Хто не ризикує

Вільям розуміюче кивнув.

– Як ви гадаєте, він може повернутися?

– Навряд чи він ризикне провернути таку махінацію вдруге у такому ж книжковому магазині. І чесно кажучи, є багато інших, завдяки яким він може заробляти роками.

– Отже, з якого магазину мені розпочати?

– Я дам вам список місць, де спеціалізуються на перших виданнях з підписами, – сказав Гідді, витягаючи із шухляди свого столу тоненьку книжечку.

– Дякую, – сказав Вільям, швидко гортаючи сторінки.

– Не хвилюйтесь, майже всі вони знаходяться поблизу, – сказав менеджер, супроводжуючи Вільяма до ліфта.

Детектив констебль Ворвік провів решту дня, обходячи книжковий за книжковим, та з’ясував, що шахрай був працьовитим чолов’ягою. Коли він не купляв, він продавав. Він був із дрібних ремісників, яких заохочувала влада. Кожен з менеджерів пообіцяв повідомити Вільяма, якщо в крамниці з’явиться чоловік, схожий за описом містера Гідді, та запропонує на продаж зібрання «Другої світової війни» Вінстона Черчилля з підписами, але всі погоджувалися, що шахрай навряд чи з’явиться у тому самому магазині вдруге.

– Якщо він з’явиться, будь ласка, подзвоніть мені у Скотленд-Ярд за номером 230 1212 і попросіть з’єднати з 2150, – сказав Вільям, перш ніж рушити до наступної крамниці.

Вільям продовжував пошуки, поки о шостій за ним не зачинилися двері останньої книжкової крамниці. Він доїхав на метро до станції Вікторія і побіг до Тренчард-Хаусу. Він швидко прийняв душ і замислився, незвично довго вирішуючи, що вдягнути. Нарешті він зупинився на блакитному блейзері, білій сорочці з відкритим коміром та сірих брюках, але відмовився від ідеї одягти краватку з університетських років.

Щойно він вийшов з квартири, як зрозумів, що запізниться, якщо не візьме таксі, – місіс Волтерс не оцінила б такої витрати.

Таксі висадило його біля «Єлени», на Фулгем-роуд за сім хвилин до призначеного часу.

– Джино, це дуже важливе побачення, – сказав Вільям офіціанту, щойно той представився. – Перше, якщо бути точним. Тому мені може знадобитися ваша допомога.

– Я потурбуюся про це, містере Ворвік. Я посаджу вас до тихого алькову.

– О боже, ось і вона, – прошепотів Вільям.

– А, синьйорино, – сказав Джино і з легким поклоном взяв її під руку. – Містер Ворвік уже тут і чекає на вас за своїм звичайним столиком.

Вільям підірвався з-за столика, намагаючись не вилуплювати очі на Бет. На ній була жовта сукня до коліна з відкритими плечима, світло-зелена шовкова хустка та нефритове кольє, що доповнювало її образ.

Джино допоміг їй сісти, поки Вільям чекав стоячи.

– Бачу, ви тут завсідник, – сказала Бет, вмостившись на стільці.

– Ні, я тут вперше. Мені це місце порадив друг.

– Але офіціант…

– Його я теж вперше бачу, – сказав Вільям, коли Джино повернувся з меню. Бет засміялась.

– Отже, містере Ворвік, вам як завжди?

– А що я завжди замовляю? – спитав Вільям. Джино здивовано подивився на нього, і Вільям продовжив:

– Бет знає, що я тут вперше. Що ви порадите?

– Для чарівної синьйорини у нас…

– Джино, не перегравайте.

– Невже ви не вважаєте її чарівною?

– Вважаю, звісно, але не хочу, щоб вона втекла до того, як принесуть першу страву.

Бет підняла очі від меню.

– Не хвилюйтеся, не втечу. Не до другої страви, у будь-якому разі.

– А що ви будете пити, синьйорино?

– Келих білого вина, будь ласка.

– Пляшку «Фраскаті», – сказав Вільям, пригадуючи назву вина, яке зазвичай замовляв його батько, але сам детектив не мав уяви, скільки воно може коштувати.

Коли Джино прийняв їхнє замовлення й пішов, Бет запитала:

– То Вільям чи Білл?

– Вільям.

– Ви працюєте у мистецькій індустрії чи просто фанат музеїв?

– І те, й інше. Я ще з дитинства люблю музеї, проте зараз працюю у відділі витворів мистецтва та антикваріату у Скотленд-Ярді.

Здавалося, Бет трохи вагалася, перш ніж сказати:

– Отже, ви прийшли до Фіцмолеану по роботі.

