Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Ігор Курус

Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

© © І. Ф. Курус, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

I

Спочатку чорні хмари вкрили чисту блакить неба, а потім налетів шквальний вітер, який був настільки сильним, що міг би легко вирвати дерева з корінням… Раптом вона відчула, ніби провалилася просто до безодні… Щойно дівчина отямилася, у повітрі відчулися запахи квітів і трав, навколо лунали спів пташок і дзюрчання води, а розплющивши очі, вона побачила незвичайний, дивний світ, сповнений різнобарв’я дерев і кущів. Усюди панувала життєдайна краса природи… «Наче рай», – промайнула блискавкою думка… Екзотичні пташки пурхнули з гілок дерев, а слідком за ними у просторі розсипалися різнокольорові метелики. Легкий вітерець, який навіював теплі пахощі морської вологи, викрав цю думку і поніс у далечінь… Вона відчула ледь помітний доторк чогось гарячого і яскравого на обличчі… Раптом знову налетіло щось чорне, ніби найтемніша ніч, і якась невідома сила підхопила її і кудись понесла, перекидаючи і перевертаючи у довгій чорній трубі, наче на стрімкому атракціоні в аквапарку… Попереду засяяло світло…

Розплющивши очі наяву, дівчина побачила ранкове сонячне проміння, яке пробилося крізь ледь помітну шпаринку між шторами в її спальні. І лише після того, як вона перелякано роззирнулася, прийшло усвідомлення, що вона лежить у своєму ліжку… Годинник показував восьму ранку, а отже саме час прокидатися, тому дівчина швидко вистрибнула з-під ковдри і побігла до ванної кімнати. Зиркнувши на своє відображення у дзеркалі, вона побачила цівку поту на своїй скроні, й, вмиваючи обличчя, прагнула вже вкотре зрозуміти, що ж це з нею трапилося.

– Потрібно кудись втекти… В якусь екзотичну і теплу подорож, – подумала вона…

II

Цієї весни Київ був як завжди неперевершеним, проте по-справжньому особливим він буває у травні і на початку червня, коли зелені барви вкривають місто, а піраміди каштанів, наче свічки на розлогих химерних канделябрах, розпускаються в буйності цвітіння… Природа, намагаючись хоч якось захистити місто від кам’яних мурів, ніби відвойовувала собі простір і людську увагу, так і манячи до себе весняним квітом. Скрізь панувало тепло, і здавалося, ніби радісне передчуття літнього відпочинку витало у повітрі…

Як завжди навпроти Червоного корпусу Київського університету гуртувалися студенти. Хтось чекав зеленого сигналу світлофора, кваплячись на чергову пару. Хтось навпаки не поспішав на студентські лави і, потягуючи свіжу каву всуміш із сигаретним димом, щосили намагався дочекатися обідньої пори. Атмосфера навпроти Червоного корпусу зазвичай була веселою і безтурботною й лише зрідка – під час сесії – доволі тривожною. Напевне, цей майданчик варто було б якось назвати на честь бога Януса – покровителя входів і виходів, початків і кінців… І хоча для більшості він відомий як символ дволикості, лицемірства і лукавства, але ж насправді саме це божество було одним із найдавніших богів римлян: вони зверталися до нього з проханням вирішити суперечки, отримати впевненість в успіху на початку і при завершенні справ. Так і тут, попиваючи каву, кожен із студентів намагався знайти власний підхід до граніту науки. Швидше за все, до Януса тут нікому не було особливого діла, проте місце навпроти центрального входу у головний корпус Київського університету завжди було людним і жвавим, як давньоримський форум. Як і там у свій час, так і нині на студентській площі могли вершитися долі. Хтось закохувався, а хтось розлучався. Хтось вихвалявся, а хтось ображено бурмотів собі під ніс, похиливши голову… Хтось сварився, а хтось лагідно заспокоював друга… Хтось вчився… Хтось намагався вчитися… Хтось просто ходив – або в університет, або довкола нього… Хтось усе ігнорував… Уся палітра почуттів та настроїв, зосереджена на невеличкому шматку землі, вела у майбутнє, і це майбутнє могло було різним…

А от Парк Шевченка був зовсім іншим. Тут ніколи не було метушні, а могутні дерева додавали цьому місцю особливого затишку. Наче острівець спокою серед хвилюючого моря автомобілів та будинків, парк Шевченка дарував радість часткової втечі від міста, яке своїми висотками і проспектами мчало кудись у невідоме майбутнє.

