Хто не ризикує

Джеффри Арчер

Хто не ризикує

Jeffrey Archer

NOTHING VENTURED

© 2019 by Jeffrey Archer

© О. І. Крикова, переклад українською, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Присвячується командору Вільяму Гаклсбі, володарю Королівської поліцейської медалі

Дякую за безцінні поради та інформацію

Саймону Бейнбріджу, Джонатану Каплану, королівському адвокату, Грегорі Едмунду, Коліну Емсону, Еріку Франксу, Вікі Мелор, Елісон Принс, Елен Редлі (експерту-криміналісту з почерків та документів у відставці), Кетрін Річардс, С’юзан Вот і Джонні Ван Гефтену.

Особлива подяка детективу сержантці Мішель Ройкрофт (у відставці) та головному суперінтенданту Джону Сазерленду (у відставці).

Любий читачу,

коли я закінчив писати останню книгу з серії «Хроніки Кліфтона», декілька читачів написали мені, що хотіли б дізнатися більше про Вільяма Ворвіка, героя романів Гаррі Кліфтона.

Визнаю, що я вже про це думав, перш ніж почав писати «Хто не ризикує» – першу книгу з серії «Детектив Ворвік».

Події у романі «Хто не ризикує» розпочинаються, коли Вільям закінчує університет та, до невдоволення свого батька, відомого адвоката, вирішує піти працювати до Міської поліції Лондона, а не стати батьковим учнем у суді. Вільям наполягає на своєму, та у цій книжці, що відкриває серію, ми слідкуємо за його життям у реальних умовах з низкою інших героїв – хороших та не дуже, які переходять йому дорогу, коли він намагається стати детективом та перевестися до Скотленд-Ярду.

Протягом серії ви простежите складний шлях Вільяма від детектива констебля до комісара Міської поліції Лондона.

Наразі я працюю над другою книгою серії, і в ній мова піде про Вільяма на посаді молодшого детектива сержанта у відділі елітних наркотиків.

Чи стане Вільям Ворвік комісаром, буде залежати від його рішучості та талановитості, а також моїх сподівань на довге життя – своє, не ваше.

Джеффрі Арчер

Вересень 2019 року

Це не детектив, це історія про детектива

1

14 липня 1979 року

– Ти ж це несерйозно!

– Я ніколи не був серйознішим, батьку, і ти б це зрозумів, якби слухав, що я тобі казав протягом останніх десяти років.

– Але тобі дали можливість вивчати право в моєму старому коледжі в Оксфорді, а після випуску ти зможеш приєднатися до мене у суді. Чого ще юнак може бажати?

– Обрати власний шлях замість того, щоб йти по стопах батька.

– Хіба це так погано? Врешті-решт, моя кар’єра захоплююча та значуща і, маю сміливість додати, досить успішна.

– Блискуча кар’єра, батьку, але зараз ідеться не про неї, а про моє життя. Що як я не хочу бути провідним адвокатом з кримінальних справ та усе своє життя захищати купку лиходіїв, з якими не став би навіть обідати у власному клубі?

– Ти, мабуть, забув, що ці лиходії платили за твою освіту та життя, яке тобі, вочевидь, подобається.

– З твоєї милості я ніколи про це не забуду, батьку, і саме тому я збираюся присвятити своє життя тому, щоб хапати цих лиходіїв та саджати їх до в’язниці замість того, щоб давати їм змогу продовжувати своє злочинне життя на волі, завдяки твоєму талановитому захисту.

Вільям сподівався, що тепер батько замовкне, проте він помилився.

– Може, знайдемо компроміс, хлопчику мій?

– У жодному разі, батьку, – твердо відповів Вільям. – Ти кажеш як адвокат, який просить про пом’якшення вироку в програшній справі. Але зараз твоє красномовство марне.

– Може, ти хоча б дозволиш мені викласти обставини справи до того, як ти її відхилиш? – спитав батько.

– Ні, бо я не винний і не маю доводити присяжним свою невинність тільки заради тебе.

– А ти міг би зробити щось заради мене, любий?

У цій запеклій битві Вільям зовсім забув, що мати весь цей час тихо сиділа з іншого краю столу, уважно спостерігаючи за суперечкою чоловіка та сина. Вільям завжди був готовий прийняти виклик батька, проте мати не була йому рівним супротивником. Він раптом замовк, і його батько цим скористався.

– Що ви пропонуєте, ваша честь? – запитав сер Джуліан так, ніби його жінка була суддею Високого суду, і розправив лацкани піджака.

