Полная версия
Галицька сага. Примара миру
Петро Лущик
Галицька сага
Примара миру
Серія «Сага» заснована у 2019 році
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© П. М. Лущик, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
* * *
1923
Пролог
Євген Петрушевич довго дивився у вікно, за яким жило таке знайоме йому і таке чуже місто, байдуже до всього, що його не стосувалося. Навіть жорстока війна, що залишила після себе розбиті долі і розвалену імперію, столицею якої місто було не одне століття, здавалося, зовсім його не зачепила. Відень жив своїм наперед визначеним життям, у якому було місце для Моцарта і Бетховена, Штрауса і Шуберта, але не знайшлося гідного місця для долі далекої звідси землі, котру ще п’ять років тому знали як Королівство Галіції і Лодомерії. Зараз і цієї назви немає, не кажучи вже про звичну для присутніх у цьому кабінеті на третьому поверсі Галичину.
Східна Малопольща. Так відтепер буде називатися їхня Батьківщина, за долю якої вони присягнули покласти свої життя, вступили у запеклу війну із сильним ворогом і… сьогодні отримали повідомлення про капітуляцію.
Петрушевич згадав очі Симона Петлюри – сумні і смертельно втомлені, коли зустрівся з Головним Отаманом два роки тому наступного дня після підписання у Ризі договору між Польщею і більшовицькою Росією. Тоді Петлюра – людина, котра ніколи не довіряла галицьким діячам, не кажучи вже про якусь симпатію, – говорив:
– Ми програли цю війну, пане Петрушевич! Хоч як би мені хотілося сказати: ні, головна битва ще попереду, не все втрачено, – факт не заперечиш. Нас використали, а потім викинули як непотріб. На жаль, ми виявилися слабими поміж сильних переможців. І ми залишилися самотні.
Головний Отаман вже неіснуючої держави довго дивився на холодні води Вісли, вид на яку відкривався з вікна його тимчасової резиденції у Варшаві, і нарешті повторив:
– На жаль!
Петрушевич перевів погляд на людей, що сиділи за столом і чекали на його рішення. З кожним з них він був знайомий не один рік чи навіть десяток років. Саме він запросив їх до себе в уряд ЗУНР в екзилі. І вони повірили й довірилися йому.
Кость Левицький був з ним іще відтоді, коли тут, у Відні, засідав цісарський парламент; вони були разом, коли у Львові у жовтні 1918 року виникла Українська Національна Рада; разом керували новоствореною республікою; разом міняли тимчасові столиці – Львів, Тарнопіль, Станіславів, Фастів… Саме Левицького він послав до Риги, щоб перешкодити угоді поляків з більшовиками України. Саме Костю Левицькому він довірив Державний Секретаріат закордонних справ – чи не найважчий та найважливіший орган уряду в екзилі.
Роман Перфецький в уряді хоч і був уповноваженим з питань внутрішніх справ, насамперед був відомий як професійний перемовник. Чи не від першого дня Листопадового Чину у Львові Перфецький вів перемовини то з поляками, то з Вищою Радою Послів Антанти, то з більшовиками. І не його у тому вина, що від першої половини 1919 року ЗУНР уже перестали сприймати як серйозного гравця.
Ярослав Селезінка спочатку мав повторити шлях свого батька й обох дідів: стати священником, але теологічні трактати не приваблювали допитливого юнака, і натомість він став правником. Можливо, за інших обставин Петрушевич і не довірив би йому Військову Канцелярію, але Дмитра Вітовського вже не було, а Селезінка все ж воював. Як виявилося, він не помилився. Завдяки старанням Селезінки з таборів для інтернованих вояків Галицької армії, розкиданих від гір Чехії до холодних вод Балтики, були врятовані тисячі галичан.
Мирону Гаврисевичу довірили фінанси далекої батьківщини, але мати справу йому довелося лише з внесками і пожертвами місцевих українців. Він пристав до Петрушевича іще 1 листопада 1918 року, але під час відступу українців зі Львова опинився в зайнятій поляками частині міста, де був змушений на деякий час залишатися. Після переїзду уряду ЗУНР до Відня його як досвідченого банківського службовця призначили спершу ревізором, а згодом – директором Державної каси ЗУНР, який підпорядковувався Уповноваженому для справ фінансів, промислу і торгівлі.
