Казки, легенди, притчі

– Ет, ви дурні, сидите собі та все граєте на скрипці, а там увесь світ змінився! Прокиньтесь! Біжіть швидше, бо можете не встигнути! На ринковій площі один чоловік здійснює будь-які побажання. Тепер вам уже не треба буде тулитися в комірчині під дахом і нагромаджувати борги за житло. Хутчіше, хутчіше, доки ще не пізно! Я сьогодні теж розбагатів!

Скрипаль подивовано слухав цю промову, й оскільки господар не збирався дати їм чистий спокій, відклав скрипку й надів капелюха; його приятель мовчки пішов за ним. Ледве вони вийшли за поріг, як завважили, що місто й справді змінилося найчудовішим чином; в тузі та сум’ятті, як уві сні, простували вони повз будинки, які ще вчора були сірими, перехнябленими, низенькими, а тепер – високі й чепурні, немов палаци. Люди, яких вони знали як злидарів, їздили тепер у чотиримісних каретах або гордо визирали з вікон розкішних будинків. Миршавий чоловічок, на вигляд кравець, із маленьким песиком, спітнілий і змучений, пер великий мішок, із прорізів якого на землю сипалися золоті монети.

Ноги самі винесли юнаків на ринкову площу до крамниці з люстерками. Незнайомець зустрів їх такими словами:

– Ви, як видно, не поспішаєте із заповітними бажаннями. Я вже було зібрався йти геть. Нумо ж, кажіть, не соромлячись, чого б ви собі хотіли.

Скрипаль труснув головою і промовив:

– Ах, чому ви не дали мені спокою? Мені нічого не потрібно!

– Нічого? Подумай добре! – вигукнув незнайомець. – Ти можеш забажати все, чого тільки захоче твоя душа.

Скрипаль заплющив на мить очі й замислився. Затим тихо проказав:

– Я хотів би мати скрипку й грати на ній так чудово, щоб мирська марнота більше ніколи не турбувала мене.

У ту саму мить у його руках опинилася красуня скрипка й смичок, він притиснув скрипку до підборіддя й заграв – полинула солодка, могутня мелодія, немов райський наспів. Люди заслухалися й затихли, а скрипаль грав дедалі натхненніше, чарівніше, і ось уже невидимі руки підхопили його й понесли невідомо куди, тільки здалеку долинала його музика, легка й осяйна, як вечірня зоря.

– А ти? Чого ти бажаєш? – запитав незнайомець другого юнака.

– Ви забрали в мене все, навіть скрипаля! – вигукнув той. – Мені нічого не потрібно від життя, аби тільки я мав змогу вслуховуватися і бачити, і розмірковувати про непоминуче. Тому я хотів би стати горою, велетенською горою як весь Фальдумський край, щоб моя вершина сягала небесної висі.

У ту саму мить під землею прокотився гул, і все довкруж захиталося. Почувся передзвін скла, дзеркала одне за одним падали додолу й розбивалися на дзурки об бруківку, ринкова площа, здригаючись, підносилася вгору, немовби це підіймається килим, під яким кішка спросоння вигнула свою горбату спину. Нестямний жах охопив людей, тисячі з них із криками посунули з міста на поля. А ті, хто зостався на площі, побачили, як за міською межею постала велетенська гора, вершина її сягала вечірніх хмар, а спокійний, тихий струмок перетворився на несамовитий, спінений потік, що ринув гірськими виступами вниз, у долину.

Умить весь Фальдумський край перетворився на велетенську гору, біля підніжжя якої лежало місто, а далеко спереду синіло море. З людей, однак, ніхто не постраждав.

Один старенький чоловік, який дивився на все це з крамниці люстер, сказав своєму сусіду:

– Світ збожеволів. Як добре, що мені недовго зосталося жити. От тільки скрипаля шкода, хотілося б почути його ще раз.

– Так, – погодився сусід. – Але скажіть-но, куди ж подівся незнайомець?