На відміну від університетського корпусу, який налаштовував на робочий лад і змушував до постійного руху, парк Шевченка приваблював можливістю перепочинку, тому студенти часто піддавалися цій спокусі і замість занять йшли в парк, щоб розслабитися чи побешкетувати. Інколи могло навіть здатися, що мудрий Тарас, який охоплював очима увесь цей люд зі свого п’єдесталу, міг би ожити й гучно виголосити ще кілька гнівних, але водночас справедливих поезій. І, скоріш за все, вони були б ще більш жорсткими, але дива не відбувалося, тому великий український поет нерухомо спостерігав за своїми нащадками, навіки застигши в камені і сумно опустивши донизу важкі вуса… А може тихо посміхався, згадуючи себе молодим…

Відомо, що Київський університет нині є одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів в Україні, і вчитися тут – по-справжньому круто. Тому й не дивно, що нерідко сюди вступають діти «крутих» батьків, і цілком зрозуміло, що не кожне чадо щиро мріє здобути справжню освіту. Більшість із них просто числяться серед студентів, так, ніби стоять у черзі за дипломом, а вона триває довгих 5 років, тому кожному доводиться хоч декілька разів на рік відвідати університетські приміщення, щоб нагадати про себе адміністраторам. Правда, серед багатотисячного студентства Київського університету є й такі, що здобувають знання з радістю. Їх, можливо, менше, хоча саме вони забезпечують престиж університету. Але такий високий статус навчального закладу було досягнуто не одразу, адже колись він був заснований як черговий університет Російської Імперії для того, щоб русифікувати місцевих і запровадити у місті потрібні для влади настрої. Але чомусь завжди виходило так, що саме тут зароджувалися перші українські гуртки, товариства та рухи, і саме студенти нерідко очолювали боротьбу за відновлення української державності та захисту української культури і мови. І саме червоний корпус є символом і гордістю університету, адже тут вчаться студенти найпрестижніших філософського, історичного та юридичного факультетів.

Цього ранку метушня довкола кавових машин, які, наче бійниці замків, оточили студентську площу університетського Януса, була особливо гамірною. Незабаром розпочиналася сесія, а тому шанувальники відпочинку не наважувалися прогуляти заняття: треба ж скласти іспити, а відвідування лекцій і семінарів дає змогу максимально спростити складання сесії. Тож цього ранку студенти пили каву, курили, обіймалися, хизувалися, обговорювали щойно припарковані біля переходу дорогі автівки – усе як зазвичай, але кожен час від часу поглядав на годинник і масивні дубові двері червоно-чорного фасаду університету.

III

Катя і Нестор стояли неподалік і також обговорювали подальший день, хвилюючись, що сесія буде дуже важкою. Це був перший рік їх студенства, тому обидва відповідально ставилися до навчання і хапали кожне слово мудрих професорів. Катя хвилювалася особливо, адже, приїхавши на навчання з Тернопільщини й отримавши бюджетне місце, вона прагнула здобути гідну освіту, потім – омріяну професію, й допомагати батькам-фермерам. Вона дуже пишалася бути студенткою університету, де вчилися Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Михайло Булгаков і багато інших уславлених та успішних людей, і тому їй було страшно навіть припустити, що сесія може завершитися невдачею, адже для вступу до університету мрії було витрачено дуже багато зусиль. Катя ніяк не могла підвести батьків, які нічого не шкодували для мрії доньки.

Катя була надзвичайно миловидною дівчиною з глибокими блакитними очима. Її злегка кучеряве каштанове волосся завжди було заплетене в косу, і ця зачіска найточніше визначала характер дівчини, бо першокурсниця завжди намагалася бути охайною й організованою. Як до навчання у Києві, так і під час нього, вона прагнула якомога частіше відвідувати бібліотеки, театри й музеї, й загалом активно займалася самоосвітою. Тож не дивно, що з нею завжди було приємно поспілкуватися. Але її чомусь по-особливому тішила компанія Нестора – поруч із ним було затишно і комфортно.

