Справа мертвого авіатора

– Теж на Куренівському аеродромі?

Рудий хитнув головою та коротко мовив:

– На іподромі.

Київський Сирецький іподром, або, як його називали містяни – Скакове поле, – раніше був частиною Сирецьких військових таборів. Величезний плац, що простягався до Бабиного Яру та хутора Нивки, був пусткою. Врешті 1906 року цю територію передали міській владі, яка й ініціювала створення іподрому Київської заохочувальної скакової спілки. Щоправда, не лише кінні змагання були основою програми нового місця для розваг киян. На іподромі розмістили спорядження для гри у футбол та занять із гімнастики. Двадцять першого квітня 1910 року із Сирецького скакового поля розпочав своє повітряне турне найвідоміший в імперії мотогонник, який став авіатором, – Сергій Уточкін.

Тарас Адамович примружив очі, замислився. Здавалося, він навіть у повітрі відчув терпкий аромат айвового варення. У квітні колишній слідчий зазвичай відкривав решту літніх та осінніх запасів у очікуванні нового сезону. Діставав із полиць у льоху найнеймовірніші знахідки – аґрусове чи вишневе, варення з пелюсток троянд або чорничне. Сусідські хлопчаки щедро намащували солодкою в’язкою сумішшю м’які скибки свіжоспеченого хліба, наминали з апетитом, встигаючи розповідати йому останні новини. У квітні того року всі чутки, що їх розносили прудконогі збирачі інформації, так чи інакше крутилися навколо однієї теми – літаків.

– Це така величезна коробка, – говорив білявий верткий хлопчак, який вже встиг вимастити обидві щоки чорницею, – ще й гуркоче…

– Була негода – перебиваючи його, голосно додав смаглявий хлопчик.

– Ет, яка різниця, у квітні завжди така погода!

– Було б чисте небо, він би літав довше! – не погоджувався його товариш.

– …На бензині, – поважно додав гімназист, який дивом прибився до босоногих хлопчаків, – ще й хмарки диму пускає!

Тарас Адамович гладив довгий вус та усміхався, слухаючи обурливі вигуки голосних промовців, інколи щось запитував. Вони залюбки розповідали йому, намагаючись перекричати один одного, адже кожен вважав, що саме він запам’ятав найголовніші подробиці.

– А сам він такий…

– Рудий! – вигукнув смаглявий хлопчина і хитро примружив оченята.

– І чоботи… такі жовті з тупими носаками…

– І капелюх, – гімназист пошукав очима схожий предмет і радісно вигукнув, вказавши кудись ліворуч: – Ось точнісінько, як у вас! – і шість пар вражених очиць подивилися у напрямку його вказівного пальця.

– Не такий, – заперечив смаглявець.

– Менший. Це ж бриль, а у пана авіатора… – білявий хлопчик змовк на півслові та поглянув на Тараса Адамовича.

– Канотьє, – підказав колишній слідчий.

Хлопчаки кліпали очима та здивовано переглядалися.

– Не зважайте, – махнув рукою Тарас Адамович. – То що, коробка літала?

– Так! – відповів йому хор голосів, який за секунду знов розпався на репліки.

– Отак – вжжжж!

– А потім бах!

– Коні заіржали і нумо задкувати!

– А бричка пана аптекаря таки перекинулася – дурна коняка злякалася, – засміявся білявий Юрась.

Гімназист додав:

– А потім він катав пасажирів.

Після цієї репліки запанувала тиша. Тарас Адамович обвів поглядом похнюплену зграйку, намагаючись стримати усмішку. Здогадатися, що їх не було серед пасажирів авіатора Сергія Уточкіна, нескладно.

– Катав усіляких дівиць, – сумно зронив Юрась.

– Багато людей було? – запитав Тарас Адамович, намагаючись відволікти їх від болючої теми.

Хлопчаки знов заторохтіли навперебій. Багато, тисяч двадцять. А може, й навіть п’ятдесят. Чого ж він не пішов? І справді, чого не пішов… Кажуть, Петро Нестеров уперше побачив літак на одному з авіашоу Уточкіна.

– За місяць після виступу Сергія Уточкіна, двадцять третього травня, у небо над іподромом на літаку власної конструкції піднявся професор Київського політехнічного інституту князь Олександр Курдашов, – мовив Георгій Рудий, вриваючись у спогади Тараса Адамовича.

