Хто не ризикує

Вільям засміявся й збирався поставити ще одне запитання, коли Фред подивився на інший бік вулиці й сказав:

– Бідна стара дурепа. Боюся, вона й сама гадки не має, що робить.

Вільям гадав, що зараз послідує ще одна порція домашньої філософії, проте він помилився:

– Будинок номер двадцять три, – сказав Фред. – Місіс Перкінс.

– Пограбована кілька тижнів тому, – продовжив Вільям. – Винесли телевізор та відеомагнітофон, якщо не помиляюся.

– Правильно, п’ять очок з десяти, – сказав Фред. – Давай ще п’ять.

Вільям подивився на будинок, але це йому не допомогло.

– Що ти бачиш, Хористе?

– Дві пусті коробки.

– І що це значить?

Вільям спробував думати як ловець злочинців – навичка, якою володіють виключно такі як Фред: люди, що можуть відчути злочин до того, як він стався. Фред театрально зітхнув:

– Страховка місіс Перкінс, мабуть, уже покрила її втрату, тому зараз у неї новий телевізор та магнітофон. Проте вона не знає, що зазвичай грабіжники повертаються через кілька тижнів, бо знають, що у жертви вже є нові речі, які можна викрасти. І що вона робить? Фактично запрошує їх це зробити. Злодій тільки чекає, коли вона піде в гості до місіс Кесіді із дев’яносто першого будинку, щоб влізти до неї вдруге.

– Що нам робити? – спитав Вільям.

– Поговорити з нею і попросити знищити докази, – сказав Фред та постукав у двері будинку під номером 23. Місіс Перкінс майже одразу вийшла до них, та щойно Фред пояснив їй мету їхнього візиту, вона швидко прибрала коробки, подякувала їм та запросила на чай.

– Дуже вам дякую, місіс Перкінс, але ми маємо йти, – відповів Фред і торкнувся краю свого шолому, після чого вони пішли далі.

– Коли починається твоя нова робота? – спитав Фред, щойно вони відійшли подалі.

– Відпочину кілька тижнів в Італії, а першого жовтня вийду на службу у Скотленд-Ярд.

– Я чув, що в Італії багато гарних дівчат.

– Більшість з них у рамках.

– Рамках?

– Золотих.

Фред розсміявся:

– Ніколи не був ні в Італії, ні навіть у Скотленд-Ярді, проте я чув, що у них краща кімната для снукеру з усіх поліцейських відділків.

– Я повернуся і розкажу тобі, як там…

– Ти ніколи не повернешся, Хористе. Ламбет був лише першою сходинкою твоєї довгої кар’єрної драбини. Але попереджаю, що на цій драбині буде багато змій, які будуть щасливі скинути тебе вниз, та деякі з них будуть у блакитній формі, – сказав він, смикаючи двері магазину, щоб переконатися, що він зачинений.

Вільям гмикнув. Не проходило жодного чергування, щоб він чогось не навчився у Фреда.

– Здоров, Джейкобе!

– Привіт, Фреде!

Вільям подивився вниз і побачив чоловіка, який сидів, схрестивши ноги й ніжно обіймаючи пляшку віскі. На своєму першому чергуванні Вільям дізнався від Фреда, що існують чотири види п’яниць: сплячі, які засинають п’яним сном, щойно нап’ються, а коли прокидаються – йдуть додому; тихі, які зазвичай намагаються втопити у пляшці свої печалі й не часто роблять щось погане; фанати, які мріють затягти тебе додому та приміряти твою форму; та агресивні, які жадають бійки та вважають полісмена гарним суперником. Фред міг з легкістю визначити будь-кого з одного погляду, особливо тих, хто жадав бійки – зазвичай вони проводили ніч у камері та вранці ставали іншою людиною.

За останні роки Вільям бачив п’яниць усіх цих типів, та завдяки Фредовому здоровому глузду та сильній правій руці у нього було лише кілька шрамів.

