Силует

Не зовсім розуміючи пощо, вхопився варвар за лук і поклав стрілу. Але на мить спустив додолу зброю.

– Фільомено! Фільоменко!.. Пригадуєш? Я обіцяв тобі віддячити за все… Як я можу тепер?.. Як? Тільки так… – підніс лук і націлив на дівчатко стрілу.

Чорний дим кількома гадюками обвивається довкола Фільомениних ніжок.

– Фільоменко! Принаймні ти не будеш мучитися, зайво страждати. Нехай твій Бог змилується… Візьми і мене в той… твій прекрасний садок.

Стріла заспівала, пурхнула, як маленька пташка.

Кивнула голівкою Фільомена й немов тільки тінь голосу впала Язиґові в ухо:

– Візьму…

Глибоко вбилася зліва у груди воякова стріла. Припала, немов принесла не смерть, а поцілунок. Чистий і вірний, на віки вірний, як сама смерть безповоротна. Але ще тремтіло Фільоменине маленьке тільце, а може, це пробігали по ній тіни вогняних язиків, що били гострими батогами в потемніле небо? А що, як жива?

Варвар швидко поклав другу стрілу й пустив не в серце, а – для певности – під вухо. Пустив із повної тятиви, хоч і вірив у твердість своєї руки. Але… дим… Як заслона, закриває він тіло, тільки ще, здається, грає легкий усміх на любому обличчі.

– Боже!.. А що ж, як вона ще й досі жива?

І Атал що було сили в руці – випустив третю.

Вдалині хвилювалися кривавою загравою лави живих палаючих стовпів. Удавано-радісні вигуки на честь цезаря переплутувались із звуковим мережевом тріскаючого в огні хмизу й запліталися червоно-жалібними стьожками – передсмертними стогнаннями жертв. Дехто з них пробував ще співати слова хвалебних гімнів, що падали святими квітками на палаючі жертовники. В нагрітому повітрі колихнувся вітрець і потяг на урочистий похід чад паленого м’яса.

Перед лєктикою цезаря бігли хлопчики й пригорщами сипали троянди, з боків ішли дівчата-рабині й кадили… кадили, аж звивалися хмари з того кадильного диму, а через них проходив пах і стогін.

Варвар відчув, як уся його істота наповнилась огидою, образою, жалем і гнівом. В голові, непризвичаєній до складніших міркувань, сплелися думки у вогнений вузол, а з того вузла увільнена й ясна видавалася тільки одна правда, що її навчали Язиґа у війську:

– «Вояк, що програв бій, жити не сміє!»

Ще раз кинув погляд – немов віддав очі й душу – вгору. Не бачив обличчя Фільомени, але ж бачив, ясно бачив над її головою розцвілий вінок сяйливо білого проміння. Не промовив нічого, тільки рвучко витяг меч…

* * *

Коли цезарів похід порівнявся з Фільомениним стовпом, два сенатори на хвилину перервали розмову. Їхні байдужі погляди обережно діткнулися до трупа молодого лєґіонера, що впав наперед із устормленим у груди мечем. Торкнулись і відскочили з погордою.

– Видима річ – варвар, – з огидою кинув один.

– У лісах і в боях тільки можуть вони жити… Не в культурному Римі, – крізь зуби процідив другий.

– Не в міру вражливі…

– Дикуни!..

Mater Regum

– «Мати королів» – слова прості, а горді, як римська епітафія. Та в дійсності вони й є епітафія, бо ж є це напис на цвинтарі в Аяччіо, на гробниці Марії-Летиції Бонапарте, що була матір’ю Наполеона I-го, імператора французів, Йосипа, короля Еспанії (1808–1813), Людовика (батька Наполеона III-го), короля Голандії (1806–1810) і Жерома, короля Вестфалії (1807–1813).

Мати перелічених володарів, Летиція, народилася 24 серпня, р. 1750 в Аяччіо, на Корсиці, в родині малопомітного капітана Рамоліно. Був це старовинний рід, середньої заможности, доброї слави. Нічим не визначався він з-поміж інших подібних поважних, порядних корсиканських родів.