То був перший політ на літаку, збудованому в імперії, адже бензиновою коробкою Уточкіна, що лякала візницьких коней на Скаковому полі, був французький «Фарман».

Отже, три дні тому на борту літака «Гранд» загинув перший авіаконструктор імперії.

– Що кажуть в поліції? – поцікавився колишній слідчий.

– Що саме ти хочеш почути?

– Це не справа зниклої балерини, яку поліція не надто прагнула розшукувати. Уже мали б розпочати розслідування, відправляти телеграми з найменшими подробицями до Петрограда, рити землю в усіх напрямках на аеродромі.

– Розслідування майже завершене.

– Як?

– Тарасе Адамовичу, не хочу переповідати інформацію з третіх рук. Скажу одне: справу ведуть до фіналу, є підозрюваний.

Колишній слідчий уважно подивився на Рудого.

– Ти не віриш у його винуватість?

– Докази не на його користь. Але так – не вірю.

– Навіщо тобі це?

– Зараз це не має значення. Важливіше – навіщо це тобі, чи не так? – він звичним рухом знов зіставив чарки на столі, – я не наполягаю, щоб ти узявся за розслідування.

– Я візьмуся. Ти знав це відразу.

Господар мовчки наповнив чарки. Не зводячи погляд на співрозмовника, перехилив свою, поставив на місце та, поглянувши кудись убік, мовив:

– Князя і його дружину отруїли. Сліди отрути виявлено у келихах з-під шампанського, яке вони пили в літаку.

– А у пляшці?

– Ні, лише у келихах.

– Хто…

– Гатчинський інструктор, молодший унтерофіцер Дем’ян Осипов відкоркував пляшку і налив їм шампанське у келихи. Його заарештовано.

Господар підвівся, зробив кілька кроків та відчинив дверцята шафи. Тарас Адамович краєм ока помітив акуратні стоси паперів, сірі спинки тек. Рудий витяг одну з тек, повернувся до столу та, не розгортаючи, простягнув її гостю.

– Тут подробиці, які мені вдалося дістати. Те, що має поліція – імена і відомості про людей, які були в літаку, кілька версій і фото. Не думаю, що ця інформація аж надто допоможе тобі, але принаймні простіше буде почати розслідування.

Тарас Адамович поклав руку на теку та поглянув на колишнього колегу.

– Якщо князя та його молоду дружину хотіли вбити, навіщо використовувати отруту?..

– Хороше запитання! Авіакатастрофа видавалася б переконливішою, до того ж розслідувати її складніше. Знаєш скільки моторів у «Гранда»?

– Чотири. Ти говорив.

– А знаєш чому?

– Уявлення не маю.

– Колись Ігор Сікорський мало не загинув, випробовуючи свій літак, – мотор раптово припинив працювати. Йому дивом вдалося сісти, а коли він поліз копирсатися у нутрощах апарата, щоб виявити причину аварії, то побачив, що в мотор забився комар. Комар, Тарасе Адамовичу! Відтоді авіаконструктор вирішив, що літак повинен мати резервний мотор, а краще – кілька. А на борту, окрім пілота, мусить бути ще кілька осіб, які зможуть ремонтувати літак під час польоту.

Тарас Адамович скосив погляд у бік давнього друга та промовив:

– Не думав, що ти настільки заглибився в авіаконструювання.

Рудий не відповів.

– Отже, чотирьох комарів для «Гранда» виявилося знайти важче, ніж отруту?

– Це тобі й доведеться з’ясувати.

Теку колишній слідчий розшукової частини Київської міської поліції розгорнув уже вдома. У кімнаті, де на столі стояла стара друкарська машинка, яку він звав Естер, та чашка чаю із м’ятою, скупого світла зимового сонця ледь вистачало, щоб розбирати не надто каліграфічні почерки слідчих. Тарас Адамович гортав сторінки, зрідка підводив голову, вирівнював спину, розминав плечі. Протоколи, записки свідчення. Те, що він думав, більше ніколи не побачать стіни цього будинку.

Стіл біля вікна вкрито зеленим сукном, на столі – Естер. Її клавіші будить Міра легкими доторками своїх тонких музичних пальців. Її сестра, Віра, теж говорила:

– Пальці піаністки. – І усміхалась, виводячи з другої лінії коня. Дивилася не на суперника – на чорно-білі клітинки шахівниці.

Тарас Адамович тримав слово – навчав сестру секретарки грати в шахи. Віра завжди починала з коней. Колишній слідчий жартував, мовляв, її дебюти – бальзам на душу кавалериста на війні.