– Яка категорія? – спитав Вільям.

– Топить печалі. Мабуть, «Шпори» сьогодні програли.

– Звідки ти знаєш?

– Коли вони перемагають, Джейкоб просто золото, проте коли вони програють, він безнадійний.

Вони повернули на Ласкомб Роуд і побачили кількох місцевих, які поверталися додому з пабу «Мальборо армс».

– Це розчаровує, – сказав Фред. – Ласкомб Роуд уже не та, якою була до втручання міської ради. Я сподівався, що ми натрапимо на кількох наркодилерів чи навіть Стукача Ленні, щоб тобі було що згадати про останню ніч.

– Можемо заарештувати її, – запропонував Вільям, вказуючи на дівчину в короткій шкіряній спідниці, яка розмовляла з чоловіком в авті через опущене скло.

– А сенс? Проведе ніч у камері, вранці заплатить штраф, а потім повернеться до праці. Я не дівчат хочу кидати за ґрати, а їхніх сутенерів. Особливо одного конкретного, – додав Фред.

Автівка понеслася геть, щойно водій побачив у дзеркалі двох поліцейських. Констеблі пішли далі до центру міста легкою ходою, і дорогою Фред розважав Вільяма історіями, які той уже чув, але не був проти послухати ще раз, а також розповідав те, чого той іще, мабуть, не чув за останні кілька років.

Вільям збирався спитати Фреда про його плани на пенсію, як раптом той схопив його за руку і потягнув до найближчого дверного отвору – і водномить дружній місцевий полісмен перетворився на поліцейського, який відчув справжній злочин.

– Нам сьогодні щастить, – кивнув Фред у бік здоровезного чоловіка, який тримав нажахану дівчину за шию. – Я вистежував цього покидька роками. Не треба зачитувати його права, це почекає до того моменту, як він буде за ґратами.

Фред дістав свою дубинку, висунувся з тіні й побіг на супротивника, що змусило кількох інших дівчат розбігтися вусібіч, щойно вони побачили його. Вільям побіг за ним, швидко побивши свій минулий рекорд стометрівки, який поставив останнього року в коледжі. Бандит огледівся та, побачивши Вільяма, кинув дівчину, яка впала на коліна й почала плакати. Тільки тепер Вільям побачив у нього ніж. Хлопця відділяло лише кілька кроків від злочинця, і він кинувся в бій. Він підпірнув та копнув чоловіка по гомілці, й вони обидва впали на бруківку. Коли Вільям оговтався, чоловік уже звівся на ноги, Вільям інстинктивно підняв руку, щоб захиститися від ножа, який був скерований на нього. Останнє, що він запам’ятав, був шок, коли ніж врізався в його груди.

– Офіцера поранено, офіцера поранено! Термінова підмога на Ласкомб Роуд! – закричав Фред по рації, стрибаючи на супротивника.

* * *

Він розплющив очі, моргнув і роздивився незнайому кімнату. Його батьки та сестра стояли біля ліжка, а незнайомий старший офіцер розташувався біля дверей. Три зірки на кожному з погон означали, що він був головним інспектором. Вільям спробував сісти й кволо посміхнувся своїй родині, та щойно він підвівся на кілька дюймів, то усвідомив, що його груди міцно перев’язані. Він важко опустився назад.

– Як Фред? – із зусиллям вимовив він.

Ніхто не поспішав відповідати на це запитання. Врешті-решт, підійшов офіцер і сказав:

– Я головний інспектор Катберт. Мені дуже жаль, констеблю Ворвік, але я маю поставити вам кілька запитань щодо подій суботнього вечора, бо, як вам відомо, ми не можемо тримати підозрюваного під вартою довше ніж добу, якщо немає доказів його вини.

– Так, сер, – відповів Вільям, знову намагаючись сісти.

Головний інспектор відкрив великий коричневий конверт і витягнув кілька чорно-білих світлин різних чоловіків, одного з яких Вільям ніколи не зміг би забути.