Поруч Гаврисевича сидить його колега Лев Сироїчковський – керівник Контролю державних розходів. Він був разом із Петрушевичем іще з рідного Станіславова, куди переїхав уряд ЗУНР після того, як у Тарнополі залишатися стало небезпечно.
Погляд Петрушевича зупинився на єдиній у кімнаті жінці. Ольга Басараб робила всю паперову роботу, якої в уряді було багато, і не поступалася своєю точністю місцевим чиновникам, які останніми місяцями, відчувши зміну вітру, що повіяв з Парижа, намагалися знайти якісь проріхи у паперах Державного Секретаріату, але Ольга не давала їм такого приводу.
Саме підписи деяких присутніх у цій кімнаті стояли під листом, котрий УНРада відправила до Ради амбасадорів 9 березня, у якому вони виступили із протестом проти польської репресивної політики у Східній Галичині та передачі цього краю Польщі. На жаль, Українську Національну Раду вже перестали сприймати серйозно.
Євген Петрушевич лише на мить подивився на свого небіжа Лева, що був керівником канцелярії, і нарешті сказав:
– Панове, гадаю, ні для кого з присутніх тут не є таємницею те, що сталося вчора у Парижі. Рада амбасадорів остаточно віддала всю Галичину полякам.
Як він і передбачав, ця новина не була новиною для присутніх. Вони про неї знали, але все ж до останнього сподівалися, що це неправда. А Петрушевич продовжував:
– На жаль, це так. Ще вчора увечері я отримав з Парижа телеграму від митрополита Андрея. Йому вдалося зустрітися з прем’єр-міністром Французької Республіки Пуанкаре, але не вдалося переконати його у нашій правоті. До того ж, також на жаль, і Святіший Отець змінив свою політику стосовно Східної Галичини і цілковито став на бік поляків. Маємо те, що Франція, Англія, Італія та Японія вирішили без нас нашу долю.
– Що конкретно вирішили амбасадори? – подав голос небіж Лев.
Петрушевич вийняв з теки листок.
– Прочитаю головне. «У зв’язку з цим Конференція послів вирішила визнати польський кордон:
1) з Росією:
Лінія визначена та делімітована згідно з Договором між двома країнами на власну відповідальність від 23 листопада 1922 року…» І так далі. Там кордони з Литвою. І ось знову. «Вирішила передати Польщі, яка погоджується з цим рішенням, всі права суверенітету на територіях, що знаходяться в межах вищенаведених кордонів та інших кордонів польської території згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року щодо обов’язків, необхідних державам, до яких перейшла якась територія колишньої Австро-Угорської монархії».
Диктатор ЗУНР, який уже давно перестав ним бути, відірвав погляд від ненависного йому тексту:
– Тому, панове державні секретарі, я вважаю за необхідне поставити питання про розпуск нашого уряду.
Він помовчав деякий час, чекаючи на заперечення, але присутні не подавали голосу. Тому Євген Петрушевич закінчив:
– Ми не можемо більше виражати інтереси Галичини, бо, власне, самої Галичини вже не існує!
1
Великдень 1923 року у парафії церкви великомучениці Варвари приємно вирізнявся від цього дня останніх років. Насамперед у ту ніч, коли парафіяни несли до церкви кошики з пасками, із заволоченого темними хмарами неба повільно падали на землю сніжинки – не щільно, але й не так, щоб одразу танути на одязі людей. Цьому, зрештою, і не варто було дивуватися: Пасха того року припала на восьме квітня, а сувора зима протрималася до середини березня і навіть після того, як зник останній сніг, час від часу нагадувала про себе невеликим нічним морозцем чи, як от зараз, легеньким сніжком.
Ще одна подія приємно вирізняла цю Пасху від попередніх. Після чотирьох років (а шлюб дочки Галини до уваги не береться!) поріг церкви знову переступив Василь Вовк. Зазвичай Великодня відправа у церкві починалася о дванадцятій годині і закінчувалася тоді, коли за луками сходило сонце, але коваль прийшов значно пізніше. Іще звечора він не міг вирішити, чи пересилує себе, але коли настав час, то посадив на воза свою вже велику родину – жінку Орину з Богданом і Галину з Данилом – й усі поїхали до церкви. Орина просто сяяла від щастя, що чоловік нарешті опам’ятався і відійшов від своєї упертості. Для неї самої ця Пасха була чи не найщасливішою у житті.