– Доки не побачив вас.

– Ви ще гірший за Джино.

– А ви?

– Ні, я не гірша за Джино.

– Ні, я не про це… – мовив Вільям, з жахом думаючи про те, що з його останнього побачення пройшло дуже багато часу.

– Я знаю, про що ви, – підколола його Бет. – Я викладаю історію мистецтв у Даремі.

– Я знав, що обрав неправильний університет.

– А де ви навчалися? – спитала вона, коли Джино повернувся зі страчателою просто з жару.

– Кінгз. Також історія мистецтв. А після Дарему?

– Пішла до Кембриджу, а потім писала дисертацію доктора філософії про дипломата Рубенса.

– Я майже почав навчання в аспірантурі за злочинцем Караваджо.

– Це пояснює, чому ви опинилися у поліції.

– А потім ви одразу пішли до Фіцмолеану?

– Так, це була моя перша робота після Кембриджу. Мабуть, учора було дуже помітно, що це моя перша спроба провести екскурсію.

– Ви були неймовірною.

– Я ще тільки починаю, ви це зрозумієте, коли послухаєте лекцію Тіма Нокса наступного тижня.

– Не можу навіть уявити, як це – замінити свого начальника останньої миті.

– Це було жахливо. Отже, наважуся спитати: як близько ви до повернення мого Рембрандта?

– Вашого Рембрандта?

– Так. Усі працівники Фіцмолеану стають власниками, коли йдеться про «Синдиків».

– І я розумію чому. Проте через сім років ця справа стала, як то кажуть, висяком.

– Але ж ви не працюєте над цією справою останні сім років?

– Менше семи тижнів, – підтвердив Вільям. – Але я впевнений, що зможу повернути Рембрандта вам до кінця наступного місяця.

Бет не засміялася.

– Я все ще вірю, що картину можна знайти й повернути у галерею.

– Я б хотів погодитися з вами, – сказав Вільям, коли Джино забирав порожні тарілки, – але не всі мої колеги так вважають.

– Ви думаєте, вона знищена? – спитала Бет. – Я просто не можу повірити, що може існувати такий лиходій.

– Навіть якщо цій людині вдавалося уникати в’язниці сім років?

– То ви знаєте, хто її викрав?

Вільям не відповів, але відчув полегшення, коли з’явився Джино з основною стравою.

– Вибачте, – сказала Бет. – Мені не варто було питати. Але якщо я можу чимось допомогти, просто дайте мені знати.

– Є дещо. Нещодавно ми знайшли дуже точну копію «Синдиків», і мені цікаво, чи не знаєте ви когось, хто спеціалізується на такому?

– Це не моя парафія, – визнала Бет. – Я спеціалізуюся на мертвих голландцях та фламандцях. Але ви, мабуть, уже були у Галереї підробок у Ноттінг-гілл?

– Ніколи не чув про таку, – сказав Вільям, намагаючись відшукати неіснуючий блокнот у кишені свого піджака, забувши, що він не на роботі.

– На них працює велика кількість художників, які можуть підробити полотно будь-якого майстра, живого чи мертвого.

– Це легально?

– Не знаю, це ваша справа, – посміхнулася Бет. – Якщо ви не проводите дні та ночі виключно у пошуках мого Рембрандта, то маєте розв’язувати важливіші справи.

– Викрадення маленького фіала місячного пилу та кілька підробок «Другої світової війни» Вінстона Черчилля.

– Розкажете про це мені?

Бет помирала зі сміху, коли Вільям розказував їй про доктора Тальбо та заступника американського генерального секретаря. Вона навіть порадила йому звернути увагу на непідписані збірки Вінстона Черчилля.

– Може, так вам швидше вдасться вийти на слід вашого шахрая і ви будете на один крок попереду.

– Гарна ідея, – погодився Вільям, вирішивши не казати їй, що саме цим він займався весь день. – Може, нам варто частіше бачитися, і тоді ви зможете стати детективом.

– А ви – читати лекції у Фіцмолеані.

Обидвоє засміялися.

– Перші побачення такі дивні, – сказав Вільям.

– А це що, перше побачення? – спитала Бет, м’яко усміхаючись.

– Сподіваюсь.

– Кави? – спитав Джино.

Вільям не помітив, як пролетів час, доки Бет не прошепотіла:

– Здається, персонал хоче додому.

Вільям озирнувся й зрозумів, що вони останні клієнти в ресторані, та попросив рахунок.

– Ви мешкаєте десь поблизу? – спитав він.

– У Фулгемі, з другом. Але не хвилюйтеся, я доїду автобусом.

