Казки, легенди, притчі

– Пам’ятай, Хань Фук, – тихо промовив старий, – ти вільний вчиняти так, як тобі заманеться. Ти можеш поїхати на батьківщину й саджати дерева, ти можеш ненавидіти мене, можеш навіть вбити мене – від цього мало, що зміниться.

– О, як я можу ненавидіти тебе! – вигукнув поет, охоплений глибоким каяттям. – Ненавидіти тебе – це все одно, що ненавидіти саме небо!

І він зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрі, затим на флейті й, нарешті, під наставлянням Майстра став складати вірші та поступово, крок за кроком, опанував таємниче мистецтво того, як крізь імовірну простоту й невибагливість думки доходити до душі слухачів і збурювати їх, немов вітер водяне плесо. Він оспівував прихід сонця, описував, як воно неквапно випливає, повиснувши над гірськими вершинами, він описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тіні у товщі води, чи позгойдування молодої верби від весняного вітру, і хто це чув, той розумів, що то було не просто сонце, не просто риби, що розігралися, чи шепіт гілля, – щоразу здавалося, ніби земля й небо зливалися на мить воєдино у довершеній музиці, і кожен слухач думав із відрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.

Хань Фук уже не пам’ятав, скільки років він прожив разом з учителем поблизу витоку великої ріки; подеколи йому здавалося, ніби він тільки вчора ввечері прийшов у цю долину, і старий привітав його своєю музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутність, усі часи та всі покоління людей.

Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старій хатині, і скільки б він не шукав і не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслідно зник. Вночі непомітно підкралася осінь, холодний вітер торсав стіни хатинки, а небом пролітали за гребінь гори великі зграї перелітних птахів, хоча пора для перельоту ще не настала.

І Хань Фук, прихопивши із собою маленьку лютню, спустився в долину рідного краю, і люди, де б він їх не зустрічав, віталися з ним так, як вітають вельмож і старійшин. А коли він дістався рідного міста, то ні батька, ні нареченої, ні інших родичів уже не було в живих, і у їхніх будинках тепер мешкали чужі люди. Але ввечері, коли всі збиралися біля ріки на святі ліхтарів, поет Хань Фук стояв потойбіч темної ріки, притулившись до старого дерева, і коли він заграв на своїй маленькій лютні, жінки зітхали й захоплено, із завмиранням серця поглядали в ніч, а молоді дівчата гукали гравця на лютні й ніде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще ніколи не чула таких солодких звуків, що їх видавала лютня. Хань Фук посміхався. Він мовчки дивився в ріку, у якій віддзеркалювалися образи тисячі ліхтарів, і так само, як він більше не міг вже відрізнити дзеркальні образи від реальних, так і в душі своїй він не відчував уже різниці між цим святом і тим першим, коли він, ще юнак стояв на цьому самому місці й дослухався до слів незнайомого мудреця.

1913

Флейта мрій

– Ось, – промовив тато, передаючи мені маленьку кістяну флейту. – Візьми її і не забувай свого старого батька, коли будеш тішити людей у далеких країнах. Грай на ній. Тобі саме час, щоб пізнати себе і чогось навчитися. Я замовив цю флейту для тебе тому, що сам ти нічого не вмієш, окрім як співати й награвати симпатичні й милі пісеньки, і було б, зрештою, дуже шкода, якби пропав той дар, яким тебе наділив Господь.

Мій любий батько мало знався на музиці, він був ученим і думав, що варто мені тільки подути в чудову флейту, і все буде добре. Я не хотів розчаровувати його, тому тільки подякував, заховав флейту і попрощався.

Нашу долину я знав до великого млина: за ним відкривався новий світ, і він мені навіть дуже сподобався. Якась бджілка, налітавшись досхочу, всілася мені на рукав, і я ніс її із собою, щоб потім, коли робитиму перший перепочинок, мати відразу гінця, аби відіслати його з вісточкою на батьківщину.

Ліси й луги були моїми супутниками в дорозі, ріка діловито пробігала поруч, і я помічав, що світ мало чим відрізнявся від рідного краю.

Дерева й квіти, колоски пшениці та кущі ліщини промовляли до мене, я співав разом із ними їхні пісні, і вони розуміли мене так само, як і вдома. Та ось прокинулася моя бджілка, поповзла повільно вгору до мого плеча, відлетіла вбік і двічі облетіла довкруж мене зі своїм милим глухим дзижчанням, а затим полетіла прямісінько в бік рідного краю. І тут із лісу вийшла юна дівчина з кошиком у руці й у капелюшку з широкими крисами, що затінювали її обличчя на русявій голові.