Всі почали роззиратися: незнайомець зник. Високо на гірському схилі мигтіла постать у плащі, що розвіювався за вітром, і ще якусь мить можна було бачити її велетенські обриси на тлі вечірнього неба, а потім вона зникла десь за скелею.

Гора

Усе минає, і все нове старіє. Давно поминув ярмарок, дехто з тих, хто тоді побажав собі багатства, знову збіднів. Дівчина з довгими золотавими косами вже давно вийшла заміж, її діти виросли й тепер самі щоосені ходять на ярмарок.

Бадьора жвава танцюристка одружилася з міським майстром, вона все ще танцює з колишньою граціозністю, вправніше за багатьох молодих, і хоча чоловік її теж побажав собі тоді багато грошей, молодому подружжю, судячи з усього, їх ніяк не вистачить до кінця їхнього життя. А третя дівчина – та, що з красивими руками, – частіше від інших згадувала незнайомця з крамниці люстер. Адже заміж вона не вийшла, не розбагатіла, тільки руки її залишалися ніжними, і через те вона більше не бралася за важку селянську працю, а час від часу доглядала в селі за дітками, розповідала їм казки та історії. Це від неї діти почули про чудесний ярмарок, про те, як бідні стали багатими, а Фальдумський край – горою.

Розповідаючи цю історію, дівчина з посмішкою поглядала на свої гарні руки принцеси, і у її голосі було стільки хвилювання, стільки ніжності, що мимоволі можна було подумати, що тоді нікому не випало більшого щастя, як їй, хоча вона й так і була бідною, без чоловіка й розповідала казки чужим діткам.

Минав час, ті, хто був молодим, постаріли, а ті, що були тоді старими – повмирали. Тільки гора стояла незмінна, вічна, і коли крізь хмари на вершині зблискував сніг, здавалося, що гора мовби посміхається, радіючи, що вона не людина, і що їй непотрібно вимірювати час людським мірилом. Високо над містом, понад усім краєм виблискували гірські кручі, велетенська тінь гори день що день ковзала землею, струмки й ріки знаменували зміну пір року, гора прихистила всіх, немов тато й матір; на ній шумували ліси, простягалися пишні квітучі луги, били ключі джерел, на скелях ріс пістрявий мох, а біля струмків квітли незабудки. Всередині гори були печери, де срібні цівки води рік щороку породжували незмінну музику, вдаряючись об каміння, у її надрах причаїлися каверни, де з тисячолітнім терпінням виросли кристали. Людська нога ще не ступала на вершину, але хтось хотів знати, чи є там кругле озеро, у яке від прадавніх часів вдивлялися тільки сонце, місяць, хмари й зірки. Ні людина, ні звірина не заглядали у цю чашу, що її гора підносила до небес, – адже так високо не залітають навіть орли.

Мешканці Фальдума жили собі весело і місті, і в долинах, люди хрестили дітей, ремісникували й торгували, ховали померлих. І все, що передавалося від батьків до дітей і онуків та жило далі, то була їхня пам’ять і сни про гору. Мисливці на кіз, косарі й збиральники квітів, альпійські пастухи та мандрівники примножували ці скарби, поети і казкарі передавали їх із вуст в уста, так і поширювався серед людей поголос про безмежні похмурі печери, про водоспади в загублених надрах, що не бачили сонця, про льодовики, порізані глибокими щілинами, про шляхи лавин і капризи погоди, тепло й мороз, вологу та зелень, погоду і вітер – усе це йшло від гори.

Про минулі часи вже ніхто не пам’ятав. Розповідали, правда, про чудесний ярмарок, коли будь-хто з мешканців Фальдума міг забажати собі все, чого він хотів. Але в те, що й гора виникла в той самий день – у це більше ніхто не вірив. Гора, звісно ж, стояла тут споконвіку й стоятиме до кінця світу. Гора – це батьківщина, гора – це Фальдум. Зате історію про трьох дівчат і скрипаля слухали із задоволенням, і завжди знаходився юнак, який за зачиненими дверима занурювався у гру на скрипці й мріяв розчинитися у дивній мелодії та полетіти так, як той скрипаль, що вознісся на небо.