– Вільям піде в університет, який сам обере, – сказала Марджорі, – здобуде спеціальність, яку схоче, і зробить кар’єру за власним вибором. І, найважливіше, коли він це зробить, ти з честю визнаєш поразку і більше ніколи не будеш про це згадувати.

– Зізнаюся, – сказав сер Джуліан, – що хоч і визнаю ваше судження справедливим, але вважаю останню частину надто важкою.

Мати та син розсміялися.

– Чи можу я подати клопотання про пом’якшення покарання? – невинно сказав сер Джуліан.

– Ні, – відповів Вільям, – бо я погоджуся на мамині умови, тільки якщо через три роки ти беззаперечно підтримаєш моє рішення приєднатися до складу Лондонської поліції.

Сер Джуліан Ворвік, королівський адвокат, підвівся з місця, злегка вклонився дружині та неохоче промовив:

– Якщо так скаже ваша честь.

* * *

Вільям Ворвік хотів стати детективом з восьми років, з того самого часу, як він розкрив «справу батончиків “Марс”». Як він потім пояснив директору, це була проста «паперова справа», для якої навіть лупа не знадобилася. Докази – обгортки, заплямовані шоколадом, – були знайдені у сміттєвому відерці у кімнаті винного, та правопорушник не зміг довести, що батончики він купив того семестру за власні гроші у магазинчику. Проте найважчою частиною справи було те, що злочинцем виявився один з його найближчих друзів, Едріан Хіт, який мав би стати його другом назавжди. Коли Вільям розповів цю історію батькові під час канікул, старий відповів йому: «Сподіваюся, Едріана це чогось навчило, бо інакше бозна-що із цього хлопця стане». Хоча однокласники, які хотіли стати лікарями, юристами, вчителями, навіть бухгалтерами, кепкували з Вільяма, експерта з профорієнтації не здивував той факт, що хлопчик хоче стати детективом. Урешті-решт, інші прозвали його Шерлоком іще до кінця першого семестру навчання. Батько Вільяма, баронет сер Джуліан Ворвік, хотів, щоб син пішов до Оксфорда вивчати право, як він сам зробив тридцять років тому. Проте, попри всі батькові спроби змінити його рішення, Вільям вирішив піти працювати в поліцію того самого дня, як закінчив школу. Та все ж уперті чоловіки досягли компромісу завдяки матері. Вільям вирішив вступити до Лондонського університету, щоб вивчати історію мистецтв – спеціальність, яку його батько навіть за спеціальність не вважав, і якщо за три роки він не змінить свою думку, сер Джуліан покірно визнає свою поразку. Вільяму подобалася кожна мить навчання у Королiвському коледжi Лондона, де він кілька разів закохувався. Спочатку в Ханну та Рембрандта, потім у Юдифь та Тернера і врешті-решт у Рахіль та Гокні, після чого зупинився на Караваджо: це було кохання на все життя, хоча батько неодноразово нагадував йому, що цей великий італійський художник був убивцею та мав піти на шибеницю. Вільям підмітив, що це непогана причина скасувати смертну кару. І знову батько з ним не погодився. Під час літніх канікул, коли він тільки-но закінчив школу, Вільям поїхав подорожувати Європою до Рима, Парижа, Берліна та Санкт-Петербурга, де він встав у чергу з іншими поціновувачами старих майстрів. Коли він усе ж випустився з університету, професор запропонував йому продовжити навчання в аспірантурі та вивчати темний бік Караваджо. Саме це, казав Вільям, було метою його дослідження, проте він більше хотів знати про злочинців XX століття, аніж про тих, які жили за 400 років до цього. За п’ять хвилин третя у неділю, 5 вересня 1982 ро-ку, Вільям з’явився у поліцейському Хендон-коледжі на півночі Лондона. Він обожнював кожну мить свого навчання, з моменту присяги королеві аж до випускного параду через шість тижнів. Наступного дня він отримав темно-синю форму сержанта, шолом та дубинку і вже не міг не піддатися спокусі дивитися на своє відображення кожного разу, як проходив повз вітрину. Форма поліцейського, як зазначив його начальник, може змінити людину, і не завжди на краще. Навчання у Хендоні почалося наступного дня та складалося з лекцій та занять у спортзалі. Вільям вивчав цілі параграфи законів, аж доки не зміг зачитати їх напам’ять. Він насолоджувався криміналістичним аналізом, хоча швидко зрозумів, що його навички водіння не можна було назвати навіть початковими. Він добре знався на пікіровці, з якою мав справу щодня за сніданком з батьком, тому добре почувався, коли офіцери проводили перехресний допит на місці свідка у тренувальному залі суду, і навіть вистояв на занятті із самозахисту, де його навчили роззброїти, закувати в наручники та затримати злочинця, значно більшого за нього. Також він дізнався про повноваження констебля при арешті, правила обшуку, розумне використання сили та, найважливіше, розсуду. «Не варто завжди керуватися писаним словом, – порадив йому інструктор. – Iноді важливіше керуватися здоровим глуздом, коли працюватимеш з людьми, ти зрозумієш, що він не так часто зустрічається серед людей».

