора хвилювало інше. З Берліна прийшла звістка, що його учениця Ліза Майтнер написала статтю про відкриття, над яким Екснер б’ється не один рік.

– А що тут поганого? – здивувався Левко.

– Поганого тут, ти маєш рацію, мало, але неприємне те, що зараз Ліза Майтнер працює разом з Отто Ганом, а його наш професор терпіти не може.

– Чому?

– У великих свої дивацтва. От доживемо до його років, станемо професорами і будемо дивитися ми з тобою один на одного крізь решітку якогось кристалу!

Левко уявив собі цей «поєдинок», і йому стало весело.

– Але нам це не світить! – заспокоїв його Керн. – До того часу всі відкриття вже будуть зроблені, і нам лише залишиться ковтати слюньки, згадуючи про ці роки.

А поки що вони ковтали слюньки, спостерігаючи, як на стіл ставлять замовлене. Левко почекав, коли можна буде приступати до вечері, й лише тоді запитав:

– А як там усе ж з тим вашим Гітлером? Щось я нічого не чув про нього раніше.

– І ніхто не чув! Як і я, він воював, але не в австрійській армії, а за Німеччину.

– Чому?

– Він, бачиш, вважав нижче своєї гідності воювати за цісаря!

– А чим йому не догодив Франц Йосиф?

– Я багато не знаю, але Гітлеру було не до вподоби, що доведеться служити разом з євреями.

Левко Вовк застиг з піднесеною до рота ложкою.

– А вони чим йому не догодили? – запитав він.

– Не знаю, щось особисте, – відказав Ганс. – Знаєш, Лео, мені здається, що треба тримати подалі сірники від цього хлопця з вусами і чубчиком!

– Ви гадаєте, що Гітлер вийде з тюрми?

– Та я здивуюся, якщо він узагалі туди потрапить! Німеччина, Лео, зараз дірява порохова бочка, оточена фанатиками із запаленими сірниками. Найнебезпечніший ворог – це повержений озлоблений ворог! А німці саме такими є!

– Але ж ви… ми також переможені! – обережно заперечив Левко Вовк.

– А ми ніколи не мали таких великих амбіцій, як Німеччина! Залишили австрійцям Австрію – і то добре! Від нас же практично нічого не забрали. Тироль не рахую! А у Німеччини забрали багато. Один Рур чого вартий!

Левко бачив, що ця тема неприємна земляку Гітлера, тому непомітно переключився на нейтральну тему, тим більше що краєм ока помітив, як двері відчиняються і всередину входить уже літня людина у пальті, капелюсі і з широкою бородою. Левко Вовк внутрішньо напружився. Раніше йому не доводилося зустрічатися з прибулим, але він точно знав, хто це.

У «Кафе Централь» зайшов Михайло Грушевський.

Він зупинився у дверях, окинув поглядом залу, знайшов вільний столик і повільно попрямував у протилежний кінець приміщення. Грушевський пройшов повз Левка і, напевне, був неприємно вражений тим, що цей молодий чоловік так пильно його розглядає. Можливо, думав Грушевський, це один з небагатьох колишніх, що іще лишилися у Відні; схоже, не простий вояка, котрих тут назбиралося багато, адже, судячи з усього, він знає, хто я такий. Михайло Сергійович вирішив не зупинятися і не з’ясовувати, хто цей молодий чоловік, обличчя якого видалося знайомим. Він узагалі не хотів більше мати справи з колишніми.

Грушевський підійшов до обраного ним столика, зняв пальто і повісив на сусідній стілець. Кельнеру, що одразу виріс поруч, замовив тільки чай, тай й то лише через те, що зайти у ресторан і просто сидіти було не прийнято.

Ні, безумовно, він десь бачив цього молодого чоловіка. Грушевський напружив лоба, силкуючись пригадати, де міг його зустріти. Ще до весни, до того проклятого для галичан дня, коли великі держави віддали їхню землю на поталу полякам (а іншого слова підібрати було важко!), Відень наповнили емігранти з Галичини і навіть тут, у «Централі», можна було частіше почути українську мову, аніж німецьку. Грушевський задумався.