– Бог у поміч, – промовив я до неї. – Куди прямуєш?

– Несу женцям обід, – пояснила вона, порівнявшись зі мною, – а куди ти зібрався?

– Іду світ за очі, батько звелів. Він уважає, що я повинен грати на флейті для людей, але цього я ще по-справжньому не вмію, мені ще потрібно навчитися.

– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмієш робити ? Ти ж все-таки щось умієш?

– Нічого особливого. Я вмію співати пісень.

– І які ж це пісні?

– Різні, такі, що підходять для ранку і для вечора, для всіх дерев, звірів і квітів. Зараз, наприклад, я міг би проспівати пісеньку про юну дівчину, яка вийшла з лісу і несе обід женцям.

– І ти це можеш? Так заспівай же!

– Так, але ж як тебе, власне, звати?

– Брігітта.

І я заспівав пісню про чарівну Брігітту в солом’яному капелюшку, і я співав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неї квіти, як голубий вітер несеться їй назустріч через огорожі садиб і все, як належить.

Вона уважно наслухала, а потім сказала, що пісня красива. А коли я розповів їй, що голодний, вона трохи підняла скатертинку, що накривала кошик, і дістала звідти кусень хліба. Коли я, смачно відкусивши від скибки, бадьоро закрокував далі, вона дорікнула мені:

– Не гоже їсти на ходу. Спочатку потрібно робити одне, а потім інше.

І ми сіли на траву, і я їв свій хліб, а вона, обхопивши руками коліна, поглядала на мене.

Коли я доїв свій хліб, вона запитала:

– Чи не хочеш ти чогось заспівати мені?

– Хотіти, то я хочу. Але ж про що?

– Про дівчину, від якої пішов коханий, і як це сумно.

– Ні, цього я не можу. Я не знаю, як це буває, та й не варто так дуже перейматися. Мій тато велів мені співати тільки порядні й милі пісні. Я заспіваю тобі про зозуленьку чи про метелика.

– А про кохання ти нічого не знаєш? – запитала вона перегодя.

– Про кохання? Звісно, що знаю, адже це щось найпрекрасніше!

І я, не гадаючи довго, заспівав про сонячний промінчик, який кохає червоні маки, і як він грається з ними, і який він щасливий, і про самку зяблика, яка чекає на свого зяблика, і коли той з’являється, вона відлітає вбік, вдаючи, ніби злякалася. І він співав далі про дівчину з карими очима і про юнака, який завітав до цього краю й проспівав пісню, за що отримав у винагороду кусень хліба, але тепер хліб йому вже не потрібний, він бажає отримати від юної дівчини поцілунок, і хоче дивитися у її карі очі й співати про це так довго, доки вона не розсміється та не притулить свої вуста до його вуст.

І тут Брігітта перегнулася до мене, і, зімкнувши свої вуста з моїми, заплющила очі, а коли їх відкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зірочках своє зображення й кілька білих польових квітів.

– Світ чудовий, – промовив я. – Батько мав рацію. Нумо я допоможу тобі нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женців.

Я взяв її кошик, і ми попростували далі. Ми йшли разом, тримаючи один крок, і її радість звучала в унісон з моєю, і вітер щось нам тихо нашіптував, віючи прохолодою від схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила мені такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пісню за піснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стільки всього, про що розповідали, зливаючись воєдино, негучні голоси долини й гір, трави та листя, річка і кущі, і все суще!

І я мимоволі подумав, що якби зміг зрозуміти й проспівати ці тисячі пісень світу – про трави і квіти, про людей і хмари, і про все інше, про листяні й вічнозелені ліси, і про всіх звірів, і на додачу всі пісні далеких морів і гір, пісні зірок і місяця – якби все це знайшло в мені відлуння і я зміг би все це проспівати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пісня повинна була б злітати зіркою до небес.

Однак доки я йшов і міркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже раніше такого ще жодного разу не спадало мені на думку. Брігітта несподівано зупинилася і схопилася за ручку кошика.

– Тепер мені потрібно зійти вгору, – промовила вона. – Там, на полі, наші люди. А ти куди підеш? Підеш зі мною?

– Ні, піти з тобою я не зможу. Мені велено йти у світ. Дуже тобі дякую, Брігітто, за хліб і за поцілунок. Я пам’ятатиму тебе.