– Це той чоловік, якого ви намагалися заарештувати у суботу? – спитав Катберт.

Вільям ствердно кивнув.

– Але чому ви мене питаєте? Спитайте Фреда, він зможе вказати на нього особисто.

Головний інспектор Катберт замовк і поклав фотографії у конверт.

* * *

Парафіяльна церква Святих Михайла та Георгія не часто була переповнена навіть під час щорічного різдвяного концерту, але зараз усі лави були зайняті ще до того, як на нефі з’явився хор.

Констебль поліції Фред Єйтс, володар Медалі Королеви за відвагу, отримав повну поліцейську церемонію поховання, з почесним караулом біля входу.

Траурний кортеж супроводжували кінні офіцери, а Фредова труна була накрита тканинами кольорів Лондонської поліції, блакитною та срібною, а Медаль Королеви за відвагу та срібна нагорода лежали зверху. У церкві на передніх рядах сиділи старші офіцери, а всі інші, кому не вистачило місця, стояли позаду. Вільям їхав проходом в інвалідному візку, яким керував його батько, а присутні встали, щоб засвідчити йому свою повагу. Церковний староста підвів їх до місць спереду.

Він той, хто виступить проти…

Вільям добре тримався, доки вісім офіцерів не з’явилися з труною та не понесли її через прохід до олтарної частини церкви, і тоді він уже не зміг стримати сліз.

Парафіяльний священник подивився вниз зі сходів олтаря і запропонував колегам Фреда по відділку, які не часто бували у церкві, помолитися за нього. Вони прийшли висловити свою повагу, хоча навіть не всі з них знали його друге ім’я. Вільям роздивився людей навколо і побачив серед присутніх місіс Перкінс.

Бути пілігримом…

Коли присутні стали на коліна, Вільям схилив голову й згадав слова Фреда:

«Я хочу вірити, що щось змінив». Якби тільки Фред міг побачити це й зрозуміти, як багато він змінив!

Фредові колеги та друзі щиро співали гімни, і Вільям знав, що йому б це сподобалося, хоча скоріше за все він сказав би, що надгробна промова головного суперінтенданта була занадто пафосною. Вільям наче почув, як Фред посміхається, коли той казав про його подяки. «А як щодо моїх відсторонень?» – майже розчув він.

Коли священник дав останнє благословення, присутні встали, а ті, хто ніс труну, повернулися до своїх обов’язків і понесли її на кладовище. Вільям спробував підвестися, коли вони проходили повз, але не зміг, і тоді черговий відділу та начальник йому допомогли.

* * *

Коли вони повернулися додому, батько сказав Вільяму, що після цієї історії не буде соромом піти з поліції. Він був упевнений, що колеги його зрозуміють.

– Можеш піти на вечірнє відділення, вивчати право, а потім приєднатися до мене у суді, де надалі будеш боротися зі злочинністю, але у судовій залі та вдень, а не бозна-де на вулицях уночі.

Вільям знав, що батько має рацію. Але останнє слово лишилося за Фредом: «Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса: ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені».

6

Командор Гоксбі очолював збори, як годиться керівнику. Інші три голови чекали, коли він почне нараду.

– Я хочу представити вам нового члена нашої команди. Хоча детектив констебль Ворвік ще не має багато досвіду як детектив («М’яко кажучи», – подумав Вільям), він має широкий досвід у галузі мистецтва, оскільки вивчав його в університеті. Крім того, він відмовився від можливості вступити в аспірантуру заради роботи у поліції. Отже, я сподіваюся, що його знання допоможуть нам схопити Майлза Фолкнера нарешті. Брюсе, – звернувся він до старшого офіцера, який вів справу, – чи не міг би ти повідомити нам актуальну інформацію?

