Силует

Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своїх скарбах те, чого шукає? О, вже знайшов!

– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвіла, як весняна квітка, а людство переживало ранок своєї молодості. І вирішив шах Джіан-Аґір, мудрий оборонець Вічного світла, виставити собі місто-столицю. Місто райської краси, місто несмертельної слави. Нічим не мало воно бути подібне до ні одного з тих красивих міст, що їх знало людство. Більше! Нічим не сміло воно бути подібне і до тих міст, що будуть потім. Та хиба ж можуть збудувати таке місто знані великому шахові його власні будівники? І послав гінців, людей військових, розвідчиків і шпигунів по всіх світах, по всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, митців чужих: малярів, різьбарів, будівничих і тих, що складають чарівні казки. І наловили їх силу-силенну й поставили перед очі володареві. І сказав Джіан-Аґір:

– Мистці!.. Я дам вам усе, чого забажає ваша душа, а ви дайте мені лиш твори вашої уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.

І взялися мистці за працю. Віддали за власне життя всю творчість свого духа. І повстало місто. Несподіване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав співом Гурій, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистці Джіан-Аґірові:

– Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний місяць виходить в столицю нову, – мусить у ній все осісти, стверднути, просохнути. А нас відпусти до домівок своїх.

Дав кожному щасливий шах і золота, і самоцвітів, а сам і день, і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою. Дивився і мріяв, як у місті отім, що було наче мрія сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутній шах з почотом, військом, урядниками й людьми рушив до своєї нової столиці. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче підходив до міста Джіан-Аґір, то далі й далі відступалося від нього місто. Так і не зміг наблизиться до нього й ніколи в нього не вступив… Бо ж все тікало воно, те місто – мрія, як хмарка на небі, як вітерець у повітрі. І як мінлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочків, що розсіялися пустинями світу, невловимі й недотикальні навіки…

– Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.

А Зейнал, неначе й не чує питання, продовжує:

– І зрозумів мудрий шах Джіан-Аґір, що не можна збудувати душі володарства руками байдужих до слави країни чужинців. Нічого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спів радости та слави, – лиш марево пустині встає під загрозою смерти…

Глухо дзеленьчали деревляні дзвоники на шиях верблюдів: згук, що його не забуде серце, в яке він впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорні силуети людей і звірят. Караван був готов у дорогу.

– Час розмотовувати далі клубок шляху, – підвівся Зейнал. – Рідним стає край, що й на хвильку дав сердечний відпочинок мандрівникові. Та ж далі йди, людино! Місця досить знайдеш у світі завжди…

А коли вже рушили, додав:

– Стояча вода загниває. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…

«Німий»

Світлій пам’яті предоброго монсіньора Яна Ржіганека, ректора семинарії «Клєментіна»

На стародавній дзвіниці «Клєментіна», в «стовежатій» Празі, спить тяжким сном без видінь зчорнілий від часу дзвін. Називають його звичайно «Німий». Бо ж справжнє при хрещенні дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людської.

Нерухомо прибитий до брусу, позбавлений руху мідяного серця свого, щоб не подавав голосу, так і мовчить «Німий», – мовчить від 1620-го року, коли вороги звалили чеську волю. Тоді перший він обізвався, безнадійно-розпачливим зойком заплакав-заридав над тремтячою Прагою. Повірив бо, що волю можна задушити, а життя народу вбити. І стогін той, і плач зацитькали ті, хто в грудях мав живі, повні вщерть міцним бажанням серця. Не з нарікань бо встає перемога, не з плачів народжується сила до броні.

Три століття промовчав «Німий». І коли у великій війні востаннє продзвонили по собі паризькі дзвони, що мали їх перелити на зброю, – й тоді не озвався він. І його не взяли. Призабули? Чи, може, побоялися, що зброя з нього дзвонитиме не бойовим завзяттям, а подзвінним, що по душах померлих грає…

І спав далі «Німий». Без мрій, без надій, без сподіванок. Може, навіть і без снів?! Нерухомий, до брусу прикутий. Спав сном страшнішим за криваві видіння, прокльони й ридання…

А річищем часу невпинно котилися події. Плили-гойдалися на хвилях срібно-пінної Влтави…

Ті події спиняв переможець. Замикав шлюзами. Придушив важкими мостами. Та ж ріка народнього життя, повна живою силою бажання, рвалася крізь щілини дрібними цівочками вперед. Напирала, змагалася, росла. І сильним напором таки скинула ганьбу неволі.

