Надійно прихована таємниця

Джессіка розпочала своє навчання у «Червоних дівах». Вона працювала набагато старанніше, ніж Себастьян, але все одно не вважалася найкращою у жодному з предметів. Учителька малювання сказала Еммі, що шкодує, що живопис не визнають провідним предметом, адже Джессіка у вісім років має більше талантів, ніж вона сама на останньому курсі в коледжі.

Емма вирішила не переказувати цю розмову Джессіці, а дозволити дитині самій дізнатися, наскільки вона талановита, коли настане час. Себастьян регулярно казав сестрі, що вона геній, але що він міг про це знати? Він вважав, що й Стенлі Метьюз[13] – геній.

За місяць Себастьян провалив три контрольні роботи, лише за тиждень до вступних іспитів до ґімназії! Ні Гаррі, ні Емма не наважилися карати його, доки він переживав теперішній стан своєї бабусі. Син супроводжував Емму до лікарні щодня після того, як мама забирала його зі школи, сідав на краєчок ліжка бабусі та читав їй її улюблену книжку, поки вона не засинала.

Джессіка щодня присвячувала бабусі новий малюночок, а на ранок відносила його до лікарні, перед тим як Гаррі відвозив її до школи. До кінця навчання на стінах її приватної галереї залишилося лише кілька порожніх плям.

Джайлз пропустив кілька тричі підкреслених повідомлень[14], Ґрейс – кілька навчальних семінарів, Гаррі – терміни здавання рукопису, а Емма інколи не відповідала на щотижневі листи Сайруса Фельдмана. Але саме Себастьян найчастіше прагнув бачити Елізабет. Гаррі не був упевнений, хто отримував більше користі від цих відвідин – його син чи теща.

* * *

Не дуже допомагало те, що Себастьяну треба було складати вступні іспити до Бристольської ґімназії, коли життя його бабусі згасало.

Результат, як і передбачав директор школи Святого Беди, був неоднозначний. Його латина, французька, англійська та математика виявилися на рівні стипендій, та він заледве отримав прохідний бал із історії, невдало здав географію і набрав лише дев’ять відсотків із природничих наук.

Доктор Гедлі зателефонував Гаррі до Беррінґтон-холу вже за хвилину після того, як результати вивісили на дошку оголошень школи.

– Я приватно переговорив із Джоном Гарреттом, який займає таку ж посаду в ґімназії, – повідомив він, – і нагадав йому, що Себастьян набрав сто відсотків з латини та математики, і майже напевно проявить здібності до того часу, коли настане час вступати до університету.

– Ви також можете йому нагадати, – додав Гаррі, – що ми з його дядьком також навчалися в цьому закладі, а його дідусь, сер Волтер Беррінґтон, був головою опікунської ради.

– Не думаю, що йому слід про це нагадувати, – зауважив Гедлі. – Але зазначу, що бабуся Себастьяна перебувала в лікарні, коли він здавав іспити. Все, що ми можемо зробити, це сподіватися, що він підтримає мою позицію.

Він так і зробив. Наприкінці тижня доктор Гедлі викликав Гаррі, щоб поінформувати, що директор гімназії рекомендував правлінню, що, незважаючи на те, що Себастьян не склав іспити з двох обов’язкових дисциплін, йому все ж варто запропонувати місце в закладі на Михайлів триместр[15].

– Спасибі, – подякував Гаррі. – Це перша добра новина для мене за кілька тижнів.

– Але, – додав Гедлі, – він нагадав мені, що це буде вирішувати опікунська рада.

* * *

Гаррі був останнім, хто відвідав Елізабет цього вечора, й уже ось-ось намірявся йти, коли вона прошепотіла:

– Можеш затриматися ще на кілька хвилин, любий? Мені треба дещо з тобою обговорити.

– Авжеж, певна річ, – погодився Гаррі, сідаючи на край ліжка.

– Я провела весь ранок із Десмондом Сіддонсом, нашим сімейним юристом, – поділилася Елізабет, затинаючись на кожному слові, – і хотіла б повідомити, що я змінила заповіт, бо не можу змиритися з думкою про цю жахливу жінку Вірджинію Фенвік, котра може захапати моє майно.

