Галицька сага. Примара миру

Після ситної вечері, розхваленої гостем, причому похвала пані Зосі була не традиційною у таких випадках, але щирою, Адам запросив гостя пройтися його володіннями. Капітан Бонковіч-Сіттауер радо пристав на це, адже увесь вечір йому хотілося закурити, але присутність малолітнього сина господарів Кшиштофа утримувала його від цього.

– Як у тебе? – запитав капітан. – Проблеми є?

Він кивнув на темні силуети хат перетинців.

– Були, зараз усе спокійно, – відказав Адам.

– Були?

– Так, у перший день місцеві хлопи захотіли завадити мені.

– І що?

– Приїхали жандарми, заарештували найвпертіших.

– І правильно! Цю голоту треба тримати в страху, – згодився Бонковіч-Сіттауер.

– Але я попросив пана комісара поліції відпустити зачинщиків.

Від почутого гість різко зупинився.

– Чому? Не розумію тебе. У тебе, Адаме, раптом виникла жалість до цих русинів?

– Прошу заспокоїтися пана капітана, – усміхнувся Павловський. – Ніяких симпатій до цієї черні я не маю. Просто я подумав, що рано чи пізно зачинщики вернуться додому, а чого чекати від озлобленого русина, здогадатися не важко. А так я в їхніх очах став виглядати не таким уже й жорстоким, та й вони вже не будуть такими впертими.

– І подіяло? – поцікавився вражений почутим гість.

– Принаймні мій будинок не спалили!

Бонковіч-Сіттауер подивився на будівлю.

– Може, ти і правий, Адаме, але з русинами краще розмовляти з позиції сили, – сказав він.

– Ви маєте рацію, пане капітан, але прошу врахувати, що у мене сім’я, а тепер і Кшиштоф. Я не мав права ризикувати.

Капітан про себе відзначив слушність слів Павловського.

– Тобто ніяких ексцесів?

– Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-єдиний раз і якісь бахурі, то я навіть нічого не став робити. Інше погано.

– Погано?

– Так. Я тут один поляк. Навіть поговорити немає з ким. Лише Зося. А так хочеться посидіти в культурній компанії!

– А вчитель мови? Він не заїжджає?

– Пан Тадеуш живе далеко звідси, бував пару разів, але… ми просто не маємо про що з ним говорити. Він вчений, я…

Єжи Бонковіч-Сіттауер деякий час помовчав.

– Не буду тебе даремно обнадіювати, Адаме, але справи не такі вже добрі, – нарешті мовив він. – Сейм збирається призупинити військове осадництво, і там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в східних кресах не тільки полякам, а й особам іншої національності, не всім, певно, але тим, які не були покарані за злочини перед польською державою.

Вражений почутим, Павловський зупинився:

– І як це відіб’ється на нас?

– Ніяк! Щодо вас нічого не зміниться, можливо, матимеш сусіда-русина. Може, навіть знаєш, хто то буде!

Відповідь Павловського здивувала.

– Знаю! Ось! – Він показав на хутір Кандиб. – Вже давно приглядається до мене!

– Проти нас воював? – допитувався Єжи.

– Спершу – так, а потім був з нами під Замостям.

– Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоїм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твій теперішній сусід, можна пригадати йому все!

Капітан мерзлякувато повів плечима.

– Холодно, одначе! – сказав він.

– Тоді запрошую пана капітана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!

І вони заспішили назад.

2

Двері купе прочинилися, і в просвіті виникла постать провідника.

– Прибуваємо за півгодини! – повідомив він.

Ольга здригнулася. Усі ці довгі роки вона чекала цих слів, в голові продумувала всі варіанти, коли почує їх, а коли вони нарешті були сказані, промайнула звичайна думка. «От і все! Це сталося!»

В купе Ольга Басараб від Перемишля їхала сама. Від самого Відня її супутницею була її товаришка по роботі в уряді в екзилі. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останні два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд і в травні відбув до Берліна, вони удвох залишилися ще на два місяці – треба було закрити всі фінансові справи бухгалтерії, щоб не зосталося нічого.