Коли Марії-Летиції сповнилося тридцять літ, вона палко закохалася в Карла-Маріо Бонапарте. Був то веселий, запальний юнак, що саме закінчив правознавство в Пізі, в Італії, й так само глибоко кохав Летицію Рамоліно. Тільки не мріяв про те Карло, щоб одружитись і зажити спокійним родинним життям зо своєю милою в тихому кубельці. Його палка вдача не могла знести й думки про те, що його прекрасна батьківщина, його вільнолюбивий нарід мусять схилитися під тяжкою владою чужинців. Розбити кайдани, порвати пута, увільнити рідну землю! – от гасла, що міцніше за вогонь кохання до любої Летиції, палили його шляхетне серце. І юнак не осів вдома, а пристав до патріотів-повстанців, що на їх чолі станув Паскуале Паолі. Та ж як правдивий лицар несе в похід наймення своєї Дами, поніс у бій нерівний і Карло Бонапарте свою любов до Летиції. У вогні сутичок його кохання окріпло, зросло й звалило перешкоди, які – звичайна річ! – батьки Летиції ставили на шляху молодій парі.

Вічна, прастара тема – «батьки і діти»! Природно, що старші вже батьки Летиції були проти повстань, як проти «божевільної мрії», що, на їхню думку, ніколи не могла здійснитись, як не могла вже ніколи знову повстати «незалежна» Корсика. Тому, коли Карло й Летиція побралися, батьки знайшли інший шлях відвернути своїх дітей від «шаленої ідеї»: впорядили молодятам добре господарство. Шмат родючої землі, винниця, гроші – все, потрібне для спокійного добробуту на своїй власній землиці, хоч і не на своїй корсиканській, віддано в розпорядження молодих людей. Та не довго їх те все бавило. На перший заклик Паолі покинув Карло «і ставок, і млинок» і подався до міста Корті, де гуртувався головний повстанчий осередок. Тут Карло став найближче до ватажка як його ад’ютант і крок у крок слідкував за вождем.

І Летиція йде до чоловіка, у військо, та ще й не сама, а з малою дитиною. Там бере пряму участь у боях як вояк і несе всі тягарі повстанчого життя.

Злидні, скрута, невдачі… На початку повстанців розбито. Але не переможено, бо ж вони знову відважно йдуть на бій. Але ворог дужчий: він вибиває їх із Корті й придушує рух.

Летиція, що сподівається другої дитини – Наполеона, тікає вкупі з іншими з місця поразки. Криється в печерах, ховається в горах, в ущелинах, у диких хащах. Нарешті, через протекцію друзів, дістає вся Бонапартова родина дозвіл вернутися до Аяччіо. Квапляться, бо Летиції надходить пора. Та ж при переході гірської річки, Ліамонте, що саме казиться в повіні, Летицію зриває вода з коня й несе у вир. Та ж Летиція, що, не зважаючи на свої юні роки, вже не раз заглядала у вічі смерті, не розгублюється, не лякається, зробивши надлюдські зусилля, виривається з обіймів приливної хвилі й врятовує своє життя та життя будучого імператора чужої їй Франції.

Року 1793 Корсику захоплюють англійці, й Летиція мусить втікати. До року 1799 проживає вона в Франції, в Марсейлі, аж поки нарешті Наполеон кличе її до Парижу. Та напочатку обставини, в яких перебуває майбутній володар Европи, не були дуже блискучі. Наполеон має великі плани й надії, але чималі й злидні. Бо ж факт незаплаченого рахунку прачці – Катерині Лефевр – використаний В. Сарду для своєї славної комедії, зовсім не був вигаданий.

З інтронізацією Наполеона-імператора (р. 1804), Летиція дістає титул «Матери його величности» й «апанаж» – міліон франків річно. Але вона мала час довідатись про ціну гроша й не дуже розкидає отой свій «апанаж»…

З першою невісткою Жозефіною де Богарне Летиція не могла погодитися. Занадто обидві були темпераментні – корсиканка й креолка – вони не були здібні уступити в чомусь одна одній. Тож, щоб не робити з імператорських палаців південного базару, Наполеон призначає матері Тріанон, вибудований колись для Марії Антуанети. Цей невеликий палац, поставлений в стилі «пасторалі», найбільш відповідає простим смакам Летиції. З попереднього життя вона не звикла ні до пихи, ні до урочистостей, ні до паради, а тому живе дуже скромно. Французи глузують з неї, що вона оглядається на задні колеса, не витрачає гроша, а складає його «про чорний день». Навіть дочки жартують із цього. І блискуча Кароліна зо сміхом заспокоює матір, що її діти, що майже всі – на престолах, не лишать її в злиднях. – «Аби тільки це довго тривало!» – спокійно відказує досвідчена Мати Королів своїм твердим корсиканським діялектом.