– Не думаю, що це досі становить проблему. Ми не бачили й не чули про Вірджинію вже кілька тижнів, тому припускаю, що все скінчено.

– Причина того, що ти не бачив і не чув про неї увесь цей час, Гаррі, полягає в тому, що вона хоче, щоб я повірила, що все скінчено. Вона не випадково зникла з місця події лише через кілька днів після того, як Джайлз дізнався, що мені недовго залишилось жити.

– Я впевнений, що ви даремно переживаєте, Елізабет. Не вірю, що навіть Вірджинія може бути такою гидкою.

– Мій любий Гаррі, ти завжди всім віриш, бо маєш доб- ре серце. Еммі дуже пощастило, коли вона познайомилася з тобою.

– Приємно таке чути, Елізабет, але я впевнений, що з часом…

– Це єдине, чого у мене немає.

– Тоді, можливо, варто попросити Вірджинію завітати до вас?

– Я кілька разів давала зрозуміти Джайлзу, що хотіла б із нею зустрітися, але щоразу отримувала все дивніші відмовки. Чому це, як гадаєш? Не поспішай відповідати, Гаррі, бо ти будеш останнім, хто дізнається, яка Вірджинія насправді. І можеш бути впевненим, що вона не діятиме до мого похорону.

Тінь посмішки лягла на обличчя Елізабет перед тим, як вона додала:

– Але у мене є одна карта в рукаві, яку я маю намір розіграти, коли мене опустять у могилу і коли моя душа повернеться як янгол помсти.

Гаррі не перебивав Елізабет, коли вона відкинулася на подушку і з усією енергією, на яку була спроможна, витягла з-під подушки конверт.

– А тепер послухай мене уважно, Гаррі, – сказала вона. – Ти обов’язково маєш виконати всі мої вказівки з цього листа.

Жінка вхопила зятя за руку.

– Якщо Джайлз не погодиться з моєю останньою волею…

– Але чому б йому це робити?

– Тому що він Беррінґтон, а Беррінґтони завжди були слабкі, коли йшлося про жінок. Отже, якщо він оскаржить мій останній заповіт, – повторила вона, – ти будеш змушений віддати цей конверт судді, якого призначать вирішувати, хто з членів сім’ї успадкує моє майно.

– А якщо він цього не зробить?

– Тоді документ треба знищити, – пояснила Елізабет, її дихання стало слабшим. – Ти не повинен сам його відкривати й ніколи не кажи Джайлзу та Еммі про його існування, – жінка міцно стиснула руку молодика й майже нечутно прошепотіла: – Тепер настав час дати мені твоє чесне слово, Гаррі Кліфтон, адже я знаю, чого навчив тебе Старий Джек: слово треба тримати завжди.

– Даю слово, – сказав Гаррі і поклав конверт у внутрішню кишеню піджака.

Елізабет розслабила хватку й знову опустилася на подушку із задоволеною посмішкою на вустах. Вона так і не дізналася, чи уникнув Сідні Картон[16] ґільйотини.

* * *

Гаррі відкрив пошту, поки снідав.

«Бристольська ґімназія,

Юніверсіті-роуд,

Бристоль

27 липня 1951 року

Шановний пане Кліфтон,

Зі жалем повідомляємо, що вашого сина Себастьяна не…»

Гаррі вискочив з-за обіднього столу і поквапився до телефону. Він набрав номер, вказаний унизу листа.

– Приймальня директора, – відповів голос.

– Чи можу я поговорити з паном Гарреттом?

– Назвіться, будь ласка.

– Гаррі Кліфтон.

– Перемикаю, сер.

– Доброго ранку, директоре. Мене звати Гаррі Кліфтон.

– Доброго ранку, пане Кліфтон. Я очікував вашого дзвінка.

– Не можу повірити, що рада прийняла таке необґрунтоване рішення.

– Відверто кажучи, пане Кліфтон, я також, особливо після того, як особисто просив про вашого сина.