Вільна – засміялася до неба срібна Влтава, пінна й п’яна радістю, як юна весна. Хоралом щасливої осанни залунали відродженні дзвони «Стовежатої». Все гучало й співало надхненням: в повітрі, у воді, на суходолі й у серцях…

Тільки «Німий» не озвався, міцно прикутий до брусу. Мовчав, позбавлений руху мідяного серця… Видко, тому, хто в хвилину розпуки повірив у смерть вічну, – тому не в силі повернути биття серця ані радість Воскресення…

Прокинулося буйне життя. Відмолоджена Прага любувалася на себе в дзеркалі Влтави. Прикрашалася разками світляного намиста. Оздоблювала чоло високе мармурами нових палаців. Засипала вулиці квітками народніх одягів. Та ж поміж радісними обличчями дітей щасливої Праги все частіше почали об’являтися розпачливі постаті сиріт-безбатьченків. Тих, що їм відібрано все. Навіть наймення само.

І пізнала Прага сум їхніх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Німий», з такими ж очима не з доброї волі поквапливо покидали її. Ішли шляхом розпуки і болю в чужі світи. Без надії, без віри в поворот, без сили на дальшу борню…

– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадувані свої очі повіки хмар.

– Вигнанці!..

І озвалася в серці її кров Пржемисла-Орача. І пожаліла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в поті чола на хліб, – той, щоправда, не розкидає на вітер Божого дару, але ж голодному приходькові поміч дає. Бодай хоч скибочку хліба. А що «не єдиним хлібом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скільки пролилося в ній крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І відчинила двері також і Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онімілий з розпуки «Німий». Саме там відчинили двері храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6].

Та ж брязкіт іншого металю – млявий і скупий, брязкіт-дзвін, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушує в розбитому серці людському тихий заклик:

– «Прийдіть до Мене, струджені!»…

Заглушує не тільки заклик тихого. Громів небесних не чують вигнанці за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:

– «Vae victis!»…

За скрипом і скреготанням стиснутих з образи зубів:

– «За що?.. Про що? Чому – саме мені»?..

За шепотом братньої ненависти, неситої, вічно-пекучої заздрости…

І мовчки дивиться з високої, старої дзвіниці «Німий» на маленькі гуртки понурих, що приходять сюди в неділі й свята. Дивиться… і жде.

Та раз у рік на коротку хвилю повертається життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидається «Німий» зі сну. Тоді міцно здрігається мідяне тіло й виривається з оков. А як зо всіх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тоді з вежі Клєментіна відлітає й «Німий». В той бо час, як і всі дзвони інші, набуває він крил ангельських. Та ж тільки всі інші летять, щоб співати нечутний людям гимн для тих, хто підтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колізею, де життя Духа повстало з дочасних ідеалів-снів. А «Німий» не летить з ними. Не сміє він злити свій голос у загальному хоралі дзвонів, не сміє співати «Воскрес!» – той, хто повірив у вічність смерти…

Нечутно й журно, як нічний птах, летить «Німий» на Схід, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподівається він повернення голосу, там має дістати рух живих сердець його мідяне серце для радісного співу прийдешньому Воскресенню. В сумній пітьмі кружляє «Німий» чорним буревісником над неспокійним, зі всіх морей найлютішим. Спускається нижче, все нижче, мов чайка, черкає крилом по воді й рине дельфіном у чорну глибінь.

Під кришталевим склепінням запінених хвиль завмерла в мовчанні така ж як і «Німий», всіма забута каплиця. Не прикрашають її ні коралі, ні перли: нема їх у Чорному, суворому морі. Безгрішно-біла, без прикрас і оздоб, мов недоторканий сніг гірських верховин, як вимите слізьми обличча, що радощів не знає, – стоїть та самітня каплиця. Ще ніколи не діткнулася її жадна людська рука: чисті пальці Ангелів Божих – первороджених Духів білого Світла збудували її над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.

