Справа мертвого авіатора

IV. Агата

Лишень п’ять сантиметрів підбору, м’які чобітки з козячої шкіри. Міра з Вірою шили їх на замовлення у похмурого неговіркого шевця, який приховував майстерню на Паньківській за скошеною, майже непомітною вивіскою. Віра не хотіла жодних прикрас, ніякого оздоблення.

– Лише квітковий орнамент на підборі, – запевняла вона.

– І все? – запитав швець, насупивши чорні густі брови.

– І все. Має бути вишукано і лаконічно.

У відповідь майстер бурмотів щось на кшталт:

– Ліпше прикрасити носак чобітка – його хоч зрідка видно з-під сукні.

– Можливо, але я хочу орнамент на підборі! – пропалений безапеляційним поглядом Віри, швець капітулював.

Пошиті на замовлення, ці чобітки були найзручнішим взуттям, яке коли-небудь носила Міра. Лишень найзручніше Мірине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом літака. Але диво – вона не впала на землю! Міра дивилася на носаки своїх чобіток і думала, може, й справді їх треба було прикрасити, намагаючись відволіктися від запитання, що лунало в голові: «Хто мене впіймав?».

Краєм ока поглянула вниз, зауважила ремінець від годинника на зап’ясті чиєїсь руки. Ще один пілот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловік не опустив її на землю. Відійшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоїтися.

– Дякую, – проказала, розглядаючи несподіваного рятівника. Він був у шкірянці, обличчя – в тіні. Високий. Міра відчула, як десь із рівня мережива, схованого під хутряним коміром пальтечка, повільними хвилями почало підійматися роздратування. Чого він мовчить? Що він тут робить? Сховався у тіні, але пропалює поглядом. Схотілося розвернутися і піти, вийти назовні, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч із незнайомцем, який викликав не найкращі емоції. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилі?

– Прошу, – відповів чоловік після павзи, що, здається, тривала кілька десятиріч.

– Ви – теж пілот?

– Чому «теж»?

– Як поручик Рахлін.

– Сподіваюсь, кращий. Це він зіштовхнув вас униз?

– Ні!

– То ви стрибнули самі? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки літак здійметься у повітря…

– Ще кілька таких зауважень і я справді мріятиму про самогубство, – відрізала вона.

– Кращий? Хіба у вихвалянні, – пролунало згори.

Міра озирнулася і зауважила поручика та колишнього слідчого на крилі. Рахлін легко зістрибнув униз, Тарас Адамович повторив його трюк повільніше, притримуючись рукою за крило.

– Сподіваюсь, з вами все гаразд, Міро? – запитав колишній слідчий. Вона ствердно кивнула.

– Штабскапітан Горенко, – відрекомендувався незнайомець, вийшовши з-під тіні крила та усміхнувся.

– Ви теж нещодавно літали на «Гранді», штабскапітане? – запитав Тарас Адамович, і, не чекаючи на відповідь, назвав своє ім’я, а потім представив Міру.

– Радий знайомству, панно Томашевич, – усмішка на його обличчі видавалася щирою, але продовжувала дратувати. Чимсь невловимо схожий на Назимова – її сестрі подобалися такі типи: з пронизливими темними очима й флером іронічної брутальності. Надто правильні риси обличчя, жодних непевних ліній, як у Рахліна. Мабуть, колишній кавалерист, який тепер керує літаком, наче конем. Він точно не впав би з крила. Але й Віра б не впала – зависла б на краєчку, як метелик, і спурхнула б униз – граційніше, аніж поручик Рахлін, значно швидше, ніж колишній слідчий Галушко. Міра відмахнулася від своїх думок, прислухаючись до відповіді Горенка.

– Літав. На sister-ship цього літака. А потім і на інших моделях – «Муромцях». Але пана колишнього слідчого, певно, цікавить останній сумнозвісний політ «Гранда»?

– Поза сумнівом.

– Мене не було на борту. Про переліт із Петрограда вам краще розпитати поручика. Якщо мені більше нема кого тут ловити, – він зробив павзу, ледь схиливши голову в бік Міри, – з вашого дозволу, я піду, – і він рушив до виходу з ангара.