– Яку причину вони назвали для відмови?

– Вони не зобов’язані робити винятків для учня, який не зміг отримати прохідний бал із двох обов’язкових предметів.

– Це була єдина їхня причина?

– Ні, – зізнався директор школи. – Один із членів ради згадав про те, що вашого сина затримувала поліція за крадіжку.

– Але існує цілком невинне пояснення цього інциденту, – не вгавав Гаррі, намагаючись не втратити самовладання.

– Не сумніваюся, що існує, – сказав Гаррет, – але наш новий голова не взяв його до уваги.

– Тоді він буде наступним, кому я зателефоную. Як його прізвище?

– Майор Алекс Фішер.

Джайлз Беррінґтон 1951–1954

9

Джайлз дуже зрадів, хоча й не був здивований, коли знайшов цей парафіяльний костел Святого Ендрю, в якому виходила заміж Елізабет Гарві, а також хрестили трьох її дітей. Тепер він був переповнений родиною, друзями та шанувальниками.

Вшанування превелебного Дональдсона нагадало всім, скільки Елізабет Беррінґтон зробила для місцевої громади. За його словами, без її щедрості відновлення церковної вежі було б неможливим. Священник продовжив розповідати громаді, скільки людей далеко за межами цих стін отримали користь від її мудрості та проникливості, коли вона була покровителькою місцевого шпиталю, та про роль, яку вона відіграла як голова своєї сім’ї після смерті лорда Гарві. Джайлзу полегшало, як і, без сумніву, більшості присутніх, коли вікарій не згадав його батька.

Превелебний Дональдсон закінчив свій панегірик словами:

– Життя Елізабет обірвала передчасна смерть у п’ятдесят один рік, але не варто сумніватися у волі Господа нашого.

Після того як священник повернувся на свою лаву, Джайлз і Себастьян прочитали уривки «Добрий самаритянин» і «Нагірна проповідь» відповідно, а Емма з Ґрейс продекламували вірші улюблених поетів своєї матері. Емма обрала Шеллі:

Співуча голосільнице, ридай,Хто ще, як він, жадати смів вершини?Щасливі, хто життя прожив, мов Рай,Чиє крізь часу ніч ще світло лине[17].

Ґрейс прочитала з Кітса:

Не про життя гадай, про вічну тьму!Той ніжний звук не для його ушей!Він далі йде, в самотню кліть німу,Й сідає в попіл, щоб у вечір цейПрощення вимолить за всі гріхи людей[18].

Коли громада потягнулася з церкви, кілька людей запитали, хто та приваблива жінка, котра йде попідруч із сером Джайлзом. Гаррі навіть подумати не міг, що передбачення Елізабет може здійснитися. Одягнена цілком у чорне, Вірджинія стояла праворуч від Джайлза, коли труну Елізабет опускали в могилу. Гаррі пригадав слова тещі: «Але у мене є один козир у рукаві».

Після закінчення парастасу сім’ї та кільком близьким друзям запропонували приєднатися до Джайлза, Емми та Ґрейс у Беррінґтон-холі для того, що ірландці назвали б поминками. Вірджинія спритно переходила в скорботі від одного до іншого, поводячись так, ніби вона вже господиня в цьому будинку. Джайлз, здавалося, нічого не помічав, а якщо й помічав, то явного несхвалення не виказував.

– Вітаю, я леді Вірджинія Фенвік, – повідомила вона, коли вперше зустріла маму Гаррі. – А ви хто?

– Я пані Голкомб, – відповіла Мейзі. – Гаррі – мій син.

– О, так, звісно, – схаменулася Вірджинія. – Ви офіціантка чи щось таке?

– Я управителька «Ґранд-готелю» у Бристолі, – виправила її Мейзі, ніби маючи справу з набридливим клієнтом.

– Певна річ, так і є. Але мені знадобиться трохи часу, щоб звикнути до думки, що деякі жінки працюють. Розумієте, в моїй родині жінки ніколи не працювали, – патякала Вірджинія, вправно просуваючись далі, й Мейзі не встигла їй відповісти.

