Надійно прихована таємниця

– Безумовно, я це зробила.

– Але чому? – сторопів Алістер.

– Тому що ніколи не можна довіряти Сефтону Джелксу, – пояснила вона. – Я не могла бути справді впевненою, що він мертвий, доки не побачила, як його труну опускають у землю, і навіть тоді дочекалася, доки могилу засиплють землею.

* * *

– Сідайте, будь ласка, пані Кліфтон.

– Дякую, – відгукнулася Емма, займаючи дерев’яне крісло обличчям до трьох членів комісії, котрі зручно вмостилися за довгим столом на узвишші.

– Мене звати Девід Слейтер, – назвався чоловік у центрі, – і я буду головувати на сьогоднішній зустрічі. Дозвольте познайомити вас із моїми колегами, панною Брейтвайт і паном Нідемом.

Емма намагалася дати швидку оцінку трьом «екзаменаторам», перед якими вона опинилася. Голова носив костюм-трійку, старовинну шкільну краватку, ще, либонь, із давніх часів, і виглядав так, ніби це далеко не єдине засідання, на якому йому доводилося головувати. Панна Брейтвайт, котра сиділа праворуч, була одягнена у довоєнний твідовий костюм і товсті вовняні панчохи. Її волосся було зібране в пучок, й Емма не сумнівалася, що вона була старою дівою цієї парафії, а стулені вуста підказувала, що посміхається вона не часто. Джентльмен ліворуч від голови був молодшим за двох своїх колег і нагадав Еммі, що Британія воювала не так уже давно. Його густі вуса підказували, що він служив у Королівській авіації.

– Колегія з цікавістю вивчила вашу заявку, пані Кліфтон, – почав голова, – і з вашого дозволу ми хотіли б поставити вам кілька запитань.

– Так, певна річ, – погодилася Емма, намагаючись розслабитись.

– Як давно ви задумалися над усиновленням, пані Кліфтон?

– Відтоді, коли збагнула, що не зможу мати ще одну дитину, – відповіла Емма, не додаючи більше жодних деталей.

Двоє чоловіків співчутливо всміхнулися, але панна Брейтвайт залишилася з кам’яним обличчям.

– У своїй заяві ви вказали, – продовжував голова, переглядаючи документи, – що хотіли б удочерити дівчинку віком близько п’яти-шести років. Є якась причина для цього рі-шення?

– Авжеж, – підтвердила Емма. – Мій син Себастьян – єдина дитина, і ми з чоловіком відчували, що було б добре, якби він виховувався з тим, хто не мав переваг і привілеїв, які прийняв як належне за правом народження.

Вона сподівалася, що ця відповідь не прозвучала занадто відрепетирувано, і могла заприсягнутися, що голова поставив галочку у відповідному пункті.

– Чи можна припустити з вашої відповіді, – правив далі голова, – що немає якихось фінансових обмежень, які можуть завадити вам виховувати другу дитину?

– Ні, пане голово. Мій чоловік добре заробляє.

Емма помітила, що це заслужило ще однієї галочки.

– У мене є ще одне запитання, – сказав голова. – Ви заявили у своїй заяві, що візьмете дитину будь-якого релігійного сповідання. Чи можу я запитати, чи належите ви до якоїсь конкретної церкви?

– Як і доктор Бернардо, – сказала Емма, – я християнка. Мій чоловік був хористом у церкві Святої Марії у Редкліффі, – і додала: – Потім він вступив до Бристольської ґімназії, де став старшим хористом. Я ж отримала освіту в школі «Червоних дів», перш ніж здобути стипендію в Оксфорді.

Голова торкнувся краватки, й Емма відчула, що все не могло б піти ще краще, поки панна Брейтвайт не постукала олівцем по столу. Голова кивнув у її бік.

– Ви згадали про свого чоловіка, пані Кліфтон. Чи можу запитати, чому він зараз не з вами?

– Він зараз у США здійснює книжкове турне. Повернеться за кілька тижнів.

– Він часто буває відсутній?