Нестор був скромним, невисокого зросту юнаком в окулярах. Його зачіску завжди можна було впізнати здалеку – неслухняне волосся пшеничного кольору стирчало навсібіч, і нерідко скидалося на звичайний сніп, жартома причеплений до голови хлопця. Зазвичай одягнутий у костюм, сорочку і краватку і з набитим книжками наплічником, він теж був частим відвідувачем бібліотек і музеїв, концертів і галерей. Нестор також переїхав до Києва, сам був родом з Дніпра. І хоча він не так переймався за оцінки, як Катя, адже батьки оплатили його навчання на контрактному відділенні, але йому таки подобалося вчитися, а особливо цікавою була для нього історія, тому він відвідував бібліотеки і намагався цікавитися усім, що було пов’язано з минувшиною України. І хоча однокурсники могли трохи не ображаючи пожартувати з нього, але ніколи не втрачали поваги, адже в будь-який час Нестор міг прийти на допомогу в навчанні. І хоча гроші у нього, як то кажуть, водилися, він не засиджувався в барах і не спускав їх на випивку та гулянки. Інколи навіть батько Нестора, який заробив свій капітал з продажів металобрухту, жартував із сина: «Чого ти вчепився у ці книжки? Дивись, я з трійками став людиною, а мій однокласник-відмінник Микола Нечуйвода сидить на ставці в школі і не може навіть з Дніпра виїхати, щоб подивитися світ! А ти живеш у центрі Дніпра, подорожуєш, уже в кількох країнах Європи був, вчишся у найкращому університеті!..» Та Нестор, відволікшись від читання і час від часу поправляючи на носі окуляри, починав переконувати батька, що часи змінюються і майбутнє за освіченими людьми, і взагалі просив не лізти в чуже життя… Адже хлопець уже будував свої плани, і, неабияк захопившись Києвом, будь-що хотів залишитися у столиці, подалі від батьків.

Так от, Нестор і Катя товаришували. І хоча дівчина була вродливою але Несторове серце належало іншій – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз під час зимової сесії, і воно досі невиліковно щеміло. Якось поспішаючи на черговий іспит, десь у коридорах того ж таки університету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цієї миті він ніколи не бачив її на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досі незнайоме відчуття…

– Ну що – по каві? – запитала Нестора Катя.

– Часу малувато… Але чому б і ні! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги біля однієї з кавових машин…

Помахуючи новою сумочкою від популярного французького кутюр’є, до пішохідного переходу, що веде від парку Шевченка до університету, самотньо йшла дівчина. Сьогодні вона була в задумі й зовсім не звертала уваги на навколишній світ, на юрбу студентів, які, мов горобці, то кучкувалися у зграйки, то розліталися у вільному просторі. Їй було байдуже і на всю ранкову метушню, і на густий запах кави, що заполонив простір майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж ішла ніби приречено, не звертаючи увагу на буденні дрібниці – поспішала на семінар.

Юля була з родини багатих донецьких чиновників, які переїхали у столицю кілька років тому. Вродлива, довгонога, весела і дотепна темноволоса дівчина з карими очима. Її можна навіть назвати безтурботною, адже вона більше подорожувала, ніж відвідувала лекції – кожна її поява в університеті чи поблизу університету закінчувалася розповідями про подорожі, дорогі бутіки, яхти, авто і нові «одьожки». Так, вона була однією із тих, хто не вчився в університеті, а, як то кажуть, просто стояв у черзі за дипломом. Її не цікавили лекції і семінари. «Папа все вирішить», – відповідала Юля на претензії з боку методистів кафедри. І справді, її батько, який обіймав якусь посаду у Міністерстві вугільної промисловості, таки «вирішував». Не те щоб Юля була абсолютно дурною – вона щиро ненавиділа університет, Київ і загалом усе українське. Вона мріяла якнайшвидше переїхати куди-небудь в Лондон, Нью-Йорк чи, на крайній випадок, в Москву. Разом із тим, Юля не була «цокалкою» – однією з тих модниць, які ходили в університет тільки для того, щоб похвалитися новим вбранням, і, якось запізнюючись на лекцію, розносили гучний стукіт підборів тихими університетськими коридорами. Юля була розумною, але розбещеною дівчиною. Вона була недосяжною для своїх однокурсників і спілкувалася лише з крутими хлопцями та іншими представниками «золотої молоді». Нерідко з її уст лунали принизливі жарти і насмішки у бік інших, і навіть коли хтось із однокурсників закидав їй, мовляв, дивись, колись і дніпропетровські були круті, а де вони тепер, то Юля спокійно відповідала: «Донецькі – не дніпровскі! Ми назавжди!». Вона по-справжньому знала, чого хоче. Батька цікавили лише гроші, а мати, родом із якогось села Ростовської області, так захопилася красивим столичним життям, що в усьому намагалася потурати дочці. Вона бачила Юлю справжньою принцесою, не менше, і дівчині хотілося нею бути, і щоб життя було як у кіно, щоб усе було красиво, легко, весело і безтурботно. Ну і, звичайно, принц на білому коні… Ні, швидше у білому лімузині… І бажано, не в одному… Після вступу до університету батьки подарували Юлі квартиру у центрі Києва. А за складену зимову сесію – авто. І хоча Юля не мала водійських прав, на вимогу матері за нею був закріплений водій і машина супроводу. Тож коли дівчина вирішувала таки відвідати університет, то з’являлася з цілим кортеджем, як президент. І загалом їй було байдуже, яка сьогодні лекція, семінар чи екзамен.

