Силует

Не диво, що історія ця «має свою історію», та й життя її славного автора не минуло без пригод. «Книгу володарів» переслідували, приховували, нищили, палили вогнем і топили в воді. Бо вічна це річ, що завойовники намагаються й мечем та кайданами, ласкою та золотом, примусити підбитий народ забути про своє ім’я та життя своїх батьків. Так було і в Персії, коли її опанували мусульмани-араби. Не хотіли й вони, щоб Персія знала й пам’ятала своє славне минуле, не хотіли, щоб трималася своєї прадавньої «реліґії світла», яку дав персам Заратустра[15], а накидали чужий і походженням і духом іслям[16]. Та в Персії з давен-давна поважали науку й письменство – за служення Богові, – і «Шах-Наме», те слово, що стояло на сторожі народу перського, не вмерло, відродилося.

* * *

Року 961, коли вже впало арабське ярмо, перський володар Абу-Саліх звелів розшукати й позбирати докупи все, що де було з уривків народнього епосу[17] – «Шах-Наме». Поетові Дакікі, найвизначнішому з-поміж тогочасних двірських поетів, доручив володар усі знайдені вривки скласти й перекласти із старої іранської мови на новішу – перську, якою тоді вже говорила країна. Надавався на ту працю Дакікі ще й тому, що був він вірний визнавець Заратустрової віри, яка, не вважаючи на всі переслідування мусульман, і досі живе ще в Персії. Та коли Дакікі закінчив перших 1000 віршів, його вбив невольник, підісланий мусульманами.

На кількадесят років праця спинилася. Аж за часів Магомета-Гасана (997–1030) відновлено стародавній іранський первотвір. Гасан пильно шукав відповідного майстра пера, що був би одночасно й ученим, знавцем мов та іранської історії, та й видатним поетом. І володарів вибір упав на Ансарі, званого «царем поетів». Та Ансарі видалася та праця занудна, він її не приняв, зате вказав Магометові-Гасанові на молодого, малознаного ще співця – Абул-Касим-Мансура.

Нема певних, цілком докладних відомостей про рік його народин: одні джерела називають р. 940, инші говорять про р. 932-ий. Народився Абул-Касим у місті Шадабі, недалеко від більшого міста Туси, в землі Хорасанській, уславленій вибором найліпшої на світі січної зброї. І хоч походив він із родини незаможніх господарів, але був вихований дбайливо й мав добру освіту. Знав кілька мов, був добрий музика, завзято вчився, збирав та записував народні пісні, казки, віршовані байки та иншу словесну народню творчість.

А заразом був він і добрий поет. А що мав він мрію прикласти рук до початої поетом Дакікі справи, то коли сам володар доручив йому цю працю, Абул-Касим для неї забув про світ увесь. Не шукав він слави, не хотів одного: свого затишного закутка, бажав тільки одного: щоб ніхто не заважав йому робити улюблене діло.

Та Магомет-Гасан забажав побачити на власні очі свого нового надворного поета, й Абул-Касим мусів податися до столиці.

На Сході говорять, що лише жінки та поети вміють як слід ненавидіти та заздрити один одному. А що способи боротьби і в жінок, і в поетів однакові: чутки, плітки, шпильки та глузування, спрямовані на те, щоб суперника «розшрибувати», то й недосвічений юнак Абул-Касим ураз скоштував на собі «столичних штучок». Та мав особливе щастя цей «провінціяльний дикун», бо дарма, що його втягнули в густу сітку мистецьких спліток і брехень – володар не вигнав його перш, доки не познайомився з уривками його праці. І це вирішило Абул-Касимову долю, і одночасно й долю «Шах-Наме».

Магомет-Гасан неймовірно захопився поезією Абул-Касима. А що східній можновладець у свойому захопленні не знав меж, на поета дощем полилися великі ласки. Магомет-Гасан подарував Абул-Касимові казкову палату побіч із власною, що мало чим була ліпша за поетову. Надав йому назву – «фірдусі», тобто – «райський», дав право вільного входу до своїх багатих збірок та книгозбірень, дозволив навіть заходити до скарбниць.

Тепер уже всі суперники тихенько сичали, що легше доступитися до володаря землі, ніж до того новооб’явленого «райського птаха». І це була дійсна правда. Бо Магомет-Гасан особливим розпорядком заборонив перешкоджати Абул-Касимові в його праці, й нерідко сам володар, прийшовши в хвилині поетові праці, чекав терпляче або, й не дочекавшись, сумирно вертався до свойого палацу, щоб прийти до поета вдруге.