Ніколи не навчилась вона добре говорити по-французькому, бо не хотіла опанувати мови тих, з ким колись особисто воювала. Зо своїми дітьми й з усіма в своєму палаці Летиція користувалася лише рідною, корсиканською мовою. З фактом, що її «Наполіоне» став французом, погодилась лише тому, що став він їхнім імператором. Так, імператором, але ж… чи надовго? Занадто близько пізнала вона боротьбу й військове життя, а тому й знала, що щастя – перемінне, а успіх – не стійний.

В часі першого заслання Наполеона на острів Ельбу Летиція їде до сина, щоб ділити з ним вигнання. Тепер їй дуже стають у пригоді її ощадности. Ними вона утримує мало не цілу родину, бо ж ефемерні королі не сиділи міцно на своїх престолах, розхитаних хуртовиною боротьби.

Останнє заслання Наполеона на острів Св. Гелени, одначе, цілком пригнічує 65-літню Летицію. Особливо, коли їй заборонено слідувати на вигнання вкупі з «генералом Бонапартом» та й не дозволено повернутись на рідну землю, до Корсики.

Держави, що так недавно схиляли глибоко свої голови перед Madame-Mére (Пані-Мамою), тепер не хочуть і чути про те, щоб вона знайшла пристановище на їхній землі. Лише Папа Римський, Пій VII, саме той, хто мав чимало закинути й пригадати Наполеонові, кличе Летицію до Риму й тут дає їй змогу доживати свого віку «в умовах, гідних її поставлення». Майже ще повних 20 років користає Летиція з ласки Папської. Та ж не має вона великих радостей у Вічному Місті. Вона переживає аж трьох своїх старших дітей, а також і свого любого внука, герцога Рейхштадського. Звістка про смерть «молодого Наполеона» була для неї тяжким ударом, бо ж у ньому бачила стара корсиканка прийдешнього местника й реставратора династії. Та не судилося… І Летиція, мов справжня римлянка, стоячи й без сліз вислухала страшну для неї вістку. Вислухала всі подробиці, що привіз їй майор Прокеш (чех), єдиний щирий приятель герцога Рейхштадського, у Відні, й достойно подякувала за повідомлення.

Померла Летиція, у віці 84 літ, неначе на глум тим, хто вважає конечним для осягнення довгого віку – регулярне й спокійне життя. Помираючи, висловила бажання, щоб тіло її лежало в рідній землі. Та ж лише по 15-х роках останки Летиції перевезено на Корсику. Нині на цвинтарі в Аяччіо над її гробницею пишається згаданий ляконічний, але імпозантний напис: Матір Королів.

Його поклик

Оповідання з часів Ісуса Христа[2]

Хто порахує, в який уже раз жебрак Рехум іще й іще повторював своє оповідання про те, як уздоровив його Ісус із Назарету?!

– Сидів я, як завжди, в двох перегонах від міста, край дороги. Аж чую: суне юрба. Гукають Осанну сину Давидовому… Питаюся: що воно? Ісус, – говорять, – з Назарету. Той, що з роду Давидового… що мертвих воскрешає, сліпим повертає зір… Гм… сліпим. Чув я про Нього, чував і раніш. Як би й не чути?!. Але ж ось, тепер… ну, неначе мене щось у саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» Та й кричу, та й кричу… вже не міг спинитись…

Довкола уздоровленого сліпця все тіснішим колом збивався натовп. Притримуючи положену на рамено боком порожню амфору, заслухана дівчина не помічала, як перекупка Зебуда притискує її аж на столик міняли Масфара. А той, і сам заслухавшись, забув про свої гроші, що вже ось-ось, від іще одного струсу столу, розточаться в поросі вулиці…

Все в Єрихоні, що мало вуха, знало про повернений чудом зір жебракові, знало й про те, що Пророк-Чудодій наближається до Єрихону. Верховіття пальм, що по них і саме місто зветься «містом пальм», вітали здалеку перші святого Пророка. Хитаючи віялами широких листків, вклонялись Йому, кидаючи під ноги прозоро-сині килими тіневих візерунків. Жінки виносили з домів хворих дітей. З подвір’їв виносили на ряднах або й з ліжком недужих, калік, умираючих. Зігнута в попереку, всім знана бабуся Едида, що вже багато літ не могла випростатись, сперта на короткі палиці, поквапливо совгала назустріч Учителеві.