Гора тихо існувала у своїй величі. День що день бачила вона, як десь далеко-далеко встає зі світового океану червоне сонце й проробляє свій шлях довкола її вершини зі сходу на захід, а вночі той самий шлях проробляли зірки. Щороку зима вкривала її снігом і льодом, з року в рік сходили лавини, а затим серед їх решток прозирали сині й жовті літні квіти, і струмки набухали, й озера голубіли під теплим сонцем. У незримих проваллях глухо гуркотіли загублені води, а кругле озерце на вершині цілий рік ховалося під важким тягарем льоду, і тільки в середині літа ненадовго відкривалося його осяйне око, лічені дні відзеркалюючи сонце та лічені дні – зірки. У темних печерах стояла вода, і камінь дзвенів від віковічного падіння крапель, а в потаємних кавернах виростали тисячолітні кристали, терпляче прагнучи довершеності.

Біля підніжжя гори, трохи вище від Фальдума, лежала долина, там серед вільшняку та верболозу протікав широкий потічок. Туди приходили закохані парочки, що зібралися до шлюбу, переймаючи від гори й дерев диво зміни часів. В іншій долині чоловіки вправлялися у їзді верхи та володінні зброєю, і на одній крутій і високій скелі щоліта спалахувало в ніч на сонцестояння могутнє вогнище.

Спливав час, гора оберігала долину закоханих і скаковище, надаючи прихисток пастухам і лісорубам, мисливцям і плотогонам, дарувала каміння для новобудов і руду для виплавлювання заліза. Багато сотень літ поглядала вона неупереджено на світ і не втручалася, коли на скелі вперше спалахував літній вогонь. Вона бачила, як тупі, короткі руки міста розповзаються вшир через прадавні стіни, бачила, як мисливці полишили арбалети й почали стріляли з рушниць. Століття змінювали одне одного, мов пори року, а роки були, як години.

І гора не журилася, коли одного разу в довгій вервечці років на майданчику стрімчака не спалахнуло червоне вогнище. Її не тривожило, що з того боку вогнище вже більше ніколи не запалювалося, що з плином часу долина скаковища спорожніла, і стежки позаростали подорожником і чортополохом. Не турбувало її і те, що у довгій вервечці століть обвали змінили її форму й перетворили на руїни половину Фальдума. Вона не дивилася вниз, не помічала, що зруйноване місто так і не відбудувалося.

Усе це гору не турбувало. Поступово її стало турбувати інше. Час спливав, і гора постаріла. Коли сонце, як і раніше, проробляло свій шлях небозводом, зірки віддзеркалювалися в бляклому льодовику, гора дивилася на них інакше, вона вже не відчувала себе рівною з ним. І сонце, і зірки стали для неї не такими важливими. Для неї важливо було те, що відбувалося з нею самою та у її надрах. Тому що вона відчувала, як у глибині скель і печер чиясь чужа рука вершить свою справу, як твердий камінь кришиться й вивітрюється пласт за пластом, як дедалі глибше врізаються у її плоть струмки та водоспади. Зникли льодовики, виникли озера, ліс перетворився на кам’яну пустелю, а луги – на чорні болота, далеко простяглися морени й сліди падіння каміння, а навколишні землі стали іншими – дивовижно скам’янілими, обвугленими і мертвими. Гора дедалі більше входила в саму себе. Вона відчувала, що ні сонце, ні сузір’я їй не рівня. Рівня їй вітер і сніг, вода і лід. Рівня їй те, що здається вічним і все-таки поволі зникає, поступово минається.