– Ви говорили, кавалерію використовують щоразу менше?

– Я вас дезінформував. Просто кавалерія стала іншою. Солдати пересіли на залізних коней з крилами. Але я не радив би вам, Віро, застрибувати конем у кільце моїх фігур. Боюся, з цієї мертвої петлі йому не вдасться вийти живим.

– У мене є ще один.

Тарас Адамович здивовано звів ліву брову.

– Хіба ж не ви звинувачували мене у жорстокості, коли я розмінював коня?

– «Жертв на війні не уникнути» – так ви сказали тоді?

Він хитнув головою та пробурмотів:

– Деякі жертви можуть обійтися надто дорого.

І, перегортаючи сторінку із сірої теки Георгія Рудого, колишній слідчий вів слона до розгубленого короля балерини та гонив думки про абсурдність смерті авіаконструктора в небі над Києвом.

III. Белерофонт і монгольф’єри

Куренівський аеродром простягся вздовж і вшир, здіймаючи край поля три поверхи ангарів, що в них конструювали літаки Київського повітроплавального товариства. Куренівські луки на правому березі ріки Почайни привабили місцевих мрійників, які починали будувати літальні апарати, хто де міг – Ігор Сікорський, наприклад, перші моделі збирав у сараї у дворі батьківського дому по вулиці Великій Підвальній, 15. Його одногрупник із політехнічного інституту теж намагався не пасти задніх і сконструював кілька власних моделей. Мотори використовували закордонні, літаки ж робили з вітчизняного матеріалу – спеціально висушених високоякісних порід деревини. Коли постало питання, де випробовувати сконструйовані моделі, товариш Сікорського лише усміхнувся.

– Нам потрібен аеродром, – упевнено заявив він.

– Уточкін літав над іподромом, – зауважив Сікорський.

– Так. І тільки гожого дня. Аби створити щось, що допоможе нам перекреслити оцю рабську залежність від кількох хмаринок у небі, нам потрібен аеродром.

У вересні 1911 року новий аеродром на Куренівських луках було офіційно відкрито. Окрім ангарів на ньому розмістилися трибуни для глядачів, буфет, погріб для пального та сигнальна щогла Київського повітроплавального товариства. Одногрупником Ігоря Сікорського був Федір Терещенко, на кошти якого і було відкрито новий аеродром.

Міра здригнулася, коли візник проминав білі стіни старовинної церкви. Одна з найдавніших у місті – Кирилівська, що розташована на території однойменної психіатричної лікарні. Звідси кількасот метрів до аеродрому. Чому вона напросилася поїхати з Тарасом Адамовичем?

Колишній слідчий сидів навпроти, інколи позирав на неї, однак розмову не починав. Візник підганяв коня. Знайомий маршрут – дівчина відмахнулась від спогадів, що холодними пальцями торкнули шию. А могла б лишитися в затишному будиночку посеред яблуневого саду та, попиваючи чай, друкувати свідчення очевидців із розповідей Тараса Адамовича. Однак щось на споді його очей, схоже на тривогу чи серпанок смутку, змусило її безапеляційно сказати колишньому слідчому:

– Я поїду з вами!

– Не варто. Ми можемо зустрітися пополудні, я все розповім.

– Дарма згаємо час. Я поїду, занотую свідчення, вам не потрібно буде потім переповідати мені все почуте.

– Міро, ми поїдемо…

– Знаю, на Куренівку. Туди, де він тримав мою сестру. Все гаразд.

Тарас Адамович уважно подивився на неї і несподівано для себе погодився. Хтозна, що саме переконало його у непохитності її рішення. Тонкі стиснуті губи, металевий відблиск блакитних очей? Аеродром пустував – Рудий попередив, що там вони знайдуть хіба кілька апаратів, які навряд чи літають, і, можливо, аероплани, що тимчасово зупинилися у Києві, аби екіпаж відпочив перед відльотом на фронт у напрямку ризького аеродрому. Ескадра повітряних кораблів розмістилася під Вінницею – туди летіли чотиримоторні «Муромці» Ігоря Сікорського, сам конструктор теж перебував на вінницькому аеродромі. Кого ж їм опитувати тут, на Куренівці?

– А де ми знайдемо пілотів, які керували «Грандом»? – запитала Міра.

– Маємо їхні свідчення, хоч і доволі скупі, – він постукав рукою по чорній валізці.

