Надійно прихована таємниця

Джеффри Арчер

Надійно прихована таємниця

Jeffrey Archer

BEST KEPT SECRET

© 2013 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Шебнему й Александру присвячую

Цим людям дякую за їхні безцінні поради та допомогу в дослідженнях – Саймону Бейнбриджу, Роберту Боуману, Елеонорі Драйден, Елісон Принс, Мері Робертс і Сьюзан Ватт

Пролог

Біґ-Бен пробив чотири рази.

Хоча лорд-канцлер і був дуже виснажений від того, що сталося тієї ночі, у його організмі ще залишалося достатньо адреналіну, тож він тямив: заснути не вдасться. Чоловік запевнив їхні милості, що таки ухвалить постанову у справі Беррінґтона проти Кліфтона щодо того, хто з цих юнаків має успадкувати давній титул і великі маєтки родини.

Він іще раз розглянув факти, бо вважав, що факти й лише факти мають визначати його остаточне рішення.

Коли лорд-канцлер розпочав свій вишкіл сорок років тому, його наставник порадив відмовитися від усіх особистих почуттів, настроїв чи упередження, коли справа стосується ухвалення рішення – або ваш клієнт, або справа. Служіння закону – фах не для слабодухів чи романтиків, наголосив він. Однак, повторюючи цю мантру впродовж чотирьох десятиліть, лорд-канцлер був змушений визнати, що ніколи не натрапляв на справу, яка була б настільки ідеально збалансованою. Він лише забажав би, щоби Ф. Е. Сміт був іще живий, аби мати змогу звернутися до нього за порадою.

З одного боку… Як він ненавидів ці кліше. З одного боку, Гаррі Кліфтон народився за три тижні раніше свого найближчого приятеля Джайлза Беррінґтона: це факт. З іншого боку – Джайлз Беррінґтон, безперечно, був законним сином сера Г’юґо Беррінґтона та його законної дружини Елізабет: безперечний факт. Але це не зробило його первістком сера Г’юґо, отже, не відповідало заповіту.

З одного боку, Мейзі Тенкок народила Гаррі 28-го числа дев’ятого місяця після того, як сама визнала, що мала стосунки із сером Г’юґо Беррінґтоном, коли вони зустрілися під час поїздки до Вестон-сюпер-Маре. Факт. З іншого боку, Мейзі Тенкок була заміжня за Артуром Кліфтоном, коли Гаррі народився, а свідоцтво про його народження однозначно вказувало, що батьком дитини є Артур. Факт.

З одного боку… Думки лорда-канцлера повернулися до того, що відбулося в палаті після того, як голоси остаточно розділилися і депутати проголосували за те, хто – Джайлз Беррінґтон чи Гаррі Кліфтон – має успадкувати титул і все, що йому належиться. Він нагадав точні слова головного «батога»[1], коли оголосив результат запрудженій палаті:

– «За» – двісті сімдесят три голоси. «Проти» – двісті сімдесят три голоси.

Галас здійнявся на червоних лавах. Аристократ усвідомлював, що такий поділ голосів поклав на нього незавидне завдання вирішити, хто ж має успадкувати титул родини Беррінґтонів, славетну судноплавну компанію, а також майно, землю та цінні речі. Якби ж то стільки не залежало від його рішення, коли справа стосувалася майбутнього цих двох молодиків. Чи повинен він врахувати, що Джайлз Беррінґтон хоче успадкувати титул, а Гаррі Кліфтон – ні? Аж ніяк не повинен. Як наголосив лорд Престон у своїй переконливій промові з опозиційної лави, це створило б кепський прецедент, навіть якщо це й буде зручно для всіх.

З іншого боку, якщо він ухвалить рішення на користь Гаррі… Чоловік нарешті задрімав, але його раптово пробудив ніжний стукіт у двері незвично ранньої години – о сьомій ранку. Він застогнав, і його очі залишилися заплющеними, доки лорд-канцлер рахував куранти Біґ-Бена. Залишалося три години до того, коли буде необхідно оголосити вирок, а він досі нічого не вирішив.