– Ні. Насправді дуже рідко. Мій чоловік за фахом письменник, тож він більшу частину часу працює вдома.

– Але йому потрібно час від часу відвідувати бібліотеку, – втрутилася панна Брейтвайт, демонструючи подобу посмішки.

– Ні, у нас є своя бібліотека, – заперечила Емма, шкодуючи про свої слова тієї ж миті, як їх промовила.

– А ви працюєте? – поцікавилася панна Брейтвайт так, що це прозвучало як звинувачення.

– Ні, хоча я й допомагаю своєму чоловікові як тільки можу. Однак вважаю, що дружина і мати – робота на повний робочий день.

Хоча Гаррі рекомендував таку лінію поведінки, він занадто добре знав, що Емма не вірила в неї, а тепер повірила ще менше після зустрічі із Сайрусом Фельдманом.

– А скільки ви одружені, пані Кліфтон? – наполягала панна Брейтвайт.

– Трохи більше трьох років.

– Але я бачу, що у вашій анкеті зазначено, що вашому синові Себастьяну вісім років.

– Атож. Ми з Гаррі заручилися 1939 року, але він вважав своїм обов’язком записатися в добровольці напередодні оголошення війни.

Панна Брейтвайт намірялася поставити ще одне запитання, коли чоловік, який сидів ліворуч від голови, нахилився вперед і сказав:

– То ви побралися незабаром після закінчення війни, пані Кліфтон?

– На жаль, ні, – сказала Емма, дивлячись на однорукого чоловіка. – Мого чоловіка важко поранила німецька міна лише за кілька днів до закінчення війни, і минув якийсь час, поки він достатньо зміцнів для того, щоб його могли виписати з лікарні.

Панна Брейтвайт усе ще здавалася незворушною. Емма замислилася, чи варто ризикнути, але знала, що Гаррі не погодиться.

– Але, пане Нідем, – сказала вона, не відводячи погляду від однорукого чоловіка, – я вважаю, що мені дуже пощастило. Мені серце болить за тими жінками, чиї чоловіки, наречені та кохані не повернулися до своїх родин, віддавши життя за свою країну.

Панна Брейтвайт схилила голову, а голова сказав:

– Дякую, пані Кліфтон. Хтось зв’яжеться з вами найближчим часом.

5

Наталі стояла у вестибюлі вже о шостій ранку. Вона виглядала так само вишукано й рішуче, як і днем раніше. Після того як вони розмістилися на задньому сидінні лімузина, дівчина розгорнула свою теку.

– Ви починаєте свій день із інтерв’ю з Меттом Джейкобсом на Ен-бі-сі, який має найвищий рейтинг серед усіх ранкових шоу в країні. Гарна новина полягає в тому, що вам виділили найкращий проміжок, а це означає, що ви опинитесь в ефірі між сьомою сорок і восьмою. А не надто гарна новина полягає в тому, що вам доведеться ділити свій час із Кларком Ґейблом і Мелом Бланком[10], голосом кролика Банні та пташеняти Твіті. Ґейбл просуває свій новий фільм «Повернення додому», в якому він грає разом із Ланою Тернер.

– І Мелом Бланком? – Гаррі намагався не засміятися.

– Він святкує десятиліття своєї співпраці з «Ворнер бразерз». А враховуючи перерви на рекламу, я вирахувала, що ви будете в ефірі десь чотири-п’ять хвилин, тобто від двохсот сорока до трьохсот секунд. Не можу не наголосити, – продовжувала Наталі, – наскільки важливе це шоу для запуску всієї нашої кампанії. У наступні три тижні у вас не буде нічого важливішого. Це шоу дозволить не лише потрапити до списку бестселерів, але, якщо все минеться добре, після цього кожне велике шоу по всій країні прагнутиме запросити вас до себе.

Гаррі відчув, як його серце затріпотіло ще дужче.

– Все, що вам треба зробити, – це знайти привід згадати роман «Хто не ризикує», – додала вона, коли лімузин під’їхав до студії Ен-бі-сі у Рокфеллер-центрі.