– Не зважайте, – звернувся до них поручик, – Горенко з Курдашовим були давніми друзями. Штабскапітан… може бути різким, якщо з ним говорити про цей політ.

– А де був штабскапітан, коли його друг летів із Петрограда? – холодно запитала Міра.

– Тут, на аеродромі, – почулося з боку виходу, і двері ангара грюкнули, щільно зачинившись.

– Повернімося у літак? – запропонував поручик.

Нотатник Міра дістала вже в кабіні. Швидко занотувала кілька подробиць про зліт, набір висоти і погодні умови, підкреслила імена тих, хто був на борту. Акуратно вивела ім’я молодої дружини князя Курдашова, замислилась. Її ім’я застигало на вустах терпким присмаком охолодженого червоного вина – Агата.

Князь Олександр Курдашов виявився нащадком шляхетного дворянського роду, що походив від татарських ханів Біхана та Саїд-Ахмета. Генерал-майор Микола Курдашов був героєм війни 1812 року, учасником Бородинської битви, близьким другом фельдмаршала Кутузова. Брат генерал-майора, Сергій Курдашов, був камергером імператорського двору, київським губернатором. У родині сина останнього, Сергія Сергійовича Курдашова, статського радника, і народився Олександр Сергійович Курдашов. Молодий князь закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення, працював інженером на залізничній лінії від Тифлісу до Карсу, здобув чин титулярного радника, на його ж прохання був відряджений як викладач до Київського політехнічного інституту. Саме у Києві він сконструював ферменний біплан, що важив 320 кілограмів із мотором «Анзані» потужністю 35 кінських сил. Біплан мав переднє кермо висоти, кермо керування і хвостове оперення-стабілізатор. Каркас біплана являв собою конструкцію з дерев’яних рейок, які інженер Курдашов обтягнув прогумованим полотном.

Двадцять третього травня 1910 року літак перевезли від хімічного корпусу інституту на Сирецький іподром. Того ж дня у присутності членів Київського товариства повітроплавання та численних репортерів князь Курдашов здійняв біплан у повітря. Він пролетів на своєму творінні лише кілька десятків метрів, але став першим авіаконструктором імперії. Звістка про намір нащадка давнього і шляхетного роду, талановитого інженера, одружитися з юною дівицею без імені та статків – модисткою Агатою Дашук вразила і Київ, і Петроград не менше, ніж його політ шість років тому.

– Що ви можете сказати про молоду дружину? – запитав Тарас Адамович.

– Що сказати. Красуня – безперечно, але… Не дарма заздрісниці сичали їй у спину.

– Назвете їхні імена?

– Навряд чи. Я просто кажу про атмосферу…

– Ви сказали «але».

– Але з такими не одружуються. Принаймні не нащадки роду Курдашових.

Міра поставила крапку та звела очі на свідка.

– Чому вони летіли до Києва? – далі поцікавився Тарас Адамович. – Навіщо цей переліт?

– Агата хотіла цього перельоту. Вона з Києва і не бажала лишатися у холодному Петрограді, доки її чоловік перебуватиме на фронті. Зважаючи на те, що родина Курдашова була шокована мезальянсом, її неважко зрозуміти. Курдашов із Києва відразу мав летіти до Вінниці – Ескадра там. Нам дали невеличку відпустку на честь його одруження.

– Напередодні вильоту з Петрограда ви не помітили нічого дивного?

– Ніби ні. Курдашов із молодою дружиною дещо спізнилися на аеродром. Він заніс її у літак на руках, Остапчук – моторист, фотографував. Ми допомогли з валізами і скринею з посагом – дивна малоросійська традиція могла коштувати мені пальця на нозі, коли бісів Прусіс – перший пілот – впустив свій край скрині. Злетіли швидко і без пригод.

– Що було далі? – запитав Тарас Адамович.

– Зробили кілька кіл над містом на висоті чотириста метрів – Прусіс сказав, що Курдашов хотів вразити Агату краєвидами. Це потребує уваги. Пілоти одномоторних монопланів і біпланів не наважуються літати над містом так низько – у разі зупинки мотора та вимушеної посадки в таких умовах пілот, найчастіше, гине. Я стежив за курсом, Прусіс вів літак. Остапчук перевіряв мотори. Коли я йшов у кабіну, Агата сиділа в салоні біля вікна та усміхнулася.

