Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Цього дня Іван Андрійович проводив семінар на тему «Стародавній Єгипет». Він уже зробив перекличку студентів і традиційно урочисто пробігся очима по аудиторії.

– Хто хоче першим спробувати свого щастя в єгипетській історії? – з долею жарту запитав професор. Студенти враз підняли ліс рук і йому довелося вибирати, кому ж першому дати слово.

Здебільшого на семінарах студенти не завжди бувають активними. Є, звичайно, такі, які намагаються заробити бали, щоб не ускладнювати собі життя під час сесії. Та все ж більшість студентського люду має іншу тактику – відвідує семінари, щоб не мати пропусків. Це неабиякий плюс до загального балу заліково-екзаменаційної сесії.

Тема сьогоднішнього семінару була доволі легкою, тому студенти намагалися отримати оцінки, так би мовити, без зайвих зусиль. Та поки професор визначався, кому першому дати шанс зробити доповідь, в аудиторію увійшли троє: Катя, Нестор і Юля. Молоді люди перепросили за запізнення і запитали дозволу сісти.

– Звичайно, – відповів професор, поглядаючи на незнайому студентку. – Ваше запізнення на сім хвилин є зовсім непомітними для світової історії.

Остання фраза викликала сміх студентів, що теж зосередили свій погляд на Юлі. Рядами пішов шепіт…

– Тиша, будь ласка! – звернувся Іван Андрійович до студентів і, знявши окуляри, додав: – Продовжимо наш скорбний труд. Хто першим здивує нас своїми глибокими знаннями про стародавній Єгипет?

Більшість студентів уже була в Єгипті й оглядала піраміди, храм Карнака чи Каїрський музей, тож вони залюбки підвели руки, намагаючись легко отримати омріяні бали.

Зненацька хтось з так званої гальорки вигукнув:

– Пане професоре, а ви чули про розкопки у Холмі? Кажуть, там знайшли могилу Данила Галицького!

Аудиторія завмерла. Ніхто не очікував, що комусь заманеться зірвати такий легкий семінар! Але група хлопців, яка сиділа на верхніх рядах, вирішила пожартувати.

Професор уважно оглянув аудиторію. Потім повільно повернувся до студентів, які поставили запитання.

– Чув дзвін, та не знаєш, де він! – віджартувався професор. – Могилу насправді знайшли, але не Данила Галицького, а його сина. Хочу вам повідомити, що науковці відкрили таємничий саркофаг під долівкою в базиліці Пресвятої Богородиці в Холмі. Багато що вказує на те, що в ньому був похований один із синів князя Данила з XIII століття – Роман або Шварно Данилович. Це є дуже важлива знахідка. Дуже важлива для нашої спаплюженої і прихованої історії, – на одному подиху уточнив повідомлення студентів професор…

Юля сиділа і копирсалася у своєму телефоні. Переглядала фото друзів в соціальних мережах, намагалася ні про що не думати. Вона була злою на увесь світ. Її дратували студенти, її дратував професор, її дратувала зненацька порушена тема з історії України. Несподівано телефонна вібрація сповістила Юлю про СМС. Вона відкрила СМС і побачила повідомлення від мами: «Юлечко, вибач його. Він не розуміє, що робить. Але його треба зрозуміти. Кар’єра рушиться!». Юля вирішила не відповідати. Їй було байдуже до проблем батька… Та несподівано прийшло ще одне повідомлення: «Юлю, тато хоче полетіти у Москву. Він хоче, щоб ти летіла з ним». В цей момент серце Юлі сповнилося несамовитим гнівом, вона скрикнула і скочила з крісла.

– Ви маєте якісь заперечення? Чи хочете щось доповнити? – звернувся до неї професор.

Юля спочатку заніміла, але гнів розривав її тіло і вона просто була на межі емоційного вибуху.

– Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос українець! Або що Атлантида була в Україні! – несподівано для себе, роздратовано і з ноткою сарказму в голосі вигукнула Юля.

Аудиторія завмерла від несподіванки. Така поведінка будь-якого студента мала б негативну реакцію викладача, і той, у кращому випадку попросив би його вийти з аудиторії. У гіршому ж такий студент мав би проблеми під час сесії. Тому усі перебували в очікуванні, чим закінчиться несподіваний емоційний виклик, кинутий професору студенткою, яка відверто ігнорувала навчання в університеті. Це був початок справжнього конфлікту…

Іван Андрійович взяв зі столу окуляри, повільно одягнув їх і глянув цікавим поглядом на незнайому студентку.