Вона взяла кошик із моїх рук, і її карі очі ще раз нахилися брунатною тінню до мене, і її вуста притулилися до моїх. Її поцілунок був таким ніжним і солодким, що я від повноти щастя мало не зомлів. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.

Дівчина неспішно сходила на гору, а потім зупинилася під низькими кронами буків на краю лісу й подивилася вниз услід мені. І коли я помахав їй капелюхом, вона кивнула ще раз і тихо зникла у тіні буків, немов якесь видіння.

А я спокійно продовжував свій шлях, заглибившись у свої думки, аж доки дорога круто не повернула.

Я опинився перед млином, біля нього на воді гойдався кораблик, на якому сидів самотній чоловік. Здавалося, що він чекає тільки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привітався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рікою вниз. Я сидів посередині кораблика, а він – позаду, біля стерна[30], і коли я запитав, куди ж ми пливемо, він уважно глянув на мене своїми сірими очима.

– Куди забажаєш, – проказав він, знизивши голос. – Вниз рікою або в море чи до великих міст – вибирай. Тут все належить мені.

– Усе належить тобі? Так ти король?

– Можливо, – відповів він. – А ти, як я бачу, поет? Тоді заспівай мені пісню на дорогу!

Я зібрався духом, відчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловіком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далі вниз. Я заспівав про ріку, що несе на собі кораблі й віддзеркалює сонце, і біля скелястого берега піниться, завершуючи весело свої мандри.

Обличчя чоловіка було незворушним, і коли я закінчив співати, він кивнув злегка, ніби вві сні. Затим на мій превеликий подив він заспівав сам, і його пісня була також про ріку і про мандри її водами, але вона була кращою й могутнішою, ніж моя, і звучала зовсім по-іншому.

Ріка, яку він оспівував, зривалася з гір, мов руйнівник, похмура й дика[31], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавиділа будь-який корабель, що повинна була його нести на собі та у своїх хвилях і довгих косах річкових водоростей гойдала з посмішкою білі тіла потопельників.

Мені все це не подобалося, але лунало воно так таємниче й звабливо, що я розгубився і присоромлено замовк. Якщо те, про що співає цей літній статечний і мудрий чоловік своїм глухуватим голосом, було правдою, то всі мої пісні були всього тільки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що світ по своїй суті не добрий і не світлий, як Боже серце, а темний і стражденний, злий і похмурий. І коли ліси шумлять своїм листям, то це не від радості, а від печалі?

Ми пливли далі, і тіні ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пісню, вона звучала дедалі менш світло, а голос мій ставав тихішим, і щоразу незнайомий співак відповідав мені своєю піснею, яка робила світ дедалі загадковішим і небезпечнішим, а мене більш стражденним і сумнішим.

Душа моя знемагала, і я вже шкодував, що не зостався на березі, в гостях у квітів чи у своєї вродливої Брігітти, і щоб утішитися в останніх відблисках західного сонця, я знову заспівав голосно пісню про Брігітту та її поцілунок.

Однак уже зовсім стемніло, і я замовк, а чоловік за стерном затягнув свою пісню, і співав він про кохання та про любовну пристрасть, про карі й голубі очі, про червоні вологі вуста – і це було таким чудовим і зворушливим, про що він так пристрасно співав над стемнілою рікою! Проте в його пісні кохання було темним і небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таємницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпіли, мордували й вбивали коханням одне одного.

Я слухав його з такою втомою і таким сумом, наче вже роками мандрую крізь страждання і печалі. Я відчував, як тихий і холодний потік суму й душевного остраху, що відходив від незнайомця, закрадається в моє серце.

– Отже, не життя є чимось найвищим і найпрекраснішим, – вигукнув я врешті-решт гірко, – а смерть! Тоді прошу тебе, о сумний королю, заспівай мені пісню про смерть!

Чоловік за стерном заспівав про смерть, і співав він так гарно, як я ще ніколи не чув. Але і смерть не була найпрекраснішим і найвищим, і в ній теж не було втіхи. Смерть була життям, а життя – смертю, і вони спліталися одне з одним у вічному шаленому любовному герці. І це було останньою істиною й сенсом світу: звідти виривався промінь сонця, який міг оживити й зробити втішною всю безрадісну картину. І звідти виходила тінь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темряві пристрасть палала інтимніше і яскравіше, а кохання дужче розпалювалося у цій ночі.