– А що робив під час польоту молодший унтерофіцер Осипов?

– Складно відповісти. Слідчі вже допитували мене. Я не бачив його, допоки не зустрів у салоні з пляшкою шампанського. Він повідомив, що пані Курдашова оголосила, що не питиме чаю в небі.

Колишній слідчий не запитував. Чекав на продовження історії. Пілот фатального перельоту додав:

– Зробили посадку в Орші. Наповнили баки.

– А молодята? – уточнив Тарас Адамович.

– Агата поскаржилася на погане самопочуття, запитала, чи не буває в авіаторів морської хвороби? Молодята лишилися в окремій кімнатці, – він кивнув у бік дверей, – і не виходили майже весь політ.

Слідчий Галушко та його секретарка не виявили нічого особливого у тій кімнатці; вони ще раз оглянули кабіну літака та вийшли назовні. Загубитися на літаку складно. А сховатися і підмішати отруту в келихи? Відволікти увагу жертв? І навіщо?

– То ви знайшли тіла?..

– Тут, у салоні, за годину після злету з аеродрому в Орші. Осипов стежив за мотором. Я мав невелику перерву, увійшов до тієї кімнатки. Курдашов спав на канапі, його обличчя було прикрите газетою. Але оскільки Агата лежала на підлозі, я зрозумів, що щось трапилося. Покликав Остапчука. Поруч молодят знайшли келихи. Пляшка шампанського стояла на столику. Ми… – він подивився на Тараса Адамовича, – намагалися привести їх до тями, я ледь не розлив на обличчя дівчини нашатир.

– Коли ви зрозуміли, що вони мертві?

– Курдашов був холодний – я ледь торкнув руку. Потім ми увійшли у смугу хмар над містом, нас кидало. Остапчук кричав, що спочатку нам потрібно сісти, потім кликати лікарів, я пішов вирівнювати курс. Агата була тепла, вона була ще жива. Мусила бути, – застиглим поглядом він втупився у двері до кабіни пілотів.

– А що Осипов?

– Його трусило. Він говорив, що цього не може бути, кидався до Агати. Ми всі добре знали – раніше він був закоханий в неї, здається, вони навіть збиралися побратися, але потім Агата познайомилася з Курдашовим.

– То в поліції вважають, що це помста залицяльника-невдахи? – запитала Міра.

– Я не знаю, що там вважають в поліції.

– Але ж ви знаєте, що Осипова заарештували? – запитав Тарас Адамович.

– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме він.

– То у шампанському справді була отрута? – поцікавилася Міра, озирнувшись на Тараса Адамовича.

– У келихах, не у пляшці. Ми маємо деякі матеріали слідства, – пояснив він поручику.

– Чому ж тоді ви не маєте моїх свідчень? Я все це вже розповідав поліції.

– Маємо. Але повторна розмова зі свідком – завжди корисна. З’являються нові подробиці.

– Наприклад?

– Я, звичайно, розумію, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але мені здається дивним, що люди в літаку час від часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сиділи у кімнатці?

– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотіла його тут бачити.

– Чому ж він був на борту?

– Курдашов запросив… здається.

Слідчий задумливо погладив вуса та запитав:

– Скільки часу ви ще перебуватимете у Києві, поручику?

– Похорон завтра, на Лук’янівському кладовищі. Має приїхати і Сікорський.

– Справді? – скосив зацікавлений погляд у бік Рахліна Тарас Адамович.

– Ми мали повернутися до Вінниці дванадцятого грудня.

– А якщо вас викличуть у суд?

Рахлін здивовано поглянув на колишнього слідчого.

– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хіба що Сікорський привезе документи, які дозволять нам затриматися у Києві.

Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв і дивився їм услід, здається й тоді, коли вони сідали у дрожки, візник яких, певно, стомився на них чекати.

Міра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахліна біля ангара. Відігнала думку про другого пілота Куренівського аеродрому, який, певно, ховається у тіні якогось літака. І чого він нишпорив біля «Гранда»? Хотів почути, як вони опитуватимуть свідка?