На пустому острівці серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гіркий келих вигнанства, по вінця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пірнув острівець безіменний під хвилі, щоб не бачили його зорі-очі небесні. І давно вже чекає під водою, запіненою від злости і гніву, промита морськими слізьми капличка, мовчки чекає, як і дзвін онімілий: коли ж, нарешті, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на ній той дзвін Клєментінський і своїм розрадуваним голосом народу з глибин підніме безіменний острівець?..

Та ж багато в цю ніч святу озивається у світі дзвонів, багато лунає радісних голосів мідяних, мосяжних і срібних, багато гукає їх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвінких голосів. Тут же – тиша. Мовчать і дзвони, й людські серця. Спить не пробудженна ще в безодні глибокій Clementia – Милосердя.

Спить, чи лиш отруєна потоками зчорнілої братньої крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морської безодні. Пливуть, розлиті ненавистю й заздрістю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тій важкій, чорній, закривавленій воді не може розгойдатися мідяне серце «Німого». Мовчки облітає він білу каплицю й мокрий від її сліз мовчки вертає назад…

Та ж не буде це вічно. Прийде Воскресення День. Спільним тактом застукотить серце живе в людських грудях онімілих, здрігнеться і в мідяних грудях серце «Німого». Згине кривда стара, зблакитниться Чорне море, обізветься дзвін Клєментінський, і вирне з моря капличка Святого Папи Климента, що своїм тілом давно вже пов’язав докупи і Київ, і Рим[7].

Слово

Коли фарао Озирис-Хефре – най вічно живе його КА у Країні блаженних! – створив великі піраміди, – Володар Пустині Неб (що його греки безбожні назвали найменням «Сфінкс») століття вже дивився на небо й землю та на життя, що несе в Невідоме людські покоління, як могутній подих Сетів[8] несе піски пустині.

Як життя таємне, – таємний Сфінкс. І, як смерть мовчазна – мовчазний і він. Тому вельми хотілося людям усіх часів дізнатись про правду, в Сфінксі укриту. Та ж, що людство – подібне дитині і як дитина радніше за квіткою барвистої казки женеться, ніж дошукується зерна мудрости, що часто вкрите в тверду шкаралупу, – тому багато казок знайшло людство в тіні могутнього Сфінкса. І казки ці поставлено на варті сенсу, що вкритий від незасвячених в Таємниці Посвятні.

Я ж, Евімет, жрець Амонів, письмом храмовим казку цю в папірус заношу не тому, що мудрість таємна в ній вкрита, а тому, що повна казка ця милосердя, котре є пахощами найприємнішими перед обличчям Того, чиє Наймення Велике людство назвати не вміє. Най же з кам’яних грудей Сфінкса Пустині переллється милосердя у груди людські, часто за граніт твердіші, груди, що на почуття живе часто безплідні та мертві, як мертва пустиня.

* * *

Коли мистець, людству незнаний, з каменя витворив постать маєстатну Володаря Пустині, – закляв він його словом чарівним і великим. Не тільки бо мистець то був презначний, але ж і мудрець видатний, таємствами вкритими володіючий. І в заклятті тім дано кам’яному творові мистецтва дивну можливість: зо сну свого вікового прокидатись і на почуття людське, що за всі почування наймогутніше, озватись.

Та ж не дав мудрець-будівничий нікому з живучих знати: яке саме те почуття і яким саме словом людським збудити можна Сфінкса кам’яного. Тож без ліку було тих, що слова того шукали, до Володаря Пустині вдень і вночі явно і тайно приходили. І ріжні слова людські йому говорили.

Приходили будити Сфінкса і люди мудрі-скриби, і вчені, що папірусові, – і вояки, і полководці, що мечеві – життя своє на службу офірували. Приходили й такі, що вазі та мірам, продаючи в крамницях, себе віддали. І ті, що плугами орючи, богам служили. І аж четверо було (серед прихожих) таких, що вінець Обох Земель[9] та берло сімох народів носили.