Коли ж поет кінчав новий розділ, при володаревому дворі впроваджували пишні свята. Абул-Касим читав свої вірші в супроводі музик. Та крім усього, йому призначено й чималу винагороду: за кожну тисячу двовіршів (улюблена форма перського віршування) йому обіцяли по тисячі золотих дукатів.

І ось це золото стало причиною несподіваних прикростей для Фірдусі та мало не викликало війни з сусідами.

Фірдусі не був ласий на гроші, але мав почуття власної гідності. Маючи забезпечений прожиток, не схотів він приняти володаревого золота, лише зажадав, щоб замісць винагороди для нього в його рідному краю поставили греблю на річці, що часто розливалась далеко-широко й робила великі шкоди його землякам. Магомет-Гасан радо на це пристав і що далі, то все більше переймався любов’ю та пошаною до «райського» поета, що його слава лунала далеко й поза рідною землею. Та що більше зростала поетова слава, то більше зростала ненависть до нього його ворогів. Знайшли вони дорогу спершу до великого везира[18], а той вибрав слушну хвилину й «поміг» Фірдусі в Магомета-Гасана.

Везир знав, що ніякі сплітки, ніякі «найправдивіші» наклепи не похитнуть любови володаря до поета, тим то й підійшов до його з иншого кінця. Коли, мовляв, «райський» поет гребує володаревою ласкою й відкидає золоті нагороди, то це тільки на користь державі, що сама потребує золота. А що володар свого слова не візьме назад, то можна дати Фірдусі рівновартість у сріблі, за яке так само він може будувати свої химерні греблі. Добре бо знав везир вдачу поета, що й сам до дрібниць дотримував свого слова, й від инших вимагав того самого. А володар, не помітивши гачка, пристав на «мудрі» доводи свого міністра і звелів післати першу частину нагороди Абул-Касимові в такій кількости срібла, яку може витягти на собі могутній слон. Абул-Касим сидів саме в лазні. Коли його повідомили про прислане срібло, він так обурився крутійством володаря, що звелів слугам із лазні поділити прислане срібло між собою, а султанові звелів переказати, що він узагалі не потребує нагороди за свою працю. А в серці його палала образа. Він написав гострий в’їдливий вірш на Магомета-Гасана, переодягся в скромну одежу ченця-дервіша, покинув усі статки-маєтки й подався в мандри, наказавши свій вірш передати султанові за 20 день.

Ясна річ, Магомет-Гасан вислухав на цей раз без насолоди твір Фірдусі й казав його за всяку ціну піймати. Та Фірдоусі був уже в Мазандерані, країні, що належала до иншого володаря й була не лише багата, сильна і славна, але була й під опікою джінів, тобто духів, ворожих людству. Отож коли б Мазандеран не був «країною джінів», Магомет-Гасан без довгих міркувань вислав би був на неї своє військо. Та, видко, Абул-Касимові не дуже було приманливе життя в Мазандерані, хоч і оспівав він цей край у чудовій пісні, відомій під назвою «Пісні мазандеранського джіна». Тим то поет швидко покинув Мазандеран і подався до Баґдаду.

Баґдадський каліф (володар) Кадер-Білах приняв славного співця з великою пошаною. Тут Фірдусі написав кілька своїх поезій, а між ними і славнозвісну поему – «Юсуф та Зюлейка», що є історією Йосипа Прекрасного та Путифарки, званої в корані[19] Зюлейкою. Та довго всидіти в гостинному Баґдаді Абул-Касим не міг. Султан Магомет довідався про місце його пробування й вимагав від Кадер-Білаха віддати йому «ворога», а якщо ні – загрожував війною. Магомет-Гасан був дужчий за Кадер-Білаха, та для останнього було б безчестям «видати», тобто зрадити свого гостя. Тому Фірдусі, щоб не наражати каліфа на небезпеку, помандрував далі.

Опинився він у країні – Кугістан. Володар її Назир-Лек приняв поета не менш гостинно, ніж і баґдадський каліф. Та, видко, був цей Назир-Лек меткий чоловік, бо не тільки викрутився від війни, але й помирив Абул-Касима з Магометом-Гасаном. Це вможливило Фірдусі прожити останні роки у свойому рідному місті. Там він і помер у 1020 році, досягши глибокого віку.

* * *

Поховали поета в його власному саду. Але магометанський духовник не дозволив на належні молитви над могилою «єретика» Фірдоусі, що оспівував і вихваляв «реліґію світла». Аж уночі побачив він дивний сон: ніби він піднявся на небо і приступив до брами раю. Там побачив «райського» поета, що походжав у зеленому одягу, як у свому власному садку. Здивований шейх[20] зблизився до вартового янгола й запитався, як це воно, що такий «страшний єретик» потрапив у Алахів рай та ще й одягнутий увесь у «святий» зелений колір?! І райський вартовий відповів йому:

– Коли б за все життя нічого доброго не зробив цей чоловік, то вже за один його вірш гідний він бути в раю, бо написав він про Бога так: «Знаю лише, що коли у світі є справді дійсність, то це – Ти».