Лорд-канцлер застогнав удруге, опустив ноги на підлогу, вдягнув капці та почовгав до ванної кімнати. Навіть сидячи у ванні, він продовжував змагатися з проблемою.

Факт: Гаррі Кліфтон і Джайлз Беррінґтон були дальтоніками, як і сер Г’юґо. Факт: дальтонізм можна успадкувати тільки по жіночій лінії, тому це було не що інше, як збіг обставин, і це необхідно відкинути.

Чоловік вийшов із ванної, витерся й одягнув халат. Потім вислизнув із спальні та почалапав коридором, встеленим грубим килимом, поки не дійшов до свого кабінету.

Лорд-канцлер взяв авторучку і написав прізвища «Беррінґтон» і «Кліфтон» у горішньому кінці аркуша, під якими почав ставити плюси та мінуси кожного парубка. На той момент, коли він заповнив аж три сторінки акуратним каліграфічним почерком, Біґ-Бен ударив уже вісім разів. Але це не зробило його мудрішим.

Чоловік відклав перо і неохоче пішов шукати, чого б попоїсти.

Лорд-канцлер сидів сам-один і мовчки їв свій сніданок. Він відмовився навіть переглянути вранішні газети, дуже акуратно поскладані на іншому кінці столу, чи увімкнути радіо, позаяк не хотів, щоб якийсь малопоінформований коментатор впливав на його думки. Солідні видання просторікували про майбутнє спадкового принципу у випадку, якщо лорд-канцлер стане на бік Гаррі, тоді як таблоїди насамперед цікавилися, чи зможе Емма вийти заміж за чоловіка, котрого кохає.

На той момент, коли чоловік повернувся до ванної кімнати, щоб почистити зуби, терези справедливості ще не схилилися на жодну із сторін.

Одразу після того, як Біґ-Бен вдарив дев’яту, лорд-канцлер зайшов до свого кабінету і знову звернувся до своїх нотаток із надією, що шальки терезів нарешті схиляться в той чи інший бік, але вони залишалися ідеально збалансованими. Він іще раз проаналізував свої записи, коли стукіт у двері нагадав йому: яку владу він би не мав, затримати час усе ж не вдасться. Чоловік глибоко зітхнув, вирвав із нотатника три аркуші, підвівся і продовжував читати, коли виходив із кабінету й спускався вниз коридором. Коли ж увійшов до спальні, то знайшов там свого камердинера Іста, котрий стояв біля ліжка, чекаючи, щоб виконати ранковий ритуал.

Іст узявся спритно знімати з господаря шовковий халат, перш ніж допомогти йому вдягти білу сорочку, яка ще була теплою від прасування. Затим – накрохмалений комірець, за яким – хустина тонкого мережива. Коли лорд-канцлер одягав пару чорних бриджів, це йому нагадало, що він наростив кілька кілограмів із моменту вступу на цю посаду. Тоді Іст допоміг господареві вдягнути довгу чорну із золотом мантію, перш ніж звернути увагу на голову та ноги чоловіка. Перука потрапила на голову, і господар всунув ноги у черевики із пряжками. Й аж тоді, коли золотий ланцюг, який носили тридцять дев’ять попередніх лордів-канцлерів, ліг на його плечі, чоловік перетворився з простого громадянина на представника найвищої юридичної влади в цій країні. Погляд у дзеркало, і він відчув себе готовим вийти на сцену й грати свою роль у драмі, що розгорталася. Шкода, що він іще не знав свого тексту.

Розрахунок часу входу та виходу лорда-канцлера з Північної вежі Вестмінстерського палацу вразив би навіть полкового сержант-майора. О дев’ятій сорок сім ранку почувся стукіт у двері, і його секретар Девід Бартолом’ю увійшов до кімнати.

– Доброго ранку, мілорде, – привітався він.