– Хто ви така? – поцікавився Себастьян.

– Я леді Вірджинія Фенвік, а ти хто, юначе?

– Себастьян Кліфтон.

– Так-так. Твоєму батькові вже вдалося знайти школу, яка тебе прийме?

– З вересня я навчатимусь у школі абатства Бічкрофт, – не здавався Себастьян.

– Непогана школа, – відповіла Вірджинія, – але навряд чи найкраща. Мої троє братів навчалися в Герроу, як і останні сім поколінь Фенвіків.

– А в яку школу ходили ви? – запитав Себастьян, коли до нього підбігла Джессіка.

– Ти не бачив Констебла[19], Себе? – поцікавилася вона.

– Дівчинко, не перебивай мене, коли я розмовляю, – обурилася Вірджинія. – Це дуже невиховано.

– Даруйте, панно, – вибачилася Джессіка.

– Я не «панна», до мене треба звертатися «леді Вірджинія».

– Ви не бачили Констебла, леді Вірджинія? – запитала Джессіка.

– Бачила, і він вигідно вирізняється серед тих трьох, що є в нашій сімейній колекції. Але йому далеко до нашого Тернера. Ви чули про Тернера?

– Аякже, леді Вірджинія, – сказала Джессіка. – Джозеф Меллорд Вільям Тернер, можливо, найкращий аквареліст своєї епохи.

– Моя сестра – художниця, – пояснив Себастьян. – Гадаю, що вона не згірша за Тернера.

Джессіка захихотіла:

– Даруйте, леді Вірджинія, мама часто нагадує, що брат має схильність до перебільшення.

– Ясно, – сказала Вірджинія, залишивши дітей, аби знайти Джайлза, оскільки відчула, що настав час гостям розходитися.

Джайлз супроводжував вікарія до дверей, що решта гостей сприйняла як знак прощатися. Коли він зачинив двері востаннє, то полегшено зітхнув і повернувся до вітальні, щоб приєднатися до сім’ї.

– Гадаю, все відбулося добре, наскільки можна очікувати за таких обставин, – промовив він.

– Дехто поставився до цього, як до бенкету, а не як до поминок, – зауважила Вірджинія.

– Не заперечуєш, друзяко, – звернувся Джайлз до Гаррі, – щоб ми перевдягалися на вечерю? Вірджинія завжди так робить.

– Не можна дозволяти собі порушувати соціальні стандарти, – заявила Вірджинія.

– Мій батько завжди дотримувався соціальних стандартів, – не стрималася Ґрейс, через що Гаррі ледве стримав сміх. – Але боюся, що вам доведеться обійтися без мене. Маю повертатися до Кембриджу, щоб підготуватися до колоквіуму. У будь-якому разі, – додала вона. – Я прийшла одягненою на похорон, а не на вечерю. Не треба мене проводжати.

* * *

Коли Гаррі з Еммою спустилися на вечерю, Джайлз уже чекав у вітальні.

Марсден налив кожному сухого хересу, а потім вийшов із кімнати, щоб перевірити, чи все відбувається за графіком.

– Сумний привід, – сказав Гаррі. – Вип’ємо за шляхетну леді.

– За шляхетну леді, – повторили Джайлз із Еммою, підіймаючи келихи.

Аж тут у вітальні з’вилася Вірджинія.

– Ви не про мене випадково балакали? – запитала вона без натяку на іронію.

Джайлз засміявся, тоді, як Емма могла тільки милуватися чудовою барвистою шовковою сукнею, яка змітала всі сумні вранішні спогади. Вірджинія торкнулася свого намиста з діамантами та рубінами, щоб переконатися, що Емма його не пропустила.

– Яка гарна прикраса, – знайшлася Емма, коли Джайлз вручив Вірджинії джин із тоніком.

– Спасибі, – подякувала Вірджинія. – Воно належало моїй прабабусі, герцогині Вестморлендській, а вона заповіла його мені. Марсдене, – звернулася вона до мажордома, який щойно повернувся, – квіти в моїй кімнаті починають в’янути. Можливо, ви могли б їх замінити до того, як я ляжу спати сьогодні ввечері.