Ще свіжими були травневі спогади. Тоді з віденського вокзалу відправлявся берлінський потяг. Звичайно, він відбував до Берліна кожного дня, але той був особливий. Відень покидав Диктатор Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич. Їхав не один, а з багатьма своїми міністрами. Уряд у вигнанні переїжджав на нове місце. Тоді він, Михайло Грушевський, прийшов на вокзал, став осторонь і так і простояв, неупізнаний, до того часу, поки потяг не зрушив з місця. Він ніколи не зустрічався з Петрушевичем, з ним мав справу Симон Петлюра, але постійно слідкував за ним у газетах і сердився, коли хтось порівнював їх чи ба навіть протиставляв.

Прийти на вокзал підштовхнуло бажання побачити, хто ще залишився у Відні з тих, кого всюдисущі газетярі невдовзі… протиставлять йому. Дивно, але на пероні залишилися тільки люди, геть незнайомі Грушевському. Чіпка пам’ять вирізнила серед купки тих, хто проводжав Диктатора, і цього молодого чоловіка. Так, це безумовно був він! Напевне, серед галицької еміграції він займав не найвищий щабель, бо ні до того, ні після від’їзду міністрів уряду ЗУНР в екзилі Грушевський його не зустрічав. Що ж, тим більше зараз він не хоче нікого бачити!

Інше хвилювало Михайла Грушевського. Зрештою, саме через це він і завітав сюди. Навіть не помітивши чашки з чаєм, Грушевський поспішно дістав з внутрішньої кишені піджака складений аркуш паперу. Це була відповідь радянського посольства у Берліні на його прохання повернутись в Україну. І найголовніше – позитивна відповідь!

Ще влітку двадцять першого року після ганебної зради Петлюрою України він направив листа до ЦК КП(б)У, в якому заявив, що Українська партія соціал-революціонерів, представником закордонної делегації якої він є, поділяє завдання III Інтернаціоналу, і запропонував КП(б)У піти на співпрацю з УПСР. Висловив бажання повернутися в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. І ось сьогодні він отримав листа з посольства. Повноважний представник УСРР у Німеччині Володимир Ауссем повідомляв, що йому дозволено повернутися до радянської України, щоб він мав змогу продовжити свою наукову діяльність. Найближчими днями на спільному зібранні Всеукраїнської Академії наук буде розглянуте питання щодо призначення товариша Грушевського академіком кафедри історії українського народу.

Як довго він на це чекав! Боявся – і все ж сподівався на ось таку відповідь! Відтоді, як у березні дев’ятнадцятого року був змушений емігрувати до Чехословаччини, він перестав бути політиком. Хоч і довелося йому заснувати спершу комітет незалежної України, а потім Український соціологічний інститут, це була не політика, радше спроба розібратися, що ж, власне, відбувається там, на його рідній землі. За іронією долі, саме це його прагнення і звело знову з політикою, радше з політиканами. У вересні двадцять першого року Центральний Комітет УПСР виключив його зі своїх рядів «за угодницьку політику стосовно більшовицької України». Він пробував заперечити, що іншої України немає, але це нічого не дало. Кожен залишився на своєму: керівництво партії було переконане, що звільнило свої ряди від капітулянта, а у нього… нарешті з’явився вільний час, щоб зайнятися улюбленою діяльністю. Вже тут, у Відні, він задумав написати велике дослідження «Історії української літератури». Що ж, нема лиха без добра! Перші п’ять томів уже вийшли у Львові, на черзі останній. Коли він повернеться додому, зможе видати і шостий том, адже там чекають на вченого Грушевського, але не політика, та й політиком він став, по суті, випадково, і якщо чесно зізнатися самому собі, ця сфера його аж ніяк не приваблювала.