Справа мертвого авіатора

Блідий овал обличчя, темне волосся, завжди зібране, ніби замкнене у в’язниці зі шпильок. Зрідка вона прикрашала зачіску мерехтливою шпилькою із метеликом. Він пам’ятав її темні сукні з комірцями-стійками, тендітні білі руки – певно, їм не вистачало сонця, бо нерідко він помічав, що вони біліші за папір. Прозоріші за папір.

– Чому тебе це дратує? – запитувала Естер.

– Дратує? Зовсім ні. Але ти говориш, що свідки не мають жодного значення в роботі слідчого.

– Не зовсім так.

Це була її улюблена репліка. Вона говорила «не зовсім так», навіть коли сперечалася про якість кави чи фасон сукні. Вплітала її у мереживо довгих розмов, коли хотіла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усміхалася, зустрічаючись із ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, ніби ненароком, однак він знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своєму до кінця.

– Професор Ганс Гросс… – повільно вимовляла вона ім’я, яке він чув від неї у кілька разів частіше, ніж міг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, відчувала, як після цього імені повітря ставало ваговитим і задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки він закочував очі, намагаючись залишатися спокійним, хоча розумів: дарма – Естер читала думки.

– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, ніби насолоджуючись посмаком імені, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорії свідка.

– Ти дарма дратуєшся, – говорив йому Георгій Рудий, – валізку слідчого придумав якраз австрієць, про якого торочить Естер. Якщо теорія свідка і справді існує, то започаткував її, певно, теж бісів професор Ганс Гросс.

Естер говорила, чому не варто довіряти свідкам. Усім, а не лише повіям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих київських околицях, шокуючи міських чиновників. Ганс Гросс колись був судовим слідчим, потім – помічником прокурора, врешті – професором Грацького університету, з-під пера якого вийшов «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів». Естер могла цитувати «Порадник» цілими абзацами. Ганс Гросс був її духовним учителем, орієнтиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковій частині Київської міської поліції вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати криміналістику студентам Чернівецького університету. Тоді ж кількість згадок про професора у репліках Естер перейшла всі дозволені межі. Вона марила поїздкою до Чернівців. Можливо, якби ця дивна жінка зі шпилькою-метеликом менше говорила про австрійського криміналіста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослідження сприйняття людиною зовнішнього світу. Можливо, він мав рацію. Найімовірніше, таки мав.

– Ми просимо свідків перелічити факти. Але як відрізнити факт від висновку? – запитувала вона і відразу відповідала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столі» – це факт чи умовивід? Якщо склянку на столі показав вашому свідку ілюзіоніст, – ви впевнені у його свідченнях? А сама людина впевнена, що то була справді склянка, а не ілюзія, створена світлом чи системою дзеркал? Якщо темної ночі свідок бачить обриси людини у сукні, він свідчитиме – «я бачив жінку». Але чи справді то була жінка? Він зробив висновок з огляду на кілька деталей і, можливо, надав неправдиву інформацію слідчому.

– Сумніватися у свідченнях – наш обов’язок, – відповів їй Тарас Адамович. Але ж вона це знає. І знає, що він так відповість.

– Але свідчення очевидців вагомі для розслідування, без них неможливо рухатися далі. – додав слідчий Галушко.

– Ти говориш «очевидці», маючи на увазі осіб, які могли бачити щось важливе? Але свідки мають й інші органи чуттів. Найцікавіше те, що всі наші чуття легко обманути.

– Наприклад? – запитав він, наперед знаючи, які приклади вона наведе.

– Під час дощу споруди можуть видаватися ближчими, люди в темному одязі – більш худорлявими порівняно з тими, хто обирає світлі кольори, вогонь вночі також видається ближчим, ніж є насправді.

– Це закони оптики, а не обман. Слідчий повинен це розуміти.

– Слух теж можна обдурити. Дотик, запах, смак.

Він знав це. Хтозна, як люди запам’ятовують почуте. Навряд чи виокремлюють кожен звук, радше – вловлюють зміст, але тлумачать по-різному. Він допитував свідків на трамвайній зупинці, які бачили, як в однієї з пасажирок ридикюльник вихопив сумку, зістрибнув із вагона під час руху і кинувся навтьоки. За мить до цього увагу пасажирів відволік волоцюга, який біг за трамваєм і щось волав. Кожен свідок надав слідчому Галушку власну версію того, що вигукував волоцюга.