Міра вже звикла до його злегка згорбленої постаті у капелюсі з валізкою у руці. З цією чорною валізкою колишній слідчий не розлучався, коли вирушав із дому у справах розслідування. Вона могла б упізнати його, певно, й серед юрми на Софійській площі, що зустрічала Імператора кілька тижнів тому.

– То вони не на аеродромі?

– Навряд чи.

Він уважно подивився на неї.

– Міро, вам доводилося раніше бачити авіаторів?

Дівчина усміхнулася, кинула задумливий погляд на узбіччя. Дрожки неслися вперед, змішуючи з багнюкою сніг, і від того ставало сумно.

– Так. У Варшаві, ще на початку війни. Загін авіаторів розмістився тоді у готелі «Бристоль», а галасу від них було на все місто. Загін жартома так і називали – «бристольським».

Тарас Адамович звів брову.

– Не німці, – відповіла вона, – союзники. А чому ви спитали про авіаторів?

– Розумієте, Міро, останнім часом я помічаю, що беруся за вкрай дивні для моєї професії справи. Слідчий так чи інакше зустрічається з досить різними людьми. Але я не міг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет і спілкувався з балеринами, окрім того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…

– Ви ніколи не спілкувалися з пілотами?

Тарас Адамович лише розвів руками, а його секретарка сховала усмішку в кутиках вуст. Колишній слідчий мовив далі:

– Що відчувають люди, які злітають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – він насупив брови. – Я прочитав свідчення, які мені передав Георгій Михайлович Рудий. Усі вони – поверхові, скупі, майже формальні. А проте слідчі спілкувалися з людьми, які щодня дивляться в обличчя смерті, сідаючи у кабіну.

– Не всі пілоти здійснюють вильоти щодня, тим паче бойові.

Він зацікавлено поглянув на неї. Дівчина бадьоро мовила далі:

– Так, ми спілкувалися час від часу з пілотами – врешті, тітка живе неподалік «Бристоля», а у будинку її знайомої нерідко організовували «музичні вечори». Віру кликали грати на фортепіано. «Бристольський загін» був на тих вечорах ледь не в повному складі.

– Що ж, тоді я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усміхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на мої помилки!

– Ваша інтуїція допоможе їх оминути, – ледь помітно схилила вона голову.

– Тобто?

– Пам’ятаєте, ви говорили Вірі, що кавалеристи просто пересіли на інших коней – залізних, із крилами? Так, один із пілотів розповідав нам, що сам – колишній кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, які перейшли в авіацію, простіше за інших, мовляв, схожі принципи керування вуздечкою та шенкелями.

– Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справді, пересіли, – пробурмотів він кудись убік, обмірковуючи почуте.

Міра кивнула та додала:

– Віра тоді сміялася і говорила, що польська кавалерія завжди була крилатою.

Візник зупинив коня біля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мірі руку, окинув поглядом рівні ряди ангарів. Незайманий сніг вкривав дахи споруд і лавки трибун. Колишній слідчий і дівчина рушили в бік будівель, які видавалися покинутими.

– А якщо ми тут нікого не знайдемо?

– Про одну зустріч я домовився, – заспокоїв свою секретарку Тарас Адамович, – товариш нашого підозрюваного погодився поспілкуватися. І що найвагоміше – він був на борту літака, коли сталося вбивство.

Дивно, що з мосьє Лефевром вони досить недовго говорили про літаки – француз завжди із захопленням відгукувався на будь-яку згадку про авіацію. Чи то він не хотів писати, чи то його нормандський шаховий партнер відчував холод від листів, коли торкався історій про підкорювачів неба. Мосьє Лефевр міг писати про Адольфа Селестена Пегу, який був родом із містечка Монферра, що на півдні Франції. Пегу воював у африканському полку легкої кавалерії, потім, після хвороби й одужання, потрапив до 12-го гусарського полку. Мосьє Лефевр старанно оповідав усі подробиці з життя Пегу, радше – переповідав те, що читав у газетах. Адже відтоді, як авіатор почав крутити в небі над Парижем мертві петлі, газети не стомлювалися писати про нього, порівнюючи з Белерофонтом – першим вершником на крилатому коні. Мосьє Лефевр писав, що жаданий brevet de pilote Пегу отримав особливого дня – 13 лютого 1913 року. Хтозна, можливо, дві тринадцятки стали фатальними для француза? Дивний пілот із хворобливим кольором обличчя з дикої та, як вважали французи, – нелітаючої країни випередив його, виконавши мертву петлю над Куренівським аеродромом.