– Доброго ранку, пане Бартолом’ю, – відповів лорд-канцлер.

– Мені шкода, але маю повідомити, – сказав Бартолом’ю, – що лорд Гарві помер минулої ночі в кареті «швидкої допомоги» дорогою до лікарні.

Обидва чоловіки знали, що це неправда. Лорд Гарві – дідусь Джайлза й Емми Беррінґтонів – віддав Богові душу лише за хвилину до того, як пролунав парламентський дзвінок. Однак вони обоє прийняли давню конвенцію: якщо член палати общин або лордів гине під час засідання, необхідно провести повне розслідування обставин його смерті. Щоб уникнути цієї неприємної та непотрібної процедури, «помер дорогою до лікарні» стало прийнятним набором слів, яким позначали такі випадки. Цей звичай походив іще з часів Олівера Кромвеля, коли депутатам дозволяли носити мечі на засідання і причиною смерті могла стати якась недоброзичлива сутичка.

Лорда-канцлера засмутила смерть лорда Гарві, колеги, котрого він любив і яким захоплювався. Він хотів лише, щоб його секретар не нагадував йому про один із фактів, які він записав своїм акуратним почерком під іменем Джайлза Беррінґтона; а саме, що лорд Гарві не зміг віддати свій голос після того, як наказав довго жити, і безперечно зробив би це на користь Джайлза Беррінґтона. Це врегулювало б справу раз і назавжди, й можна було б міцно спати тієї ночі. Тепер доведеться врегулювати цю справу раз і назавжди.

Унизу під іменем Гаррі Кліфтона він зазначив іще один факт. Коли перше звернення надійшло до лордів-законників за пів- року до цього, вони проголосували чотири до трьох на користь того, щоб саме Кліфтон успадкував титул і, як зазначено в заповіті, все, що там є.

Почувся другий стукіт у двері, і з’явився його паж, одягнутий в іще одне вбрання в стилі Ґілберта та Саллівана[2], щоб повідомити про те, що давня церемонія от-от розпочнеться.

– Доброго ранку, мілорде.

– Доброго ранку, пане Данкан.

У той момент, коли паж підняв поділ довгої чорної мантії лорда-канцлера, Девід Бартолом’ю вийшов уперед і розсунув подвійні двері кабінету, щоб його господар міг вирушити у семихвилинну подорож до Палати лордів.

Члени палати, вістуни й інші службовці, зайняті своїми повсякденними справами, хутко відійшли на один бік, коли помітили, що до них наближається лорд-канцлер, і переконалися, що його просування до палати не знає перешкод. Коли він проходив повз них, люди низько вклонялися – не йому, а суверену, котрого він представляв. Посадовець сунув коридором, підлога якого була вкрита червоним килимом, у тому ж темпі, як і щодня упродовж останніх шести років, щоб увійти до палати з першим ударом Біґ-Бена десятої години.

Пересічного дня, а цей таким не був, щоразу, коли лорд-канцлер заходив до палати, його зустрічали б кілька депутатів, котрі ввічливо підводилися з червоних лав, схиляючись перед посадовцем і залишаючись стояти, поки черговий єпископ прочитає ранкові молитви, після яких могло розпочатися засідання.

Але не сьогодні. Адже задовго до того, як лорд-канцлер дістався до палати, він почув багатоголосий гомін. Навіть його здивувало видовище, що привітало прибульця, коли він увійшов до Палати лордів. Червоні лави були забиті так щільно, що декотрі депутати тупцялися на сходинках перед кріслом голови, а інші стояли біля бар’єру зали, не в змозі знайти собі місця. Єдиний подібний випадок, як він пригадав, коли палата була настільки заповненою, – це коли Його величність виступав із королівською промовою, в якій повідомив членам обох палат про закон, котрий пропонував ухвалити під час наступної сесії парламенту.