У порівнянні з його університетськими днями іспити проходили як за будильником, та Вільям не дивувався, що кілька кандидатів вибули іще до кінця курсу. Після випускного параду та двох тижнів перерви, які здавалися йому нескінченними, він нарешті отримав листа, в якому йому наказувалося прибути до поліцейського відділка Ламбет о восьмій ранку наступного понеділка – в район Лондона, де він ніколи в житті не бував. Констебль поліції під номером 565LD вступив до лав Лондонської поліції як випускник коледжу, проте вирішив, що не буде користуватися прискореною схемою просування кар’єрною драбиною, яку передбачав такий досвід, бо хотів бути на рівних з кожним рекрутом. Він визнавав, що до того, як він отримає нагоду стати детективом, на нього чекають два роки роботи в полі як новачка. І, відверто кажучи, він не міг дочекатися цієї можливості. З перших днів випробувального терміну його наставником був констебль Фред Єйтс, який мав двадцятивосьмирічний досвід роботи у поліції та отримав від головного інспектора відділка наказ «приглядати за хлопчиком». У чоловіків було небагато спільного, окрім того, що вони з дитинства мали на меті стати поліцейськими, а їхні батьки робили все можливе, аби завадити їм стати на цей шлях. Перше, що Фред сказав молодому та зеленому випускнику, було «АБВ». Вiн не став чекати, поки Вiльям сам його спитає. «Абсолютно нiчого не сприймай на вiру, бiльше нiкому не довiряй, випробовуй все. Це єдине правило, за яким я живу».

Наступні кілька місяців Фред пояснював Вільяму, як працює світ грабителів, наркодилерів та сутенерiв, а також показав йому перший труп. З ентузіазмом сера Галахада Вільям хотів схопити кожного порушника та зробити світ краще; Фред був більш реалістичним, проте він жодного разу не намагався згасити молодецьке полум’я стажера. Також Вільям швидко зрозумів, що звичайні люди не знають, скільки працює полісмен: кілька днів або кілька років.

– Настав час уперше зупинити машину, – сказав Фред Вільяму у його другий робочий день, коли вони зупинилися перед світлофорами. – Почекаємо, поки хтось проїде на червоний, а потім ти вийдеш на дорогу і зупиниш його.

Обличчя Вільяма видавало його бажання скоріше почати.

– Інше залиш мені, – продовжував Фред. – Бачиш дерево у ста ярдах від нас? Сховайся за ним та чекай мого сигналу.

Вільям відчув, як затріпотіло його серце. Він недовго чекав, аж поки Фред підняв руку та закричав:

– Блакитний «гілмен»! Зупиняй!

Хлопець вийшов на дорогу, підняв руку та знаком наказав водію з’їхати на узбіччя.

– Нічого не кажи, – наказав Фред, наближаючись до Вільяма, – дивись та записуй.

Чоловіки підійшли до машини, і Фред заговорив у відкрите вікно:

– Доброго дня, сер. Вам відомо, що ви порушили закон?

Водій кивнув, але не відповів.

– Ваше водійське посвідчення, будь ласка.

Водій дістав документи з бардачка та передав Фреду. Той кілька секунд розглядав посвідчення, після чого зазначив:

– У такий ранковий час тут особливо небезпечно, сер, бо тут дві школи поряд.

– Вибачте, – відповів водій. – Цього більше не буде.

Фред повернув йому посвідчення:

– Цього разу обмежимося попередженням, – сказав він, поки Вільям записував номер автомобіля. – Та наступного разу будьте обережніші.

– Дякую, офіцере, – відповів водій.

Коли машина від’їхала, Вільям спитав:

– Чому лише попередження, коли можна було виписати йому штраф?

– Ставлення, – відповів Фред. – Джентльмен вибачився, був ввічливим і визнав свою помилку. Нащо ображати звичайного добропорядного громадянина?