Гаррі не міг повірити своїм очам, коли побачив прихильників, котрі вітали його, коли він ступив на тротуар. Вузький прохід, залишений до фасаду будівлі, був відгороджений та обліплений із обох боків шанувальниками, які без угаву лементували. Поки Гаррі пробирався крізь юрбу майбутніх глядачів, йому не потрібно було пояснювати, що дев’яносто відсотків із них прийшли побачити Кларка Ґейбла, дев’ять відсотків – Мела Бланка, і, можливо, один відсоток…

– Хто він?! – заволав хтось, коли Гаррі його минав.

Можливо, навіть не один відсоток.

Після того як письменник опинився у безпеці всередині будівлі, черговий адміністратор відвів його до зеленої кімнати й ознайомив із часом перебігу передачі.

– Пан Ґейбл буде о сьомій сорок. Мел Бланк піде одразу за ним о сьомій п’ятдесят, і ми сподіваємося, що ви встигнете до блоку новин о сьомій п’ятдесят п’ять.

– Спасибі, – подякував Гаррі, коли зайняв своє місце та спробував заспокоїтись.

Мел Бланк з’явився у зеленій кімнаті о пів на восьму і поглянув на Гаррі так, ніби очікував, що в нього попросять автограф. Пан Ґейбл у супроводі свого оточення увійшов одразу ж за ним. Гаррі був здивований, побачивши кумира екрана, одягненого в смокінґ, із келихом віскі в руці. Ґейбл пояснив Мелу Бланку, що це не вранішній його напій, бо він іще не лягав спати. Під сміх актор зник, і Гаррі залишився наодинці з Мелом.

– Слухайте уважно Ґейбла, – порадив Мел, сідаючи поруч із Гаррі. – З тієї миті, коли спалахне червоне світло, ніхто, навіть аудиторія в студії, не здогадається, що він хильнув чогось іще, окрім апельсинового соку, а коли він звідти вийде, всі захочуть переглянути його новий фільм.

Мел мав рацію. Ґейбл був справжнім професіоналом, а назву його нового фільму згадували щонайменше кожні тридцять секунд. І хоча Гаррі десь читав, що він і панна Тернер терпіти не можуть одне одного, Ґейбл був таким люб’язним щодо своєї партнерки, що навіть найцинічніший слухач міг бути впевненим, що вони друзі. Лише Наталі не виглядала задоволеною, бо Ґейбл перебрав свій час за сорок дві секунди.

Коли настала перерва на рекламу, до студії запросили Мела. Гаррі багато чого навчився з його виступу, протягом якого звучали голоси Сильвестра, Твіті та Банні. Але найбільше письменника вразило, коли Метт Джейкобс поставив явно останнє запитання, а Мел продовжував теревенити, вкравши таким чином іще тридцять сім секунд коштовного ефірного часу.

У наступну перерву на рекламу на ґільйотину пішов Гаррі, відчуваючи, що ось-ось позбудеться голови. Він сів навпроти господаря студії і нервово усміхнувся. Джейкобс вивчав внутрішній клапан обкладинки примірника «Хто не ризикує», який виглядав так, ніби його ще ніколи не відгортали. Ведучий звів погляд і всміхнувся Гаррі.

– Коли запалять червоне світло, ви будете в ефірі, – це все, що він сказав, перш ніж перейти до першої сторінки.

Гаррі зиркнув на секундну стрілку годинника в студії: за чотири хвилини восьма. Він прослухав рекламу «Нескафе», коли Джейкобс накидав кілька слів у нотатнику перед собою. Оголошення закінчилося знайомим дзвінком, і червоне світло спалахнуло. Гаррі задумався про те, що волів би зараз обідати вдома з Еммою, навіть зіткнутися з тисячею німців на хребті Клеменсо, ніж із одинадцятьма мільйонами американців, які насолоджувалися своїм сніданком.