Коли лорд-канцлер зайшов досередини, їхні милості одразу ж перестали теревенити, підвелися всі як один і вклонилися, коли голова зайняв своє місце.

Старший юрист країни повільно оглянув палату, його зустрів блиск тисячі нетерплячих очей. Нарешті його погляд зупинився на трьох молодиках, котрі сиділи в дальньому кінці палати, прямо над ним, на галереї для почесних гостей. Джайлз Беррінґтон і його сестра Емма були одягнені в траурний чорний колір за коханим дідусем, а Гаррі Кліфтон – за наставником і дорогим другом. Лорд-канцлер співчував усім трьом, усвідомлюючи, що рішення, яке він наміряється оголосити, змінить усе їхнє життя. Він молився, щоб усе вийшло на краще.

Коли преосвященний Пітер Воттс, єпископ Бристольський – наскільки це доречно, подумав лорд-канцлер, – розгорнув свій молитовник, їхні милості схилили голови і не підняли їх доти, доки він не промовив слова:

– В ім’я Отця, Сина і Святого Духа.

Присутні зайняли свої місця, і лорд-канцлер залишився єдиним, хто все ще стояв. Нарешті всі влаштувалися зручніше й затихли, приготувавшись почути його вердикт.

– Мілорди, – почав голова, – не можу робити вигляд, що рішення, яке ви мені довірили, виявилося легким. Навпаки, визнаю, що це одне з найскладніших рішень, які мені довелося приймати за свою довгу кар’єру баристера[3]. Але Томас Мор нагадував нам, що коли ви вдягаєте ці шати, то маєте бути готові ухвалювати рішення, які не зможуть втішити всіх зацікавлених. І справді, мілорди, відомі три таких випадки в минулому, коли лорд-канцлер, виголосивши своє рішення, пізніше цього ж дня втрачав голову.

Вибух сміху розрядив напругу, але лише на мить.

– Однак моїм обов’язком залишається пам’ятати, – додав він, коли регіт ущух, – що я відповідальний лише перед Всевишнім. Зважаючи на це, мілорди, у справі Беррінґтон проти Кліфтона щодо того, хто має стати законним спадкоємцем сера Г’юґо Беррінґтона й отримати родинний титул, землі та все, що там є…

Лорд-канцлер ще раз поглянув на галерею та завагався. Його погляд зупинився на трьох невинних молодих людях на лаві підсудних, котрі продовжували споглядати на нього. Чоловік молився, щоб отримати мудрість Соломона, перш ніж додати:

– Розглянувши всі факти, я оголошую спадкоємцем… Джайлза Беррінґтона.

Палатою негайно пронісся тихий гомін. Журналісти шпарко вибралися з галереї преси, щоб негайно повідомити про постанову лорда-канцлера своїм редакціям, які очікують, що спадковий принцип залишився недоторканним, і Гаррі Кліфтон тепер зможе попросити Емму Беррінґтон стати його законною дружиною, тоді як громадськість на галереї відвідувачів схилилася до балконних поручнів поглянути, як їхні милості відреагували на це рішення. Але це був не футбольний матч, і він не був арбітром. Не було потреби репетувати, позаяк кожен член палати, безумовно, прийме та виконуватиме постанову лорда-канцлера, незважаючи на свою позицію. Лорд-канцлер зачекав, коли гамір ущухне, ще раз поглянув на трьох молодих людей на галереї, котрі найбільше постраждали від його рішення, щоб переконатися, як відреагували вони. Гаррі, Емма та Джайлз усе ще без емоцій дивилися на нього, ніби ще не осягнули повною мірою його вироку.

Після місяців невизначеності Джайлз відчув раптове полегшення, хоча смерть коханого дідуся й нівелювала будь-яке відчуття звитяги.

Гаррі мав у голові лише одну думку, коли міцно стискав Еммину руку. Тепер він нарешті може одружитися з коханою жінкою.

Емма почувалася невпевнено. Зрештою, лорд-канцлер створив для них трьох нові клопоти, які вирішуватиме не він.