Він брав свідчення у постраждалих під час вуличних бійок і знав не гірше за Ганса Гросса – удар ножем чи влучання кулі спочатку відчуваються як поштовх. А той, хто під час бійки отримав кілька легких поранень і одне тяжке, найімовірніше, не зможе сказати, коли саме отримав останнє. Легкі поранення сприймаються жертвами як серйозні, а смертельні часто взагалі не відчуваються.

Чи можна тоді довіряти свідченням пілота, який увесь час слідкував за роботою мотора чи стежив за курсом? Та й хіба його свідчення бодай якось можуть допомогти їм зрозуміти, що саме сталося? Тарас Адамович подивився на дівчину, яка поставила запитання і, здається, вже доволі довго очікувала на відповідь.

– Віро, свідки – не єдине джерело інформації. І не найнадійніше.

– Що ж ви вважаєте більш надійним? – поцікавилася балерина.

– Та хоч би й висновок медичних експертів, які оглядали тіла жертв, – і він поглянув у бік Менчиця.

– Тарасе Адамовичу, – молодий слідчий, який простягнув теку господареві будинку, виглядав невпевнено. – Я хотів сказати вам відразу…

– Щось не так, пане Менчиць?

– До матеріалів справи не долучили висновок медичних експертів.

– Тіла не оглядали?

– Оглядали, – він завагався, – але…

Міра уважно подивилась на нього, Віра схилила гарненьку голівку на руку, якою сперлася на спинку стільця.

– …до справи не долучили. Слідчий, який веде справу, вирішив, що висновку, який підтвердив наявність отрути у келихах, цілком достатньо для обвинувачення.

Тарас Адамович відставив чашку.

– Цікаво… – протягнув він.

Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли інших доказів, окрім свідчень очевидців, немає? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?

– То що ми робитимемо? – запитала Міра.

– Спробуємо знайти більше свідків, – усміхнувся Тарас Адамович.

– Але де?

– На похороні, звісно.

VI. Свідок доброї слави

Він пам’ятав похорон штабскапітана Нестерова. Газети публікували подробиці його смерті та оголошення про панахиду. Тоді було літо – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбільше – фінальний акорд, який потім поволі зливається з осінньою мелодією. Колишній слідчий ховався від серпневої спеки у затінку на веранді, готував варення. Здається, грушеве, адже поміж його яблунь, ближче до паркану, сховалися дві тендітні грушки, що кілька років тому почали давати плоди. Мало хто міг розповісти, як саме загинув пілот, однак усі знали напевно – героїчно.

Похнюплену зграйку хлопчаків, які зібралися на подвір’ї, не тішили навіть ласощі господаря – надто великим було їхнє горе. Тарас Адамович обвів зацікавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутні іноді кидали короткі репліки й знову стискали вуста. Він співчутливо позирав на них, хоч і не міг до кінця збагнути, що саме вони відчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирів, які раптово загинули. Власне, живих теж не мав.

Урешті пиріг та чай усе ж таки привели їх до тями – хлопчаки почали оповідати йому подробиці похорону, бо ж він сам зізнався, що був присутнім лише на панахиді. Не те щоб йому справді було цікаво, але він не наважувався переривати сумних промовців.

– Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.

– Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.

– Купа людей зібралася біля собору…

Панахиду по Петру Нестерову відправили у Микільському військовому соборі, на якій був присутній увесь генералітет. Віддати шану загиблому прибула навіть Велика княгиня Милиця Миколаївна, уроджена чорногорська княжна, поціновувачка усього містичного і перша покровителька старця Распутіна, із сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пілотом, усю у квітах, виніс із собору саме князь Роман Петрович разом з офіцерами повітроплавальної роти.

– І потім усі рушили до Аскольдової могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.

– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.

Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.

– Біля могили стріляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формі гімназиста. І чого він тут?

– А потім… – якийсь хлопчина хотів підхопити оповідь.