Останній рік вона тим і займалася, що закривала фінансові справи. Спочатку це був Гельсінгфорс, потім Стокгольм і нарешті Карлсбад, куди вона їздила у складі посольства ЗУНР. Всюди їй довелося ліквідовувати фінансову згадку про Західноукраїнську Народну Республіку. Невелика честь, але вона була і серед тих, хто ліквідував саму ЗУНР.

Останнє її «досягнення» стало надто болючим, особливо враховуючи ту обставину, що новій державі вона віддала все і не тільки від листопадового чину 1918 року. Захоплення влади першого листопада не відбулося б, якби чотири роки перед тим з таких же молодих, як і вона, хлопців не постали Українські Січові Стрільці. Ольга зітхнула. Вона вкотре згадала обличчя Дмитра, свого майбутнього чоловіка, коли йому не пощастило вступили до лав УСС. Чесно кажучи, Ольга так і не зрозуміла, яким принципом користувалися стрілецькі очільники, відбираючи з десятків тисяч добровольців тих, хто потім став січовиком: відмовляли, здавалося, найбільш підготовленим і давали «добро» тим, кому б ще належало чекати свого часу. Дмитро Басараб належав до перших. Отримавши відмову, він, звичайно, засмутився, але це, зрештою, дозволило їм одружитися. Щастя тривало недовго. Вже за тиждень прийшла повістка до армії, і вони розлучилися. Як виявилося, назавжди. Полк, до якого приписали Дмитра Басараба, півроку перекидали з одного міста в інше, шукаючи, де можна його прилаштувати, аж поки в Альпах з’явився новий фронт – Італійський. І треба ж було так статися, що інфантерист Дмитро Басараб зустрів свою смерть у першому ж бою!

Досі дивно, як вона тоді не збожеволіла! Добре, що тоді поруч була Стефа Савицька, подруга, з котрою перед війною у Львові ділили квартиру на вулиці Висп’янського. Ольга стала одним з організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, спізналася з тодішнім депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем. З ним вона і колесила Європою. Його, зрештою, і зрадила.

Ользі важко було виділити той проклятий тиждень і день, коли вона зрозуміла, що Диктатор втратив відчуття реальності й продовжує жити минулими ілюзіями. Навіть тоді, коли Петрушевич дізнався про захоплення поляками останнього метра Східної Галичини, він не втрачав надії, що це тимчасово і великі держави змусять Польщу виконати свої зобов’язання. Ольга бачила, що опонент Диктатора – Симон Петлюра – попри своє взагалі-то неприязне ставлення до ЗУНР, усе ж реальніше ставиться до подій і не будує повітряні замки на пляжному піску, але навіть це не змусило її пристати до Головного Отамана – його договір з Пілсудським щодо Галичини жінка пробачити не могла.

Саме тоді до неї у віденському ресторані підсів молодий елегантний чоловік, який представився референтом Начальної Команди УВО Петром Баковичем.

Про розбіжності у поглядах Петрушевича та Коновальця щодо подальших методів боротьби – а тоді це дійсно були лише розбіжності – Ольга Басараб знала і, хоч працювала з першим Євгеном, все ж схилялася до підтримки другого. Про це, певно, знали в оточенні Коновальця, тому жінка не здивувалася, коли колишній сотник Галицької армії запропонував їй співпрацю. Вона полягала не в інформуванні керівника УВО про уряд ЗУНР, як Ольга побоювалася, але у збиранні інформації там, куди закине її доля і воля Диктатора. Ольга Басараб чесно справлялася з покладеними на неї завданнями, тому й не здивувалася, коли перед від’їздом з Відня їй повідомили, що у Львові її зустрінуть.

Інакше вона не могла. Не могла просто так кинути все, чому присвятила своє не таке вже й довге життя, й вести спокійне життя добропорядного бухгалтера, чим і займалася всі ці роки. Дивно, але після того як з подругами з Пласту при Українських Січових Стрільцях вона створила першу жіночу чоту, на відміну від подруг, Ольга так і не вдягнула військового однострою. У валізі, з якою вона поверталася додому, лежав знімок, зроблений у Відні. Стрілець Галина Дмитерко, хорунжа Софія Галечко та Ольга Басараб. Дивною виглядала ця компанія: дівчата у чоловічих одностроях і… вона у модному одязі й капелюшку. Можливо, саме цей факт і став вирішальним у виборі Євгеном Коновальцем. Там, у валізі, лежав і хрест Бойової Заслуги третього класу, котрим посмертно нагородили її чоловіка Дмитра.