– Доброго ранку, – привітався Джейкобс у свій мікрофон, – і який зараз ранок! Спершу Ґейбл, потім Мел, а тепер ми закінчуємо цю вранішню годину зі спеціальним гостем із Великої Британії Гаррі, – він хутко кинув погляд на обкладинку книжки, – Кліфтоном. Перед тим як ми поговоримо про ваш новий роман, Гаррі, чи можете підтвердити, що минулого разу, коли ви ступали на землю Америки, вас заарештували за вбивство?

– Авжеж, але це було непорозуміння, – пробелькотів Гаррі.

– Всі так кажуть, – неприємно реготнув Джейкобс. – Але мої одинадцять мільйонів слухачів хотіли б знати, поки ви тут, чи плануєте ви зустрітися з деякими своїми давніми приятелями з в’язниці?

– Ні, я прибув до Америки з іншої причини, – відбився Гаррі. – Я написав…

– Гаррі, розкажіть краще про своє друге враження про Америку.

– Це велика країна, – сказав Гаррі. – Ньюйоркці зустріли мене з такою радістю і…

– Навіть водії таксі?

– Навіть водії таксі, – повторив Гаррі, – і сьогодні вранці я зустрів Кларка Ґейбла.

– А великий Ґейбл бував в Англії? – поцікавився Метт.

– Ще б пак, він у нас дуже популярний, як і панна Тернер. Не можу дочекатися перегляду їхньої нової стрічки.

– Ми називаємо їх фільмами тут, Гаррі, але дідько…

Джейкобс зробив паузу, зиркнув на секундну стрілку годинника і сказав:

– Гаррі, дуже дякуємо, що знайшли час побувати на нашому шоу й удачі вам із новою книжкою. Після короткої реклами ми повернемося з новинами о восьмій. Відтак Метт Джейкобс прощається з вами і бажає гарного дня.

Червоне світло згасло.

Джейкобс підвівся, потиснув руку Гаррі й заявив:

– Даруйте, що не знайшли час побалакати про вашу книжку. Обкладинка мені сподобалася.

* * *

Перед тим як відкрити листа, Емма ковтнула ранкової кави.

«Шановна пані Кліфтон,

Дякуємо, що відвідали засідання комісії минулого тижня. Радий повідомити вам, що ми хотіли б посунути вашу заявку на наступний етап».

Емма хотіла негайно ж зателефонувати Гаррі, але знала, що зараз в Америці середина ночі, а вона навіть не була впевнена, в якому місті він зараз.

«Є кілька годящих кандидатур для вас і вашого чоловіка, вони проживають у наших притулках у Тонтоні, Ексетері та Бриджвотері. З радістю надішлю вам інформацію про кожну дитину, якщо будете такі люб’язні, щоб повідомити мені, який будинок хочете відвідати першим.

Щиро Ваш,Пан Девід Слейтер»

Мітчелл телефоном підтвердив, що Джессіка Сміт усе ще перебуває у закладі доктора Бернардо у Бриджвотері, але може опинитися серед тих, хто поїде до Австралії. Емма зиркнула на годинник. Доведеться чекати полудня, перш ніж можна сподіватися дзвінка від Гаррі, і тоді вона зможе повідомити йому новини. Потім жінка звернула увагу на другий лист, на якому побачила марку за десять центів. Їй не потрібно було перевіряти поштовий штемпель, аби дізнатися, хто автор послання.

* * *

На той час, коли Гаррі прибув до Чикаґо, роман «Хто не ризикує» увійшов до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс» під номером тридцять три і Наталі більше вже не клала руку йому на ногу.

– Не треба панікувати, – заспокоювала вона. – Найважливіший завжди другий тиждень. Але нам іще доведеться добряче попрацювати, якщо хочемо до вихідних потрапити у першу п’ятнадцятку.

Денвер, Даллас і Сан-Франциско забрали в них час майже до кінця другого тижня, а Гаррі впевнився, що Наталі входить до числа тих, хто його книгу не читав. Деякі шоу в прайм-таймі відмовляли Гаррі останньої миті, і він усе більше й більше часу проводив у менших і менших книгарнях, підписуючи все менше й менше примірників. Один-два власники навіть відмовили йому в автограф-сесії, оскільки, як пояснила Наталі, неможливо ж повернути видавцю підписані примірники, бо їх вважатимуть пошкодженими.