– Виступали всілякі поважні пани, щось говорили, доволі довго. Я схотів їсти, то відкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.

На Софійській площі – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими військами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потім – «вічна пам’ять», яку виводять десятки голосів. Гра контрастів.

Похорон князя Олександра Курдашова був зовсім скромним порівняно з процесією, що йшла за труною раніше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слідом за невеликою групкою з рідних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбранні люди видаються стрункішими? За кілька кроків від нього йшли Яків Менчиць та Міра. Дівчина у капелюшку з вуаллю, молодий слідчий – у темному костюмі та пальті, що враз додали йому дивного шарму впевненості. Навіть Міра, коли зустріла його на порозі будинку Тараса Адамовича, здивовано усміхнулася.

– Міро, – сказав колишній слідчий напередодні, ретельно добираючи слова. Вона звела очі над чашкою і питально подивилася на нього.

– Я хотів би попросити вас про послугу.

– Яку?

– Пам’ятаєте, я колись говорив вам, що приватних детективів у нас…

– Не надто схвалюють?

– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав із мовчазної згоди начальника розшукової частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.

Вона відставила чашку, склала руки на краєчку столу. Колишній слідчий мовив далі:

– Тепер ситуація інша. Слідчі хочуть закрити справу, в них є підозрюваний і вони мають доволі серйозні докази. Ми, так би мовити…

– Вставляємо їм палки в колеса?

– Вступимо у конфронтацію, якщо надалі проводитимемо розслідування і наші висновки не збігатимуться – а я в цьому майже впевнений – з їхніми.

– Що ж нам робити?

– Те, що мусимо. Але спробуємо уникати гострих кутів.

Він пояснив їй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.

На Лук’янівському кладовищі незатишно. Сніг тримається на доріжках і могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволі різко посунула осінь на другий план. Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.

Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.

– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.

– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…

– Він брав участь у розслідуванні справи моєї сестри?

– Щось на кшталт. Тому зараз відчуває… певну відповідальність за вашу долю.

– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дівчина.

– Не обов’язково звітувати про це слідчим, які будуть на похороні. Але хай краще вони звикнуть до вашої присутності у житті пана Менчиця. Щось мені підказує, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врешті остаточно роздратуємо поліцію.

Тарас Адамович сховався за спинами присутніх, хоч і розумів – його давно помітили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цікаво, хто з родичів прибув до Києва на похорон князя? Чи є тут знайомі Агати? За крок від нього – дівчина. Одяг простий, навіть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнішими, на її щоках сльози. Зовсім юна, молодша за Міру. Хто вона? Кого саме оплакує? Князя? Навряд чи родичка. Він обережно підступив ближче, сказав ледь чутно:

– Тяжка втрата…

Банальність, але як іще починати розмову в таких декораціях? Дівчина зіщулилася, готова спурхнути з місця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Він мовчав, намагаючись не налякати її ще більше.

– Ви знали…

– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоївкою нареченої князя, – швидко вимовила вона, ніби хотіла відкараскатися від його уваги.

– А тепер?

– Немає нареченої – немає роботи, – відповіла вона. – Ви з поліції?

– Щось на кшталт. Коли ви востаннє бачили пані Агату?

– Ввечері, напередодні відльоту. Вдень вони обвінчалися, вранці мали летіти до Києва. Я говорила молодій пані лишитися, казала, що мені наснився поганий сон.

– А вона?

– Сміялася, але я помітила, що її це збентежило.

– Чому?

– Бо ввечері вона про щось говорила з князем, а він гучно відповідав «Ні!». Вони навіть сперечалися – так мені здалося.

– Як думаєте, про що?

– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, пані Агата намагалася переконати його не летіти.

– Повірила в те, що ваш сон – пророчий?

– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – і сльози знов потекли по її щоках. Він не радив би плакати на морозі, але вирішив змовчати.

Колишній слідчий співчутливо поглянув на дівчину, відійшов убік, роздивляючись незнайомців. Рахлін говорив, що на похороні буде Сікорський. З одного боку – його не було в літаку, з іншого – він знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свідки з давніх-давен поділяються на «видоків» і «послухів». Видоки – очевидці. Послухів ще називають свідками доброї слави, вони можуть розповісти про життя жертви чи підозрюваного, його розмови і стосунки з друзями і рідними, описати характер чи особливі звички. Слідчому варто говорити і з першими, і з другими. Сікорський міг стати свідком доброї слави, адже Курдашов колись був його професором, а потім – колегою. Найімовірніше, він знає і підозрюваного – Осипова.