Символічним був той факт, що Василь підійшов до дверей заповненої прихожанами церкви саме у той момент, коли отець Петро Лісович читав слово Івана Златоустого, яке звучало тільки раз на рік:
– Якщо хто з першої години працював, нехай прийме сьогодні справедливу плату. Якщо хто після третьої години прийшов, нехай святкує дякуючи. Якщо хто після шостої години встиг прийти, нехай ні в чому не сумнівається, бо нічого не втрачає. Якщо хтось аж до дев’ятої години забарився, нехай приступить без сумніву і без остраху. Якщо хтось лише об одинадцятій годині встиг прийти, нехай не боїться затримки: адже Щедрим є Владика, Який приймає останнього, як і першого; дає спочинок тому, хто прийшов об одинадцятій годині, так само як і тому, хто від першої години трудився; і останнього милує і першому догоджає; і тому дає, і цього обдаровує; і справи приймає, і намір вітає; і дію цінує, і готовність хвалить.
В інші часи – іще до війни – Василь Вовк зазвичай піднімався на хори, й односельці милувалися, слухаючи його приємний голос. Тепер же коваль скромно стояв праворуч від дверей і намагався не виділятися з-поміж інших чоловіків. Дехто час від часу скошував погляд на «неофіта», але одразу ж переключався на відправу.
Тієї ночі не було у церкві Вальків, лише найстарший Гнат стояв за декілька кроків від Василя, а по тому, як він нервово пересмикує спиною, було видно, що нервує. Причина нервувати у найстаршого Валька була: ось уже другий день мучиться у пологах невістка Марта. Її другі пологи проходять значно важче, аніж перші, і всі Вальки залишилися вдома, відправивши одного лише Гната святити паску, але й він не знаходив собі місця. Від чоловіка Андрія вдома також було мало користі – мати Меланка та Єва Кандиба буквально вигнали його не те що з кімнати, де мучилася Марта, але й взагалі з хати. Василь Вовк був певен, що зараз, у цю саму хвилину, Андрій Валько походжає під вікнами своєї хати й нервово курить уже невідомо який цієї ночі дзиґар. Але всі у селі сподівалися, що й цього разу обійдеться, щоправда, дехто співчутливо кивав головою і згадував, що немає вже Ганни Вовк – вона-бо свою роботу знала.
Згадавши про покійну дружину, Василь посмутнів. Йому пригадалося, як її несподівана смерть «посварила» його з Богом. Зрештою, біль нікуди не відійшов і після кількох років життя з Ориною, і навіть його повернення до церкви аж ніяк не свідчило про примирення.
Але сумніви, що роїлися в голові Василя, були незнані іншим, тим більше що на службі люди здебільшого думали про службу Божу. Лише маленькі діти, попервах сонні, тепер снували поміж дорослих, чекаючи на головне для них дійство – коли нарешті будуть святити паску.
Ця мить настала саме тоді, коли на сході з’явився червоний окраєць сонця. Люди облаштувалися великим колом навколо церкви і чекали свого часу, коли підійде отець Петро. Уже здавна жителі окремих сіл, які і складали парафію, під час освячення пасок мали свої невідь-ким і коли визначені місця й терпляче чекали свого часу, хоч чекання у такий день ніколи не бувало обтяжливим. Коли отець Петро нарешті підійшов до того місця, де на нього чекали перетинці, сонце вже повністю піднялося над далеким обрієм, але ще не сліпило очей.
Побачивши серед прихожан Василя Вовка, отець Петро задоволено усміхнувся, вмочив кропило у кропильницю і щедро окропив коваля, а разом з ним і всіх його сусідів.
– За всі роки! – пояснив Лісович і пішов далі.
Саме тієї миті, коли краплі свяченої води впали на кошик Гната Валька, у його хаті нарешті стих голосний стогін невістки Марти, а натомість почувся писклявий голосок новонародженої дитини. Меланка Валько обережно поклала на груди стомленої, але щасливої положниці довгождане тільце.
Родина Вальків поповнилася дівчинкою.
Звичний перебіг святкування у родини і близьких родичів – а це пів села – був порушений, але ніхто на це не скаржився. Усі розуміли, що сім’я поповнилася ще однією дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасією, і все закінчилося добре. Після хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз і Марія Панас, радісний Андрій Валько запросив на гостину чи не все село. Приїхав і Петро Лісович.