Перший із тих (чотирьох) був Озирис-Аменемхет. Володар мудрий, що за основу могутности Землі Кемі вважав багатства та скарби. Це він перший був, що мудрістю (людською) виміряв високість вод Нільських у повені їхній та в добі, коли вони відпливають. То був (він же), що призначив береги озерові Моери, і силою волі власної та працею люду свого в берегах тих затримав води слухняні. Він же й ту славну і таємну схованку Льо-перогунт, що греки малобожні у варварській мові своїй «Лябіринтом» називають, – збудувати звелів. І в ній сховів хитрих, задь великих та ходів підземних, укритих і таємних звелів зробити багато-багато. І там збирав він скарби великі, сторожу з жерців-аскетів побожних настановивши. Знав бо, мудрий, що нічим, ані всіма скарбами Ло-пе-ро-гутну підкупити їх не було можна, бо ж і скарб найдорожчий – життя власне – вони ні за що мають, а цінності земні погірдливо топчуть.

Так, отже, вночі потаємно приступив був фарао Озирис-Аменемхет мудрий до Володаря Пустині й словом «ЗОЛОТО», що в його могутність він вірив глибоко, – промовленим тричі, хотів він збудити Сфінкса.

Але непорушно у простір дивився відвічний Камінний Володар. Не піднеслись вії йому, серце не озвалось у грудях кам’яних, і не глянув він на фараона. Тільки подихом вітру з пустині кинуло купу піску, нічого не вартого, під ноги Аменемхетові. І розгнівався вельми фарао на ту відповідь глузливу й уразливу на його найліпше слово. І на знак великої погорди своєї до Володаря Пустині звелів поставити іншого Сфінкса біля Таніту. І сьогодні кожен на власні очі може бачити того другого неправдивого Неба.

Правдивий же стояв непорушно й дивився на простір і час, байдужий до того, як минали роки за роками, як змінялись володарі за володарями, як відходили з Землі Кемі до богів несмертних фараони, мандрівкою своєю земською втомлені.

І от, на трон Земель Обох вступила Гатасу, володарка могутня і славна, Гором улюблена, самою Гатор[10] вигодована. Мудрість була її хлібом щоденним, але ж і до вправ мечем та стрілою була володарка так призвичаєна, як і до праць будівельних. Дух її могутній створив (у скелях) храм великий. І на палацах, пільонах і всяких будовах та стовпах переможних було висічене наймення її вельми багато разів. І було за що, бо ж навіть у боях численних на возі бойовному гонила вона в полях кривавих за перемогою. Й ніколи не давала вона втекти перемозі. Тож славою зброї своєї вкрила вона Єгипет.

На слово Гатасу, з малюнків руки її, богами надхненої, з’явились кораблі могутні. До Землі Пунт[11] і ще далі понесли вони славу Кемі.

Таж більш як славу й перемогу кохала Гатасу край свій та брата й чоловіка свого – Тутмеса. А що не відала вона страху, і славою, як льотоса квіткою, голову свою прикрашала, – то вирішила два ті свої кохання злити в одно. Хотіла, вирікшись особистої слави, на Тутмеса, мов вінок, покласти всю славу, що була в Землі Кемі. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пільонах знищила вона наймення своє, лишила ж єдине, одиноке наймення Тутмесове. А в ніч ту, коли так вчинити постановила, до Сфінкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:

– Кохання… Любов… – промовляла.

Даремно і Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боїв повернув переможцем, даремно і він:

– Слава… Край рідний, – голосом сильним і певним гукав.

Даремно на слова ті польниці-сурми мідяні голосно йому відповідали.

Володар Пустині мовчав і не рухнувся…

Та ж серця шляхетні не знають образи чи гніву. Й не уразились мовчанкою Сфінкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не відвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повінь щастя свого звелів Тутмес оздобити диском золотим Сфінксові голову, щоб кожного ранку промінням іскристим обсипав його відроджений Ра[12], як обсипає кожного дарами той, хто серце має щасливе…

І знову, як хвилі Великого Нілю, утекли роки і століття. Озирис-Рамзес-Міямун, син могутнього Сеті, володів Землею Кемі та збільшував славу її. Після перемоги Кадешської над тими, що має до них глибоке й непереборне презирство Амон Великий, над тими, що звуться огидно хититами ганебними, прийшов до Сфінкса і Рамзес. Та ж даремно уста, що призвичаїлись розказувати і славі самій, вимовляли рішуче й твердо:

– Влада!.. Перемога!..