Сьогоднішній день не задався для Юлі з самого початку. Вона вкотре посварилася з батьком. Дівчина ще з жовтня минулого року вимагала, щоб тато перевів її з цього «сільського» київського університету до Лондона. Юля хотіла виїхати у столицю Великої Британії, бо туди поїхали більшість дітей донецької еліти. І хоча їхні батьки ненавиділи Європу, діти все ж прагнули туди… в капіталістичний світ. Не можна сказати, що і Юлю приваблювали високі європейські цінності. Але мода є модою! Разом із тим, саме в Лондоні жив Генрі – хлопець, з яким вона познайомилася на Мальдівах. Генрі був надзвичайно привабливим юнаком з багатої англійської шляхетної родини, і це неабияк подобалося Юлі, адже в неї з’являлася можливість хоча б трішки наблизитися до англійської корони, до мрії про безтурботне і красиве життя принцеси. Тому Юля тиснула на батьків, змушуючи їх відправити її на навчання до Лондона. Вона хотіла бути ближче до Генрі й жити в Європі так, як живуть багатії в Англії та Америці.

Батько Юлі мав інші плани щодо майбутнього доньки. Вона дуже подобалася Ніколаю Сергеєвічу – замміністра юстиції Російської Федерації. Батько Юлі й Ніколай Сєргєєвіч називали себе не інакше, як свати, коли збиралися разом на якесь святкування. Вони планували одруження Юлі з сином російського чиновника – Нікітою. Батько кілька разів натякав Юлі про такі плани, та істерика мами з дочкою призупиняла його мрії, хоча обидва чиновники й далі планували своє.

– У нас на Донбасі баби нічого не вирішують! Я – хазяїн! Що скажу, так і зроблять! – запевняв за столом cп’янілий від влади й алкоголю батько Юлі.

– Правильно! Російські жінки мають народжувати, а не командувати, – підтримував колегу московський «сват».

Одного разу батько Юлі навіть привіз дочку до Криму, де відпочивав Ніколай Сєргєєвіч з сином. Юля одразу зрозуміла, що це оглядини, швидко зібралася і повернулася до мами у Київ. Їй зовсім не подобався Нікіта. Їй не подобався Крим. Вона хотіла англійського лорда і відпочивати на Мальдівах, Багамах і Карібах, але точно не в Криму!

Цього ранку Юля вкотре затіяла скандал. Вона не знала, що вчора після роботи батько прийшов вночі п’янезний. Вчора його викликав «перший[1]» і за те, що той не забезпечує стабільний дохід в «общак[2]», пообіцяв кинути в шахту[3]. Батько Юлі розумів, що погроза може бути реалізована, тому до ночі пиячив з друзями в одному зі столичних ресторанів. Сьогодні йому було не до забаганок дочки. Як наслідок, розлючений батько заборонив Юлі їхати в університет автомобілем і настрахав, що якщо та не складе літню сесію, то її переведуть не в Лондон, а в Білоцерківський аграрний університет. У кращому випадку! Тож настрій у Юлі сьогодні був дуже кепський!