Я дослухався і весь затих. Я не мав більше іншої волі як волі незнайомця. Його погляд застиг на мені, якийсь сумовито-добрий, його сірі очі були повні болю та краси світу. Він посміхнувся до мене, тоді я, зібравшись духом, відчайдушно проказав:

– О, повернімо назад! Мені тут лячно вночі, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брігітту або повернуся додому, до свого батька.

Незнайомець підвівся і показав у нічну пітьму – ліхтар виразно освітлював його худе вольове обличчя.

– Вороття немає, – промовив він серйозно й доброзичливо. – Потрібно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пізнати світ. А від дівчини з карими очима ти вже все найкраще і найпрекрасніше отримав і чим далі ти будеш від неї, тим дивовижнішим і чарівнішим воно здаватиметься тобі. Але ти все ж завжди їдь туди, куди тебе кличе душа. Я віддаю тобі моє місце біля стерна![32]

Засмучений, я розумів, що він має рацію. З тугою подумав я про Брігітту, про батьківський дім і про все, що ще недавно було таким близьким і світлим, належало мені – і ось тепер я втратив його. Але тепер мені хотілося сісти на місце незнайомця біля стерна. Так було визначено.

Тому я мовчки встав і попрямував палубою до стерна, а чоловік рушив мовчки мені назустріч. Коли ми порівнялися, він суворо подивився мені в очі й передав ліхтар.

Однак коли я сів біля стерна й поклав ліхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподівано, що на палубі корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер мені здавалося, що це була чудова мандрівка. І Брігітта, і мій батько, і рідний край – усе було тільки сном, а я старим і засмученим чоловіком, і завжди знову й знову плив цією нічною рікою.

Я зрозумів, що не смію кликати незнайомця, і пізнання істини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навів ліхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне і суворе обличчя із сірими очима, старе, яке усе пізнало, – і це був я. А оскільки вороття назад немає, я продовжив свій шлях темними водами нічної ріки.

1912

Август

На вулиці Мостакер жила собі одна молода жінка, яка невдовзі після свого весілля втратила чоловіка – він загинув через нещасний випадок – і тепер сиділа бідолашна й покинута у своїй маленькій кімнатці та чекала на появу дитини, яка вже не знатиме свого батька. А оскільки вона зосталася зовсім сама, то всі її думки кружляли довкола очікуваної дитини – яких тільки благ вона їй не бажала і яких тільки багатств їй не вигадувала, про яку тільки розкіш для неї не мріяла. Кам’яний будинок із дзеркальними шибками й водограєм у саду здавався їй більш-менш придатним житлом для її малюка, а щодо його майбутнього, то він повинен стати принаймні професором або королем.

Поряд із бідолашною жінкою Елізабет мешкав один старий чоловік, який майже не виходив на вулицю, а коли це траплялося, то перед людьми поставав маленький сірий дідок у шапочці з китичкою та зеленою парасолькою, спиці якої були виготовлені ще з китового вуса, як у давні часи. Діти боялися його, а дорослі вважали, що в нього, напевно, є якісь причини, щоб так сторонитися людей. Його довгенько ніхто не бачив, але подеколи увечері з його маленького старенького будиночка линула ніжна музика, немовби зроджена багатьма маленькими ніжними інструментами. Тоді дітлахи, проходячи мимо, запитували своїх матерів, чи це, бува, не янголи співають або, може, русалки, але матері нічого про це не знали й тільки відповідали: «Ні, ні, це, напевне, музична шкатулка».

Цей чоловічок, якого сусіди називали паном Бінсвангером[33], у дивний спосіб приятелював із фрау Елізабет. Вони ніколи не розмовляли одне з одним, але, проходячи повз вікна будинку своєї сусідки, старенький пан Бінсвангер щоразу люб’язно вітався з нею, а вона вдячно кивала йому у відповідь і була дуже приязно налаштована до нього. Вони обоє розмірковували так: якщо мені стане зовсім сутужно, то я, звісно, звернуся за порадою до сусіднього будинку. І коли починало сутеніти, і фрау Елізабет, сидячи біля вікна, сумувала за загиблим коханим та думала про свою дитятку й віддавалася мріям, пан Бінсвангер тихенько відчиняв стулку вікна, і з його темної кімнати линули тихі сріблисті звуки заспокійливої музики, наче місячне сяйво з розірваної хмари. А біля заднього вікна росло кілька старих гераней, які він, хоча й забував поливати, стояли завжди зеленими, на них було багато цвіту, і вони ніколи не в’янули, тому що фрау Елізабет щоранку поливала їх і доглядала за ними.