Повна мовчання лишилась пустиня. Мовчала й безодня небес і сам Сфінкс. Та ж не відступився Рамзес відразу, бо ж вікова й ніде не знав він відступлення. Ніч і ще день просидів він біля Сфінкса. Молився, питався богів і прохав, щоб сказали йому таємницю. На другу ж ніч, повернувши до Теб, звелів скрибам своїм записати так:

«Природу земську уявляє з себе Володар Пустині, Сфінкс, жорстоку, звірячу, про що свідчать і гострі кигті, і лев’яче тіло. А що на пісок спирається він, там, де було дно колишнього моря, то це знак, що з вод Передвічних повстало все.

Поземського пороху тримається Сфінкс, бо ж поки в тілі земському природа поземська, – воно є донькою пороху. Та ж дух, що в тілі земному жиє, якщо він вже прокинувсь, до виходячого сонця підносить свій зір. І обличчя, освітлене сяйвом Світла Вічного, стає обличчям людським, опроміненим спокоєм шляхетим і мудрістю.

Отож, тоді обличчя людське та людський дух опанують тілом-матерією, хоча б було тіло й кам’яне, лев’яче. Тоді й зоря засяє над чолом не Сфінкса-потвори, а Сфінкса-Символу».

Така була мудрість, яку від Сфінкса пізнав фарао преславний, Озирис-Рамзес-Міямун…

І ще в часи ті був жрець, – пророк з храму Амона Тебанського. Був він учений превельми, та ж не хочу тут наймення його називати. Той жрець у мудрості своїй покрив посвятними написами папірусів багато й на них накреслив всі слова Землі Кемі, на пам’ять і навчання людям та на славу вічну богам несмертельним, що навчили людей, давши їм мову. В мудрості своїй значіння всіх слів знаючи, слів не тільки самої Землі Кемі, але ж – і кушитських, і народів лібу, і навіть шасу нечистих, – жрець той превчений привіз, на сильного осла поклавши, – усі папіруси свої до стіп Володаря Пустині. Тоді сам, осла пустивши, щоб не перешкоджала йому й тварина німа, сів біля Сфінкса, – коли Мін, бог срібно-промінний вичарував на небі місяць повний, читати з папірусів своїх голосно слово за словом. Чекав бо жрець той мудрий, що коли прийде слово чарівне на чергу, – прокинеться Сфінкс.

Вже було близько перед світанком (мабуть), коли жрець промовив уже тричі вряд слово «МУДРІСТЬ». І тільки що хотів він вимовити ще вчетверте, уп’яте і далі слово те, що його вважав за найміцніше з усіх слів, – як нечутно приступив до нього ходою тихою з пустині лев, який, мабуть, поважав як ще міцніше слово «СИЛА». Та ж, не сказавши слова того і взагалі слова жадного, могутнім ударом лапи своєї по мудрій голові жерця того вченого, що його імення я не назвав, – припинив читання слів перед Володарем Пустині. Відомо, що способом цим часто доводять сильні правоту свою.

Коли ж вранці прийшли пастофори[13] Амонові (з храму Тебанської, Рамзесом поставленого), щоб принести свіжу одіж та воду на вмивання посвятні пророкові вченому, – знайшли його тіло холодне й стверділе; рука ж його, здерев’яніла, ще лежала на слові «мудрість». Довкола сліди ніг ослячих та лев’ячих, а на папірусах кров жерцева – показували, яка уперта відбулась тут за слова суперечка. Та ж Сфінкс не став ні по чиєму боці: мовчав, як і раніш, у сні своєму.

І багато людей в Землі Кемі, довідавшись про подію ту, повірили, що і найгарніше і наймудріше слово часом менше варте, як чин, хоч він складається тільки з одного руху.

А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Міямуна Великого, сина Сеті. Мудрішого, могутнішого й міцнішого за нього володаря ніколи не знала Земля Кемі. Коли ж відійшов він на Захід[14], до Країни блаженних, засмутилася Земля Кемі, як вдова єгипетська, як сирота, що вийшла надвечір з оази й заскочила її ніч в пустині та пітьмою сповила шляхи її, і розум, і зір…

Доба мук і жаху, тривоги та болю прийшла тоді на Єгипет. Фарао Озирис-Менефта радніше був би в Абідосі, в Країні Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тоді сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраїлем звав, – як гусіні на полі капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить її Сет на зло людству.