Лорд-канцлер розгорнув свою теку із золотою китицею та вивчив розпорядок дня. Дебати щодо запропонованої Національної служби охорони здоров’я були другим пунктом порядку денного. Кілька їхніх милостей вийшли з палати, і депутати повернулися до звичної роботи.

Лорд-канцлер зроду нікому не зізнається, навіть своїй найближчій довіреній особі, що прийняв остаточне рішення лише останньої миті.

Гаррі Кліфтон та Емма Беррінґтон 1945–1951

1

– Тож якщо хтось може назвати якусь справедливу причину, чому ці двоє людей не можуть законно поєднатися разом у священному шлюбі, нехай каже зараз або замовкне навіки.

Гаррі Кліфтон ніколи не забуде той перший раз, коли почув ці слова, і про те, як за кілька хвилин все його життя полетіло шкереберть. Старий Джек, котрий, як і Джордж Вашинґтон, зроду не вмів брехати, оголосив на поспішному зібранні у захристі, що Емма Беррінґтон, котру Гаррі обожнював і котра вирішила стати його дружиною, може виявитися його сестрою.

Саме пекло розверзлося, коли мати Гаррі зізналася, що один- єдиний раз і лише раз вона мала інтимні стосунки з Г’юґо Беррінґтоном, батьком Емми. Ось чому існувала ймовірність, що він із Еммою можуть виявитися нащадками одного й того ж батька.

На момент свого спілкування з Г’юґо Беррінґтоном мати Гаррі вже зустрічалася з Артуром Кліфтоном, стивідором[4], котрий працював на верфі Беррінґтонів. Незважаючи на те, що Мейзі незабаром вийшла заміж за Артура, священник відмовився вінчати Гаррі з Еммою через те, що це могло суперечити старовинним законам Церкви, яка забороняє шлюби між родичами.

За кілька хвилин Г’юґо, батько Емми, вислизнув із церкви, як боягуз, що втікає з поля битви. Емма та її мати вирушили до Шотландії, тоді як Гаррі, спустошена душа, залишався навчатися в коледжі Оксфорда, не знаючи, що робити далі. Рішення за нього прийняв Адольф Гітлер.

Гаррі покинув університет уже за кілька днів і обміняв свою академічну мантію на однострій моряка. Але він прослужив на флоті менше двох тижнів, коли німецька торпеда потопила його корабель, а ім’я Гаррі Кліфтон з’явилося у списку тих, хто загинув у морі.

– Берете цю жінку за свою законну дружину, будете її кохати та залишитесь вірним їй, доки вас не розлучить смерть?

– Так.

Лише після закінчення воєнних дій, коли Гаррі, овіяний славою, повернувся з поля бою, він дізнався, що Емма народила їхнього первістка Себастьяна Артура Кліфтона. Доки повністю не оговтався, Гаррі не знав, що Г’юґо Беррінґтон загинув за жахливих обставин і заповів родині Беррінґтонів ще одну проблему, таку ж катастрофічну для Гаррі, як і заборону одружуватися з коханою жінкою.

Гаррі зроду не надавав значення тому, що він був на кілька тижнів старшим за Джайлза Беррінґтона, брата Емми та свого найближчого приятеля, доки не дізнався, що він може бути першим у черзі на успадкування родинного титулу, величезних маєтків, численних володінь тощо, цитуючи заповіт, усе, що там є. Він одразу ж дав зрозуміти, що не зацікавлений у спадщині Беррінґтонів, а також готовий відмовитися від будь-яких уроджених прав, які могли б належати йому, на користь Джайлза. Герольдмейстер, схоже, був готовий погодитися з цією домовленістю, і все, можливо, вирішилося б якнайкраще, якби лорд Престон, представник задніх лав у Верхній палаті[5], не взявся обстоювати право Гаррі на титул, навіть не проконсультувавшись із ним.

– Це принципове питання, – пояснив лорд Престон журналістам, котрі брали в нього інтерв’ю.