– Як ваше прізвище, панянко? – на галицький манір запитав Іван Андрійович спокійно дівчину.

– Та яка вам різниця! – різко відрізала Юля.

– Ну, різниця є, – спокійно відповів професор. – Знаєте, я багато чого бачив і чув у цих стінах. Але такі заяви – вперше. Ви маєте якісь аргументовані заперечення щодо мого повідомлення?

Юля злякалася. Її гнів кудись зник. Вона відчула себе самотньою і беззахисною. Очі усіх студентів вп’ялися в неї, як тисячі вогників, що нещадно кололи її своїм жаром. Юля розгубилася… і вже без агресії відповіла:

– Скільки можна робити із Малоросії «пуп землі»? Це ж неправда! Вся історія уже давно написана і вона усім давно відома, – уже не так роздратовано сказала дівчина.

– Дуже смілива заява, – спокійно промовив Іван Андрійович, – знаєте, чарівна незнайомко, ви мене остаточно спантеличили. І я, порушуючи всі університетські традиції, готовий довести вам протилежне.

Голос професора Войцеховського звучав якось загадково. Аудиторія затихла остаточно. Юля не відчувала не те що землі під ногами, але й власного тіла. Спокійний голос професора не обіцяв їй нічого поганого. Небезпека минула. Дівчина поступово заспокоювалася. Вона була заскочена спокоєм і повагою професора, а тому в її свідомості промайнула навіть якась зацікавленість. Чи не вперше Юля спробувала уважно його розглянути.

Це був чоловік середнього зросту у доволі респектабельному костюмі. Його обличчя мало правильну форму, а волосся було темним, хоч і досить рясно посрібленим сивиною. Іван Андрійович виглядав доволі рухливим і життєрадісним. Його очі були допитливі і сяяли якоюсь енергією зацікавленості і натхнення.

Потім вона окинула поглядом аудиторію. Там сиділи абсолютно різні, дивні молоді люди, які чомусь з непідробною цікавістю дивилися на неї. З-за вікна лунав шум автомобілів… В аудиторії було задушно… Їй захотілося піти… Але куди йти? До папи, який має намір забрати її з собою у Москву?.. Він знову буде віддавати її заміж за рудого і пафосного москвича Нікіту… Що з нею відбувається? Де вона? І що вона тут робить? У Юлиній голові різні думки та настрої спорадично змінювалися.

Тим часом професор обмірковував, як заспокоїти спершу агресивну, а тепер розгублену дівчину. Як її зацікавити Україною та її історією? Натомість в його голові, мов дзвін, лунали останні слова Юлі: «Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос – українець! Або що Атлантида була в Україні»… «Атлантида! Так, Атлантида може зацікавити цю незнайому студентку», – наче блискавка у літню ніч, промайнула думка у професора.

Він підійшов ближче до першого ряду столів, за якими сиділи студенти і тихим, але впевненим голосом промовив:

– Добре, незнайомко. Пропоную парі. Якщо я вам доведу, що на території України гіпотетично могла би бути Атлантида, то ви поїдете зі мною в експедицію шукати підтвердження цієї гіпотези, – оглядаючи аудиторію, заявив Іван Андрійович.

Юля була заскочена. Вона не очікувала на такий розвиток подій. «Яка Атлантида? Яка експедиція?» – крутилися думки. Але раптом до її вух донісся звук несміливих аплодисментів. Зненацька ці оплески підтримали усі студенти. Вони уже вирішили – вона має погодитися на умови професора. Юля крутнула головою. Її довге темне волосся злетіло на праве плече… У ній ішла боротьба зацікавлення й хвилювання. Вона на мить заплющила очі, опанувала себе і відповіла:

– Добре! Але мені здається, що вам доводеться дуже добре постаратися!..

Атмосфера в аудиторії змінилася кардинально. Замість розгубленості, в якій перебували студенти досі, з’явилися нові емоції. Усі погляди ще й досі були привернуті до Юлі, але тепер вони випромінювали захоплення, здивування, заздрість, зневагу… Хтось, можливо, дивився з повагою і симпатією, а в когось спалахували протилежні почуття. Не було лише байдужості. Усі були захоплені цією ситуацією! Поки в одних головах прозвучало: «Ух ти, яка крута дівчина!», в інших пульсувало гнівне: «Що вона з себе вдає?!»