– На жаль, я не зможу сплатити проїзд, – сказав Вільям, подивившись на рахунок. – Можна провести вас додому?

– Сподіваюся, ми скоро побачимо вас знову, синьйорино, – сказав Джино, відчиняючи для них двері.

– Я ще не вирішила, – сказала Бет, посміхаючись у відповідь.

Вільям узяв її за руку, коли вони переходили дорогу, і вони безупинно верзли якусь нісенітницю, доки не опинилися біля дверей Бет. Вільям нахилився й поцілував її у щоку. Коли вона встромила ключ у замок, він спитав:

– Підете зі мною у Галерею підробок?

– Чи буває таке, що ви не при виконанні, детективе констеблю Ворвік? – спитала вона.

– Поки існує навіть нікчемна можливість, що я знайду вашого Рембрандта, міс Рейнсфорд, – ні.

9

Правило просте: якщо телефон дзвонить, ти береш слухавку незалежно від звання. Потім записуєш деталі й передаєш Ламонту, який вирішує, хто працюватиме над справою за умови, якщо справа є. Часто дзвонили публічні особи, які скаржилися на зникнення родинної цінності на кшталт альбому гравюр та хотіли знати, коли поліція збирається її повернути. Тоді слід було пояснити, що про грабіж треба повідомляти у місцевий відділ поліції, оскільки у витворах мистецтва та антикваріаті працюють лише чотири офіцери, тому вони не можуть розглядати кожну справу. Але командор завжди нагадував, що для старої леді її втрачена вікторіанська брошка – коронна коштовність, а для багатьох людей це єдиний прямий контакт з поліцією.

– Коли кладеш слухавку, – казав він Вільяму, – ти маєш бути впевнений, що на тому кінці дроту залишився задоволений клієнт, а не людина, переконана, що поліція проти неї.

Вільям підняв слухавку.

– Вибачте за дзвінок, – прозвучав добре поставлений голос. – Сподіваюся, я не марную ваш час.

– Ви не марнуєте мій час, – сказав Вільям, – якщо впевнені, що стався злочин.

– Проблема в тому, що я не впевнений, що стався злочин, проте ситуація справляє темне враження.

Вільям усміхнувся з дивного виразу.

– Скажіть, будь ласка, як ваше ім’я, сер? – спитав він і взяв ручку, хоча знав, що близько половини зазвичай кидають слухавку після цього питання.

– Джеремі Вебб. Я працюю у Лондонській срібній скарбниці, що у Сіті. Мабуть, ви ніколи про нас не чули.

– Ще в школі я був там з батьком, ми шукали подарунок на мамин день народження. Ніколи не забуду це місце, там, мабуть, з десяток різних магазинчиків, усі дуже таємничі…

– Тридцять сім крамниць, – сказав Вебб. – Цього року я займаю посаду президента Асоціації Лондонської срібної скарбниці, й саме через це я вам телефоную. Кілька наших членів повідомили мене про проблему.

– Яку проблему? – спитав Вільям. – Не кваптеся, містере Вебб, та опишіть усі деталі, навіть найдрібніші.

– Дякую, – відповів Вебб. – До складу АЛСС входять кілька членів, які переважно займаються купівлею та продажем срібла. Це може бути будь-що, від вікторіанської ложки до великої вази для обіднього столу. Зараз, щоб мати сертифікат стерлінгового, все срібло, як мені відомо, повинно мати клеймо та пройти лабораторне дослідження. Жоден серйозний колекціонер не придбає річ, яка не має правильного клейма.

Вільям завмер, чекаючи на продовження:

– Останні кілька місяців у скарбниці з’являвся чоловік, який хотів придбати вироби, віком щонайменше сто років. Йому не важливо, чи це медаль з нагоди коронації Георга V або шкільна нагорода за найдовший стрибок. Одне з чотирьох клейм на виробах позначає рік виготовлення, і деякі з моїх колег помітили, що цей чоловік завжди перевіряє вік за допомогою лупи, перш ніж розглянути сам виріб.

– Лупи?

– Вибачте, – сказав Вебб. – Це маленьке збільшувальне скло, яке використовують ювеліри та годинникарі.

– Зрозуміло, – відповів Вільям, хоч і не міг второпати, до чого все йде.

– Інша дивна річ, яку помітили мої колеги, полягає в тому, що він завжди платить готівкою.

– Великими купюрами?

– Ні. Ми завжди уважно стежимо за цим, оскільки враховуємо останні директиви Міністерства фінансів, що стосуються відмивання грошей. Чи я досить зрозуміло пояснюю, офіцере?

– Так, містере Вебб. Ви знаєте, як звуть цього джентльмена?