– Берете цього юнака собі за чоловіка, щоб жити разом із ним за Божими заповідями у святому шлюбі?

– Так.

Гаррі та Джайлз залишалися нерозлучними друзями продовж усього цього процесу, незважаючи на те, що були офіційними опонентами у найвищому суді країни і на перших шпальтах національної преси.

Вони обоє зраділи б рішенню лорда-канцлера, коли б дідусь Емми та Джайлза лорд Гарві опинився на своєму місці на передній лаві, щоб почути постанову, але він так і не дізнався про свій тріумф. Нація розділилася за результатами голосування, а дві родини були змушені збирати каміння.

Іншим наслідком ухвали лорда-канцлера стало те, як преса квапилася вказувати своїм спраглим сенсацій читачам, що найвищий суд країни постановив: Гаррі й Емма – різної крові, й тому він може просити її стати його законною дружиною.

– Цим перснем я одружуюся з тобою, присягаюся тобі і дарую тобі всі свої земні блага.

Однак Гаррі й Емма знали, що рішення, ухвалене людиною, не розвіяло остаточно сумнівів стосовно того, що Г’юґо Беррінґтон не був батьком Гаррі, і як справжніх християн їх хвилювало, що вони можуть порушити закон Божий.

Їхнє кохання не ослабло після всього, що їм довелося пережити. Навпаки, воно зміцніло, і з заохоченням своєї матері Елізабет і благословенням Мейзі – матері Гаррі – Емма прийняла пропозицію Гаррі вийти за нього заміж. Її лише засмутило, що жодна з її бабусь не дожила, щоб бути присутньою на цій церемонії.

Вінчання провели не в Оксфорді, як спершу планували, з усім шиком офіційного ритуалу університетського весілля та неодмінним галасом навколо нього, позбутися якого ніяк не вдалося б. Організували просту церемонію реєстрації шлюбу в Бристолі, лише в присутності родини та кількох близьких друзів.

Можливо, найсумнішим рішенням, щодо якого Гаррі й Емма неохоче дійшли згоди, стало те, що Себастьян Артур Кліфтон залишиться їхньою єдиною дитиною.

2

Гаррі з Еммою відбули до Шотландії, щоб провести медовий місяць у замку Малджелрі, вотчині лорда та леді Гарві, покійних бабусі і дідуся Емми, але не раніше, ніж вони залишили Себастьяна під опіку Елізабет.

Замок повернув їм багато щасливих спогадів про час, коли вони проводили там вакації перед тим, як Гаррі подався до Оксфорда. Вдень вони гуляли серед пагорбів, рідко повертаючись до замку до того, як сонце зникне за найвищою горою. Після вечері кухар згадував, як панові Кліфтону сподобалися колись три порції розсолу, а потім вони сиділи біля коминка, в якому розгорівся вогонь, читаючи Івліна Во, Ґрема Ґріна й улюбленця Гаррі П. Ґ. Вудгауза[6].

За два тижні перебування там молодята частіше зустрічалися з великою рогатою худобою, ніж із людьми, після чого неохоче вирушили в довгу дорогу назад до Бристоля. Вони прибули до садиби, сподіваючись відчути спокій домашньої оселі, але цього не сталося.

Елізабет зізналася, що не могла дочекатися, коли Себастьян злізе їй із рук, бо перед сном він дуже часто плакав. У цей час її сіамська кішка Клеопатра вже стрибнула на коліна господині й швидко заснула.

– Чесно кажучи, ви приїхали дуже вчасно, – додала жінка. – Бо за ці два тижні я ніяк не могла закінчити розв’язувати кросворд у «Таймс».

Гаррі подякував тещі за розуміння, і вони з Еммою забрали свого гіперактивного п’ятилітка до Беррінґтон-холу.