Перед детективом старшим інспектором Ламонтом лежали кілька тек з інформацією, проте він не відкрив жодної з них, бо вся інформація була у нього в голові. Він подивився прямо на детектива констебля Ворвіка, бо його колеги були добре поінформовані щодо подій.

– Останні сім років ми намагаємося спіймати крадія, який за всіма стандартами є майстром своєї справи, та наразі він перевершує нас у своїх навичках. Майлз Фолкнер створив ідеальну систему, яка дозволяє йому викрадати світові витвори мистецтва й заробляти на них, нібито не порушуючи закон.

У Вільяма одразу з’явилося кілька запитань, проте він вирішив не переривати свого нового начальника.

– По-перше, Білл…

– Вільям, сер.

Ламонт насупився:

– Ви маєте зрозуміти, що все те, що ви бачили у фільмі «Афера Томаса Крауна», чиста вигадка, тому забудьте про це. Фільм цікавий, проте вигадка. Майлз Фолкнер вам не Стів МакКвін. Він не краде витвори мистецтва заради чистої насолоди, щоб потім тримати їх у своєму підвалі й годинами дивитися на них. Це для сінефілів, яким подобається кілька годин уявляти, як це – обійти наших колег у Бостоні та переспати з гарною жінкою, яка за чистим збігом обставин виявляється агентом страхової компанії, що розслідує цю справу. Втім, вона взагалі єдина героїня, схожа на реальну: хоча у нашій справі страховий агент – це бюрократ середнього віку, на якого вдома чекають жінка та двоє дітей. Ба більше, він навіть не сягне рівня Фолкнера.

– Ти ще тут, Ворвіку? – спитав Гоксбі.

– Так, сер.

– Тоді ти можеш здогадатися, що детектив старший інспектор Ламонт скаже далі.

– Цей Фолкнер краде цінні картини з галерей або у колекціонерів із наміром домовитися з певними страховими компаніями, які готові вирішити справу за значно нижчу суму, ніж сума страхування.

– Зазвичай сума вдвічі нижча, – сказав Ламонт. – Але для Фолкнера це непоганий прибуток.

– Яким би розумним він не був, він не може такі складні операції здійснювати самотужки, – зазначив Вільям.

– Він і не здійснює. У нього є команда, хоч і маленька, але дуже професійна. Вони працюють разом, проте кожного разу, коли ми хапали когось із його спільників, вони мовчали як риби.

– Одного разу, – сказала детектив сержантка Ройкрофт, – ми навіть спіймали двох крадіїв на гарячому. Але у той час Фолкнер був у Монте-Карло в ліжечку зі своєю дружиною, яка підтвердила його алібі.

– А ви не думаєте, що його дружина може бути його головною спільницею? – зауважив Вільям.

– Вона вже кілька разів його прикривала, – відповів Гоксбі. – Але нещодавно ми з’ясували, що у нього є коханка.

– Це ж ще не злочин, – сказав Вільям.

– Так, але якщо вона дізнається…

– А ви не намагалися запропонувати комусь з його банди угоду про визнання провини? – знову спитав Вільям.

– Жодного шансу, – сказав Ламонт. – Фолкнер має негласну домовленість із кожним із них, без можливості скасування.

– Обидва отримали шість років, – сказав Гоксбі, підхопивши розмову, – а за їхніми родинами уважно спостерігали, хоча ми ніколи не могли зв’язати ці злочини з Фолкнером. Третій злодій, який був пов’язаний з крадіжкою у Фіцмолеані, мав зшиті губи, просто як нагадування, що трапиться з ним, якщо він захоче свідчити проти своїх.

– Але якщо Фолкнер перепродає крадене…

– Згідно з його податковою декларацією, – сказав Ламонт, – Фолкнер займається фермерством. У нього маєток на дев’ять кімнат у Гемпширі та триста акрів землі з кількома коровами, які щипають траву на цій території, проте не продаються.

– Але хтось має вести перемовини зі страховими компаніями?