Дедалі лагідніше вела вона в долину свої струмки, обережніше скочувала лавини, дбайливіше підставляла сонцю квітучі луги. І трапилося так, що на схилі своїх літ гора згадала про людей. Не тому що вона вважала їх рівними собі, ні, але вона почала шукати їх, відчувши свою покинутість, і думати про минуле. Тільки ж міста вже не було, не було чутно пісень у долині закоханих, не видно було хижок на пасовищах. Люди зникли. Вони теж минулися. Стало тихо, все зів’яло, у повітрі зависла тінь.

Гора здригнулася, коли відчула, що таке поминання, і тоді, коли вона ще раз здригнулася, її вершина похилилася й обвалилася, уламки покотилися в долину закоханих, уже давно повної каміння, і ще далі, до моря.

Так, часи змінилися. Як же так, чому тепер гора дедалі частіше згадує людей, розмірковує про них? Хіба не чудесно було колись, коли у сонцестояння запалювалося вогнище, а в долині закоханих гуляли парочки? Ох, як солодко і ніжно звучали їхні пісні!

Сива гора занурилась у спогади, вона майже не відчувала плину століть, не помічала, як у надрах її печер тихо гуркотять обвали, як зсуваються кам’яні стіни. Думаючи про людей, її мучив тупий біль, відлуння проминулих епох, невимовний трепет і любов, тьмава, невиразна пам’ять, що колись і вона була людиною чи нагадувала людину, немовби думка про тлінність уже колись проймала її серце.

Минали століття й тисячоліття. Згорблена, оточена суворими кам’яними пустелями, гора, що вмирала, все ще снила. Ким вона була раніше? Що зв’язувало її з пройдешнім світом – якийсь звук, найтонша срібна павутинка? Вона виснажливо длубалася в мороці зотлілих спогадів, тривожно шукала обірвані нитки, дедалі нижче нахиляючись над безоднею минулого. Хіба колись, у сивій глибині часів, не світив для неї вогонь дружби, вогонь кохання? Хіба не була вона самотньою, колись великою – рівною серед рівних? Хіба на початку світу матір не співала їй свої пісні ?

Вона пригадувала й згадувала, і очі її – сині озера – помутніли, спохмурніли й стали болотним мулом, а на смуги трави й поляни квітів усе сипався кам’яний дощ. Гора розмірковувала, і ось із неймовірної далечини почула вона легкий дзвін, долинула музика, пісня, людська пісня – і гора здригнулася від солодкої муки пізнавання. Вона знову чула звуки музики й бачила людину, юнака, овіяного звуками, який ширяв у повітрі сонячного неба, і сотні похованих спогадів розгойдалися і потекли та покотилися. Вона побачила людське обличчя з темними очима, і очі ці, підморгуючи, запитували: «А ти не хочеш собі чогось побажати?».

І вона загадала бажання, тихе бажання, а коли це зробила, мука полишила її, не було більше потреби пригадувати далеке й поминуле, і все, що завдавало болю, відпало від неї. Гора обвалилася, і зрівнялася із землею, а там, де колись стояв Фальдум, зашуміло безмежне море, а над ним проробляли свій шлях сонце й зірки.

1915

Поет

Подейкують, буцімто в молоді літа китайський поет Хань Фук[24] був спонукуваний дивовижним прагненням пізнати все на світі й досягти в усьому довершеності, що бодай якось стосувалося поезії. В той період він ще проживав на своїй батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений із дівчиною з порядної родини; дівчину він обрав сам за своїм уподобанням і за допомогою своїх батьків, які дуже пишалися своїм сином. Зоставалося тільки обрати найсприятливіший день для укладення шлюбу[25] й розпочати приготування до весілля. Хань Фуку тоді було двадцять років, і був він вродливим юнаком, скромним у спілкуванні й приємним у поведінці, освіченим у науці й, незважаючи на свої молоді літа, завдяки своїм кільком чудовим віршам уважався у своїй країні вже доволі відомим літератором. Не походячи з особливо заможної родини, він усе ж міг сподіватися на непогані статки, які могли ще більше зрости завдяки посагу нареченої, а оскільки наречена була до того ж ще й гарна і доброчесна дівчина, то, як здавалося, для повного щастя юнакові не бракувало більш нічого. Однак сам він не почувався цілковито задоволеним, бо його серцем володіло марнославне бажання стати довершеним поетом.