Лише одна пара очей, яких не бачила Юля, була розгублена. Це були очі Нестора. Він не розумів, що відбувається! З одного боку, йому хотілося допомогти цій незвичній дівчині, з іншого – він хвилювався за професора. Десь глибоко в душі Нестор хотів, щоб професор переміг. Але ж тоді може постраждати ця дівчина! А може, не постраждає? Він повинен допомогти! Він повинен бути поряд! Але як?.. Калейдоскоп думок і почутів нахлинув на нього, і він поглядав то на Юлю, то на професора… Стукіт його серця почав відчуватися в усьому тілі. В грудях відчувався холод і біль… Голова почала гудіти, як барабан…

Юля в якийсь момент відчула щось дивне. Вона наче отримала те, до чого так прагнула! Вона була в центрі уваги усіх людей, які її в цей момент оточували. Це було відчуття, якого Юля ніколи не знала. Але, мабуть, прагнула цього. І вона відчула це тут, в аудиторії, яку досі оминала і навіть не сподівалася, що університетська лава могла дати їй те, чого прагнуло серце – визнання. Вона і раніше хотіла бути в центрі уваги, намагалася досягнути цього статусу, купуючи дорогий одяг, хизуючись престижним авто, подорожуючи в екзотичні країни, тусуючись у дорогих ресторанах і клубах. Але чомусь там вона не відчувала того, що відчула цієї миті. Це було визнання! І це було захопливо!

Десятки пар очей були звернуті до неї й освітлювали її, наче софіти, спрямовані на голлівудську зірку під час вручення Гремі чи, може, Оскара. Ці погляди дарували їй яскраву веселку кольорів і почуттів. І їй це подобалося! Юля була у захваті. Правда, в якийсь момент вона згадала, про що саме йдеться, але потім раптом подумала собі: «Ну, для початку професор має виграти цю дуель! З іншого боку, яка різниця. У крайньому випадку краще поїхати в якесь село з цим дивакуватим професором, ніж з батьком в Москву до піжона Нікіти». Вона знову відчула полегшення. У неї склалося враження, що з’явилася альтернатива, якої ще не було кілька хвилин тому, і відчуття впевненості заволоділо нею. Також вона раптом усвідомила, що ледь не вперше в житті говорить українською. І це був виклик самій собі.

– Професоре, – вигукнула Юля, – нехай розсудить нашу суперечку ось ця аудиторія! – це була її хвилина слави, яка знову зірвала гучні оплески і вигуки однокурсників.

У Нестора відлягло від серця. Його принцеса не хвилювалася, вона була впевненою в собі, а це означало, що можна не хвилюватися і йому. І якщо ще кілька хвилин тому він не усвідомлював, які почуття має до цієї цієї дівчини, і не розумів, що ж із ним відбувається, то зараз стріли Амура простромили серце хлопця остаточно. Він без жодних сумнівів закохався в неї, тому був готовий заради неї на все! Його навіть не стримувало те, що вони майже незнайомі, що вона – донька багатих батьків, і взагалі не підпускає до себе таких, як він. Йому було байдуже! Він кохав! І нехай увесь світ згине, аби лиш бути біля цієї кароокої красуні. І якщо ще кілька хвилин тому він не міг знайти собі місця за столом, зараз він завмер, вчепившись поглядом в Юлю.

Професор спокійно спостерігав за аудиторією. Він був щасливим, що зміг зацікавити цих різних, часто байдужих молодих людей темою, яка переслідувала його майже усе доросле життя. Атлантида – давня мрія професора, і він щоразу повертався до неї. Можна навіть сказати, що він любив її, хоча розумів, що це, скоріш за все, легенда. Він збирав докази, читав різні джерела і мріяв про експедицію у Чорному морі. Та йому все ніяк не вдавалося це реалізувати: то робота, то діти, то щось інше… І ось зараз, цілком випадково і несподівано, він може отримати додатковий стимул поїхати туди, куди його так довго вабило життя! Звичайно, йому не вдасться покопатися на дні моря біля острова, бо це дуже дороге задоволення, але навіть побувати на острові – це вже щось!

Ще чиновником Войцеховський фінансував видання книг про Чорноморський потоп, а тому знав величезну кількість гіпотез і доведених наукою фактів щодо невідомих широкій публіці подій у Чорному морі (чи ще навіть озері), які сягали, як то кажуть, сивої давнини. Одного разу він навіть намагався долучити до пошуків Атлантиди в Чорному морі керівників National Geographic!