Вона приїхала до університету на таксі і, вийшовши з машини завчасно, на перехресті вулиць Володимирської і Л. Толстого, повільно рушила алейкою парку Шевченка до студентського кавового «п’ятачка». Юля намагалася виглядати впевненою. Як завжди, вона не звертала жодної уваги на молодь, яка юрбилася, курила електронні цигарки, пила каву і розмовляла. Вона була спустошеною. Емоції то спалахували, то згасали. Думки коливалися від суїцидного бажання піти й втопитися до протестного «та пішли ви!»…

Юля стояла на переході і чекала на зелений сигнал. Вона бачила, як зупинялися дорогі машини і з них гонорово[4] виходили студенти Київського університету. Але це зовсім не обходило дівчину. Їй не хотілося нікого бачити. Хотілося б втекти… Куди? Та куди-небудь! Подалі від батька, від Києва, від університету, а особливо від москвича Нікіти… Юля йшла у незвичний світ університету, який не поважала і не любила. Але мусила йти, бо все ж боялася, що батько виконає свою погрозу. Вона уже дізналася від мами про батькові проблеми на роботі. І це її також турбувало. Хоча не так хвилювали проблеми батька, як те, що він не матиме грошей для задоволення її забаганок. Мрії про безтурботне і багате життя, до якого вона так звикла, кудись губилися: чи то в тумані, чи то в коридорах університету. Юля навіть не знала, куди йти, але щось її вело до вхідних дверей Червоного корпусу…

Катя і Нестор уже допили каву і рушили через перехід. Вони швидко перебігли дорогу і зупинилися на сходах університету. Тут їх зустріла асистентка з кафедри англійської мови і нагадала молодим людям про контрольні роботи, які досі не були подані на кафедру. Катя і Нестор уже розвернулися, щоб увійти в двері університету, як зіштовхнулися у дверях з Юлею. Нестор відразу упізнав дівчину, та Юля вибачилася і продовжила свою безнадійну й горду ходу.

– Юлю, це Ви? – збентежено запитав Нестор.

– Может і я, – відповіла дівчина, не розуміючи, що це за «очкарик», який знає її ім’я.

І хоча, щиро кажучи, їй було байдуже, хто це, Юля поцікавилася, чи вони знайомі. Нестор, не очікуючи зустріти цю дівчину саме сьогодні, затинаючись, намагався щось пояснити, але у нього нічого не вийшло. Він плутав слова і, скинувши окуляри й почервонівши, зміг лише видушити з себе: «Ми однокурсники!»

Катя, не розуміючи, що відбувається з Нестором, прийшла на допомогу:

– Ми твої однокурсники. Ти йдеш на пару? – поцікавилася дівчина.

– А чому б і ні? – спробувала вдати здивування Юля і раптом продовжила:

– А який у нас зараз предмет?

– Всесвітня історія, – спокійно відповіла Катя, поки Нестор намагався дати раду своїм окулярам, наплічнику й телефону.

– А хто читає? Хороший викладач? – не звертаючи уваги на Нестора, поцікавилася Юля.

– Професор Іван Андрійович Войцеховський, – повідомила Катя.

– Так він хороший? – повторила Юля… Прізвище професора не могло дати жодної інформації про те, чи зможе вона отримати залік з цього нудного для неї предмету.

– Він очень… дуже цікавий і своєродний, – затинаючись випалив Нестор. Хлопець знав, що Юля говорить виключно російською, тож спробував згадати мову рідного Дніпра, але через хвилювання усе сплуталося докупи. Нестор з дитинства звик спілкуватися російською, але, переїхавши до Києва і захопившись історією України, став принциповим патріотом і у своєму рішенні тримався твердо. Стійкості у мовному питанні додавав протест батькові, з яким у хлопця не завжди складалися стосунки.

Юля ж навпаки була «русскою» і не втрачала нагоди показати це публічно, хизуючись. Можливо, своєю демонстративною поведінкою вона хотіла відмежуватися глухою стіною від численних прихильників, а може просто вважала це модним… Врешті, так було заведено у їхній сім’ї, де, напевне, досі сумували за розпадом СССР.

Батько Юлі на початку 90-х був міським комсомольським начальником і вірним ленінцем, який щиро служив партії. Коли в гостях хтось зі знайомих починав критикувати комуністів і радянський устрій, батько Юлі до хрипоти в голосі захищав російську мову, культуру, побут і усе, що з цим пов’язано. Згодом, уже після проголошення незалежності України, його призначили начальником овочевої бази. І хоча в кінці 90-х він урочисто порвав свій комсомольський квиток, але досі продовжував називати себе комуністом, навідріз відмовляючись хрестити новонароджену дочку в церкві. Проте уже в середині 2000-х батько Юлі став активним парафіянином Печерської Лаври. Щонеділі він купував 50 білих метрових троянд і ніс у Лавру. Що з ним сталося, ніхто не знав. У Юлиній сім’ї про це не говорили. Швидше за все, відвідування церкви стало модним у лавах колишніх комсомольців та комуністів, а тому й батько Юлі урочисто і регулярно з великим букетом квітів з’являвся у найвеличнішому київському церковному комплексі. Юля була вихована в такому ж дусі, тому відмовлялася розмовляти українською навіть тоді, коли університетські професори робили їй зауваження.