– Цим займається його права рука, – сказав Ламонт. – Містер Бут Вотсон, королівський адвокат. Людина, яка завжди працює на анонімного клієнта. Щоразу як ми намагаємося його притиснути, він нагадує про конфіденційність договору між адвокатом та клієнтом.

– Але якщо Бут Вотсон знає, що він працює на злочинця, хіба він не має повідомити у поліцію як професіонал?

– Це не ваш батько, Ворвіку, – сказав Гоксбі. – Це людина, яку Адвокатська палата двічі ледь не позбавила ліцензії, й обидва рази – за непрофесійну поведінку.

– Але ж він досі практикує, – зауважив Вільям.

– Так, але не часто з’являється в суді, – сказав Гоксбі, – бо знайшов спосіб заробляти, навіть не виходячи з кімнати. Щоразу як зникає цінний витвір мистецтва, першим, кому телефонують, є Бут Вотсон, якого просять бути посередником. І – яка несподіванка! – картина з’являється через кілька днів в ідеальному стані, а компанії навіть не потрібно інформувати нас про цей прикрий інцидент.

– Важко повірити, – сказав Вільям, – що Фолкнер жодного разу не проколовся. Ось це вже схоже на вигадку в стилі «Афери Томаса Крауна».

– Саме так, – погодився Гоксбі. – Щонайменше одна компанія відмовилася платити йому, та якщо галерея не матиме ресурсів на винагороду, Фолкнер залишиться з картиною.

– У такому разі, – сказав Вільям, – викрадений Рембрандт усе ще може бути у нього.

– Тільки якщо він не знищив картину як основний доказ.

– Але хто ж стане стане знищувати Рембрандта?

– Зачекайте, доки не побачите його наживо. Він не поціновувач мистецтва, він той, хто обікрав би рідну матір, якби був би впевнений, що уникне кари.

– Що іще у вас є на Фолкнера? – скромно поцікавився Вільям.

Детектив Ройкрофт відкрила теку:

– Народився у Севеноуксі у 1942 році, єдина дитина, батьки – парикмахерка та ріелтор. Хоча він про себе не так розповідає своїм друзям з гольф-клубу. Отримав стипендію у Гарроу у віці одинадцяти років, а перед випуском здобув шкільну премію мистецтв. Після Гарроу він вступив до Школи мистецтв Слейда, але щойно зрозумів, що він найкращий студент на курсі, як говориться у директорському звіті про випуск, сказав, що ніколи не стане заробляти мистецтвом собі на життя. Вони порадили йому зробити кар’єру викладача. Він проігнорував цю пораду.

– Коли він випустився зі Слейда, – підхопив Ламонт, – то збагнув, що саме буде робити у світі мистецтв. Проте йому треба було набратися досвіду, перш ніж розпочинати свою справу. Він прийшов до провідної галереї у Вест-Енді як стажер, і там він зрозумів, скільки можна заробити на мистецтві, особливо якщо ти не надто совісна людина. Через кілька років його звільнили за невідомих нам обставин, проте ми точно знаємо, що з того часу жодна галерея його не приймає. Потім він на якийсь час пішов з публічного життя, аж поки полотно Сальвадора Далі не зникло з Інституту Курто, це трапилося за багато років до появи нашого департаменту.

– Чому ви думаєте, що він причетний до цього? – спитав Вільям.

– Ми побачили запис з камери відеоспостереження, як він робив фото картини за місяць до її зникнення. Більше він таких помилок не припускався, – сказав Гоксбі.

– І, мабуть, він мав з цієї справи непоганий зиск, бо знову зник з нашого поля зору аж до моменту викрадення Рембрандта з Музею Фіцмолеан сім років тому. Проте містер Бут Вотсон не зміг домовитися зі страховою фірмою, і це був його перший і єдиний провал. Хоча самому викраденню картини позаздрив би навіть Томас Краун.

Вільям не перебивав.