Вагон кілька разів штовхнуло, як зазвичай буває перед зупинкою. Найбільше Ользі хотілося почути повідомлення про прибуття поїзда українською, але натомість прозвучала звична польська фраза, котра повідомляла, що потяг Відень – Львів прибув на Головний двірець. Жінка зітхнула. Хтозна, можливо, коли б далекого вісімнадцятого року січові стрільці зуміли втримати цю споруду, сьогодні було б усе інакше? На жаль, цього вже ніхто не дізнається.

Але подавлений настрій, котрий не покидав Ольгу Басараб чи не всю дорогу, вмить вивітрився, коли через вікно вона побачила на пероні дві постаті – чоловіка та жінку. Вона одразу їх упізнала, хоч і не бачила декілька років. Напружено вдивляючись у вікна вагонів, на пероні нетерпляче переминалися з ноги на ногу її брат Северин та… подруга Стефа Савицька.

Вмить забулися всі неприємності. Ольга помахала їм через вікно рукою, отримала у відповідь не менш гарячі помахи і заспішила до виходу.

Зустріч з братом, з яким не бачилась три роки, була щирою. Стефанія Савицька, яка раділа поверненню подруги не менше, скромно стояла збоку, не бажаючи заважати зустрічі сестри з братом. Лише коли минув перший радісний порив, Ольга підійшла до Стефи.

– Ну, здрастуй, подруго! – сказала вона й обняла її.

Їх пов’язувало багато чого: спільне навчання в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі; після закінчення ліцею вони разом навчалися на однорічних торговельних курсах при приватній академії у Відні. Тут вони запізналися зі студентом Віденського університету Дмитром Донцовим, зустріч з яким стала для обох визначальною.

Ольга знову обернулася до брата Северина.

– Мій багаж…

– Не переживай за свій багаж! – заспокоїв той. – Стефо, чекайте мене біля таксі.

Стефанія Савицька взяла Ольгу під руку і повела всередину двірця. Та відзначила, що всередині головний двірець Львова мав досить ошатний вигляд, може, й поступався внутрішнім інтер’єром віденському, але поляки все ж зуміли відбудувати його ще кращим, аніж він був до війни. Щоправда, тут уже ніщо не нагадувало про те, що його побудували австрійці. Про те, що тут не залишилося нічого українського, можна було й не згадувати.

– Як доїхала? – допитувалася Савицька.

– Найлегша дорога – дорога додому! – відповіла Ольга. – Ми з тобою вже давно не дівчатка, але не повіриш – не могла стримати сліз, коли переїхали границю Галичини!

– Повірю! – заспокоїла Стефа. – Те саме було зі мною, коли позаминулого року також вернулася до Львова. Що робитимеш?

– Та за роботу я не переживаю! Бухгалтери потрібні всюди. Інше хвилює. Де жити? До брата йти не хочу. У нього своя сім’я, а те, що було п’ять років тому, вже давно польське…

Стефанія усміхнулася.

– Нашу квартиру пам’ятаєш? – запитала вона.

– На Висп’янського? Звичайно! Там… – Ольна хотіла сказати, що саме у їхній зі Стефою квартирі в будинку під номером тридцять чотири на вулиці Висп’янського вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром, але натомість лише мовила: – Гарні були часи!

А Стефанія Савицька, зробивши вигляд, що не помітила переміну в настрої Ольги, продовжувала:

– Так от, подруго! Я далі живу в нашій квартирі. Самій оплачувати дві кімнати дорогувато, вже хотіла навіть прийняти якусь компаньйонку, але Северин вчасно повідомив мене про твоє повернення. Я так розумію, він сказав то з певним наміром. Дійсно: куди дівати розніжену у різних посольствах віденську панянку? Не брати ж до себе!

Від таких слів Ольга засміялася. Вона оцінила дотепність Стефи, а та продовжила:

– То як бути з квартирою? Виручиш колєжанку чи давати в газету об’яву?