– А що змусило б вас виписати йому штраф?

– Ну, якби він почав розповідати щось на кшталт: «У вас немає більш важливих справ, офіцере?». Або ще гірше: «Хіба вам не треба ловити справжніх злочинців?». Або моє улюблене: «Я взагалі-то сплачую вам зарплатню зі своїх податків!». Щось таке – і я б виписав йому штраф без розмов. Ба більше, був тут один панок, якого мені довелося замкнути на кілька годин у від- ділку.

– Він що, накинувся на вас?

– Ні, гірше. Хизувався, що знає мого начальника і той зі мною матиме серйозну розмову. Ну то я і запропонував йому подзвонити своєму приятелю з відділка.

Вільям розсміявся.

– Так, – сказав Фред, – тепер іди знову за дерево, наступна машина твоя, а я спостерігатиму.

* * *

Королівський адвокат сер Джуліан Ворвік сидів з одного боку столу та читав «Дейлі Телеграф». Час від часу він коментував якісь події, а його дружина сиділа з іншого боку та продовжувала свою щоденну битву з кросвордом у «Таймс». У гарні дні вона могла розв’язати останнє слово до того, як її чоловік збирався у «Лінкольнз інн»[1]. У погані дні вона була змушена консультуватися з чоловіком – послуга, вартістю сто фунтів на годину. Він постійно їй про це нагадував, і за його підрахунками дружина вже заборгувала йому 20 000 фунтів. Десять літер по горизонталі та чотири по вертикалі досі тримали її. Сер Джуліан уже підбирався до спортивної колонки, поки його дружина ще намагалася розібратися з останнім словом. Він, як і «Телеграф», ще не визначився, чи вважає заборону смертної кари поганою ідеєю, особливо коли йшлося про чиновників або поліцейських. Він перегорнув останню сторінку, щоб дізнатися, як «Блекгіт» зіграв проти «Річмонда» у щорічному чемпіонаті з регбі. Коли він дочитав, то відклав газету з думкою, що ЗМІ надто багато уваги приділяють футболу. Ще один знак, що в цій країні все котиться до дідька.

– Дивись, яке гарне фото Чарлза та Діани надрукували у «Таймс», – зазначила Марджорі.

– Це ненадовго, – відповів Джуліан і підійшов до дружини, щоб поцілувати її у чоло, як він робив кожного ранку. Вони обмінялися газетами, щоб він міг прочитати юридичні новини на шляху до Лондона.

– Не забудь, що у неділю діти завітають на обід, – нагадала Марджорі.

– А Вільям уже склав цей свій іспит на посаду детектива? – поцікавився сер Джуліан.

– Як тобі відомо, любий, він не може скласти цей іспит, доки не прослужить у поліції два роки, а до того ще щонайменш півроку.

– Якби він мене послухав, вже був би кваліфікованим адвокатом.

– А якби ти його слухав, то знав би, що йому більше подобається карати злочинців, ніж захищати їх.

– Я ще не здався, – сказав сер Джуліан.

– Радій, що хоч наша донька пішла твоїм шляхом.

– Нічого подібного, – пирхнув сер Джуліан. – Це дівчисько захищатиме кожного безнадійного, який трапиться на її шляху.

– У Ґрейс золоте серце.

– Тоді вона пішла твоїм шляхом, – відповів сер Джуліан, розглядаючи слово, яке дружина не змогла розгадати.

– Стрункий лейтенант, який став фельдмаршалом, чотири літери. СЛІМ, – тріумфуючи проголосив сер Джуліан. – Єдиний солдат, який зміг стати маршалом.

– Схоже на нашого Вільяма, – сказала Марджорі, коли її чоловік уже зачинив двері.

2

Одразу після восьмої ранку Вільям та Фред вирушили у ранковий патруль.

– У цей час небагато злочинів, – запевнив стажера Фред. – Злочинці як багатії – не прокидаються до десятої.

За останні півтора року Вільям звик до частих Фредових перлин мудрості, які виявилися кориснішими, ніж поліцейський устав.

– Коли там твій іспит на детектива? – спитав Фред у той час, як вони проїжджали Ламбет Уолк.

– Вже близько, проте я не думаю, що ти скоро мене здихаєшся, – відповів Вільям, підходячи до продавця газетного кіоска.

Фред глянув на заголовок: «Констеблька поліції Івонна Флетчер загинула біля посольства Лівії».

– Скоріше, вбита, – прокоментував Фред. – Бідолашна дівчинка.