Стало повертати на осінь, й одного непогожого вітряного дощовитого вечора на вулиці Мостакер не було жодної душі, і ось бідолашна жінка відчула, що настав її час, їй стало лячно від того, що вона самотня. Проте ближче до півночі прийшла якась старенька жінка з ліхтарем, увійшла до будинку, закип’ятила воду, розстелила ряднину й зробила все, що роблять у такому разі, коли на світ має з’явитися немовля. Фрау Елізабет мовчки спостерігала за її діями, і тільки коли дитятко з’явилося на світ і заснуло в нових м’якеньких пелюшках своїм першим сном на землі, вона поцікавилася у старенької, як та тут опинилася.

«Мене направив до вас пан Бінсвангер», – відповіла старенька, і після цього втомлена породілля заснула. Прокинувшись уранці, вона побачила, що для неї вже було спряжено молоко, в кімнаті все було чистенько прибрано, а біля неї лежав її синочок і кричав, тому що був голодний, але стара тоді вже пішла. Мати піднесла малятко до грудей і пораділа з того, що хлопчик такий гарненький і міцненький. Вона подумала про його загиблого батька, який ніколи не побачить свого синочка, і на її очі навернулися сльози, вона притиснула сирітку до серця і ще раз посміхнулася, а тоді заснула разом із малюком. Коли вона прокинулася, то молоко й суп вже були на столі, а дитятко лежало в чистеньких пелюшках.

Невдовзі, однак, мати одужала, набралася сил і вже сама могла піклуватися про себе та маленького Августа. І тут її осяйнула думка, що синочка треба похрестити, а в неї немає для нього хрещеного батька. Ввечері, коли стало сутеніти й із сусіднього будиночка знову долинала солодка музика, вона пішла до пана Бінсвангера й нерішуче постукала у темні двері. Той привітно вигукнув: «Заходьте!» і вийшов їй назустріч, але музика несподівано припинилася, і в кімнаті на столі перед книжкою стояла маленька стара лампа – все було так, як і в інших людей.

–Я прийшла до вас, промовила фрау Елізабет, – щоб подякувати вам за те, що ви прислали до мене таку милу жінку. Я їй радо заплачу, як тільки знову зможу працювати, і щось зароблю, але тепер я маю інший клопіт. Хлопчика треба похрестити й назвати Августом на честь його батька, та я нікого не знаю і не маю кого покликати за хрещеного батька.

–Так, я теж подумав про це, – відказав сусід і провів долонею по своїй сивій бороді. – Було б добре підшукати йому порядного та заможного хрещеного батька, який піклувався б про нього, якби ваші справи пішли зовсім кепсько. Але ж я теж тільки стара й самотня людина, і в мене мало друзів, тому я не можу вам когось порадити, хіба що ви візьмете мене самого за хрещеного батька.

Бідна мати зраділа, подякувала старенькому й запросила його стати хрещеним батьком. Наступної неділі вони понесли немовля до церкви й охрестили його, і та старенька жінка теж прийшла туди й подарувала хрещенику один талер, а коли мати стала відмовлятися від такого подарунка, старенька проказала:

– Візьміть, я вже стара і маю все, що мені потрібно. Може, цей талер принесе вам щастя. Я колись радо зробила одну добру послугу пану Бінсвангеру— ми з ним давні друзі.

Затим вони пішли разом додому, і фрау Елізабет зварила гостям каву, а сусід приніс торт, отож і вийшли справжні хрестини. І коли вони поїли й попили, а дитя давно вже спало, пан Бінсвангер скромно проказав:

– Отже, я тепер хрещений батько маленького Августа. І я був би радий подарувати йому королівський замок і повну торбу золотих монет, але цього я не маю, а можу тільки докласти ще один талер до талера пані куми. Однак усе, що я можу зробити для нього, це обов’язково повинно здійснитися, фрау Елізабет. Ви, звісно, вже побажали своєму синочку всіляких благ і гараздів. Поміркуйте ж тепер над тим, що, на ваш погляд, було б для нього з усього найкращим, і я потурбуюся про те, щоб це справдилося. Ви можете загадати для свого хлопчика будь-яке бажання, але тільки одне, порозмисліть гарненько, і коли ви сьогодні ввечері почуєте мою музичну шкатулку, прокажіть своє побажання хлопчику на ліве вухо, і воно справдиться.