* * *

До того як Гаррі з Еммою побралися, Джайлз наполіг, що позаяк він більшу частину свого часу проводить у Лондоні, виконуючи обов’язки депутата парламенту, молодята повинні вважати Беррінґтон-хол своєю домівкою. Завдяки бібліотеці з десятьма тисячами книжок, просторому парку та великій стайні маєток був ідеальним місцем для них. Гаррі міг спокійно писати свої детективні романи про Вільяма Ворвіка, Емма щодня їздила верхи, а Себастьян бавився на просторому майданчику, регулярно приносячи до будинку дивних тварин із проханням, щоб їм дозволили приєднатися до нього за чаєм.

Джайлз часто приїздив до Бристоля ввечері п’ятниці, щоб повечеряти з молодою родиною. У суботу вранці він приймав своїх виборців, перш ніж вирушати до клубу докерів на пару пінт пива зі своїм агентом Ґріффом Гаскінсом. У другій половині дня вони з Ґріффом приєднувалися до десяти тисяч своїх виборців на стадіоні «Іствілл», аби повболівати за «Бристоль роверз», котрі більше програвали, ніж вигравали. Джайлз ніколи не зізнавався, навіть своєму агенту, що він краще провів би свої суботні дні, спостерігаючи, як бристольці грають у регбі, але навіть якби він це зробив, Ґріфф нагадав би товаришу, що юрба на «Меморіал ґраунд» рідко перевищує дві тисячі глядачів, та й більшість із них усе одно голосують за консерваторів.

У неділю вранці Джайлза можна було побачити стоячим на колінах у церкві Святої Марії в Редкліффі, а Гаррі з Еммою стояли поруч нього. Гаррі припускав, що для Джайлза це лише черговий обов’язок у виборчому окрузі, позаяк він завжди шукав причини, щоб уникнути відвідин каплички у школі. Проте ніхто не міг заперечити, що Джайлз швидко завоював собі репутацію сумлінного та працьовитого депутата парламенту.

А потім раптово, без пояснень, відвідини Джайлза на вихідні ставали дедалі рідшими. Щоразу, коли Емма торкалася цього питання, брат щось бурмотів про парламентські обов’язки. Гаррі це не переконувало, і він сподівався, що через довгу відсутність його шваґра на виборчому окрузі той не позбудеться підтримки більшості на наступних виборах.

Якось увечері п’ятниці вони дізналися, чим останні кілька місяців Джайлз займався насправді.

На початку тижня брат зателефонував Еммі, щоб попередити, що приїде до Бристоля на ці вихідні і прибуде на п’ятничну вечерю вчасно. Але він не сказав їй, що його супроводжуватиме гостя.

Еммі зазвичай подобалися подруги Джайлза, котрі завжди були привабливими зовні, часто дещо розкутими й усі без винятку обожнювали його, навіть якщо більшість із них зникала ще до того, як змогла познайомилася з родичами. Але цього разу було інакше.

Коли в п’ятницю ввечері Джайлз представив Вірджинію, Емму спантеличило те, що ж міг побачити її брат у цій жінці. Емма визнала, що вона гарна і мала впливові зв’язки. Вірджи- нія встигла кілька разів нагадати їм, що стала дебютом року (1934-го), і тричі, що вона донька графа Фенвіка, ще до того, як вони сіли вечеряти.

Емма, можливо, списала б це просто на нерви, якби Вірджинія не їла, а щось шепотіла Джайлзу під час обіду. І шепотіла так, аби всі почули, наскільки важко знайти гідну домашню прислугу в Ґлостерширі. На подив Емми, Джайлз просто всміхався цим зауваженням і жодного разу їй не заперечив. Емма вже намірялася сказати щось, про що пошкодує потім, як Вірджинія оголосила, що втомилася після такого довгого дня, і забажала відпочити.

Після того як вона підвелася і вийшла, Джайлз подався за нею, а Емма пішла до вітальні, налила собі велику порцію віскі й опустилася у найближче крісло.

– Лише Бог знає, що подумає моя мати про леді Вірджинію.