Як виявилося невдовзі, не лише для того, щоб посидіти з усіма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошені помалу почали забувати про її причину і розмови у сусідів знову оберталися навколо майбутніх польових робіт, отець Петро відкликав щасливого батька з-за столу, і вони вийшли за обійстя на вулицю. Біля хвіртки стояла лава. Там вони й присіли.
– Що робитимеш далі, Андрію? – поцікавився отець Петро.
– А що тут вигадувати? Поле, корови… Сім’ю годувати треба? Треба! – відповів Валько. – Слава Богу, руки здорові й навіть ростуть з потрібного місця! Не пропаду!
– Але й голова на місці! – уточнив Лісович.
Андрій повернув до священника здивований погляд:
– Та сьи не жалів!
Лісович деякий час помовчав, затим сказав:
– Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справі, Андрію.
– Я вас слухаю, отче!
– Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким іншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.
У відповідь Андрій лише знизав плечима, а Петро Лісович продовжував:
– Ти воював, і не просто воював, як решта, але за Україну, і то тоди, коли про неї ще ніхто не чув. Не було українців, тілько русини, як на нас говорили австріяки чи москалі з поляками.
– І ради чого було воювати? – криво усміхнувся Андрій. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зі своєю осадою?
– От про то я і хочу з тобою поговорити, Андрію! – сказав священник. – Гріха нікуди дівати: поляки зараз сильні і на їхньому боці закон. Особливо віднедавна.
Андрія пересмикнуло. Він досі не міг заспокоїтися від того дня, коли два тижні тому після відправи вони вийшли з церкви і перед нею побачили щасливі обличчя польських жандармів. Тоді селянам і було прочитано про те, що віднині вони остаточно належать до Речі Посполитої Польської і мають дотримуватися польських законів, бо судитимуть їх будуть саме за цими законами. Звістку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодної іншої реакції не було, чого, можливо, хотілося жандармам.
– Настав час перестати стріляти, а боротися з поляками інакше, – вів своє Лісович.
– Але за ними сила! – вигукнув Валько.
– Зате нас більше! Так, у Павловського двіста гектарів поля, але навіть у Перетині разом у всіх вас буде триста!
– Павловського підтримує… як там воно сьи називає?
– Звьонзек Осаднікув Войскових! – нагадав Лісович. – Але й ми тоже не сидимо спокійно. То про що я! Ти знаєш що таке молочарня?!
Андрій здивувався почутому.
– Певно, що знаю! Забирає у нас молоко, – сказав він.
– Ні, ти не знаєш, що таке молочарня! Ви здаєте молоко, отримуєте гроші й раді з того.
– А що іще?
– Але можна зробити й більше! Зараз цілий світ збирається в кооперативу. Самому селянину тяжко справитися і не з одним тілько Павловським. Треба у нас в парафії зорганізувати спілку. Разом – якщо чесно – і Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!
– А до чого тут я? – не зрозумів Андрій.
– У Львові збираються місячні кооперативні курси навчання нових учасників нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поїхав!
Андрій задумався. Звичайно, він був знайомий з людьми з інших сіл, де вже виникли такі спілки, і щиро заздрив їм, адже селянам уже не треба було ламати голову над тим, де подіти те саме молоко чи інший товар. Він навіть подумував про те, чи не зорганізувати це у Перетині, але Петро Лісович випередив його.
– Ви сказали, що це «наш рух», – подав голос Валько. – А до чого тут церква?
Петро Лісович усміхнувся.
– Кир Андрей розуміє, що хоч наша церква і є найбільшою на Галичині, але й найбіднішою. І тілько кооператива може спасти і її, і людей. Митрополит ще перед війною підтримував і Крайовий союз господарсько-молочарський, і «Центросоюз». Навіть купив для цього двадцять машин. Буде сильна кооператива – сильною стане і наша Церква!
Андрій почухав потилицю.
– Та то вірно: стріляти набагато легше, аніж сидіти за книжками! – признався він.
– Тому й прийшов саме до тебе, а не до когось іншого!
Андрій замислився.
– Я можу подумати? – запитав він.
– Певно, але недовго. Кооперативні курси будуть у травні. До того часу я маю вже подати людину.
– Вже у травні? – перепитав Андрій.
Він, чесно кажучи, сподівався, що це буде значно пізніше, десь аж під зиму, коли в селі менше роботи.