– Що скажете, Міро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренівський аеродром лишився далеко позаду.

– Здається, Рахліна вразило це вбивство більше, ніж смерті на фронті. Хоча ми не знаємо, що він бачив на війні.

– Ми не знаємо, що він бачив і під час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.

– Гадаєте, він щось приховує?

– Ні, навпаки. Він розповів нам навіть більше, ніж слідчим із поліції.

– Це ви розговорили його, – усміхнулась дівчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекордні перельоти на початку війни, які не стосуються справи.

Колишній слідчий відповів на усмішку, примружив лукаві очі.

– Люди охочіше розповідають про досягнення, аніж про дивні і незрозумілі події, свідками яких стали. А от після кількох історій з ними варто говорити про подробиці справи. Однак у його свідченнях забагато білих плям, які ми з вами спробуємо заповнити інформацією.

– Отже, він таки щось приховує!

– Ні, думаю, він розповів усе, що знав. Оскільки Рахлін був зосереджений на прокладанні курсу, то не надто уважно спостерігав за тим, що відбувалося у салоні літака. Тому його розповідь нагадує перелік усіх об’єктів, що потрапляли в поле зору під час польоту. Він звітував про все, на що дивився…

Міра не переривала, хоч і розуміла, куди хилить колишній слідчий.

– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – підтвердив її здогад реплікою Тарас Адамович, – ми замало знаємо, щоб робити бодай якісь висновки. Сподіваюсь, вже сьогодні або завтра наш давній знайомий потішить нас більш детальними висновками експертів, що допоможе просунутися у справі.

– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Міра.

– Ще ні, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотів би він завітати на яблучний пиріг? Якось, при нагоді – усміхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрічатиметесь із сестрою біля Опери – тоді можна було б завітати у розшукову частину, привітатися з паном…

– Ви не хочете, щоб в поліції знали про ваше розслідування?

Колишній слідчий не відповів, вона зрозуміла без слів. Уже на кухні затишного будинку на Олегівській, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Міра відчувала, якими важкими стали повіки – після кількох годин на свіжому морозному повітрі тепло підступно огортало її дрімотою. Хотілося сидіти на цій кухні вічно, загорнувшись у ковдру, та слухати історії старого слідчого, і не думати про холод аеродрому, на якому сів один із найбільших літаків імперії на борту з мертвими авіатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлін? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навіщо вони пили те шампанське?

V. Учениця Ганса Гросса

Працівник антропометричного кабінету розшукової частини Київської міської поліції Яків Менчиць вирішив прогулятися пішки. Від Володимирської до будинку Тараса Адамовича йти з пів години, вистачить, щоб ще раз усе обміркувати.

Кілька днів тому він встиг відчути легкий дотик ностальгічного смутку, коли зрозумів, що розслідування завершилося, а з ним – вечори на веранді в оточенні яблуневого саду, посиденьки біля каміна, приправлені ароматом пуншу за особливим рецептом, спокійні післяполудневі години за кавою. В такі дні він міг сидіти навпроти Міри Томашевич, пальці якої пурхали над клавішами старої друкарської машинки. Меланхолія увійшла і по-господарськи всілася в крісло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в ті рідкісні дні, коли мав настрій здійснити візит до колишнього місця служби.

Менчиць уже навіть почав звикати до цієї меланхолії, аж раптом Міра – хто б міг подумати! – увірвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всі звикли називати антропометричним кабінетом. На ній було сіре пальто, у якому її постать видавалася ще тендітнішою, невеличкий капелюшок у тон. З-під ледь розстібнутого хутряного коміра пломеніла сукня кольору стиглої вишні. Усю Менчицеву меланхолію знесло свіжим поривом зимового вітру, що увірвався сюди разом із нею. Хоча стоси паперів не розлетілись навсібіч, змахнувши у повітрі крильми, наче зграйка білих метеликів. Отже, вітер йому примарився?

Міра розповіла про літак і Куренівський аеродром. Говорила про князя і його молоду дружину. Коли закінчила, обережно звела на нього очі в обрамленні темних вій. Хотілось відповісти «Я допоможу», натомість він запитав:

– Він погодився розслідувати?

– Так.

– Але чому? Справа вже в розшуковій частині. Над нею працюють… – він змовк, обережно добираючи слова, – не початківці.

