Книга Розчарування. 1977–1990

Огидно зарипіла заслінка на залізних дверях камери, відкрилося віконце «годівнички», звідки пролунало:

– З сьогоднішнім святом вас не вітаю, але за жрачкою підходь по одному!

– Громадянине начальнику, так у нас же ж тут самі лише мужики… – почав було веселим тоном писар[16] на прізвисько Цвіркун, однак хтось із більш серйозних злодіїв вмить приструнив його коротким:

– Заткни пельку.

Після цього мешканці камери почали один за одним мовчки підходити до дверей і передавати в «годівничку» алюмінієву миску з кухликом, отримуючи назад порцію пригорілої каші, кавалок хлібу й порцію рідини невизначеного кольору, яка мала символізувати чай. Роздача сніданку тривала буденно, без жодних несподіванок, як раптом з-за дверей пролунало:

– Затриманий Бердник! А тобі що, особливе запрошення потрібне?

Худорлявий, інтелігентого вигляду чоловік, який нерухомо сидів на нарах, навіть бровою не повів, а лише продовжував ледь чутно, самими лише губами нашіптувати пісню:

Вівці мої, вівці,Вівці та й отари,Хто ж вас буде пасти,Як мене не стане?..

Не дивно, що за дверима почали сердитися:

– Затриманий Бердник, нумо ходи сюди за сніданком!..

Але той продовжував шепоти:

Гей-гей, ду-ду-ду-ду,Як мене не стане, гей-гей…

– Я кому сказав?! – гримнули з-за дверей.

Цього разу інтелігентний чоловік мовив рівним голосом:

– Якщо я затриманий, то скажіть спочатку, за що саме мене затримали.

– Сам знаєш, за що!

– Не знаю. Про причину мені ніхто нічого не повідомляв.

– Ах ти ж паскуда така!..

– І доки мені не пояснять причину затримання, я голодуватиму.

За дверима помовчали трохи, потім спитали загрозливо:

– Ти прогулянки в карцер добиваєсся, падла?! Чи, може, хочеш, аби тебе нагодували примусово?..

Відповіді затриманий не дав, тоді за дверима пробурмотіли:

– Ну, диви мені…

Після чого годівничка зачинилася, і з коридора долинули глухі кроки та шурхіт колес візка, який штовхали до наступної камери. Інші затримані увесь цей час продовжували розмірено поглинати тюремний сніданок, постукуючи ложками об миски і, здавалося б, не звертаючи найменшої уваги на словесну перепалку. Що ж до затриманого Бердника, то він продовжував нашіптувати гуцульську пісню, як ні в чому не бувало:

Гей, пасіться, вівці,Де високі гори,Я ж піду до Ксені,Де чорнії брови!Гей-гей, ду-ду-ду-ду,Де чорнії брови, гей-гей…

То була знаменита пісня! Подорожуючи Алтаєм у далекому вже 1962 році (подумати тільки, більш ніж півтора десятиліття минуло відтоді), Олесь Павлович виношував божевільний план: перейшовши Тянь-Шань, спробувати втекти до Індії, якою він так захоплювався!.. Хтозна, як далеко вдалось би пройти, якби він наважився на цю подорож. Хтозна, чи можна було реалізувати цей божевільний план у принципі. Найшвидше втікача-невдаху спіймали б прикордонники. А ще ймовірніше, він зірвався б у якусь ущелину чи загинув би в інший спосіб, так і не діставшись мети.

У будь-якому разі перевіряти це не довелося, бо, увімкнувши якось пізно ввечері (майже вночі) радіоприймач, він почув із нього «Вівці мої, вівці…» у виконанні Дмитра Гнатюка. Це було щось неймовірне! Справді, яким дивом міг невеличкий транзисторний приймач вихопити аж на Алтайському високогір’ї гуцульську пісню, місце якої було десь у Карпатах – за тисячі кілометрів звідти?! Але ж вихопив… А може, то Говерла якимсь надприродним чином вирішила поспілкуватися з Бєлухою[17] й заразом застерегти українського блудного сина від згубної подорожі?..

Тож до Індії Олесь Павлович так і не вирушив, натомість повернувся з подорожі на рідну землю. Знов-таки немов у пісні:

Сама Ксеня вийшла,Файна моя чічка,Просидів я з неюДо темної нічки!Гей-гей, ду-ду-ду-ду,До темної нічки, гей-гей…

Отак він і лишився вдома, через що написав кілька вартих уваги повістей і романів, які в іншому разі навряд чи з’явилися б на світ. Також він не долучився б до заснування Української Гельсінкської групи, не написав би ні Меморандум ініціативної ради альтернативної еволюції, ні Маніфест Українського Правозахисного Руху, ані відкритого листа до Комітету Організації Об’єднаних Націй у справах захисту прав і свобод людини. Невідомо, коли та в якому вигляді виникла б у нього ідея Української Духовної Республіки… Можливо, всього цього з ним би загалом не сталося!