Землі, що лежали на схід від Царства Польського, недарма вважали територією, вільною від польотів. Ще за часів Катерини ІІ на будь-які спроби подолати земне тяжіння тут дивилися в кращому разі як на розвагу чи дешевий ярмарковий балаган. У той час, як над Парижем літали монгольф’єри – перші аеростати, – з-під пера Катерини виходили укази про заборону будь-яких повітряних об’єктів, які могли спричинити занепокоєння або пожежі у містах. Так чи інакше, прогрес докотився і сюди: врешті, аеростати було вирішено використовувати у військових цілях – спочатку як пункти для спостереження за силами супротивника. Однак поки так чи інакше налагодилося виробництво аеростатів та почалася підготовка кадрів, Імперія встигла програти Кримську, а потім – і війну на Далекому Сході. У 1910 році Перший східносибірський повітроплавальний батальйон було розформовано. На його базі майже відразу створили 7-му повітроплавальну роту, яку розмістили у Києві. І хоч аеростати і закріплялися за артилерійськими полками, морально застаріти вони встигли у короткі міжвоєнні канікули – чи то відразу після Кримської війни, чи то незабаром після Російсько-японської. На аеростатах тепер каталися хіба що рожевощокі міські панянки, які, однак, могли повихвалятися неабиякими успіхами у здійсненні розвідки і збиранні інформації, що її потім поширювали у вигляді пліток. Київські ж авантюристи з повітроплавального товариства в ті часи мріяли про керовані літальні апарати – і вже починали їх будувати.

Ігор Сікорський здійняв у повітря літак власної конструкції навесні 1910 року. І це також була історія про те, як один фантазер випередив іншого: нині покійний Олександр Курдашов злетів на власному аероплані за шість днів до Сікорського.

– Можливо, якби він почав із конструювання літаків, його навряд чи хтось випередив би, – зауважив Рудий, коли оповідав йому, Тарасу Адамовичу, подробиці справи, – однак Сікорський спочатку взявся за конструювання машин із гвинтами – вони мали б злітати вертикально, без розгону, але здійняти їх у повітря з пілотом йому не вдалося. Тільки після двох невдач він почав конструювати літаки.

Міра невпевнено роззиралася увсібіч. На тлі височенного ангара вона здавалася вразливою, схожою на тендітного метелика, що загубився серед зимового поля. Тарас Адамович підійшов до неї, однак не встиг нічого сказати – двері ангара рипнули…

– Ви, певно, Тарас Адамович Галушко? – пролунало з прочинених дверей. Міра подалася на крок уперед, колишній слідчий залишився на місці. З вузького проходу визирнула голова і за мить сховалася. Міра здивовано озирнулася на Тараса Адамовича.

– Прошу! – знову пролунало з ангара.

Тарас Адамович натиснув на двері, збільшуючи прохід, ступив усередину та жестом запросив дівчину слідувати за ним.

«Ти не захочеш відмовитися від справи, коли дізнаєшся подробиці» – пригадав він нещодавні слова Георгія Рудого.

Скільки років Тарас Адамович відмовлявся слухати новини про успіхи в небі? Холодно відповідав на листи мосьє Лефевра, відмовчувався, коли той запитував про київських авіаторів? Ігнорував приїзди відомих пілотів до Києва? Щонайменше – п’ятнадцять. Відтоді, як побував на фестивалі повітряних куль на Сирецькому іподромі. Болючі спогади. Не варто думати про це зараз.

– Ви й справді ніколи не бачили авіаторів? – майже пошепки промовила Міра.

– Живих – ніколи, – відповів їй Тарас Адамович, якого службовий обов’язок змусив бути на похороні Петра Нестерова. То оця голова зі скуйовдженим волоссям, що визирала з ангара, незграбна постать і різкі помахи рук, що були вимащені у щось чорне, – належать першому авіатору, якого він побачив у своєму житті?

Чоловік озирнувся на гостей.

– Добридень! – сказав він низьким хриплуватим голосом.

На вигляд пілоту не більше ніж двадцять сім років. Він був у формі та шинелі, недбало накинутій на плечі. Смагляве обличчя, грубі риси, важке підборіддя. Міра мимохідь ковзнула поглядом уздовж стіни ангара, питально подивилася на пілота. За його спиною височів літак. Перш ніж Тарас Адамович подумки встиг оцінити габарити і відповісти на вітання, авіатор відрекомендувався:

– Поручик Рахлін.