– А Репойто-Дуб’яго?

– У відрядженні. Його немає в місті.

– Тарас Адамович має сумніви щодо головного підозрюваного у справі. Слідчі готові передати справу до суду, але він не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрібне слово, – однозначно. Що як розслідування справді йде хибним шляхом?

А він сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшукової частини доручив справу зниклої Віри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишній слідчий Галушко розшукує дівчину, співпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своєрідною угодою між розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирішив вести незалежне розслідування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працівник антропометричного кабінету приєднається до слідчого у відставці? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волі того, хто на час відсутності Репойто-Дуб’яго посів пост начальника розшукової частини.

– Я допоможу, – врешті він вимовив те, що збирався сказати відразу.

– Чудово, – відповіла дівчина, – Тарас Адамович планує спекти на вечір яблучний пиріг, каже, що ви належите до найпалкіших поціновувачів цього творіння.

Молодий слідчий усміхнувся. Невже він і справді готовий тішитися тим, що сталося на аеродромі? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бік Олегівської, Яків Менчиць думав, звідки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводі своєї секретарки в сукні кольору стиглої вишні. Чи почали вони збирати свідчення, зустрічалися з очевидцями? Говорити з пілотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слідчим із запліснявілого кабінету на третьому поверсі будинку по Володимирській, 15. А він же колись мріяв про закінчення розслідування, про те, як її сестру врешті розшукають і він зможе запросити Міру на вечерю до «Праги». Невже можна й справді було бути таким дурником – чекати закінчення розслідування?

У Києві перший сніг. Хрускотить під ногами, бадьорить морозним повітрям. Ані найменшого подиху вітру, повітря застигле і в’язке, наче кисіль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулиці – прислухатися до поодиноких сніжинок, що їх трусить велика снігова хмара, яка зупинилася над містом. Під цією хмарою, що затуляє сонце, здається, атмосфера у Києві стала іншою – все завмерло в очікуванні чогось, що розітне застигле кисільне повітря, відкриє насичену блакить неба для літаків. Складні фігури пілотажу для київських пілотів – іграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкін. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамної «Праги», як Назимов. Добре, хоч останній – не пілот.

Менчиць відганяє набридливі думки, крокує далі. Під пахвою тека з документами, що можуть знадобитися старому, який узявся розслідувати резонансну справу. Це порушення правил, можливо, і злочин – виносити матеріали розслідування за межі розшукової частини, та ще й демонструвати їх будь-кому. Лишень колишній слідчий Галушко – не будь-хто! Він пришвидшив ходу.

Олегівська – безлюдна. Акуратні парканчики, а за ними такі самі акуратні вишикувались будиночки. Узимку ця вуличка має зовсім інакший вигляд: не розкошує зеленню, як у вересні, що дивним чином єднає у собі кольори літа і ледь відчутну прохолоду осені в повітрі. Не грає золотом на сонці, як у жовтні та листопаді. Здається, він не бачив цю вулицю лише у її весняній іпостасі. Якою б вона була? У серпанку туманів і передчутті розквіту? Уся в білому цвітінні вишень? А сад Тараса Адамовича, певно, щовесни виграє рожевими відтінками, струшуючи напівпрозорі пелюстки додолу. У такому саду можна пити біле токайське з дівчиною, яка любить його. Вино, звичайно. Сумно усміхнувшись власним думкам, він торкнув рукою хвіртку.

– Пане Менчиць?! – пролунало за спиною.

Знайомий дівочий голос. Скількох дівчат він має шанс зустріти тут, біля будинку колишнього слідчого? Раніше думав – одну. Але голос не Мірин, та й Міра навряд чи тепер здивувалася б, побачивши його біля хвіртки. Отже…

Він озирнувся, вже знаючи, кого побачить – молодшу із сестер Томашевич. Видушив із себе привітання, хоч хотілося запитати, що вона тут робить? Невже Тарас Адамович, узявшись за справу мертвого авіатора, вирішив залучити до роботи ще одну секретарку?

– Що ви тут робите? – першою запитала вона. Запитання не надто ввічливе, якби він озвучив його, певно, й ворона на дереві каркнула щось на кшталт:

– Яка безтактність!