Родина Сікорських була відомою в Києві. Тепер уже і завдяки сину-авіаконструктору. Однак, коли Ігор Сікорський ще навчався у Першій київській гімназії – найпрестижнішій у місті – гімназійні вчителі уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прізвище. Іван Олексійович Сікорський був відомим лікарем-психіатром, професором Університету Святого Володимира. За рік до трагічної загибелі Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексійович був одним з експертів зі сторони обвинувачення у справі Менделя Бейліса.

Як називати свідка обвинувачення, який не був очевидцем події? Свідок лихої слави? Якби Естер чула промову професора Сікорського у залі суду, вона могла б довго і натхненно критикувати її. Натомість із критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психіатрія» майже відразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психіатрів у повному складі підписалося під схожою за змістом резолюцією. Навесні 1913 року XII Всеросійський пироговський з’їзд лікарів ухвалив резолюцію проти експертизи Сікорського.

Микола Красовський, якого відсторонили від справи, холодно сказав йому:

– Чортівня. Я не знаю, може, всі професори психіатрії рано чи пізно стають схожими на своїх пацієнтів, чи то тимчасове затьмарення, або…

– Свідчення під тиском?

– Байдуже. Вони намагаються повісити убивство на невинувату людину.

У теплому затишку кімнати з каміном у будинку Тараса Адамовича Міра поставила запитання, яке змусило його пригадати діалог із Красовським.

– Чому ви впевнені у тому, що слідчі помиляються?

– Не впевнений. Просто маю деякі сумніви.

– То, може, варто…

– Залишити все як є і сподіватися, що поліція докопається до правди? Міро, я залюбки так і зробив би, якби вірив, що поліція поставила собі саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо іншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертів не долучили до справи, лише підтверджують спробу поліції…

– Я розумію.

– У цьому складність справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслідувати роками. Навіть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справі про вбивства шукати потрібно лише вбивцю. І добре, якщо його справді шукають, а не обирають з найбільш зручних варіантів.

Міра не відповіла, поставила на стіл біля Естер горщик із геранню, яку принесла із собою, аргументуючи тим, що квіти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кімнату, залишився вдоволений побаченим – герань освіжала спартанський інтер’єр.

Зараз він думав не про інтер’єри – колишній слідчий стояв біля свіжих могил, бачив краєчки темних трун у квітах, Міру у вуалі поруч з Яковом Менчицем. За кілька метрів від них – обличчя авіаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рівний ніс, насуплені густі брови, маленький прямокутник вусів. Зовсім молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…

– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив із ледь відчутним дотиком руки до його плеча. Він чув цей хриплуватий тембр раніше. Що ж, цього слід було очікувати. Не озираючись, він так само тихо відповів:

– Вітаю вас, пане Фогль.

Дійсний статський радник, заступник начальника розшукової частини Київської міської поліції Іван Арчибальдович Фогль, чоловік-монокль – бо ж із ним він ніколи не розлучався. Саме його ім’я Тарас Адамович побачив на теці, що її приніс Яків Менчиць.

– Він особисто веде розслідування? – запитав, розуміючи, Менчиць знає – питання риторичне.

– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радість побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокійним, – а оскільки це місце навряд чи призначене для таких почуттів, хотів би попросити вас… Не знаю навіть, як краще сказати.

Тарас Адамович скосив погляд у його бік. Фогль зморщив носа і мовив:

– У цьому місті, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишні слідчі теж уміли б зникати.

– Я прийшов…

– Я знаю, чого ви прийшли, – він зробив павзу і за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чіплятися до людей, які пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.

– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.

Його співрозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востаннє оглянув присутніх, побачив, як труни повільно почали опускати до ями. Струнка постать Міри, Менчиць – поряд із нею. За кілька кроків – ще одне знайоме обличчя, він уже бачив його раніше, на Куренівському аеродромі. Штабскапітан Горенко прийшов висловити співчуття рідним загиблого Олександра Курдашова? Сікорський – за два кроки від нього, певно, вони знайомі. Цікаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вірила свідкам.