– Суботнього вечора, одразу після закриття музею, до Фіцмолеану під’їхала автівка банди. Двоє чоловіків у поліцейській формі зайшли до будівлі під приводом того, що спрацювала сигналізація. Вони вдарили вахтера по голові, зв’язали його і за десять хвилин вийшли з будівлі через головні двері з полотном у руках.

– А де була охорона?

– Вони стверджують, що в той момент оглядали верхній поверх, а вниз спустилися через півгодини, о 16:48.

– Це точний час? – спитав Вільям.

– Так, – відповів Ламонт.

– Того вечора «Манчестер Юнайтед» змагався з «Ліверпулем» за Кубок Англії, матч транслювали на «Бі-бі-сі 1». Останній свисток прозвучав о 16:46.

– А де був телевізор? – поставив інше питання Вільям.

– У буфеті для працівників, на цокольному поверсі, – сказав Ламонт, – про що Фолкнер добре знав, бо грабіжники приїхали у той самий момент, як прозвучав свисток до старту другого тайму, а потім ми з’ясували, що обидва охоронці вболівали за «Манчестер Юнайтед», про що Фолкнер, звісно, знав.

– Якщо диявол в деталях, то він диявол, – додав Гоксбі.

– Тепер ви знаєте, що на нас чекає, – сказала детектив Ройкрофт. – Високоорганізований професійний злочинець, який раз на кілька років краде відому картину за лічені хвилини, і це дає йому можливість жити шикарним життям.

– Я, мабуть, щось пропустив, – сказав Вільям. – Чому Бут Вотсон не домовився зі страховою компанією і не подав заяву одразу після того, як Фолкнер викрав Рембрандта?

– У Фіцмолеані страшенно погана страховка. Наразі це проблема кількох провідних галерей. Вартість їхніх картин та скульптур стала настільки високою, що вони просто не в змозі собі дозволити застрахувати їх на реальні суми.

– Проте, – вставив Ламонт, – цей зрив має дати Фолкнеру важливий урок: не кради у галереях, де не всі експонати застраховані, або там, де тобі не заплатять достатньо.

– Іще питання, Ворвіку? – сказав Гоксбі.

– Так, сер, – сказав Вільям. – Тепер ми знаємо, що те полотно, яке ви вважали оригіналом, є копією.

– І що з того? – сказала Джекі, якій досі боліла її помилка.

– Хтось же її намалював.

– Може, сам Фолкнер? – припустив Ламонт. – Урешті-решт, він має художню освіту.

– Тільки якщо довіряти свідченню Слейда про те, що у нього справді є хист. Але це не означає, що він не зміг сам знайти художника, який міг би зробити копію. Це можуть бути люди, з якими він там навчався.

– У цьому разі, – сказав Ламонт, – ви маєте знайти цю людину.

– Згоден, – сказав командор Гоксбі й поглянув на годинник.

– Ще якісь питання, детективе констеблю Ворвік?

– Тільки одне. Як ви дістали цю копію?

– Ми переконали члена магістрату, що у нас є докази того, що Фолкнер може володіти важливим витвором мистецтва, викраденим з Фіцмолеану. Він підписав ордер на обшук, і тієї ж ночі ми обшукали будинок Фолкнера. Доки ви не з’явилися, ми були впевнені, що зірвали джекпот.

– А ви розглянули іншу частину його колекції у будинку?

– Так, – сказав Ламонт, – проте там немає жодної картини з переліку втрачених, і на всі з них у нього були чеки.

– Тож він реінвестує свої нечесно зароблені кошти в інші витвори мистецтва, що переконує мене в тому, що навряд чи він знищить Рембрандта.

– Я б не був у цьому таким впевненим, – сказав Гоксбі, закриваючи теку. – Отже, ми обговорили останні новини, проте мені не треба вам нагадувати, що у нас і без того повно інших справ. Тож давайте не будемо відкладати їх на полиці, щоб вони вкривалися пилом. Зараз мені важко сказати, чого нам це коштуватиме, та будь-які, навіть маленькі зачіпки нам допоможуть. Державу більше цікавлять цифри, аніж скільки реальних злочинців опинилося за ґратами. Тож давайте повернімося до роботи.