– Безумовно, міледі. Коли будете готові, сер Джайлз, вечеря на столі.

– Не знаю, як ви, – сказала Вірджинія, – але я голодна. Може, ходімо?

Не чекаючи відповіді, вона вхопила Джайлза за лікоть і вивела їх усіх із кімнати.

Під час трапези Вірджинія частувала присутніх розповідями про своїх предків, представляючи їх чи не кістяком Британської імперії. Генерали, єпископи, міністри і, певна річ, кілька паршивих овець, як вона зізналася, та, мабуть, кожна сім’я має одну чи дві таких? Краля ледве перевела подих, коли скінчили десерт, а Джайлз повідомив сенсацію.

Він постукав ложкою по келиху з вином, аби переконатися, що привернув увагу кожного.

– Маю поділитися з вами чудовими новинами, – заявив він. – Вірджинія надала мені велику честь, погодившись стати моєю дружиною.

Запанувала незручна тиша, поки Гаррі нарешті не вичавив:

– Вітаю.

Еммі якось вдалося зобразити слабку посмішку. Коли Марсден відкоркував пляшку шампанського і наповнив келихи, Гаррі не міг не подумати, що Елізабет пробула в могилі лише кілька годин, а Вірджинія вже здійснила її пророцтво.

– Певна річ, щойно ми одружимося, – заторохтіла Вірджинія, ласкаво торкнувшись щоки Джайлза, – тут неодмінно відбудеться кілька змін. Але не можу собі уявити, щоб це стало несподіванкою, – сказала вона, тепло всміхаючись Еммі.

Джайлза настільки зачаровувало кожне її слово, що він просто схвально кивав щоразу, коли краля закінчувала речення.

– Ми з Джайлзом, – продовжила вона, – плануємо переїхати до Беррінґтон-холу вже незабаром після того, як поберемося, але з огляду на загальні вибори весілля доведеться відкласти на кілька місяців, що дасть вам більш ніж достатньо часу, щоб знайти собі житло.

Емма поставила келих із шампанським і поглянула на брата, але той відвернувся.

– Я впевнений, що ти зрозумієш, Еммо, – сказав він, – що ми хотіли б розпочати наше подружнє життя з Вірджинією як господинею Беррінґтон-холу.

– Це природно, – визнала Емма. – Чесно кажучи, буду дуже рада повернутися в нашу садибу, де я провела стільки щасливих дитячих років.

Вірджинія глипнула на свого нареченого.

– До речі, – врешті-решт спромігся Джайлз. – Я мав намір подарувати садибу Вірджинії як весільний презент.

Емма з Гаррі перезирнулися, але перш ніж хтось із них повернув собі дар мови, Вірджинія зронила:

– У мене є дві літні тітки, обидві нещодавно овдовіли. Їм там буде дуже зручно.

– Джайлзе, ти навіть не подумав, що може бути зручним для мене з Гаррі? – поцікавилася Емма, пильно споглядаючи на свого брата.

– Можливо, ви могли б переїхати до одного з котеджів у маєтку? – запропонував Джайлз.

– Не думаю, що це гарна думка, коханий, – втрутилася Вірджинія, взявши молодика за руку. – Не треба забувати, що я планую провадити велике господарство, відповідно до мого статусу доньки графа.

– Не маю бажання жити в якомусь котеджі в маєтку, – виплюнула слова Емма. – Ми можемо дозволити собі придбати власну домівку, дякую.

– Я впевнена, що можете, люба моя, – патякала Вірджинія. – Зрештою, Джайлз мені казав, що Гаррі досить успішний автор.

Емма проігнорувала коментар і звернулася до брата:

– Як ти можеш бути таким впевненим, що садиба твоя?

– Тому що мама раніше офіційно заповіла її мені. Був би дуже радий поділитися змістом заповіту з тобою та Гаррі, якщо вважаєте, що це може допомогти вам планувати майбутнє.