Дужі діти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками й верещанням перебігали вулицею. Нарешті, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава співала веселої – друга пританцьовувала; коли ж танцюристи заводили сумної – перша лава вдавала, що плаче[3].

А Рехум все розповідав. Тепер говорив про багатиря Мататію, того, що звуть його «праведним», бо ж ізмалку дотримує усіх приписів Закону.

– Дотримує! А от же, й не пішов за Вчителем… – казав Рехум в схвилюванні, й раптом обома руками затулив собі очі.

– Що, що тобі? Знов не бачиш? – вхопив його за плече гандляр очеретом на стріли.

– Та де?! – закрутив жебрак головою. – Бачу світло! І світ у славі його, немов цар Соломон у вінці променистому… І барва очам моїм усміхається, як лука, квітками весняними вкрита. Тільки ж усе здається мені, що від нині нічого й нікого не повинна душа моя бачити, крім Того, Хто мене уздоровив! – надхнено підніс обидві руки Рехум.

– Але-ле! – знизила плечами Зебуда й подала переконливо: – То тобі з радощів, сину!.. Ум за розум заходить.

– Стривай, стара!.. А чому ж не пішов з Раббі Мататія? – допитувався гандляр очеретом.

Рехум оглянувся, і погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом та задоволенням. Закхей нічого не питався, не виявляв збільшеної цікавости, тільки, стоячи здалека, дивився. Його живі карі очі немов були освітлені червонавими вогниками зсередини. Не мішався до життя натовпу, тільки обсервував юрбу й тішився, бачучи, як рухливо та яскраво в проміннях сонця метушаться люди. Приємно було й те, що ось, знову, як за колишні прадавні часи, на землі діються чуда, а він, Закхея, може чути про них від самовидців. І навіть сам колись може побачити диво. «Гарна річ – життя…» – ткала думка казкову м’яку запону. І за тією зникли неестетичні прояви життя, ті, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тільки того світу, який давав приємність. А про той – інший, – що існував іще десь, – він намагався не згадувати та найдокладніш забути.

Рехум зауважив той «чужий» митників погляд. Підсвідомо відчув, що відмежовувало того, обсипаного дарами й ласками долі випасеного чоловіка від них, скривджених дітей вулиці, пасинків життя. Вмить зникло світло надхненої радости, й, мов чорною хмарою, затемнилось наростаючою заздрістю. Нестримно закортіло вразити, зганьбити того маючого задоволеного життям «грішника».

– Чому не пішов? Та тому, що Мататія – багач! – відповів Рехум, навмисне підвищивши голос. – Тому, що, як говорить сам святий Раббі, тяжко покинути статки та достатки навіть і для Царства Божого… навіть і задля науки Вчителя з Назарету, що розплющує очі сліпородженним…

– Ось тобі, думний Закхею, маєш!.. Ото, не лізь до голоти та вуличного сміття! – додав у думці Рехум і з облегченням голосно зідхнув.

Закхей глянув на нього й відійшов так само мовчки, як мовчки дивився на оживлений натовп.

– Для тих, що бігають босоніж, – чиста й ціла одіж – вже провинна й образа, – подумав без роздратовання, хоч і відчув, що Рехумів натяк належався йому. Як це дивно: всі ці люди народились у тому ж таки місті, говорили між собою тією ж самою мовою, в дитинстві грались разом, як брати, мали одні думки й інтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до ліпшого винесла його, Закхея, над ними. І вже вони – ворожі до нього. Йому ж – чужі, як… самаряни чи філістимляни… Але – що йому, зрештою, до того всього?! Своєю силою й розумом він досяг, що тепер – у повнім цвіті літ він може жити, як хоче, в фізичній і духовій розкоші. Нещастя оминають його, та й він сам уміє не допускати до свого серця терпкости. Навіть смерть не діткнулась холодом жалю й утрати до його душі: батьки повмирали, коли ще він не розумів жаху смерти, а тому й не жалів за ними, навіть не відчув, що їх йому бракувало. Ах, красна річ – життя!..