– У цьому вся й справа, – сказав Вебб. – Ми завжди записуємо імена та адреси кожного покупця, але цей чоловік кожного разу представляється різними іменами та дає різні адреси.

Тепер Вільяму стало справді цікаво.

– Чи хтось із ваших продавців має уяву, ким може бути цей чоловік?

– Один з наших дилерів каже, що він його знає, проте не може згадати, звідки. Він стверджує, що не знає його справжнього імені.

– Ви кажете, «стверджує». Це означає, що ви не впевнені в його чесності.

– Кілька років тому цей продавець був засуджений до шести місяців ув’язнення за продаж викрадених товарів. Служба пробації попросила нас дати йому другий шанс, і ми це зробили, хоч і з недовірою. Але ми попередили: якщо він хоч раз спробує перетнути межу, він буде виключений з асоціації.

– Як його звати?

– Кен Еппл’ярд.

Вільям записав це ім’я.

– Враховуючи ваш досвід, містере Вебб, у вас є теорія, нащо цей загадковий чоловік скуповує так багато старовинного срібла?

– Спершу я вважав, що це випадок відмивання грошей, але він почав повертатися знов і знов. І це не має жодного сенсу – якщо він, звісно, не ідіот. Потім я подумав, що він може переплавляти срібло, але це теж не найкраща ідея, оскільки зараз вартість срібла падає. Отже, маю зізнатися, я цілком спантеличений. Утім, наша наглядацька рада вирішила, що я маю повідомити вас про це.

– Дуже вам дякую, містере Вебб. Я одразу передам цю інформацію своєму начальнику й повернуся до вас.

Але першим, що зробив Вільям після дзвінка, був похід на мінус перший поверх, де містилася національна база даних поліції. Констебль поліції, який на вигляд був іще молодшим за нього, вбив ім’я Кена Еппл’ярда у пошук, і за мить список його попередніх судимостей був у нього в руках. Еппл’ярд справді був засуджений до шести місяців за продаж викрадених товарів. Вільям із задоволенням зауважив, що з того часу порушень більше не було, хіба що кілька штрафів за паркування. Ворвік повернувся в офіс з великим аркушем.

Ламонт розмовляв по телефону, проте жестом запросив Вільяма присісти на стілець навпроти нього. Вільям знав, що начальник допомагає Інтерполу зі справою про контрабанду діамантового кільця, яке вдалося перевезти з Гани до Дубая. Щойно Ламонт поклав слухавку, він переключив свою увагу на Вільяма, який стисло виклав суть справи.

– Босе, як ви гадаєте, чого він хоче? – запитав Вільям, коли закінчив свою доповідь.

– Не знаю. Але перше, що ти маєш з’ясувати, це його особистість, бо до цього моменту ми просто ходимо у пітьмі.

– З чого мені почати?

– Почни з того, що у тебе є. Піди до Скарбниці та поговори з Еппл’ярдом. Але обережно. Він нещодавно звільнився, тому йому буде незручно перед колегами. Спробуй вдати із себе клієнта, а не копа.

– Зрозумів, сер.

– І ще, Вільяме: чому ти досі не заарештував Черчилля?

– Він заліг на дно, сер. Але щойно він спливе нагору, я його із задоволенням схоплю за горло.

Ламонт усміхнувся й повернувся до контрабандистів.

* * *

Вільям добре знав, де знаходиться Срібна скарбниця, але спочатку вирішив поговорити з батьком. Він зателефонував йому й запропонував разом пообідати.

– У мене є година, – відповів сер Джуліан, – але не більше.

– У мене теж десь стільки ж, батьку. До того ж і я можу заплатити тобі два фунти та вісім пенсів.

– Я прийму цю милостиню, хоча ти знаєш, що це значно нижче за мій звичайний тариф. Зустрінемося біля «Лінкольнз Інн» о першій.

Вільям вийшов зі Скотленд-Ярду й поїхав у Сіті автобусом. Він трохи пройшовся по Ченсері Лейн й увійшов у Лондонську срібну скарбницю. Список усіх продавців висів біля входу на стіні. Крамниця містера К. Еппл’ярда знаходилася під номером 23. Вільям спустився широкими сходами до підвалу, де був довгий коридор з рядом магазинчиків, розміщених по обидва боки.

Він хотів подивитися на кілька гарних речей, які йому сподобалися, але не дозволив собі відволіктись від пошуку крамниці під номером 23. Еппл’ярд саме показував клієнту цукорницю, коли Вільям знайшов його магазин. Він зупинився біля магазину навпроти та почав розглядати перцевницю у формі суфражистки. Ідеальний подарунок на Різдво для Ґрейс, подумав він. Вільям вирішив спитати ціну, і коли клієнт Еппл’ярда пішов, він перемістився до нього.