Та ось одного вечора на святі ліхтарів[26] так вийшло, що Хань Фук прогулювався самотньо протилежним берегом ріки. Він притулився до стовбура дерева, що низько схилилося над водою, й побачив у дзеркалі ріки велику кількість тріпотливих вогнів, що кудись пливли; він побачив у човнах чоловіків, жінок і молодих дівчат, які віталися одне з одним, і які у своєму святочному вбранні світилися, немов розкішні квіти. Він чув невиразне мурмотіння залитої світлом ріки, чув спів жінок, бриніння цитри й солодкі звуки флейти, і понад усім цим бачив блакитну ніч, що висіла, як церковна баня. І серце юнака затріпотіло, коли він, волею своєї примхи уподібнившись самотньому глядачеві, споглядав усю цю дивовижну красу. Однак, яким би сильним не було його бажання піти до людей і повеселитися разом із ними, насолодитися святом у колі друзів, поруч із нареченою ще дужче, ще нестримніше хотілося йому окинути все це своїм допитливим поглядом чутливого спостерігача, ввібрати в себе, нічого не пропустивши, й зобразити в довершених віршах синяву ночі, танець вогнів на воді, як і людські веселощі та тугу мовчазного глядача, який притулився до стовбура дерева, що росло на березі ріки, схилившись над водою. Він відчув, що жодне свято, ніякі веселощі на цій землі ніколи повністю не ощасливлять його і не розвіють нудьгу і сум, що навіть у бурхливому вирі життя він так і буде чужинцем, самотнім спостерігачем. Він відчував, що його душа з-поміж багатьох інших улаштована так, що він приречений відчувати водночас радість бачення земної краси та приховане бажання чужинця. І від цього йому ставало сумно, й він замислювався над своєю долею. Його думки досягли невдовзі своєї мети: він зрозумів, що істинне і повне задоволення стане для нього доступним тільки тоді, коли він зможе показати світ у своїх віршах так довершено, що у цих образах володітиме просвітленим й увіковіченим світом.

Не встиг Хань Фук отямитися й розібратися, чи це йому так сниться, чи це насправді з ним так відбувається, як до його вух долинув тихенький шурхіт. І в ту саму мить він побачив біля стовбура дерева незнайому людину – старого чоловіка поважного віку у фіалковому вбранні й з гідними поваги рисами. Випроставшись, він ушанував незнайомця вітанням, як це належить вчиняти щодо вельмож і старійшин. Однак той тільки посміхнувся і промовив кілька віршів, у яких було все, про що юнак щойно розмірковував і що сам відчував. І вірші ці, складені за правилами великих майстрів, були такими чудовими й довершеними, що у юнака від подивування мало серце не стало.

– Хто ти, незнайомцю, що вмієш читати з моєї душі й промовляєш такі чудові вірші, які я ще жодного разу не чув ні від кого зі своїх учителів? – вигукнув юнак і низько вклонився.

Незнайомець знову посміхнувся, але цього разу посмішкою людини, що досягла довершеності, і проказав у відповідь:

– Якщо ти захочеш стати поетом, то приходь до мене. Ти знайдеш мою хатину біля джерела великої ріки у північно-західних горах. Мене звати Майстер Божественного Слова.