Закхей був самітний, не шукав ні приятелів, ні друзів. Не мав і дружини. «Прив’язаність – корінь страждань», – спокійно посміхаючись, відказував, коли дивувались його самітности.

– Самотарство?!. В нім – моя сила й моя радість. Я не маю потреби ні про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нікого не хочу мати на помешканні в своєму серці. І не потрібуватиму! Я – сам собі пан, й ніхто нікуди не може повести мене. Ні-куди й ніколи…

Повільно йшов затіненою стороною вулиці до свого затишного дому, де звичаєм, перейнятим від переможців-римлян, назбирав багато різних гарних, незвичайних речей, творів мистецтва, знання, науки. Ні, не люди, тільки ліпші їхні твори та природа могли бавити його й заповняти шляхетними інтересами прогалини вільного часу. Тут був його власний «світ», для якого він був центром і сонцем.

Мріяв: ось зараз сяде в саду, під розлогим фіговником, тим, що віти його перевісились через мур, на майдан, а з другого боку купаються в красному Закхеєвому басейні. Освіжить текучою водою запорошені ноги й під муркотіння водограю читатиме свою улюблену «Книгу мудрости Соломонової». Вона бо одна вміє правдиво показувати марність речей життя цього, несталість та кволість поваги людської, а особливо – жіночої.

Цілком заспокоєний після неприємного, надто близького дотику до юрби, він аж додав трохи кроку. Та ж зненацька табун дітвори спинив його. З шаленими вигуками хлоп’ята летіли вздовж вулиці. Більші ламали, де можна, зелені галузки й, вимахуючи ними, гукали щосили:

– Осанна! Оса-анна Сину Давидовому!..

За дітьми, прорвавши загату буденних обов’язків, лився нестримний людський потік. Нові струмочки долучалися до нього з базарів, майданів, бічних завулків і домів.

Цей новий, несподіваний акорд піднесення й неспокою відбився дисонансом в душі Закхея. Йому ще дужче схотілося посмакувати радість свого відокремлення від чужої йому юрби, почути свою вищість у свідомості, що він – «не такий» і «не з них». Але що крики натовпу зірвалися знову, як ураган, Закхей оглянувся:

– Надхнення натовпу перед «його Пророком» мусить виливатися у шалених і неестетичних формах, – усміхнувся поблажливо й півпогордливо. – А все-таки цікаво: що може відчувати при тих несамовитих вигуках сам Пророк?

Цікаво… Дійсно, – та зацікавленість витяглась, як кіт на сонці, але зникла, як хмарка в блакиті.

Ось, нарешті брамка Закхеєвого дому. Тут, під садом, має пройти натовп із Пророком. Тут бо, на громадськім майдані, криниця з найліпшою в Єрихоні водою. А чого ж більш потребує подорожній, як кришталевої води, що освіжає спалені уста та припорошену спекою й втомою думку?!.

От, уже Закхеєва рука на улюбленій книзі. Немов навмисне чіпляються його думки глибокі цитати про приятелів та любов. Але ж і вигуки та гамір з вулиці настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.

Поклав сувій на широкі поручні мармурової лави, підвівся й підійшов до стіни, де фіговник підпер її своїм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево і задивився вздовж вулиці. Було видко далеко, майже до міської брами, бо ця частина саду, на асирійський взірець, була на штучно насипаному пагоркові.

Дітвора вже збивала куряву по цей бік кам’яної брами. Ось з-під неї виткнулось двоє сивобородих. Вони спинили дітей, щось їм говорили, вказуючи набік руками: щоб відійшла з дороги малеча. Але широкий, білий рукав крилом майнув у повітрі, ліг на плече сивобородого. Висока біла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дітям обидві руки.

Чорні, ясні, рудаво-каштанові голівки замиготіли в золотих порошинках куряви, збитій десятками прудких дитячих ніг. Тепер уже не поважні обивателі міста, а вони – ці галасливі діти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в тріумфальнім поході цілим лісом великих галузок.

І раптом Закхей почув, як безпідставно-радісно захвилювалось його певне серце. Несподівано пролетіло в голові сполоханим птахом:

– Як міг той Мататія не піти за Ним, коли Він його покликав?

Й непереможно, пекуче захотілось побачити Раббі з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда єдиним словом! Єдиним словом зміняє відвічну природу…

Погляд Закхеїв покірно побіг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дітей, а потім – і біла Постать. Але це тільки так здалося: ось в синім затінку пальм вся блакитна Вона майнула знову…

Перші хвилі людського потоку влились на майдан.

– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здіймалося до сонця, танучи в блакиті.

Закхей вхопився за галузь фіговника й, не віддаючи собі справи з того, що робить, підніс на руках своє важке тіло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою віти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цілковито схований за широким, блискучим листом.

– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло світляною хмаркою в душі. А далі вже укладалось само собою:

– А отже я побачу Його, близько-близько!

Думав й розправляв перед собою тоненькі галузочки та рівняв листя, щоб виглядали з них тільки самі очі.

– А Раббі й не підозріватиме, що старший митник Єрихону, не гірш за горобця, примостився на дереві, тільки щоб глянути на Нього. Хі-хі!

Дрібним, радісним сміхом, як у далекому дитинстві, затремтіло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срібній поверхні тихого озера.

Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром і сонцем свого світу», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!.

І раптом вчув голос, від якого забреніла ніколи досі незнаним щастям вся його істота. «Впізнав» цей солодкий голос, ніколи раніш не чувши. І, хоч не розібрав слів, відчув непереможний Його поклик, і зрозумів: від цієї хвилі починається для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не осліплююче очей сяйво послалось перед ним безкраїм шляхом у вічність, де мерехкотить Велика Мета. В той єдиний зламок секунди, що Вчителів погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетіла Закхеєвою уявою «мудрість віку цього», й здалось йому, що він пережив цілі століття…

Не зліз, як годилось поважному мужеві, а камінем упав з фіговника, щоб відчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотів увійти в них.

Марево

Світляна чалма ще огортає верхів’я Демавенду[4]. Але під важкою тіню гори – вже фіялково-синя ніч. Лиш ясним мереживом розбіглися стежки: білі, мов посипані сяючим снігом. Стільки світла всмоктали в себе за день, що й з пітьмою вгаснути не можуть…

В заглибинах долин озерами вкладаються тіні. Гостріше закреслюються ребра хвилястих горбків. Довгим фризом, як на рельєфах стародавніх гробниць, на металево-блискучому небі випинаються череди буйволів, отари кіз та овечок, обгорнених зрожевілим завоєм куряви. Зникають, всмоктуються поміж сільськими будівлями з плескуватими дахами. Немов не справжні тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на своє місце» – на барельєфи недавніх гробниць, висічених там у скелях.

Останнім промінем ще раз торкнулося світло скелі, на якій чекаю на каравану. Смараґдова ящірка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцінність, яку ще дарує мені вже вгасаючий день. Ліниво сільським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлі а сapella дитячий голос вкрутив срібним сверликом хроматичну трель…

Поночіє. Однак кожен камінчик ще немов світиться, творячи чарівний світанок надприродного дня, незнаного людській північній уяві.

Міраж? Марево? Та чи ж бувають вони і вночі?..

– Не журись за приятелями й житлом, що покидаєш. В світі бо знайдеш знов і житло нове, й нових друзів!..

А! Нарешті вже й караван-баш[5] Зейнал!

З присмерку спочатку виринає його прислів’я, що в нього завжди напоготові, а потім і його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких він переважно живе вночі – бо ж удень каравани відпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмів.

– Так вирушаємо?

Хитає головою й сідає обіч мене:

– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милої, мусить бути в душі – навіки.

– Любиш своє рідне село, Зейнале, під чарівним Демавендом. Маєш досить верблюдів і отар… Що ж – скажи – жене тебе світами з караванами?

– Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.

Тепле мовчання хвильку пестить нас ніжністю матери.

– Бо ж мовчання – голос природи й відзивається так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальної скарбниці.

– Зейнале, ти ж бо все знаєш: що то є фата-морґана? Скажи: відкіль взялося мерево на світі?

Я не дуже й підхліблюю караван-башові: природа бо не має від нього таємниць.

– Хай буде над душею твоєю благословення Алаха, – помалу починає Зейнал і перебирає струни пам’яти, розбуджуючи гармонійні акорди. – Слід мужньо нести холодний труп світа цього і бути сильнішим за нього. Бо ж що є світ? Танцюристка! Кожному всміхається вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобі Алах, щоб життя твоє було такою казкою, яку розповідати приємно… Життя ж бо – це тривала казка…