– Тарас Адамович Галушко, слідчий у відставці. Моя секретарка – панна Томашевич.

Офіційну частину завершено. Міра замислилася. Про що запитуватиме колишній слідчий у поручика? Наскільки відвертим буде авіатор? Коли їй діставати нотатник – зараз чи потім, коли Тарас Адамович розпочне допит свідка? А якщо допит уже розпочато? Вона перевела погляд із поручика на слідчого.

– Це і є той літак, що здійснив переліт із Петрограда до Києва?

– Якщо маєте на увазі переліт другого грудня – так.

– Чи були до того на ньому ще якісь перельоти?

– Час від часу траплялися. Власне, на рахунку літака, який вас зацікавить, щонайменше шість таких перельотів, один із них – рекордний, з Києва до тоді ще Петербурга за тринадцять годин.

– О, справді?

– Так, я був мотористом на цьому літаку, коли він ставив рекорд. Але ж вас цікавить інше…

– Ми залюбки послухали б історію про рекорд, якщо, звісно, ви маєте настрій розповісти.

Як виявилося за кілька хвилин, настрій розповідати історії поручик Рахлін мав завжди. Він запросив їх у каюту-кабіну літака і навіть почастував кавою. Міра здивовано роззиралася навсібіч, Тарас Адамович уважно вивчав співрозмовника.

Схожий сніданок – гарячу каву і бутерброди четвірка авіаторів організувала собі точнісінько у цій каюті два роки тому, у червні 1914-го. Снідали вони, пролітаючи над Вітебськом, та насмішкувато поглядали на юрбу, що зібралася внизу. Тоді екіпаж літака скинув униз невелику трубку з прив’язаним до неї довгим шматком тканини. У трубці – телеграми з борту літака та кошти на їхню відправку. Як потім з’ясувалося, телеграми з Вітебська таки відправили до Києва…

– Вилетіли з Петрограда близько першої ночі – завдяки білим ночам. Погода була безвітряною, лише, спускаючись в Орші, літак потрапив у смугу повітряних течій, була вже дев’ята ранку, очікувався спекотний і задушний день. Літак кидало навсібіч, але посадка в Орші виявилася вдалою, – розпочав їхній перший свідок та мовив далі:

– Усі розпитували, куди ми летимо і як змогли здійняти у повітря такий велетень. Купа людей, квіти… Ми мусили поспішати – накачати у баки шістдесят п’ять пудів бензину – це не жарт. Сікорський оглядав поле, з якого мали злітати, і воно його не тішило. Вузька смуга – п’ятдесят кроків у ширину і чотириста – в довжину, а далі – урвище і хвилі річки! А проте, він вирішив, що ми зможемо злетіти, і лихий поплутав нас усіх погодитися. Далі маршрут пролягав над лісами й озерами, а отже, слід очікувати на потужні повітряні течії. Розігнали літак і відірвалися від землі над самим урвищем – досі пам’ятаю, – він усміхнувся, ковтнув кави.

– Мали б прилетіти до Києва до опівночі, – мовив далі він, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.

– І що далі? – збентежено запитала Міра, перш ніж Тарас Адамович встиг утрутитися.

– Подалися з вогнегасниками на крило, – відповів пілот.

– Але як?

– Є вихід із кабіни на крило – якраз для таких випадків. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публіку – в Києві ми літали над аеродромом, стоячи на крилі.

– Як щодо екскурсії на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки літак на землі.

– Хтозна, – усміхнувся авіатор, – з літаками неможливо передбачити, що безпечно, а що ні.

Але пілот провів гостей до вузького виходу з кабіни, що вів на нижні крила апарата.

– Саме ці виходи і дають пілотам доступ до моторів. Літак конструювали таким чином, щоб пілоти могли лагодити його під час польоту. З одномоторними монопланами чи біпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрісники з легкої авіації верзуть нісенітниці про «Гранд» і «Муромців» Сікорського.

– Заздрісники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш ніж звідкись знизу пролунав зляканий дівочий зойк.

Поручик і слідчий озирнулися у бік кабіни, де мала стояти Міра, й остовпіли – дівчини на крилі не було.

– Зі мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Міри звідкись з-під черева літака. Тарас Адамович зітхнув із полегкістю, відганяючи думку про те, чи часто падав зі свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому літати.