До того моменту, коли вони прибули до Лос-Анджелеса, роман «Хто не ризикує» підібрався до двадцять сьомої позиції у списку бестселерів і Наталі більше не могла приховувати своє розчарування. Вона взялася натякати, що книга продається недостатньо швидко. Це стало ще очевиднішим наступного ранку, коли Гаррі спустився на сніданок і виявив, що хтось, кого звали Джастін, сидить навпроти нього.

– Наталі напередодні повернулася до Нью-Йорка, – пояснив він. – Їй треба зустрітися з іншим автором.

Не треба було додавати: з тим, хто з більшою імовірністю потрапить у першу п’ятнадцятку переліку бестселерів. Гаррі не міг її в цьому звинуватити.

Під час останнього тижня свого турне Гаррі їздив по всій країні, беручи участь у шоу в Сіетлі, Сан-Дієґо, Релі, Маямі та, нарешті, у Вашинґтоні. Він почувався краще без Наталі, яка постійно нагадувала йому про список бестселерів, і навіть встиг кілька разів згадати роман «Хто не ризикує» під час деяких довших інтерв’ю, навіть якщо це було лише на місцевих радіошоу.

Коли ж Гаррі повернувся до Нью-Йорка в останній день туру, Джастін відвіз його до мотелю при летовищі, вручив йому квиток економ-класу до Лондона й побажав удачі.

* * *

Коли тільки Емма заповнила анкету в Стенфорд, вона одразу написала довгого листа Сайрусу, щоб подякувати за все, що він для неї зробив. Потім звернула свою увагу на об’ємний пакет, в якому лежали особисті справи Софі Бартон, Сандри Девіс і Джессіки Сміт. Їй було достатньо лише побіжного читання, щоб збагнути, якому кандидату віддає перевагу завідувачка, і це була, певна річ, не панна Джей Сміт.

А що буде, коли Себастьян погодиться з думкою завідувачки або, що іще гірше, віддасть перевагу тій, яка навіть не потрапила до списку? Емма лежала без сну, бажаючи, щоб Гаррі зателефонував.

* * *

Гаррі задумався, чи не зателефонувати Еммі, але припустив, що вона вже лягла спати. Він став завчасу пакувати свої речі до ранкового рейсу, потім приліг на ліжко й узявся міркувати, як можна переконати Себастьяна, що Джессіка Сміт – не лише ідеальна кандидатура в його сестрички, але і його особистий вибір.

Він заплющив очі, але не мав ніякої надії вхопити хоча б хвилину сну, прислухаючись до розміреного гудіння кондиціонера. Гаррі лежав на тонкому матраці з грудками вати й спирався головою на поролонову подушку, яка затуляла вуха. Звісно, у такому номері не було вибору між душем та ванною, адже там просто стояв умивальник із брунатною водою, що постійно крапала. Чоловік склепив повіки і подумки пережив три останні тижні, кадр за кадром, неначе мерехтіння чорно-білого кіно. Жодних кольорів там не було. Яка марна трата часу та грошей. Гаррі був змушений визнати, що він просто не готовий до авторського турне, і якщо не зміг потрапити навіть у п’ятнадцятку після тих незліченних інтерв’ю на радіо та в пресі, то, можливо, настав час Вільяму Ворвіку вирушати на пенсію разом із старшим інспектором Давенпортом і починати шукати собі справжню роботу.

Директор школи Святого Беди зовсім нещодавно натякав, що вони шукають нового вчителя англійської мови, хоча Гаррі знав, що праця в школі – не для нього. Джайлз не раз пропонував місце в Раді директорів «Судноплавної компанії Беррінґтона», де він міг би представляти інтереси сім’ї. Та правда полягала в тому, що він сім’єю не був і в будь-якому разі завжди хотів бути письменником, а не підприємцем.

Жити у Беррінґтон-холі було погано. З книжок не вдавалося заробити достатньо грошей, аби придбати будинок, гідний Емми, і було прикро, коли Себастьян якось невинно запитав батька, чому той не ходить на роботу щоранку, як татусі тих, кого він знав. Іноді чоловік відчував, що живе коштом дружини.