І мусульманський шейх молився ревне за невірного.

Та, може, й султанові в тій добі приснився якийсь химерний сон. Бо згадав Магомет-Гасан, що колись таки вчинив він кривду свойому поетові, не дотримав даного слова. І він післав цілу каравану[21] з щирим золотом до Фірдусі, що заробив той за умовою. Та каравана прийшла саме в день похорону поетового.

Але після Фірдусі лишилися його сестра та єдина донька. А що жінки в Персії мали право розпоряджати по вподобі власним майном, то ці дві поетові спадкоємиці, знаючи, яких прикростей він зазнав за життя через те султанове золото, й тепер відмовились його взяти. Каравана подалася назад, але незабаром вернулася до Шадаби знову. Прислав те золото володар, щоб за нього хоч тепер вибудували ту греблю, що її бажав мати Фірдусі.

Коли поставили загати, сталася дивовижна в будівничій практиці річ: по викінченні насипу лишилося ще чимало золота з султанового дару. Тоді в рідному місті поета поставили гарний пам’ятник. І знову лишилося чимало. Та впертий Магомет-Гасан не хотів узяти назад ані зерна з того, що вважав за зароблене добро покійного поета. І щоб те ненависне золото не наробило йому знову прикростей, він звелів роздати його бідним у краю Фірдусі на його честь і згадку.

Циганський великдень

Фраґмент спогадів

…Ніколи так ясно, як тієї весни в Провансі не відчула я відгуків недавніх леґенд. Мов пахощі ладану, що вже догорів, розливались в повітрі згадки й спогади про минуле давне й вічне, й наповнювали повітря мого довкілля. Ось вже й не видко запашних кучерів сизого диму, а все ще перебуваєш в його ароматі, чуєш його на устах, ним повне волосся й насякнута одіж. Дійсність – та це ж лише стовбур квітучої броскви, твердий, грубою корою укритий, як і кожен стовбур, – та ж хмарка рожевого квіту перетворює звичайну деревину в Аркадійську мрію, в постать Дріяди. Усміхнена – вона простягає ніжні руки-віти до неба й – хто знає? – коли б підстерегти її вночі – може, точиться в легенькому танку, моя казкова русалка в теплій місяшній повіні?!.

Того року Великодні Свята припали на чудові дні достигаючої весни. Й затужила душа «продовжити собі Великдень», пережити повніше згадку про радість першого Воскресення. І чом би ж мені, справді самітньо, нехтуючи комфортабельними способами подорожі, не відбути прощі по місцях, де жили чи де бували ті, що за свого земного життя бачили власними тілесними очима божеську апотеозу безсмертя – славу Воскресення Христового?

Марсейський бревіяр говорить:

…коли ж схотіли жиди затерти й сліди по Христі в Палестині, то до Провансальської Землі, саме на острів Камаргу пристала галєра. Була без вітрил, без стерна і без весел. Й принесло те судно цій країні, а одночасно й цілій Европі разом з трьома Святими Маріями й віру Христову. Воскреслий Лазар поніс «добру вість» до Масилії (Марсейлю) й був там єпіском першим, Марта з вірною служницею своєю Марцелою подалась до Тараскону, Марія Магдалена помандрувала до країн гірських, Максимін, близький учень Христа, дістався до Акве-Сексте. А дві Марії – Марія Яковлева та Марія Саломея, разом з нубійкою Сарою, колишньою улюбленою слугою Магдалени, лишилась на острові Камарзі…

Звідкіль же почати «мандрівку за видинами Воскресення?»

– Та ж ясна річ: конечне з гробниці Св. Сари! – розклав цупкими, висихлими руками провідник Максимін, ветхий, мов оливний пеньок. Мав святе наймення попутника Родини Бетанійської, все – мені цікаве, «на власні очі бачив» і з досвіду знав, що, коли «йтимемо кінно», як годиться на прощу ходити, то прибудемо туди саме на «Циганський Великдень»…

* * *

Солодко ще дрімає сонце в перлових серпанках…

Ніжно, але певно обняв прозоро-зеленими раменами Родан улюблений свій острів – Камаргу. Заздрісно стереже сільську свою німфу-красуню. Близько бо може – могутній чарівник! Чи ж можна довіряти мінливому погляду його синього ока й співам сміливих та пустотливих хвиль, завжди готовим до нападу?..