І, проказавши таке, старий відійшов у вузьку тінь, що її відкидав стовбур дерева, і тієї ж митті безслідно зник. Марно оглядався і шукав його Хань Фук – незнайомець як крізь землю провалився, і юнак вирішив, що це й справді був сон, який спричинила втома. Він спішно попрямував до човнів і приєднався до свята, однак серед розмов і звуків флейти йому постійно вчувався таємничий голос незнайомця. Душа його, здавалося, полетіла слідом за ним, бо він сидів байдужий до всього, занурений у мрії в самому розпалі веселощів, і щасливі люди довкола дразнили його своєю залюбленістю в життя.

Через кілька днів батько Хань Фука вирішив, врешті-решт, скликати всіх своїх друзів і рідних, щоб визначити день весілля, але наречений спротивився цьому, заявивши:

– Вибач, тату, якщо ти сприймаєш мої слова як неслухняність, порушення батьківського права вимагати покори від свого сина. Але ж ти знаєш, яким великим є моє бажання досягти довершеності в мистецтві поезії, і хоча дехто з моїх друзів хвалить ті вірші, що я їх складаю, я все ж розумію, що я лишень початківець, що це тільки мої перші кроки на шляху до довершеності. Тому я прошу тебе, дозволь мені усамітнитися на деякий час і присвятити себе вправам із мистецтва складання віршів, бо, як мені здається, коли я керуватиму власним господарством і своєю дружиною, то це не сприятиме моїй повній віддачі таким заняттям. Тепер же я ще молодий і не обтяжений іншими обов’язками і тому хотів би ще деякий час віддатися мистецтву поезії, від якої сподіваюся отримати насолоду й славу.

Його слова дуже здивували батька, і він так відповів синові:

– Гаразд. Я бачу, що для тебе мистецтво – найдорожче за все на світі, раз ти заради нього готовий відкласти своє власне весілля. Чи, може, між тобою й нареченою виникла якась суперечка, то ти так і скажи мені, щоб я міг допомогти тобі помиритися з нею чи підшукати тобі якусь іншу дівчину.

Однак юнак запевняв, що він кохає свою наречену не менше, ніж досі, і що між ним і нею немає й краплі розбрату. Водночас він розповів батькові про дивовижну зустріч, що примарилася йому на святі ліхтарів, про великого Майстра, учнем якого він хотів би стати й настанови якого будуть для нього дорожчими за будь-яке щастя у всьому світі.

– Гаразд. Так уже цьому й бути, – промовив батько. – Я даю тобі один рік. Нехай цей сон стане на певний час твоєю провідною зіркою, можливо, він посланий тобі невідомим богом.

– Можливо, що мені замість одного року потрібно буде два, – відповів перегодя Хань Фук. – Хто зна?

Засмучений батько благословив сина, а юнак написав своїй нареченій листа й, попрощавшись з усіма, вирушив у дорогу.

Після тривалого мандрування він досяг гирла великої ріки й невдовзі помітив самотинну бамбукову хатину, а перед нею на плетеній циновці сидів той самий старий, якого він бачив біля дерева на березі річки. Він сидів і грав на лютні. Завваживши гостя, що наближався до його хатини з побожним трепетом, не підвівся і не привітався з прибулим, а тільки посміхнувся до нього, і його пальці ще вправніше та спритніше ковзали струнами, а чарівлива музика пливла, ніби срібна хмарка над долиною, від чого юнак завмер подивований у солодкому замилуванні, забувши геть усе на світі, доки Майстер Божественного слова не відклав свою маленьку лютню і не попрямував до хатинки. Хань Фук зі страхом Божим рушив слідом і віднині став його слугою й учнем.