– Не треба нічого давати! Згадаємо нашу молодість!

Стефанія підвела Ольгу до таксі. Та з приємністю відзначила, що автомобіль нічим не гірший від подібних у Відні, навіть шофер сидів з таким поважним виглядом, наче чекав щонайменше цісаря. Але останній австрійський імператор Карл ось уже як півтора року помер, застудившись на теплому острові Мадейра, тому таксистові довелося задовольнитися обслуговуванням цих двох поважних дам і чоловіка, який саме з’явився у супроводі носія. Останній тягнув на візку три великі валізи.

Зрозумівши, що відсидітися не вийде, таксист крекчучи залишив кабіну і допоміг припасувати вантаж.

Северин Левицький розплатився з носієм і допоміг жінкам сісти у салон.

– Куди? – поцікавився таксист, вмикаючи двигун.

Северин запитливо подивився на сестру, але замість неї відповіла Стефа Савицькі.

– На Висп’янського.

Северин почекав, коли авто вирулить на дорогу, і лише потім запитав:

– Як там Відень?

– А що з ним станеться? – знизала плечима Ольга. – Стоїть байдужий до всього, що його не стосується.

Вона на мить замовкла і закінчила свою думку:

– Тобто до всього!

Ольга спостерігала за таким знайомим і водночас чужим містом. У неї склалося враження, що у Львові стало менше українства, ніж його було за Австрії, хоч і тоді було годі зустріти хоч якусь вивіску рідною мовою, лише німецькі, польські й жидівські. Тепер же лишилися самі польські вивіски. Можливо, десь на бічних вуличках і зустрічаються жидівські написи, але навряд чи українські. Львів перестав бути містом для українців, як того і хотіли у Варшаві.

Вгадавши думки сестри, Северин нахилився і тихо сказав:

– Завтра познайомлю тебе з однією людиною. Хотів сьогодні, але тобі треба відпочити з дороги.

Ольга зовсім не здивувалася таким словам брата, тільки кивнула головою. Зрештою, не лише для прожиття на батьківщині вона повернулася до Львова.

Людиною, яка наступного дня постукала у двері квартири на тихій тінистій вулиці, був студент правничого факультету Львівського таємного українського університету Антін Крезуб. Мало хто у Львові знав, що під цим іменем ховається колишній сотник УСС і Армії УНР, а тепер керівник відділу розвідки Начальної команди УВО Осип Думін. Перед тим як постукати у двері, молодий чоловік почекав, поки Стефанія Савицька піде на роботу, залишивши Ольгу Басараб саму. Тій поки що спішити було нікуди.

– Ви до мене? – запитала Ольга, побачивши у дверях незнайомого худорлявого чоловіка.

– Так, пані Ольго! Наш спільний знайомий Петро Бакович наполегливо рекомендував з вами зустрітися, – відповів невідомий. – Я просто не міг відмовити моєму бойовому товаришеві!

Ольга зрозуміла, що це не звичайний візит ввічливості, тому пропустила гостя у квартиру. Вона провела до кімнати, котру їй відвела Стефа і де вона жила протягом трьох років.

– Прошу сідати! – запросила Ольга і, коли невідомий вмостився у кріслі, поцікавилася: – З ким маю честь?

– Називайте мене Антін Крезуб. Очолюю відділ розвідки Начальної команди.

– Так, мені повідомили про вас! – відповіла Басараб і, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: – Ну, не про вас особисто, але… про вас.

– Зрозуміло! Я довго не буду вас затримувати, пані Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасаді високо оцінена Головним Командантом Української Військової Організації. Природно, ми зацікавлені у тому, щоб наша співпраця тривала й надалі.

– Що конкретно вас цікавить? – запитала Ольга.

Вона вже була готова до нової роботи.

– Розвідувальний апарат УВО зацікавлений в отриманні якнайповнішої інформації щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельного та особового складу, військового діловодства, мобілізаційних планів, характеристики польських офіцерів у кожному полку, – говорив Крезуб.

– Ви гадаєте, це мені під силу? – здивувалася Ольга. – Я лише скромний бухгалтер!