А було це так. Якось до нього в кабінет завітали представники National Geographic, які потребували технічної допомоги для трансляції відеосигналу про дослідження дна північної частини Чорного моря в один із американських університетів. Як виявилося, експедиції National Geographic часто фінансуються західними університетами. Натомість університети вимагають, щоб дослідники давали доступ до оперативного відео про хід експедиції. Це дуже вигідна співпраця: учені отримують кошти на дослідження, а університети мають доступ до ексклюзивних оперативних матеріалів про ці експедиції. На той час вчені National Geographic не могли знайти в Україні обладнання, яке б дало змогу забезпечити стабільну передачу телесигналу з морського судна на супутникові платформи. Войцеховський знайшов такий стабілізатор аж у Туреччині і, пригощаючи гостей чаєм, почав розповідати свою версію місця знаходження Атлантиди. Гості так зацікавилися розповіддю Войцеховського, що замість тридцяти хвилин затрималися у Івана Андрійовича на п’ять годин! Для Войцеховського це було справжньою гордістю, адже він зацікавив своєю версією вчених з National Geographic, і це було круто!

Іван Андрійович завжди з болем говорив, що світовій науці байдуже до України. Вчені сформували собі картину світу і дотримувалися цієї догми, незважаючи ані на нові відкриття, ані на нові беззаперечні докази, ані на можливості нових технологій у вивченні минулого. Складалося враження, що більш могутні країни спочатку написали її під себе, а потім нікого не підпускали до її зміни. І хоча написана історія не завжди правдиво відображала минуле, усе нове в історії чи археології, що могло порушити досягнуту вченими історичну константу, відкидалося і заперечувалося. Але Іван Андрійович не здавався! Ще раніше він почав видавати туристичні путівники, адже був переконаний: якщо Україна не цікава світовій науці зараз, то вона стане цікавою тоді, коли звичайні мандрівники і туристи дізнаватимуться про неї більше, саме тоді усі зможуть гідно оцінити історичне минуле нашої батьківщини.

У цих путівниках Іван Андрійович розмістив хронологічну таблицю, яка давала змогу зіставити події на території сучасної України з ключовими подіями у світі. Так, читач міг зрозуміти, що коли у 1037 році у Києві було побудовано Софіївський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’єднав під своєю владою всю Англію. І в цей же рік помирає відомий арабський лікар і філософ Ібн Сіна (Авіценна). Такими паралелями Іван Андрійович намагався включити історичні події, які відбувалися на території сучасної України, у контекст світової історії хоча б на публіцистичному рівні. Та цього, звичайно, не знала ні Юля, ні інші студенти…

Професор щось шукав у своєму комп’ютері. І поки він розмірковував, з чого почати, щоб встигнути до кінця заняття донести свою версію вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успіх у студентки й у професора. Незабаром аудиторія вже нагадувала справжній бджолиний вулик і просто «гула». У своїх здогадках студенти розділилися на три групи: скептиків, які не вірили в успіх професора, оптимістів, які були впевнені, що професор буде переконливий, і тих, хто не міг віддати перевагу жодній із сторін. Вони вагалися від наведених аргументів, і схилялися то до одних, то до інших.

Тільки Юля і Нестор виділялися з цього різнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дівчину опанували дивні почуття, хоча в принципі вона нічого й не відчувала, і витала десь між столом і стелею. Вона навіть не реагувала на есемески, які розривали її телефон, і їй уже було байдуже, чим закінчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неї чекає, як вона має на це реагувати, і просто літала в думках…

Нестор невідривно дивився на Юлю. Спершу він хвилювався за неї, тепер – милувався. Нестор не розумів, де він, що тут робить і взагалі, чому усі дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в голові паморочилося… Він почав ревнувати увесь світ до неї: єдиної і найчарівнішої, кароокої і блідолицьої, гордої і беззахисної…

Несподівано Нестор відчув поштовх в бік. Це була Катя, яка намагалася повернути його до життя. Каті Юля не сподобалася від самого початку. Горда, холодна, самовпевнена, самозакохана і навіть в чомусь вульгарна Юля справляла на неї суто негативне враження. Катя була з тих, хто вважав Юлю звичайною вискочкою, яка затіяла цю суперечку лише для того, щоб привернути до себе увагу, тож не дивно, що у цій суперечці дівчина вболівала за професора, навіть більше – їй усім серцем хотілося, щоб професор переміг. Вона хотіла дочекатися того моменту, коли ця вискочка не виконає умов парі і відмовиться від експедиції.