Поминув місяць, і він навчився зневажати свої складені до цього часу пісні, а затим взагалі викинув їх зі своєї пам’яті[27]. Дні складалися в тижні, тижні – в місяці. І через кілька місяців він викреслив зі своєї голови й ті пісні, яким його навчили попередні вчителі. Майстер майже не розмовляв із ним[28], він мовчки навчав його грати на лютні, доки не домігся бажаного: душа учня тепер уся була немовби зіткана з музики. Одного разу Хань Фук написав короткого вірша, у якому описав політ двох птахів в осінньому небі. Він був задоволений собою, однак не наважився показати його Майстру, але проспівав його якось вечірньою порою, неподалік від хатини. І Майстер, напевне, чув його, однак не сказав про це жодного слова. Він тільки тихенько заграв на своїй лютні, і в повітрі цієї ж митті розлилася прохолода, сутінки поспіхом вляглися на землю, подув сильний вітер, хоча це була літня пора, і сірим, немовби враз збліднілим небом, полетіли дві чаплі, яких підганяла палка жадоба мандрів, і все це було таким красивішим і досконалішим, ніж вірші учня, що він сумно замовк і відчув себе нікчемним. Так старий вчиняв щоразу, і коли поминув рік, Хань Фук уже майже довершено володів мистецтвом гри на лютні, – вершини ж поезії здавалися йому щодалі важчими й величнішими.

Коли поминуло два роки, юнака охопила нестерпна туга за батьківщиною, за своєю ріднею, за нареченою, і він звернувся до Майстра з проханням відпустити його додому.

Майстер посміхнувся і мовчки кивнув головою.

– Ти вільна людина, – сказав він юнакові, – і можеш йти, куди тобі заманеться, і вчиняти так, як тобі подобається. Ти можеш повернутися, а можеш назавжди забути шлях сюди.

І юнак вирушив у дорогу і йшов він безупину, без сну й відпочинку, допоки одного разу на світанку не опинився на рідному березі ріки й не побачив знайомий вигнутий місток, а за ним – місто, у якому він народився і де зростав. Прокравшись, наче грабіжник, до батьківського саду, він почув крізь розчахнуте вікно опочивальні дихання свого батька, який ще не прокинувся від сну, затим, прокравшись до саду нареченої, виліз на грушу й побачив, як наречена розчісує волосся у своїй кімнаті. Порівнявши все те, що він бачив на власні очі, з тією картиною, що її намалювала йому туга за батьківщиною, він зрозумів, що народжений для поезії, і що в мріях поета є місце для такої краси й такого блаженства, які намарно шукати навсправжки. І, злізши з дерева, він побіг із цього саду, з рідного міста, поминувши ріку, і повернувся знову до високої долини серед гір. І знову, як і тоді, старий Майстер сидів на скромній циновці перед своєю хатиною та перебирав пальцями струни лютні, і замість привітання він продекламував два вірші про щастя, яке дарує людині мистецтво, глибина та милозвучність яких викликали у юнака сльози в очах.

І знову залишився Хань Фук у Майстра Божественного Слова, який тепер навчав його, бо той уже пізнав таємниці музики лютні, мистецтво гри на цитрі. Місяці спливали немов сніг від подиху західного вітру. Відтоді його ще двічі огортала туга за рідним краєм.

Перший раз він втік додому потайки під покривом ночі, але, ще не діставшись останнього вигину долини, нічний вітер торкнувся струн цитри, що висіла на дверях хатинки, і звуки, породжені цим дотиком, наздогнали його[29] і звали назад, і він не зміг встояти перед ними. Іншим разом йому примарилося уві сні, що він наче саджає у своєму саду молоденьке деревце, і дружина його стоїть поруч нього й милується разом із ним, як їхні дітки поливають дерево вином і молоком. Коли він прокинувся, місяць зазирнув до його кімнатки, і він встав розбитий зі свого ложа й побачив поряд із собою Майстра, який лежав дрімаючи, а його сива борода здригалася від дихання; і тут юнака охопила сліпа ненависть до цієї людини, яка, як йому здавалося, розбила його життя, обманом позбавивши його майбутнього. Він уже готовий був накинутися на старого й убити його, як той несподівано розплющив очі, а на його вустах засяяла легка, сповнена покірності й суму посмішка, яка за мить остудила гнів юнака.