– Я не вважаю за доцільне обговорювати мамин заповіт у день її похорону.

– Не хочу здаватися нечутливою, люба моя, – белькотіла Вірджинія, – але коли я повернуся до Лондона вранці, то витрачатиму більшу частину свого часу на підготовку до весілля, відтак вважаю, що було б найкраще з’ясувати всі питання, поки ми всі тут разом.

Вона звернулася до Джайлза і подарувала йому таку ж милу посмішку.

– Я згоден із Вірджинією, – сказав він. – Немає кращого часу, як теперішній. І можу тебе запевнити, Еммо, що мати залишила більш ніж адекватне утримання як для тебе, так і для Ґрейс. Вона залишила вам по десять тисяч фунтів кожній і розділила порівну між вами свої прикраси. Себастьяну вона залишила п’ять тисяч, які він успадкує, коли стане повнолітнім.

– Така щаслива дитина, – зронила Вірджинія. – Вона також передала свій «Шлюз у Клівленді» Тернера Джессіці, але картина залишиться в сім’ї до двадцять першого її року.

Цим одним реченням Вірджинія зізналася, що Джайлз поділився подробицями заповіту своєї матері зі своєю нареченою, не подбавши спершу розповісти про нього Еммі чи Ґрейс.

– Виняткова щедрість, – продовжила Вірджинія, – враховуючи, що Джессіка навіть не член сім’ї.

– Ми вважаємо Джессіку своєю донькою, – різко зауважив Гаррі, – і ставимося до неї саме так.

– Зведеною сестрою, гадаю, було б сказати точніше, – бовкнула Вірджинія. – І не треба забувати, що вона сирота з будинку Бернардо, та ще й єврейка на додачу. І саме тому, що я родом із Йоркширу, я схильна називати речі своїми іменами.

– А саме тому, що я родом із Ґлостерширу, – відбила Емма, – я схильна називати суку сукою.

Емма підвелася зі свого місця і вийшла з кімнати. Вперше того вечора Джайлз збентежився.

Гаррі тепер уже був певний, що ні Джайлз, ні Вірджинія не знають, що Елізабет склала новий заповіт. Він ретельно підбирав свої слова.

– Емма трохи розхвилювалася після похорону. Я впевнений, що вона оговтається до ранку.

Він склав свою серветку, побажав їм на добраніч і вийшов із кімнати, не сказавши більше жодного слова.

Вірджинія вирячилася на свого нареченого.

– Ти був чудовим, зайчику. Але мушу сказати, що у вашій родині люблять ображатися, хоча, мабуть, цього можна було очікувати після того, що вони дізналися. Однак боюся, що з цього нічого доброго не буде у майбутньому.

10

«Це національна служба Бі-бі-сі. Новини читає Елвар Ліделл. О десятій годині цього ранку прем’єр-міністр, пан Етлі, попросив аудієнції у короля й отримав у Його величності дозвіл розпустити парламент і призначити загальні вибори. Пан Етлі повернувся до Палати громад та оголосив, що вибори відбудуться у четвер двадцять п’ятого жовтня».

Наступного дня шістсот двадцять п’ять депутатів спакували свої течки, очистили шафки, попрощалися зі своїми колегами та повернулися до своїх округів, щоб підготуватися до битви. Серед них був і сер Джайлз Беррінґтон, кандидат лейбористів від Бристольських доків.

* * *

Якось за сніданком під час другого тижня виборчої кампанії Джайлз повідомив Гаррі з Еммою, що Вірджинія не приєднається до нього напередодні виборів. Емма навіть не намагалася приховати свого полегшення.

– Вірджинія вважає, що її присутність може спричинити для мене втрату голосів, – зауважив Джайлз. – Зрештою, ніхто з її родини зроду не голосував за лейбористів. Один чи двоє могли підтримувати вільних лібералів, але лейбористів – ніколи.

Гаррі засміявся:

– Хоч щось у нас є спільного.

– Якщо лейбористи переможуть на виборах, – долучилася до бесіди Емма, – гадаєш, пан Етлі може запросити тебе до Кабінету Міністрів?