– Доброго ранку, сер. Шукаєте щось особливе?

– Когось, – сказав Вільям, – когось особливого, – та дістав своє посвідчення.

– Я нічого не зробив, – одразу почав захищатися Еппл’ярд.

– Ніхто не каже, що ви щось зробили. Я просто хочу поставити вам кілька запитань.

– Це про того чоловіка, який скуповує старе срібло?

– Так, ви мене зрозуміли.

– Мені справді нічого вам сказати. Я натрапив на нього у Пентонвіллі, але не пам’ятаю його імені. Я роками намагався забути цей період життя, не змушуйте мене згадувати про це.

– Я вас розумію, – сказав Вільям. – Але було б чудово, якби ви могли згадати щось іще про цього чоловіка – зріст, вік, будь-які особливі прикмети.

Еппл’ярд подивився у простір так, ніби намагався викликати образ з повітря.

– Брита голова, шість футів зросту, п’ятдесят-п’ятдесят п’ять років.

– Ви знаєте, за що він сидів?

– Не маю гадки. Золоте правило в’язниці: ніколи не питай, за що сидить інший, і ніколи не кажи, за що сидиш сам.

Вільям додав цей факт у депо своєї пам’яті. Еппл’ярд затих на кілька хвилин, а потім додав:

– У нього було невелике тату у формі серця з ім’ям Енджі на правому передпліччі.

– Ви дуже мені допомогли, містере Еппл’ярд, – сказав Вільям, передаючи йому свою візитку. – Якщо згадаєте іще щось, подзвоніть мені.

– Мені треба повідомити колег про ваш візит?

– Я просто черговий покупець, – сказав Вільям і перейшов до протилежного магазинчика, щоб спитати, скільки коштує перцевниця-суфражистка. Тижневу зарплатню… Навколо було достатньо годинників, які нагадували Вільямові про зустріч з батьком за п’ятнадцять хвилин, і він поспішив, бо знав, що той почне обідати без нього.

* * *

Вільям вибіг на вулицю, повернув праворуч і побіг далі. Він дістався до «Лінкольнз Інн» о 12:56 і побачив, що батько саме перетинав площу.

– Що привело тебе у ці краї? – спитав сер Джуліан, поки вони з сином йшли довгим коридором, прикрашеним портретами поважних суддів.

– Справи й задоволення. Я поясню за обідом. Як там мама?

– Добре, вона передавала тобі привіт.

– А Ґрейс?

– Така ж дивна. Захищає растамана з п’ятьма жінками та чотирнадцятьма дітьми, який намагається довести, що він мормон і не підкоряється законам полігамії. Певно, що вона програє, як завжди.

– Може, колись вона тебе здивує, – сказав Вільям, коли вони вже заходили до їдальні.

– Тут самообслуговування, тож візьми тацю, – сказав йому батько, роблячи вигляд, ніби не почув його слів. – У жодному разі не бери м’ясо, краще салати.

Вільям узяв тарілку сосисок, пюре та солодкий пиріг і попрямував до столика на іншому боці кімнати.

– Ти запросив мене поспілкуватися або спитати поради? – запитав сер Вільям, беручи сільничку. – Нагадую тобі, що моя консультація коштує сто фунтів на годину і час уже пішов.

– Тоді можеш вирахувати ці гроші з моїх кишенькових, бо у мене справді є питання до тебе.

– Давай.

Вільям пояснив батькові причину, за якої він провів ранок у Срібній скарбниці.

– Вражаюче, – прокоментував батько, коли Вільям завершив розповідь. – Тож тобі треба знайти таємничого покупця, що переплавляє срібло, якому більше ста років.

– Але ми точно не знаємо, що він робить саме це.

– Тоді нащо йому це потрібно, тільки якщо він не ексцентричний багатій. А якби він таким був, він не давав би кожного разу різні адреси та імена.

– Інші ідеї, батьку?

Сер Джуліан помовчав, а потім доїв свій суп і сказав:

– Монети. Це мають бути монети.

– Чому монети?

– Це має бути чимось важливішим, ніж звичайне срібло, інакше тут немає жодного сенсу.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Лондонська юридична установа.

2

Примогенітура – принцип успадкування майна і титулів від батька старшим сином, народженим у законному шлюбі, виключаючи при цьому молодших синів, дочок та інших родичів.

3

Джордж Джеффріс, 1-й барон Джеффріс (1645–1689) – суддя, відомий своєю жорстокістю.