Лише після опівночі Гаррі ліг у ліжко, іще відчайдушніше бажаючи зателефонувати Еммі й поділитися з нею своїми думками, але в Бристолі ще була п’ята ранку, тож він вирішив не спати і зробити це за кілька годин. Та щойно намірився вимкнути світло, як у двері тихо постукали. Чоловік міг заприсягнутися, що повісив табличку «Не турбувати» на клямку. Він накинув халат, почовгав кімнатою й відчинив двері.

– Вітаю! – було все, що вона сказала.

Гаррі витріщився на Наталі, яка тримала в руці пляшку шампанського. Вона була одягнена в обтислу сукню з блискавкою попереду, що наче запрошувала потягнути її вниз.

– Із чим? – не второпав письменник.

– Я щойно бачила першу шпальту недільної «Нью-Йорк таймс»: «Хто не ризикує» посів чотирнадцяту позицію. Ви це зробили!

– Спасибі, – подякував Гаррі, не зовсім усвідомлюючи значення того, що вона сказала.

– А позаяк я завжди була вашою найбільшою шанувальницею, то подумала, що ви захочете відсвяткувати.

Він чув, як у вухах лунали слова двоюрідної бабусі Філіс: «Ти ж тямиш, що ніколи не будеш достатньо гарним для неї».

– Яка гарна ідея, – сказав Гаррі. – Просто дайте мені хвилинку, – додав він, перш ніж повернутися до кімнати.

Підхопив книгу з журнального столика та повернувся до неї. Відібрав пляшку шампанського у Наталі й усміхнувся.

– Якщо ви завжди були моїм найбільшим шанувальником, можливо, саме час прочитати це, – він передав кралі примірник роману «Хто не ризикує» і тихо зачинив двері.

Гаррі сів на ліжко, налив собі келих шампанського, взяв телефон і замовив міжнародний дзвінок. Він майже прикінчив пляшку до того моменту, коли голос Емми почувся на лінії.

– Моя книга потрапила до списку бестселерів під номером чотирнадцять, – повідомив чоловік, ледве ворушачи язиком.

– Це чудова новина, – сказала Емма, тамуючи позіхання.

– А в коридорі стоїть фантастична білявка, котра тримає в руках пляшку шампанського і намагається вибити мої двері.

– Це природно, любий. До речі, ти ніколи не здогадаєшся, хто запросив мене сьогодні провести з ним ніч.

6

Двері відчинила жінка у темно-синій уніформі з накрохмаленим білим комірцем.

– Я завідувачка, – пояснила вона.

Гаррі потиснув їй руку, потім представив дружину та сина.

– Чому б вам не зайти до мого кабінету, – запросила завідувачка, – там ми можемо поспілкуватися, перш ніж зустрітися з дівчатами.

Вона повела їх коридором, прикрашеним різнокольоровими малюнками.

– Мені подобається цей, – сказав Себастьян, зупиняючись біля одного з них, але завідувачка не відреагувала, впевнена, що дітей не має бути ні видно, ні чутно.

Утрьох вони подалися за нею до її кабінету.

Щойно двері зачинилися, Гаррі почав розповідати завідувачці, як вони всі з нетерпінням чекали цього візиту.

– Як і діти, наскільки я знаю, – повідомила вона. – Але спершу маю пояснити вам кілька правил будинку, позаяк моя єдина турбота – добробут дітей.

– Певна річ, – підтримав Гаррі. – Ми у ваших руках.