І він рушив геть від юрми до брами Лук’янівського кладовища.

VII. Гатчинський інструктор

Якось у Варшаві Віра розповідала їй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цій історії наречена лишилася живою. Вона настільки тужила за коханим, що, врешті, вночі він прийшов до її домівки – кажуть мертві неспокійні, якщо за ними довго плакати. Віра говорила пошепки, у мерехтливому світлі свічки. Міра тремтіла від страху, але слухала.

Бідолашна наречена зраділа, що коханий – живий. Кинулася обіймати його, він пробув із нею до ранку, однак полишив саму на світанку, обіцяючи повернутися. Відтоді почав приходити до неї щовечора, а вранці зникати. Дівчина вже перестала плакати, лише марніла на очах.

Віра вміла приправляти історії моторошними подробицями. Шепотіла їй, що шкіра сердешної стала зовсім полотняною, а під її запалими очима залягли тіні, рідні почали не впізнавати її, а друзі – й узагалі сторонилися. Якось біля криниці їй зустрілася баба-ворожка, глипнула на дівчину недобрим оком і витягла з-під поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:

– До тебе ходить вночі не той, на кого ти чекаєш.

– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити із себе нещасна.

– Як прийде сьогодні – дай йому яблуко. Сама побачиш.

Міра не дихає – слухає сестру. І де Віра почула цю історію? Не сама ж вигадала? Оповідачка мовила далі:

– Уночі, коли наречений знову прийшов до її домівки, дівчина відчинила двері та обійняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дістала з кишені яблуко і простягнула його коханому. Однак у неї вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руці, впустила додолу.

Серце Міри калатає не у грудях – у вухах, здається, Віра теж чує ці глухі удари, тому робить промовисту павзу і далі вимовляє майже потойбічним голосом:

– Впіймала вона яблуко аж біля ніг і побачила, що у нареченого не ноги – копита.

Зараз, у денному світлі, історія видається дурним жартом. Міра сама не розуміє, навіщо згадала її тепер, біля трун князя Курдашова та його молодої дружини. Агата померла, отож нема кому плакати і непокоїти мертвого авіатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?

Бліді посірілі обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квіти. Вдень кладовище не лякає – хіба легкий серпанок смутку ганяють вітри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цікаво, який пам’ятник встановлять тут, біля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – білих лебедів, що сплелися шиями, силуети закоханих, які простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кінчиками пальців? Дівчина поворушила пальцями у муфті – перший холодний подих зими цього року, а вже відчувається знайоме поколювання – у Міри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Віра витягала тендітні пальці з муфти, ліпила сніжки у долонях та кидала їй. Певно, це щось на кшталт професійної деформації – балерини звикають не відчувати холод чи біль.

Пошукала очима колишнього слідчого – він попередив, що триматиметься осторонь. Хто всі ці люди? Родичі та друзі? Їх небагато, певно, всі знають одне одного. Як ведуть допити свідків на похороні? Тарас Адамович говоритиме з усіма відразу чи відкликатиме когось убік? Як увірватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?

Праворуч від священника стоїть невисокий худорлявий чоловік – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав їй, що пані Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.

– Ігор Cікорський – конструктор «Гранда», – прошепотів він їй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, біля дами у крислатому капелюсі. Тарас Адамович хотів із ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…

– Це той слідчий, який веде справу? – запитала Міра, крадькома вдивляючись в обличчя Сікорського. Здається, Менчиць їй відповів, але вона вже не чула його слів, бо за кілька кроків від дами у капелюсі та молодого авіаконструктора побачила знайоме обличчя.

– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.

– Так, він заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи він спокійно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслідування.

Дві труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсі просунула під вуаль руку з хустинкою. Віра краєм ока побачила, як до ями неквапом підійшов той, кого вона щойно впізнала – пілот із Куренівського аеродрому, штабскапітан Горенко. Здається, він також кинув жменю землі на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловік, який стояв праворуч від священника. Міра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.