– Та чого ти боїшся? Годувати дитину ти не будеш, родина у тебе велика, пропасти не дадуть. Та й скільки там тих курсів? Місяць!
З цими словами отець Петро попрощався і, не заходячи до хати, сів на свою бричку і поїхав додому.
Лише після цього Андрій Валько вийняв дзиґарок і закурив. У такому стані його застав тепер уже кум Олекса.
– Що задумався, куме? – постукав його по плечу Мороз. – Як прогодувати таку ораву?
– Саме про то і думаю!
Олекса сів поруч.
– Так, я щось пропустив. Розказуй!
І Андрій Валько чесно, нічого не приховуючи, повідав Олексі про пропозицію отця Петра. Мороз уважно його вислухав і лише наприкінці поцікавився:
– Ти хоч не сказав, що не будеш?
– Та я взагалі ще нічого не сказав!
– Ну, хоч то добре! Навіть і не думай! Так – і всьо! Якщо не можна силою, то хоч так поборемо Павловського! Видів, як розвернувсьи? Навіть у Семка Кандиби настрій впав, коли зовидів трактор.
Це сталося минулої осені, коли після жнив селяни почали помаленьку готувати поля до зими. У Перетині по декілька коней мали всі, за винятком лише Солтисів, які могли похвалитися лише однією конячкою та й та вже доживала своє. Тоді Олекса саме був у Кандиб. Вирішили у спілку (чи після сьогоднішньої розмови сказати «у кооперацію») виконати цю загалом приємну, але важку роботу. Саме тоді до їхніх вух долинув монотонний металічний звук, який наближався. Обидва залишили свою роботу і вийшли за браму. Дорогою досить швидко наближався гуркочучи чудернацький трактор. Такий Семен бачив уперше, хоч і цікавився подібною технікою. На тракторі гордовито возсідав Адам Павловський і поважно, навіть зневажливо, дивився на перетинців. Звичайно, сам він не сидів за кермом, лише збоку, кермував трактором якийсь невідомий, але те, що трактор їде саме до осади, сумнівів не було.
Обдавши Олексу з Семеном вихлопними газами, трактор проїхав мимо до відновленого Павловським межевого стовпа з написом «Osada Peretyńska». Олекса встиг прочитати на тракторі «Fordson-F».
Як виявилося пізніше, трактор, що його пригнав на свою господарку Адам Павловський, йому не належав. Це була власність Союзу осадників, котру віддавали в оренду на час осінніх чи весняних робіт. Тим не менше, це надовго зіпсувало настрій не одному лише Семенові Кандибі.
Але Андрій поки що так остаточно й не вирішив, чи згоден він пристати на пропозицію отця Петра Лісовича. До того ж його ще чекала важка розмова з Мартою, котра певне не захоче відпускати його від себе.
Хоч і на місяць, і тільки до Львова…
Не було на хрестинах, хоч і запрошували, Семена Кандиби з сім’єю. Не піти до Вальків у Семена була поважна причина: з Америки до нього саме приїхав молодший брат Іван. Ще до війни, перед смертю батька Ілька, зрозумівши, що, поділивши батькові морґи, вони нічого доброго не доб’ються, Іван зібрав свої нехитрі збереження і разом з іще двома молодими чоловіками із сусіднього села подався за океан. Довгий час про молодшого брата не було жодної звістки, Семен навіть почав подумувати, чи не сталося з ним щось страшне, аж два роки тому несподівано надійшов від нього лист, де Іван повідомляв, що живе у Чикаго, працює на заводі «Форда», навіть одружився з такою самою емігранткою зі Станіславова і став батьком двох дочок.
А цієї весни, якраз на Великий піст, Іван Кандиба несподівано для Семена приїхав додому, давши зрозуміти старшому братові, що він зовсім не планує відібрати у нього батькову землю, а обов’язково повернеться до Америки до сім’ї. Щоправда, Семен одразу зрозумів, що селянин з Івана ніякий: одягнутий у модний незвичний у селі костюм, поверх якого накинуте дещо світліше пальто і такого ж відтінку капелюх, молодший брат зовсім не був схожий на людину, котра скучила за плугом.
Звичайно, хутір Кандиб у ці дні перетворився на прохідний двір, адже з «гамериканцем» захотіли поговорити чи не всі у Перетині, але Семен поставився до цього спокійно. Коли ж підійшов час молодшому братові повертатися, Семен вирішив останній вечір провести з ним, навіть відмовившись від запрошення Вальків.