Мій білий коник «Русиньоль» («соловейко») дріботить стрункими ніжками, немов ось-ось затанцює фаранделу. Немов на весілля чи на корріду (бій биків) їдемо, а «йдемо» на побожну прощу.

Чи це корабель скам’янілий? Чи, може, та, посвячена Родиною Бетанійською, трирема змінилась у скелю довгасту, й з цимбурами-вежами лишилась там, на межі двох рівнин – срібно-блакитного моря й сизо-зеленого суходолу?

А над річкою – немов хтось на велитенських решетах шеретує баревний горох, – рух і галаслива метушня яскраво-барвистого льоду. І возів-возів, поки сягає око, – найріжноманітніших взірців й дивовижного архаїзму! Чи є тут ярмарка? Та ж ніколи в житті ще не бачила я стільки циган?!

– Напевне! – стверджує Максимін. – На цей день тут їх збірається й поверх двадцятьох тисяч!

То це – їхній Великдень?

– І так, і ні! Так люде звуть, а в дійсности вони приходять на свято своєї патронки, Св. Сари, що в цей день її пам’ять…

На зелених луках – незлічимі табуни коней, між ними – круторогі бики, що випасають їх тут для коррід в сусідній Еспанії. Попід берегами ріденько розкидані рибальські хатки. Містечко «Святих Марій» – в дійсности майже село. Але сьогодня не вгадаєш його мешканців, бо вони втонули в заплаві ріжноманітних циган, що зійшлись з кількох держав.

Зблизька бачу, що за возами – ніби укріплена фортеця чи маленький замок.

– Та то ж монастир. І як би йому не бути, як фортеця, коли ж тут раніш життя не було від піратів?!. Хіба ж я не знаю, – дивується Максимін, – що цю фортецю збудували отці бенедиктини з сусіднього абатства Мон-Мажур (Найбільшої Гори). Це ж було в одинадцятому столітті, й була над гробницями лиш маленька каплиця, церкву поставили вже в XII віці! – повідає таким тоном, ніби я вже тоді була бодай малим дівчатком і мусила б сама знати, як і що. – А співи й музики – річ ясна! – почали ще з учора!

Мені ж, по правді кажучи, зовсім не так ясно, як Максимінові, де ж вони беруть голосових засобів на цей довгий час? Бо ж скрізь і всі співають повним голосом. І співають не самих побожних гімнів: хто що знає, хто що вважає за ліпше. Хіба ж не однаково заспівати під мурами святині тієї найліпшої пісні, що співаєш її під вікном любої дівчини?.. Вогненні очі, червоні уста, палке серце… Чей же все те створив Господь?!.

Кощава сива гітана, обтягнена блискучою, темно-гнідою шкірою, з чорно-кресленими заплющеними очима, хитається з боку в бік в надхненному співі-молитві молиться без слів, лише безкінечними рулядами з найнищих, басових, глибоко-драматичних тонів й зривається високими різкими зойками. Плаче над минулим? «Чарує» піснею чи заколисує, як хвору дитину, своє вічне лихо?.. З довгастими очима гітаніта-підліток, тоненька й гнучка, мов очеретина, – дзвенить повною силою про власне серце – mas dulce que el caramelo, – солодче за карамель!..

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Мету.

2

Пор. Євангелія від Луки. XIX. 1–10.

3

Пор. Єв. Матвія. XI. 16–17.

4

Гора в Персії.

5

Провідник каравани.

6

Чеська влада дозволила заложити в Клєментіні українську греко-католицьку парохію.

7

Тіло Св[ятого] Папи Климента якийсь час перебувало в Десятинній Київській церкві, а потім було перевезено до Риму.

8

Сет – бог зла, пустині і смерти.

9

Обох Земель – тобто Горішнього й Долішнього Єгипту.

10

Гатор – богиня кохання, весни, радости.

11

Земля Пунт дуже далека від Єгипту, але докладно невідомо, яка саме.

12

Ра – бог сонця.

13

Пастофор – нижчий жрець.

14

Піти на Захід – померти.

15

Заратустра, або Зороастер, – основник колишньої іранської реліґії в VII в. до Христа; приймає вічну боротьбу між світлом і темрявою, між ясним і чорним.

16

Іслям – магометанська віра.

17

Епос, або епопея, див. «Ж[иття] і З[нання]» за лютий ц. р., ст. 49, пом. 4.

18

Везир, арабське слово, – назва вищих урядовців у магометанських країнах; великий везир – найвищий урядовець.

19

Коран, арабське слово, – свята книга магометанів, вона містить у собі науку Магомета.

20

Шейх, арабське слово, – наставник магометанського монастиря.

21

Каравана, перське слово, – валка з навантаженими возами або верблюдами.