– Троє дівчат, до яких ви виявили інтерес, Сандра, Софі та Джессіка, зараз перебувають на уроці мистецтва, який дасть вам можливість побачити, як вони взаємодіють із іншими дітьми. Коли ми приєднаємось до них, важливо дозволити їм продовжувати свою роботу, позаяк вони не повинні відчувати, що беруть участь у змаганнях. Це може закінчитися лише сльозами і, можливо, матиме тривалі наслідки. Після того як їх не виберуть один раз, вони вже ніколи не забудуть цей досвід. Коли діти бачать сім’ї, які приходять сюди, звісно, вони знають, що йдеться про усиновлення. Інакше чого б вам сюди приходити? Але вони не повинні знати, що ви вже вибираєте. І, певна річ, щойно ви познайомитесь із цими трьома дівчатами, можливо, вам захочеться відвідати й наші будинки у Таунтоні й Ексетері, перш ніж прийняти рішення.

Гаррі хотів був сказати завідувачці, що вони вже прийняли рішення, хоча дуже сподівається, що це виглядатиме так, ніби остаточний вибір зробив Себастьян.

– Отже, ви готові приєднатися до уроку малювання?

– Так, – відказав Себастьян і підстрибом побіг до дверей.

– Як ми дізнаємося, хто є хто? – запитала Емма, повільно підводячись зі свого місця.

Завідувачка кинула на Себастьяна похмурий погляд, перш ніж сказати:

– Я познайомлю вас із усіма дітьми, щоб ніхто з них не відчув, що їх виділяють. Перш ніж ми підемо до них, маєте якісь запитання?

Гаррі був дуже здивований, що у Себастьяна не виявилося їх із десяток, він просто стояв біля дверей, нетерпляче чекаючи на дорослих. Коли вони поверталися назад коридором до класу малювання, Себастьян біг попереду.

Завідувачка відчинила двері в клас, прибульці зайшли і тихо зупинилися позаду. Завідувачка кивнула вчителю.

– Діти, до нас прийшли гості, – сказав той.

– Доброго дня, пане і пані Кліфтон, – по черзі привіталися діти, кілька з них озирнулися, інші ж продовжували малювати.

– Доброго дня, – привіталися Гаррі з Еммою. Себастьян незвично мовчав.

Гаррі зауважив, що більшість дітей схилили голову й здавалися дещо схвильованими. Він ступив уперед, аби поспостерігати за хлопчиком, який малював футбольний матч. Вочевидь, він уболівав за «Бристоль-сіті», що викликало посмішку в Гаррі.

Емма зробила вигляд, що задивилася на малюнок качки (чи це була кішка?), водночас намагаючись докумекати, хто із цих дітей був Джессікою, але до того, як завідувачка приєдналася до неї, так і не спромоглася визначитися, коли почула:

– Це Сандра.

– Який чудовий малюнок, Сандро, – похвалила Емма. На обличчі дівчинки з’явилася величезна усмішка, а Себастьян нахилився й придивився уважніше.

Підійшов Гаррі і поспілкувався із Сандрою, а Емму та Себастьяна познайомили з Софі.

– Це верблюд, – упевнено сказала мала, перш ніж хтось попросив її про це.

– Дромадер чи бактріан? – запитав Себастьян.

– Бактріан, – одразу відповіла вона.

– Але в нього лише один горб, – зауважив Себастьян.

Софі всміхнулася й одразу ж домалювала тварині ще один горб.

– В яку школу ти ходиш? – поцікавилася вона.

– У вересні піду до школи Святого Беди, – відповів Себастьян.

Гаррі пильно стежив за сином, який, либонь, чемно поводився із Софі, і побоювався, що він уже має свою думку, але тут Себастьян перемкнув свою увагу на один із малюнків хлопчиків, тоді, як завідувачка представила Гаррі Джессіці. Але та так захопилася своєю роботою, що навіть не підводила очей. Як він не намагався привернути увагу дитини, ніщо не могло порушити зосередженість дівчинки. Чи вона соромилася або, може, залякана? Цього Гаррі не міг знати.

Гаррі повернувся до Софі, яка теревенила з Еммою про свого верблюда. Вона запитала його, краще один горб чи два.

Поки Гаррі шукав відповідь на це запитання, Емма покинула Софі й підійшла до Джессіки, але, як і її чоловік, не спромоглася почути хоч слово від неї. Вона замислилася, чи їхня акція не закінчиться провалом: Джессіка поїде до Австралії, а їм залишиться Софі.