– То лише небо знає. Цей чоловік тримає свої карти так близько до грудей, що навіть сам їх не бачить. У будь-якому разі, якщо вірити виборчим дільницям, вибори розпочнуться вже незабаром, тож немає сенсу мріяти про червоні валізки[20], доки не дізнаємося результатів голосування.

– Пророкую, – сказав Гаррі, – що Черчилль цього разу залишиться вдома. Зауваж, що тільки британці можуть вигнати свого прем’єр-міністра після того, як він щойно виграв війну.

Джайлз зиркнув на годинник.

– Не можу більше теревенити, – повідомив він. – Я маю бути на Коронейшн-роуд. Хочеш поїхати зі мною, Гаррі? – запитав він із усмішкою.

– Ти, мабуть, жартуєш. Хочеш побачити, як я прошу людей голосувати за тебе? Та через мене ти втратиш більше голосів, ніж через Вірджинію.

– А чом би й ні? – втрутилася Емма. – Ти вже віддав видавцеві свій останній рукопис і завжди казав, що досвід із перших рук корисніший, ніж сидіння у книгозбірні за вивчанням нескінченних фактів.

– Але ж у мене попереду напружений день, – запротестував Гаррі.

– Певна річ, так і є, – скривилася Емма. – Звіримо графік: ти ведеш Джессіку до школу вранці, забираєш її вдень, і ви повертаєтесь додому.

– Гаразд. Я поїду з тобою, – здався Гаррі. – Але винятково як спостерігач, згода?

* * *

– Доброго дня, сер, мене звати Джайлз Беррінґтон. Сподіваюсь, я можу розраховувати на вашу підтримку на загальних виборах двадцять п’ятого жовтня? – сказав він, спілкуючись із виборцем.

– Звісно, можете, пане Беррінґтон. Я завжди голосую за торі.

– Спасибі, – подякував Джайлз, швидко переходячи до наступного.

– Але ти ж кандидат від лейбористів, – нагадав Гаррі шваґрові.

– У виборчому бюлетені немає жодної згадки про партії, – пояснив Джайлз, – лише імена кандидатів. То навіщо його розчаровувати? Доброго дня, мене звати Джайлз Беррінґтон, і я сподіваюся…

– І можете продовжувати сподіватися, бо я не буду голосувати за такого самовдоволеного пана.

– Але ж я кандидат від лейбористів, – заперечив Джайлз.

– Це не перешкоджає вам бути паном. Ви такий само гидкий, як і Френк Пекенгем, зрадник свого класу.

Гаррі намагався не засміятися, коли чоловік пішов геть.

– Доброго дня, мадам, мене звати Джайлз Беррінґтон.

– О, приємно познайомитися, сер Джайлз. Я стала вашою палкою шанувальницею відтоді, як ви отримали «Воєнний хрест» за Торбук, – кандидат низько вклонився. – І хоча я зазвичай голосую за лібералів, цього разу можете покластися на мене.

– Дякую, мадам, – знову вклонився Джайлз.

Вона обернулася до Гаррі, котрий посміхнувся і підняв капелюха.

– І вам не треба обтяжувати себе підійманням капелюха, пане Кліфтон, бо я знаю, що ви народилися на Стілл-Гаус-лейн, – і це ганебно, що ви голосуєте за торі. Ви – зрадник свого класу, – додала вона перед тим, як піти.

Настала черга Джайлза стримуватися від сміху.

– Навіть не думав, що я створений для політики, – зауважив Гаррі.

– Доброго дня, сер, мене звуть…

– Джайлз Беррінґтон, я знаю, – перебив його чоловік, відмовляючись від простягнутої руки Джайлза. – Ви тиснули мені руку годину тому, пане Беррінґтон, і вже я вам сказав, що буду голосувати за вас. Але тепер уже не впевнений.

– Завжди так погано? – поцікавився Гаррі.

– О, може бути й набагато гірше. Але якщо вирішив балотуватися, не дивуйся, що є люди, які заради задоволення можуть закидати тебе гнилими помідорами.