Якийсь час він мовчав, та нарешті продовжив:

– Я все своє життя був констеблем, і це мені до душі. Але ти…

– Якщо я зможу, це буде завдяки тобі, – сказав Вільям.

– Ти не схожий на мене, Хористе, – відповів Фред.

Вільям злякався, що тепер це прізвисько приклеїться до нього до кінця його кар’єри. Він радше був би Шерлоком. Ніколи в житті він не зізнається своїм колегам по відділку, що колись співав у хорі і мріяв виглядати старшим. Утім, мати одного разу сказала йому: «Коли нарешті станеш старшим, то тобі схочеться виглядати молодше». – «Хіба люди ніколи не бувають задоволені своїм віком?» – здивувався він.

– Коли ти станеш комісаром, – продовжував Фред, – я вже буду у будинку для людей похидого віку, а ти забудеш про мене.

Вільяму навіть на думку не спадало, що він може стати комісаром, однак він був певний, що ніколи не забуде констебля Фреда Єйтса.

Фред помітив хлопця, який вибігав з газетного кіоска. За ним біг містер Патель, але не міг його наздогнати. Вільям чкурнув за ним разом із Фредом, який відставав від нього лише на ярд. Вони порівнялися з містером Пателем, коли хлопець уже був за рогом, проте їм довелося пробігти іще ярдів сто, щоб схопити його. Поліцейські відвели хлопця назад до кіоска та змусили його повернути містеру Пателю пачку цигарок.

– Будете подавати заяву, сер? – спитав Вільям, тримаючи записник та олівець напоготові.

– А який у цьому сенс? – запитав власник кіоска. – Посади цього, то замість нього з’явиться його молодший брат.

– Пощастило тобі, Томкінсе, – сказав Фред, тягнучи хлопця за вухо. – Тільки переконаймося, що ти дійдеш до школи, бо інакше я розповім про все твоєму старому. – До речі, цигарки, мабуть, для нього й були, – додав Фред, повертаючись до Вільяма.

Томкінс кинувся геть. Діставшись кінця вулиці, він повернувся до них, гукнувши: «Наволоч поліцейська!», та показав їм непристойний жест.

– Мабуть, варто було прибити його за вуха.

– Що ти таке кажеш? – здивувався Фред.

– У шістнадцятому столітті, коли хлопчину хапали за крадіжкою, його за одне вухо прибивали до жердини, щоб він не вирвався, тому єдиним способом врятуватися було відірвати собі вухо.

– Непогана ідея, – прокоментував Фред, – бо я чогось не розумію сучасних поліцейських практик. Мабуть, коли ти вийдеш на пенсію, до злочинців треба буде звертатися «сер». Утім, мені лишилось усього півтора року до пенсії, а ти тоді вже працюватимеш у Скотленд-Ярді. Хоча, – тут Фред додав трохи фірмової мудрості, – коли я прийшов до поліції майже тридцять років тому, ми приковували таких хлопців наручниками до радіатора, викручували температуру на повну і тримали їх так, доки не зізнаються.

Вільям розсміявся.

– Я це серйозно, – сказав Фред.

– Як гадаєш, чи скоро Томкінс опиниться у в’язниці?

– Б’юся об заклад, що спершу рік у колонії, а вже потім в’язниця. Але знаєш, що бісить мене найбільше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та ціла купа досвідчених злочинців, які будуть щасливі навчити його власної справи до його випуску з університету злочинності.

Кожного дня Вільям дякував долі, що мав щастя народитися у люблячій родині середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча він ніколи не розповідав колегам про те, що до коледжу він навчався в одній з кращих шкіл Англії, тим паче що його батько постійно отримує непогані суми від найвідоміших злочинців країни.

Поки вони продовжували патрулювати, кілька людей привітали Фреда, а деякі навіть побажали Вільяму доброго ранку. Коли через кілька годин вони повернулися до відділка, Фред не став повідомляти черговому офіцеру про випадок з Томкінсом, бо порпатися у паперах не любив так само, як і сучасні поліцейські практики.

– Ну що, вип’ємо по чашці чаю? – запропонував Фред, вирушаючи до їдальні.

– Ворвік! – вигукнув хтось позаду.

Вільям озирнувся і побачив чергового офіцера, який вказував на нього.

– Там ув’язнений знепритомнів у камері. Швидко бери рецепт та бігом до найближчої аптеки!