Оксамитовий – так, здається, говорять про особливий, м’який тембр голосу. Віра дбайливо загорнула в оксамит інтонацію, додала усмішку, лукаво примружила очі. Не дочекавшись відповіді, ошелешила його ще однією реплікою:

– Якби я знала, що ви збираєтеся провідати старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці, попросила б вас про супровід. Урешті, оперний поруч із відділком поліції, а місто зараз надто гарне, щоб гуляти вулицями на самоті.

– Я… я залюбки… складу вам компанію наступного разу.

– Боюся, тепер це станеться не скоро, – вона ступила кілька кроків уперед і очікувально зупинилася. Він рипнув хвірткою, провокуючи каркання ворони, Віра увійшла в яблуневий сад.

– Навесні, тут, напевно, дивовижно, – проворкотала вона, і він на мить запідозрив балерину в читанні думок. Відмахнувшись від цих нісенітниць, він увійшов у сад слідом за дівчиною.

– Я тут, щоби повідомити своїй сестрі, що разом із театром їду до Одеси.

І чого тих балерин так вабить Одеса?

– А ще, звісно, щоб стерти поблажливу посмішку з обличчя…

– «Старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці»? – озвався з веранди господар.

– Підслуховуєте чужі розмови, пане слідчий? – запитала балерина.

– Завжди. Це чи не найважливіший інструмент у моїй роботі – уміти вчасно почути необхідну інформацію, – усміхнувся він і жестом запросив гостей до будинку.

У вітальні тріскотять дрова у каміні, посеред столу випускає пару з вигнутого носика круглобокий чайник, розмальований маками. У будинку затишно й пахне яблуками, як восени у саду. А ще пахне травами.

– Судячи з аромату, Марта не поскупилася й обдарувала вас своїми скарбами, – скосила погляд на господаря будинку Віра.

– Поскупилась, – усміхнувся Тарас Адамович, – найцінніші не дала.

Хто така Марта, Яків Менчиць не знав. Як почати розмову з дівчиною, яка сидить за столом за друкарською машинкою – теж. Однак магія цієї домівки врешті дає змогу йому вдихнути ароматного повітря на повні груди, всістися на стілець біля столу та заспокоїтися.

Тарас Адамович розливає чай, ставить на стіл розетки з варенням, тарілку з пухкими скибками хлібу. Чільне місце посеред столу тепер належить пирогу, що потіснив чайник у маках.

– З яблуками? – поцікавилася Віра.

– Не лише, – лукаво усміхнувся господар, – власне, я хотів додати ще ягідного варення, однак потім передумав. Окрім яблук, тут…

– Айви? – лишивши єдину нотку питальної інтонації, проказала Віра.

– Айви, – підтвердив господар будинку, – зранку ми з вашою сестрою були заклопотані, тому не встиг вигадати щось цікавіше для начинки пирога.

– Він і так бездоганний, – прокоментував Менчиць, відкушуючи шматок. – То ви були на аеродромі?

Віра питально поглянула на сестру.

– Я не розповідала, бо… – почала Міра.

– Вважаєте це таємницею слідства? – запитав Тарас Адамович, – Міро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробиці розслідування, якщо, звісно, не знудиться, вислуховуючи наші припущення.

– Знуджуся, – пообіцяла Віра, – ви ж розслідуєте вбивство у літаку? Його все одно обговорює пів міста. Якщо якась вінценосна особа не здійснить візит до Києва чи ще когось не вб’ють, усі пліткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижні. А ви ходили на аеродром, щоб знайти свідків?

– Так.

– Отримали потрібну інформацію?

– Ще не впевнені.

– Тобто?

– Робота зі свідками… завжди непроста.

Про свідків Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнім часом спливали у пам’яті дедалі частіше, обпікаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетів, хоч це ніколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерідко помиляються частіше за інших. Він розповідав їй, як зі свідками працював Георгій Рудий – дивився в очі, вивчав, кидав слова, які провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя міста, знаходив очевидців, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свідкам Рудого не вірили присяжні. Але з їхньою допомогою начальник розшукової частини Київської міської поліції виявляв докази, які не могли ігнорувати в суді.