Усі присутні за столом зібрали свої теки й пішли до дверей. Але перш ніж Вільям вийшов, Гоксбі сказав:

– На два слова, Ворвіку.

Командор почекав, поки двері зачинилися, і продовжив:

– Вільяме, ви знаєте, що ви розумний, ваші колеги теж про це знають, тому не треба щоразу нагадувати їм, що їхній тріумф закінчився катастрофою. Якщо ви хочете колись опинитися на моїй посаді, не треба бісити людей, з якими ви працюєте. І я вам хочу запропонувати хоч іноді питати поради, а не тільки роздавати їх. І, може, вам варто проводити більше часу у більярдній, бо, судячи з усього, у Ламбеті вам це не заважало.

Вільям згадав батькові слова про те, що командора не варто недооцінювати. Він кивнув, тихо вийшов з кімнати у роздумах про слова командора й повільно пішов коридором. Ворвік ще не був у більярдній Скотленд-Ярду. Коли він повернувся до офісу, де він сидів разом з колегами, то побачив на своєму столі дві теки зі справами. Він майже дочитав ту, на якій було написано «Черчилль», коли побачив, що до нього підійшла детектив Ройкрофт.

– З якої порадите мені почати, сержанте? – спитав Вільям.

– Нагадай, що там, – сказала Джекі.

– «Вінстон Черчилль» або «Місячний пил»?

– «Місячний пил» легший. Професор точно не злочинець, і, чесно кажучи, містер Андервуд, заступник генерального секретаря в Американському посольстві, перебільшує. Але ми не хочемо, щоб стався дипломатичний інцидент, тому будь обережним.

– А «Черчилль»?

– Це вже складніша справа, проте, як Яструб нам нагадав, цифри зараз головне, тому впевнись, що підозрюваного схоплять і засудять, хоча я гадаю, що він отримає умовний термін, та ще й на шість місяців. Та це хоча б щось для статистики. Але що насправді важливо, то це те, що тобі власноруч треба знайти людину, яка підробила Рембрандта, і сподіватися, що це виведе нас на Фолкнера. Ось тобі моя порада, Білле, – сказала вона значуще. – Навіть не думай піти додому, поки в кабінеті Яструба горить світло.

– Дякую за пораду, – відповів Вільям і відкрив теку з написом «Місячний пил».

Після того як він прочитав усі деталі слідства, він погодився з Джекі щодо професора. Він був наївним і в чомусь винуватим, проте точно не злочинцем. Коли Біг-Бен пробив шосту, Вільям вирішив, що вже надто пізно телефонувати до посольства США, бо містер Андервуд навряд чи мав чекати, поки світло в кабінеті Яструба згасне, перш ніж він зможе піти додому.

7

– З’єднайте мене, будь ласка, з містером Чаком Андервудом.

– З ким я розмовляю?

– Детектив констебль Вільям Ворвік зі Скотленд-Ярду.

– Я подивлюся, чи заступник генерального секретаря на місці.

Вільям чекав на відповідь так довго, що йому почалося здаватися, ніби зі зв’язком щось сталося. Нарешті йому відповіли.

– Ворвік?

– Так, сер.

– Що трапилося з сержантом Ройкрофт?

– Мені передали цю справу, сер.

– Скажіть, а існує нижчий ранг, аніж ранг констебля?

– Тільки практикант, але я носив це звання дуже давно.

– Ви згадаєте своє минуле, якщо я не поверну свій місячний пил назад!

– Я працюю над цим, сер, але мені потрібно поставити вам іще кілька запитань.

– Та годі вже!

– Скажіть, чи уряд Сполучених Штатів Америки подарував фіал місячного пилу професору Френсісу Денінґу з Манчестерського університету?