Антін Крезуб усміхнувся.

– Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж ніяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будівлі нафтової компанії, якій конче потрібен досвідчений бухгалтер. Наші люди вже стомилися відмовляти різним претендентам, але вам не відмовлять однозначно, – говорив він. – Таким чином ви, пані Ольго, отримаєте засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усією Польщею.

Ольга не могла не відзначити зручність такого розкладу.

– Хто про мене знає? – поцікавилася вона.

– Про вас знаю я!

– Мій брат Северин… Він знає?

– Вашому братові відомо, що я вчитель історії і маю певне відношення до Січових Стрільців та УНР. Зрештою, це відомо і польській поліції. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речі Посполитої. Зрештою, я проти неї і не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Після того як ви влаштуєтесь на роботі, ми зустрінемось із вами ще раз. Я зателефоную вам сюди і назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятій годині п’ятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третій годині дня я буду в харчовій крамниці по вулиці Генінга. Це паралельна звідси вулиця. Там ми і зустрінемось.

Антін Крезуб підвівся.

– От, власне, і все! – сказав він. – Зараз відпочивайте, а завтра зайдіть ось за цією адресою.

Гість швидко написав на аркуші паперу два слова.

– Про вас там знають!

Він подав аркуш жінці.

– Не проводжайте мене! До зустрічі, пані Ольго!

Крезуб елегантно уклонився і залишив Басараб саму. Вона чула, як гримнули вхідні двері, але не спішила їх зачиняти на ключ. Ольга звикла, що у Відні вона могла сміливо забути зачинити двері і не боятися, що до квартири хтось зайде. Їй довго довелося призвичаюватися до того, що для віденців існує лише дзвінок, у який належить дзвонити. Якщо ніхто не відкриває, то цьому є два пояснення: або нікого за дверима немає, або тебе не хочуть бачити. Що ж, тепер доведеться звикати до протилежного.

І Ольга підвелася, щоб зачинити за несподіваним відвідувачем двері.

3

Якось у перших числах серпня Василеві Морозу прийшов лист. Дивно було те, що відправником був консулат З’єднаних Держав Північної Америки[2] у Варшаві. У Морозів саме зібралися всі свої: і Вальки, і Кандиби – святкували обжинки. Обережно, як велику цінність відкривши конверт, здивований Василь дістав складений удвоє аркуш. Розгорнувши його, він побачив зверху розпростертого орла – не такого простецького, як на польському гербі. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякі слова виявилися знайомими. Присутні за столом розібрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому річ Семен.

– Та то ж наш Іван обіцяв тобі виробити дозвіл на виїзд! – вигукнув він.

Про те, що молодший брат має намір поїхати в Америку на заробітки, в родині знали, але про себе сподівалися, що нічого з цього не вийде. Ще під час перебування Івана Кандиби в Перетині Василь домовився з ним, що той спробує забрати його до себе, але відтоді минуло чотири місяці і юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього. Тепер же з’ясувалося, що американський консулат надто довго вирішував, чи давати йому карту в’їзду.

Тепер Василеві залишилося отримати паспорт і назбирати «157 і пів доляра на подорож та 25 долярів на кошти перших днів побуту». З цього всього саме гроші у Василя були. Їх спеціально залишив йому Іван Кандиба, дізнавшись про бажання юнака піти його дорогою. Якби справа не вигоріла, то гроші залишилися б у Семена.

Як видно, не залишаться.

Ще одна обставина допомогла Василеві: саме напередодні йому виповнився двадцять один рік – мінімальний вік, коли давали дозвіл на виїзд.

Звістку про те, що Василь Мороз їде до «Гамерики», у Перетині сприйняли по-різному. Хтось розумів, що назбирати грошей на пароплав легше, аніж на декілька морґів поля, та й нічого доброго не буде від того, що два брати з родинами житимуть під одним дахом; дехто підтримував Василя, наголошуючи на тому, що їде менший Мороз не куди-небудь, а до Івана Кандиби, який, власне, і став призвідцем цього рішення; хтось згадав Катерину із сусіднього села, яка ще перед війною поїхала за океан і пропала. Вже пізніше родина дізналася, що жінка була на тому великому кораблі, який потонув дорогою до Америки. Тоді назва «Титанік» селянам ще нічого не говорила.

Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках. Залишалося тільки вибрати вдалий час.

Він настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода – ще не осінь, але вже не літо. За той час, коли довелося поїздити до Львова і назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солідним, і навіть брат Олекса помітив такі зміни. Коли все було вирішено, всі комісії пройдені й навіть призначений день від’їзду, Василь вирішив оглянути рідне обійстя. Йому хотілося запам’ятати свій дім. За цим заняттям його застав Олекса.

Усі ці дні, коли молодший брат мотався між Перетином та Львовом, він відчував провину перед Василем. Хоч самі поїздки й не були обтяжливими (у Львові Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж відчуття того, що рішення поїхати за океан спричинили і його обережні розмови про життя після Василевого весілля, не могли залишити Олексу спокійним. Його роздуми вгадав і Василь. Він підійшов до Олекси й міцно обійняв за плечі.

– Не картай себе, брате! – заспокоїв його Василь. – Я все розумію, але не думай, що тілько твої слова стали причиною. Сам видиш, що нам двом замало і батькової хати, і його морґів. А був би Хведько, то навіть не знаю, чим би то сьи кінчило. Тому я навіть хочу їхати.

– А якби не Кандиба? – запитав дещо заспокоєний цими словами старший брат.

– Навіть не знаю, – зітхнув Василь. – Пішов би до Павловського. Куди б сьи дів! Уже ліпше до него, як до москвофіла тестя!

Олексі стало весело.

– Чого ти смієшсьи?

– Павловський тебе не возьме! – впевнено сказав він.

– Чого?

– А як впізнає у тобі того вар’ята, що грозив приголубити його Зосю?

Цього разу почервонів Василь:

– Та коли то було! Та й Адам мене не впізнав. Говорив-то один Данько Солтис!

– Не треба так легко думати про осадника, – мовив Олекса. – Він, гадаю, впізнав вас усіх, але нічого робити не хоче. Ну, вкаже на вас поліцаям, кинуть вас до криміналу, а він лишисьи один з нашими хлопами. Тим більше що ви поводитеся чемно.

– Ага, тілько пані Зося наганьиє коней, коли їде через село, як за нею вовки женутьсьи!

– Береженого й Бог береже! – зробив висновок Олекса.

Він з задумою глянув на Василя.

– І все ж не хочу тебе відпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якісь гроші.

– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози ніколи ледачими не були!

Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пізнав молодшого брата. На Покрови минає десять років відтоді, як він пішов служити до австрійської армії. Малому Василеві було тоді одинадцять. За ті роки він встиг двічі повоювати, побачити розвал «бабці Австрії» і недовге життя України, стати батьком двох синів і… майже не бачити, як із брата-шибайголови виріс слічний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!

– Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! – наставляв брата Олекса. – Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибів, але не думаю, що в Америці просто за так платять гроші. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаєш – то біда!

– Та я і не люблю того! – заспокоїв брата Василь, на що Олекса мовив:

– Ну-ну, всі так кажуть! А після тьижкої роботи рука сама сьи тягне до келішка.

Василь усміхнувся.

– То мені не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америці є якийсь «сухий закон». Не можна пити.

– І то добре!

Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспішив прощатися, пославшись на невідкладні справи. Хоч Олексі і хотілося довше поспілкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за ці роки вони так і не поговорили серйозно, по-чоловічому, але зрозумів, що не лише він чекає на розмову.

З-поміж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марією Білецькою стала для Василя найтяжчою. Дівчина так і не змогла зрозуміти, чому її нареченому так конче потрібно їхати аж за океан, щоб заробити грошей.

Вони зустрілися біля «їхньої» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усіма своїми родичами, отримати необхідні у таких випадках настанови, пообіцяти, що берегтиме себе і точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’їзду до Америки, а, відповідно, і віза була чинною саме на три роки. Повністю поглинутий підготовкою до від’їзду, до останнього дня Василь Мороз навіть не зміг спокійно поговорити з коханою.

– Невже так конче треба туди їхати? – вкотре говорила дівчина. – Так далеко і так надовго?