– Слухаюсь, сержанте! – відповів Вільям. Він схопив конверт і побіг до аптеки на Хай-стрит, де перед віконцем провізора вже вишикувалася невелика черга. Вільям вибачився перед жінкою, яка стояла першою в черзі, й передав аптекарці конверт зі словами: «Це терміново».

Молода дівчина відкрила конверт, уважно прочитала записку, мовивши:

– З вас один фунт шістдесят центів, констеблю.

Вільям дістав дріб’язок і передав аптекарці. Вона поклала гроші до каси, обернулася, дістала пачку презервативів з полиці та передала йому. Парубок аж рота відкрив, проте не зміг вимовити ні слова. Він із соромом помітив, як кілька людей із черги почали усміхатися. Він уже збирався зникнути, проте аптекарка сказала:

– Не забудьте ваш рецепт, констеблю, – і повернула Вільяму конверт.

Кілька здивованих пар очей проводили його до дверей. Він відійшов подалі, а потім відкрив конверт та прочитав той «рецепт».

«Шановний пан/шановна пані,

я сором’язливий констебль, якому нарешті вдалося знайти собі дівчину (і сподіваюся, сьогодні мені пощастить!). Проте ми поки що не хочемо дітей, у вас є щось від цього?»

Вільям щиро розсміявся, запхав пачку презервативів до кишені та пішов назад до відділка. Лише одна прикра річ спала йому на думку: якби тільки у нього й справді була дівчина!

3

Констебль Ворвік закрутив ковпачок своєї перової ручки з упевненістю, що він склав свій іспит на детектива з тріумфом, як би це назвав його батько. Коли він того вечора повернувся у свою квартиру у Тренчард-Хаус, його тріумф майже наполовину згас, а коли він вимикав світло перед сном, то був майже впевнений, що зганьбився, і тепер до скону віку патрулюватиме вулиці та ловитиме кишенькових злочинців.

– Як успіхи? – спитав черговий офіцер наступного дня, коли Вільям прийшов на чергування.

– Безнадійно провалив, – відповів Вільям, перевіряючи книгу чергувань. Вони з Фредом щойно повернулися з патрулювання Бартоном, єдиною метою якого було показати місцевим злочинцям, що в Лондоні ще є кілька поліціянтів, аби їх схопити.

– Ну нічого, спробуєш наступного року, – відповів офіцер. Якщо констебль Ворвік і мав намір страждати від невпевненості, офіцер точно не мав наміру рятувати його від цього.

* * *

Сер Джуліан точив ніж, аж доки лезо не стало таким, що об нього можна було порізатися.

– Шматочок чи два, синку?

– Два, будь ласка.

Сер Джуліан нарізав печеню, мов професійний різник.

– Отже, ти склав свій іспит на детектива? – спитав він Вільяма, передаючи йому тарілку.

– Дізнаємося тільки за кілька тижнів, – відповів хлопець, передаючи матері миску з брюссельською капустою. – Та я не надто оптимістично налаштований. Але ти будеш радий дізнатися, що я вийшов у фінал чемпіонату зі снукеру в нашому відділку.

– Снукер? – спитав батько так, ніби вперше чув про цю гру.

– Так, це одна з речей, якої я там навчився за ці два роки.

– То ти виграєш? – поцікавився батько.

– Навряд чи. Я змагаюся з фаворитом, який вигравав кубок останні шість років.

– Отже, ти провалив свій іспит, а тепер ще й збираєшся програти в цьому, як його…

– Цікаво, чому саме брюссельська капуста, а не бельгійська? – сказала Марджорі, намагаючись відволікти чоловіка та сина від чергової дуелі.

– Бо вперше її знайшли на околицях Брюсселя, і з того часу бельгійці називають її саме так.

– Ти як енциклопедія, – посміхнулася Марджорі й подивилася на доньку.

– А якщо ти склав цей іспит, – продовжував сер Джуліан, якого не вдалося відволікти питаннями етимології, – скільки часу має пройти, перш ніж ти станеш справжнім детективом?

– Півроку, може, рік. Мені треба буде дочекатися, поки з’явиться вакансія.

– То, може, одразу до Скотленд-Ярду? – саркастично поцікавився батько.

– Це неможливо. Спочатку треба себе добре проявити і тільки потім можна подавати заявку до святої святих. Проте завтра я вперше туди піду.

Сер Джуліан кинув різати.

– Навіщо?

– Я ще не знаю, – зізнався Вільям. – Головний подзвонив мені у п’ятницю та наказав прибути до командора Гоксбі о дев’ятій ранку в понеділок, проте не сказав чому.