Довго у хаті Кандиб того вечора не гасло світло! Здавалося, що за всі попередні дні, коли Іван гостював у батьківській хаті, вони з братом так і не наговорилися й вирішили наздогнати згаяний час. Ніхто не знав, коли знову вони зможуть отак поговорити і чи відбудеться це взагалі, тому брати намагалися не забути нічого й нікого.
А у той самий час, коли шваґер Андрій Валько вирішував, як йому правильно поступити, Василь Мороз також стояв перед вибором, і причиною цього був саме Іван Кандиба. Одного вечора, коли у Кандибів були тільки свої, заокеанський гість розповідав про свої поневіряння американською землею. Хоч Іван і говорив про них з певним смутком, все одно життя там виглядало значно легшим, аніж тут, у селі. Коли ж мова зайшла про роботу на величезному автомобільному заводі і про якийсь незнайомий «конвеєр»[1], Василь остаточно загорівся бажанням побачити це наяву.
Тим більше що, маючи намір одружитися з Марією Білецькою, йому слід було думати про те, як прогодувати сім’ю. Він не був у захваті від того, щоб поселитися у садибі Білецьких, де його майбутній тесть знову взявся за своє, а ділити землю з братом Олексою також бажання не було. Залишалося одне: заробити гроші й самому купити землю і поставити хату. Америка здавалася Василеві Морозу ідеальним варіантом.
Тому, вловивши момент, коли його відсутність за столом ніхто не помітить, Василь непомітно залишив хату Вальків і подався дорогою до хутора Кандиб.
Дорога вела повз межевий стовп з позначенням, що за ним починаються землі «осади Перетинської». Василь криво усміхнувся. Йому пригадалася та подія, коли вони учотирьох – він, Данило, Кость і Шмунь Гутман – боролися з осадниками такими «радикальними» методами. Василь (і не лише він один!) вдячний Олексі і вуйкові Семену за ту неприємну для них, але відверту розмову. Здається, лише тоді вони зрозуміли, на яку неприємність наражали себе, здійснюючи такий «теракт». Що ж, іноді і старших варто послухати, якщо тільки… вони не вчитимуть молодших жити.
Василь Мороз не знав (як, зрештою, ніхто в Перетині), що цього дня Адам та Зося Павловські приймали дорогого гостя. Ще вчора господар їздив до Львова і повернувся назад не сам, а у компанії тридцятирічного чоловіка явно військової виправки. Він представив його як капітана Єжи Бонковіча-Сіттауера. Як виявилося, пан Єжи служив у тому самому полку, де свого часу воював і Адам Павловський. Зося заметушилася, щоб найкраще прийняти гостя, адже чоловік тихо повідомив їй, що Бонковіч-Сіттауер недавно обраний головою Союзу осадників. Розуміючи, як це може потім сказатися на їхньому житті, Павловські намагалися догодити гостеві.
А Єжи Бонковіч-Сіттауер мало переймався такими дрібницями. Чесно кажучи, він ніколи не приїхав би до цієї осади, розташованої далеко від основних доріг, якби не той факт, що це був Адам Павловський. Свого часу капітан Бонковіч-Сіттауер командував ротою, де служив вахмістр Павловський. Заснувавши Союз осадників і ставши його першим головою, Єжи Бонковіч-Сіттауер вирішив об’їхати східні креси і на місці оцінити ситуацію. Що ж, поїздка виявилася повчальною, але зовсім не з тієї сторони, на що сподівався голова.
Перша хвиля ейфорії від осадництва минула, і настало протверезіння. Виявилося, що велика частина військових, що стали осадниками, просто не знають, що робити із землею. Із майже дев’яти тисяч земельних ділянок, переданих колишнім військовим, лише у шість тисяч заїхали нові господарі. Інші ж просто продали сусідам, котрим було мало своїх гектарів, а ті, що приступили до роботи, майже одразу зіткнулися з численними труднощами. І чи не найголовнішими були сутички з місцевими українцями. Подекуди ночами то тут то там палали будинки осадників. Траплялося, що у полум’ї гинули й люди. Дивно, але збіжжя, коли воно ще було на полі, підпалювачі не чіпали. Зате з людьми не церемонилися.