– Іван Андрійович є справді цікавим викладачем. Він дуже любить свій предмет, – втрутилася Катя.

– Так, він патріот! – перебив Катю Нестор. – На його думку навіть Ісус Христос був українцем, – засміявся він.

– Ну, ясно, – сказала Юля і, махнувши своєю дорогою сумочкою, різко розвернулась на підборах. – Ну що, ж ведіть мене до цього професора!

І троє студентів рушили до аудиторії, де вже почався семінар…

IV

Професор Войцеховський зайшов у переповнену аудиторію. Іван Андрійович не був типовим університетським професором. Попри свій п’ятдесятирічний вік він прожив життя, відмінне від більшості викладачів університету. Закінчив консерваторію і за освітою був музикантом. Кілька років поспіль грав у оркестрах, і саме музика привела Івана Андрійовича з невеликого провінційного галицького містечка до Києва. З часом Іван Андрійович збагнув, що уже досягнув власних вершин у музичному мистецтві, тому прийняв рішення стати журналістом. Потім перейшов на роботу у державний сектор і за шістнадцять років став державним службовцем першого рангу, високопоставленим чиновником. Але історія завжди манила його до себе. Навіть перебуваючи на державній службі, Іван Андрійович намагався допомагати науковцям. Зокрема, він організував експедицію Десною з Чернігова до Києва на дракарі. Це була копія середньовічного човна, яким користувалися війська руських князів. Іван Андрійович витратив чималі гроші на придбання першого в Україні телекерованого підводного апарату, який дозволив українським морським археологам детальніше вивчати дно Чорного моря. Фінансував видання книг про історію та археологію. Його надзвичайно вабили ці науки. І уже у зрілому віці Іван Андрійович, закінчивши історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка, прийшов працювати на кафедру світової історії. Він був цікавим викладачем і щирим українцем. Досить часто він в розпачі вигукував на лекціях: «Ну чому вам більше подобаються піраміди Єгипта, Майя, древня Греція і стародавній Рим? Чому ви не цікавитесь історією рідної землі? Ви ж навіть не знаєте, яке у нашої землі багате минуле!» Якось на лекції він запитав студентів, чи знає хтось про Кримські піраміди, або Змієві вали. В аудиторії виявився лише один хлопчина, який ледь пригадав якусь легенду про змія, тому Іван Андрійович на радощах відразу поставив студенту «відмінно» за увесь семестр.

І хоча професор Войцеховський був «молодим» професором в університеті, студенти знали його «слабкість» і часто користувалися цим. Для прикладу, молодь могла легко зірвати семінар, запитавши в Івана Андрійовича про якісь знайдені на території сучасної України артефакти. Войцеховський знав усі новинки в археології, тому легко змінював заплановану тему семінару і розповідав про подію, якою цікавилися студенти. Він завжди казав: «Скільки б я не витрачав часу і сил для читання затвердженої програми зі світової історії, це все ж матиме меншу користь, аніж коли хоча б один студент з потоку захопиться вивченням справжньої історії української землі!»

Також треба сказати, що професор Войцеховський певним чином був носієм нових підходів у вивченні історії. Відомо, що до незалежності всі історичні відкриття, та і наука загалом, були пропагандистськими, тому в будь-якому університеті України і досі легко знайти професора з історії, який колись читав такі дивні предмети, як науковий комунізм, історію КПРС чи марксистсько-ленінську теорію. Усі «старі» викладачі історії обов’язково мали бути членами Комуністичної партії, тому фактично були ідеологічними працівниками радянського строю. Через це українська історична наука була «згвалтована» партійними ідеологами. Вона не мала минулого. Професор Войцеховський намагався донести до студентів іншу інформацію. Він це робив не за циркуляром чергової партії, а від щирого серця, тому намагався бути наполегливим і креативним.