– Чого ти на неї витріщився? – запитала Катя у Нестора. Але хлопець не відповів – дивився на Юлю, наче під гіпнозом. Так дивляться кролики на пітона перед смертю.

– Ти що, закохався? Несторе… – впівголоса заговорила дівчина. – Ти що, закохався у цю донецьку вискочку?

Складалося враження, що Катя почала його ревнувати, не зважаючи на те, що між ними не було аж надто близьких стосунків… Але дівчина завжди намагалася бути поруч. Він був цікавим, врівноваженим хлопцем і навіть чимось нагадував її батька. Катя ще не розуміла, що саме так вабить її до цього юнака, але, усвідомлюючи ситуацію, вона відчула щем у грудях. Вона відчула, ніби щось втрачає, ніби щось дуже близьке для неї кудись зникає! Вмить її горло пересохло, а на очі накотилися сльози. Вона почувалася розгубленою.

– Що з ним відбувається? Чому він став якимось не таким? – пульсувала думка в голові.

Одразу пригадався фрагмент із улюбленої казки «Снігова королева», коли Герда знайшла свого Кая, але хлопець не звертав жодної уваги на дівчинку, холодно збираючи слова з криги. Так і зараз: усі намагання Каті звернути на себе увагу Нестора не давали жодного результату, він був зачарований цією ледь знайомою дівчиною, як Кай – Сніговою королевою. Він дивився на неї, і був у змозі реагувати ні на що інше. Катя спочатку розгубилася, але потім швидко витерла сльози й сердито зиркнула на нього. «Що за дурень, – подумала вона, – чого він вирячився на цю Юльку?»

Та усе гучніший галас студентів в аудиторії відволік її від Нестора. Усі захопливо гомоніли і дивилися на Юлю, і Катя раптом відчула, що всередині неї виникли абсолютно нові відчуття, які не давали їй спокою. Вони чомусь усі були зосереджені довкола Нестора, хлопця, який був просто другом для неї. Дівчина намагалася зрозуміти, чому вона так розізлилася, коли Нестор не відповів їй? Що її так турбує? Що не так? Адже вони сидять поряд, як завжди. Ще кілька хвилин тому вони перешіптувалися і сміялися. Але зараз у неї склалося враження, що Нестора не стало. Тобто його тіло сидить поряд, та самого хлопця немає. Наче біля неї сидить манекен. Вона намагалася ще раз заговорити до хлопця, та він не реагував. Катя відчувала, що з нею щось відбувається, але не могла зрозуміти, що саме. Вона відчула, що Нестор для неї є важливою людиною. Виявилося, що коли він не розмовляє з нею, й ігнорує її, то їй стає некомфортно й навіть боляче. Вона знову згадала фрагмент казки «Снігова королева». Потім знову обернулася на аудиторію. Якийсь незрозумілий калейдоскоп відчуттів і думок роївся в голові. Раптом його обірвав голос професора:

– Шановні студенти, ми щойно стали свідками цікавої суперечки. Я пообіцяв вашій колезі озвучити свої гіпотезу, що на території України могла бути така фантастична доісторична країна, як Атлантида.

Усі замовкли і прикипіли поглядами до Івана Андрійовича. Вони були заскочені поворотом подій і з цікавістю чекали, що буде далі.

– Та перш ніж я розпочну свій виступ, я б хотів запитати у вас, чи є в аудиторії студенти, які мають заперечення щодо зміни теми заняття? – професор повільно оглянув аудиторію.

Жоден зі студентів не підняв руки. І навіть ті, хто ще кілька хвилин тому намагалися жартувати щодо розкопок у Холмі, мовчали і уважно дивилися на професора. Можливо, хтось знову про себе подумав: «Блін, такий семінар перегадили», – але суперечка була цікавішою. Комусь могло здатися, що професор намагається уникнути її й шукає приводу все припинити. Та Іван Андрійович дуже швидко зняв усі сумніви, заявивши, що семінар він обов’язково проведе під час наступної лекції. Тож аудиторія була готова слухати…

– Ок, – коротко промовив Іван Андрійович. – Я погоджуюся на вашу пропозицію щодо парі! Хай ваші колеги в кінці моєї доповіді проголосують, чи може існувати така гіпотеза, чи це вигадки і бажання возвеличити історію нашої землі! – майже вигукуючи, звернувся професор Войцеховський до опонетки.