З цими словами він хутко пішов. Хрещена мати пішла разом із ним, і фрау Елізабет зосталася сама. Вона була здивована і, якби в колисці не лежали два талери, а на столі не стояв торт, то вона подумала б, що все це їй наснилося. Вона сіла біля колиски, і, гойдаючи дитину, розмірковувала та придумувала всілякі чудові побажання. Спочатку вона хотіла зробити його багатим або красивим, або дуже сильним, або кмітливим і розумним, але у всьому завжди виявлялася якась заковика, і врешті-решт вона подумала: це старий, напевне, просто пожартував.

Уже стемніло, і вона задрімала, сидячи біля колиски, стомлена і від гостей, і від турбот і від своїх розмірковувань, як тут із сусіднього будинку долинула приємна, лагідна музика, така ніжна й мила, яку ще не видавала жодна музична шкатулка. Від цих звуків фрау Елізабет очýтилась, отямилася, і тепер знову повірила в сусіда Бінсвангера та його подарунок хрещенику. І чим більше вона думала, чим більше побажань з’являлося в неї, тим більше заплутувалися її думки, і вона не могла ні на що зважитися. Вона зажурилася, у її очах з’явилися сльози, аж тут музика стала затихати й завмирати. Вона вирішила, якщо не загадає бажання цієї ж миті, то буде пізно, і все пропаде.

Зітхнувши, вона нахилилася над своїм дитятком і прошепотіла йому на ліве вушко:

– Синочку, бажаю тобі… бажаю тобі… – і коли чарівлива музика вже зовсім затихла, вона злякалася й ураз проказала: – Бажаю тобі, щоб тебе любили всі люди.

Звуки тепер замовкли, і в темній кімнаті запанувала мертва тиша, а вона схилилася над колискою й плакала, сповнена страху та тривоги, й промовляла:

– Ах, я побажала тобі всього найкращого, що тільки знаю, але, можливо, що це все-таки не те, бо навіть, якщо всі люди полюблять тебе, ніхто не любитиме тебе так, як твоя матір.

Август ріс, як і всі інші діти. Він був вродливим русявим хлопчиком зі світлими, жвавими очима. Мати його голубила, і всі люди приязно ставилися до нього. Фрау Елізабет ще раніше помітила, що її побажання синочкові збувається, бо як тільки він зіп’явся на ніжки й став виходити на вулицю, всі люди, хто бачив його, вважали хлопчика красивим, жвавим і, як для дитини, винятково кмітливим. Усі подавали йому руку, заглядали в очі й виявляли свою прихильність. Молоді матері посміхалися до нього, а бабусі дарували яблука, а якщо він, бува, підло вчинить,[34] то ніхто не вірив, що це він міг так зробити, якщо ж заперечити це було неможливо, всі стенали плечима й промовляли: «На таке миле хлоп’ятко ображатися не можна».

До його матері приходили люди, яких притягував цей гарненький хлопчик, і якщо раніше її мало хто знав і мало хто шив у неї, то тепер замовлень стало набагато більше, ніж вона сама собі колись цього бажала. Їй і хлопчику жилося добре, і куди б вони не приходили вдвох, сусіди тішилися їм, привітно вітали і довго дивилися услід щасливцям.

Найбільше подобалося Августу гостювати в його хрещеного батька, який запрошував його іноді ввечері до свого будиночка. Там було темно, тільки в чорній ніші каміна жевріло невеличке червонясте полум’я. Старенький клав хлопчика біля себе на розстелену на підлозі звірячу шкіру, дивився разом із ним на тихе полум’я й розповідав йому довгі історії. Траплялося, коли довга історія закінчувалася і хлопчика хилило на сон, він дивився у темній тиші напівсонними очима на вогонь, із темряви зринала приємна, багатоголоса музика. А після того як вони обидва довго й мовчки слухали її, часто траплялося, що вся кімната несподівано наповнювалася маленькими осяйними янголятами, вони змахували своїми світлими золотавими крильцями, мов у чудовому танці, майстерно кружляли парами, і співали в лад танцю, сотні голосів зливалися у співзвуччя, сповнене радості й світлої краси. Це було найпрекрасніше з усього того, що Август будь-коли чув і бачив. Коли він згодом згадував своє дитинство, то у його пам’яті зринала ця тиха темна кімната хрещеного батька й червонясте полум’я в каміні, музика й урочистий, чарівний лет золотавих янголят.