І зірвались загати терпеливости у люду Кемі. І, вставши, вигнав він нечистих Апуру з володінь Амонових…

І сталося.

Нечиста жінка з того народу Апуру, втікаючи за племенем своїм, несла з собою й дитину свою. Та ж крім дитини, що їй належала, тяжко несла вона ще й ріжні скарби Землі Єгипетської, яких накрала багато, як і всі, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаєм обкрадати скарби живих і мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втікаючи (звідтіль) перед гнівом народнім.

І втомилась вельми жінка нечиста під важким вантажем своїм. Та й відбилась вона від гурту втікачів – одноплеменників своїх. Тоді міркувала в серці свойому нечиста жінка та: «Якщо скарби вкрадені покину, де ж знову здобуду їх в пустині? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вільніше буде мені нести скарби крадені. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дійшла живою та cкарби донести зуміла».

Й покинула вона дитинку, поклавши її біля ніг Сфінксових у пустині. Сама ж мерщій помандрувала далі. І не оглянулась.

Дитятко ж лежало довго, квиліло та плакало, бо спека росла у пустині, й було там, як у печі, що її нагріває пекар, маючи тісто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, ніздрі Сетові роздмухали пісок. І зривався він хвилями, які летіли, щоб кинутись у безконечність, поза окрай землі. Ра на обрію затулив обличчя своє. І Сонце – джерело світла – стало як смолоскип, що вгасає, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небі, смертельно пораненому.

Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звір нерозумний боїться вихру самуму й тікає, шукаючи криївки, – тож чуття звіряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Відчуло бо мале, як смерть, ніби мати, нахилилась вже над ним. До цієї хвилі ще досі уста дитини тієї не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадної мови людської. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки свої, рятунку шукаючи. Відкрило воно знову свої уста, ще не поплямлені ані неправдою, ані ненавистю, ані прокльоном, і покликало:

– МАМО!.. – в слово те вклавши все, що бажання життя підказало: надію і жах, певність у рятунку, оборону, опертя, радості прийдешні.

І раптом схилилась голова Володаря Пустині. Витяглись лапи кигтисті й обережно пригорнули до теплих грудей (кам’яних) дитину покинуту.

І вогнем спалахнуло небо усе. І вгасло враз, узявшись попілом кучерявим. Зблідло на обріях, як обличчя, що з нього втік розпалений до червоного гнів, Син Сетів. Тиша німа настала довкола. Стихло дихання повітря. І мняке шелестіння шовкове, як віяння тисячі крил, – збудило знову тишу хвилеву. А небо, переливчасто-ніжне, мов перли в короні володаревій, усміхнулось, схилилось, наблизилось до землі. І рясні сльози дощу полилися тихо із неба над пустинею.

Заразом два чуда: дощ в пустині й рух серця кам’яного викликало одно слово коротке. Не слово маґа-мудрця, не володаря-фарао, не слово переможного, мудрого чи щасливого. Ні, – слово істоти мізерної, кволої, вбогої, що до того ані одного слова й не знала. Але ж не знала ще і неправди, злости, підлоти ненависти, – дарма, що була то дитина нечистих…

* * *

Я, Евімет, жрець Амонів, на славу богів казку цю записав. Записав і на те, щоб посвідчити, що тільки божеські, таємні істоти та боги самі можуть не гидувати тим, що для нас, людей смертельних, огида тяжкая. І на те, щоб ствердити, що людина безсила й найкволіша при гострій потребі зможе знайти оте слово велике, яке зрушить і кам’яного, тисячоліттями нерушимого Володаря Пустині.

О, Слово!.. Тобою усе зачалося у світі! Ти зможеш усе!

Фірдусі

…«Слово пліднеІ більше родить,ніж земля-прамати»…Леся Українка

Минуло тисячу років від дня народин найбільшого поета Персії – Абул-Касим-Мансура, того, що, крім инших прекрасних творів, уклав найдовший у світі оповідний твір, поему «Шах-Наме», тобто «Книгу володарів». Є це історія Персії за дві тисячі років, попереплітана оповіданнями, казками, переказами, що їх повитворював у прадавніх часах перський народ.