Аудиторія знову зірвалася оплесками. Хтось плескав в долоні, хтось стукав руками по столі. Хтось вигукував: «Віват, професоре!» Це була атмосфера єдиного щирого пориву, яка буває дуже рідко, і яку так приємно відчувати. Так буває під час футбольного матчу на стадіоні, коли тисячі очей і думок зосереджені на м’ячі, коли усі зриваються з місць, а потім, мов по команді, в розпачі опускаються, чи зриваються на ноги, зводять руки до неба і обіймаються з навіть досі незнайомими людьми, які за велінням долі сиділи поруч. Так і зараз усі очі, усі думки юнаків і юначок були зосереджені на професорові. Вони чекали чогось…

Юля досі не могла зрозуміти, що для неї краще: коли професор переможе, чи коли йому не вдасться переконати аудиторію своєю гіпотезою. Вона також була частиною атмосфери і, незважаючи на сигнали телефона і проникливі погляди однолітків, з цікавістю дивилася на професора. «Хм, де ж, за версією професора, ця Атлантида могла бути в Україні?» – думала Юля. Вона знала, що її шукають уже давно, але ніяк не можуть ніде знайти. Зрештою, може Атлантичний океан назвали на честь Атлантиди?! Значить, Атлантида була там! Юля була на острові Санторіні у Середземному морі. Там також щось говорили про Атлантиду. А ще якось вона чула, що Атлантиду знайшли в Карибському морі. Потім про Атлантиду згадували, коли вона подорожувала на Канари. «Але, швидше за все, це казка, – заспокоювала себе Юля і намагалася зрозуміти суть суперечки, – до чого тут Україна? Врешті, якщо цьому професору вдасться переконати нас у цьому припущені, то чому б не поїхати на місце, де була Атлантида?! Оце класні будуть селфі! Небагато друзів можуть похвалитися фото з місця, де загинула Атлантида!» – тішила себе думками Юля, але раптом професор обірвав її роздуми…

V

– Тож почнімо! – впевненим голосом заявив Іван Андрійович. – Але поки я знайду потрібні матеріали, прошу ввімкнути проектор і затемнити вікна в аудиторії, – звернувся він до студентів, які сиділи біля вікна.

Поки студенти виконували розпорядження професора, він знову почав щось шукати у своєму комп’ютері. Водночас він намагався приблизно вибудувати план виступу, хоча в нього на це було мало часу. Він похапцем витягував файли на робочий стіл комп’ютера, намагаючись дати лише незаперечні факти. Але з чого почати? Що сказати? Він розумів, що перші хвилини виступу мають величезне значення. Аудиторія або повірить у його докази, і це виробить довіру до усього матеріалу, або не повірить – і це означає, що уся наступна інформація буде піддаватися сумніву.

«З чого почати? З чого почати?» – міркував професор. – «Це ж першокурсники. Вони мають знання зі школи. І то в кращому випадку. Значить, не потрібно заглиблюватися в наукові терміни та складні логічні припущення. Матеріал має бути наочним і легким для сприйняття! Зрештою, треба з’ясувати, що вони знають про Атлантиду. Професор завершив свої міркування, під’єднавши свій ноутбук до проектора».

– Ну, що, почнімо? Для початку з’ясуймо, що ви знаєте про Атлантиду, – звернувся до студентів Іван Андрійович.

Студенти почали переглядатися між собою. Ніхто не очікував такого повороту подій. Вони ж рефері, отже, мають слухати, а професор раптом просить їх відповідати?! В аудиторії запанувала тиша.

– Ну, добре, спробуймо по-іншому! Підніміть руку ті, хто чув хоч щось про Атлантиду, – намагався врятувати ситуацію Іван Андрійович.

В аудиторії піднявся ліс рук…

– Ну ось, бачите, усі щось знаєте про Атлантиду. То що конкретно ви знаєте? – знову запитав професор.

За хвильку в аудиторії піднеслася одна рука. Це був Нестор.

– Атлантида – це міфічна країна, яка, згідно древньогрецьких джерел, загинула під час потопу. Ніхто її не бачив і ніхто достеменно не описав. Були якісь спроби її знайти, але жодному досліднику цього не вдалося, – завершив свій виступ Нестор, позираючи на Юлю.

– Правильно! – вигукнув професор, і відразу спробував заохотити студентів до продовження розмови: – Ще якась цікава інформація про наш об’єкт дослідження є?