Щоправда, тоді б він також не голодував би сьогодні тут – у камері попереднього ув’язнення Лук’янівської тюрми… Але як не крути, а воно того варто! Олесь Павлович знав, що це його місія. Саме його, а не чиясь іще – бо інший на його місці просто б не впорався, десь схибив, щось би не так зробив. Лишалося добровільно, без найменшого зовнішнього примусу взвалити на плечі цей тягар і нести, нести, нести, скільки сил вистачить…

А має ж вистачити! Він же з роду ковалів. Так само, до речі, як і Іван Франко, якому юний Олесь присвятив один з перших своїх віршів, що його напередодні війни опублікувала газета «На зміну». Загальновідомо, що світоч нації бачив себе Каменярем, який разом з товаришами завзято лупає, трощить скелю. Син коваля Франко виконував належну йому місію все життя, так само і йому – синові й онукові коваля Берднику – належало виконувати свою місію, пасти свою отару! Бо інакше:

Хто ж вас буде пасти,Як мене не стане?..Отож-бо, що ніхто, окрім нього!..

– А знаєте, як насправді брежнєвські книжки[18] називаються? – раптом спитав хтось із верхньої шконки, що знаходилася біля вікна. На цей закид не зреагував ніхто: адже всі розуміли, що розповідати політичні анекдоти у КПЗ може виключно провокатор.

– Не знаєте? Ну, то «Малая Земля» насправді називається «Мало земли», «Возрождение» – «Возражение», а «Целина» – «Цель иная». Ось так!

Уся камера продовжувала вперто мовчати, лише ложки так само розмірено стукотіли об миски.

– А-а-а, нема у вас почуття гумору!.. – з розчаруванням повідомили з верхньої шконки біля вікна. Олесь же Павлович подумав, що лякати його карцером та іншими тюремними жахалками так само безглуздо, як і провокувати дешевими політичними анекдотами. Нехай цим лякають когось іншого! Менш впертого, який не сидів іще жодного дня!

Натомість Олесь Павлович відмотав свій перший строк іще за сталінських часів. А тому знав, як добре думається в карцері, коли ніхто зі співкамерників тобі не заважає. А які прекрасні сюжети спадають на думку під час перебування на самоті – овва!.. Отже, його карцером не залякаєш.

Лондон, вечір 12 червня 1979 року

– Анатолю, а може, все ж таки поїдемо до лікарні?

Незважаючи на пітьму, було видно, що Йоланта[19] завмерла біля канапи чоловіка, неусвідомленим жестом благально склавши долоню до долоні. Немовби молиться… От навіщо, га?!

– Ні-ні, не треба. Не переймайся, прошу.

– Але ж ти…

– Завтра я піду на радіо[20], ось побачиш.

– У такому стані?!

– Я прекрасно почуваюся, облиш.

– Прекрасно, еге ж!.. Розповіси це комусь іншому, тільки не власній дружині. А мене не піддуриш, я тебе відчуваю, як ніхто інший у світі.

– Ніхто, окрім мами.

– Мама твоя далеко в Росії, в Києві. А я тут.

– І все ж таки завтра я піду на радіо. Попрацюю, бо з цими серцевими нападами страшенно скучив за роботою.

– Отже, в лікарню не поїдемо?

– Лікарня скасовується.

– Невже?! Ти добре подумав?

– Так, добре. А тепер дай-но мені відпочити.

– Але ж ти хочеш…

– Хочу, моя Йоланточко, дуже хочу!

– Тоді треба показатися лікареві.

– Ні, не треба. Все буде чудово і без його участі.

Дружина тихесенько зітхнула, покірно схиливши голову, пішла до дверей, однак на порозі затрималася, озирнулась і мовила:

– Якщо чогось потребуватимеш, поклич мене, я негайно…

– Все буде добре, Йоланточко, не переймайся. Добраніч.

– Добраніч, Анатолю, мій любий.

Ну, от і все.

Спочатку він прислухався до тихесеньких кроків дружини, що віддалялися. Потім перевернувся на спину, заплющив очі й спробував заснути. Проте не зміг, як не старався.

«Але ж ти хочеш…» – мовила Йоланта. Він не дав дружині договорити, прекрасно розуміючи, до чого вона веде: «Але ж ти хочеш зустріти своє п’ятдесятиріччя! Знаю, що хочеш!.. Ой, до чого ж хочеш». А до п’ятдесятиріччя іще два місяці з хвостиком прожити треба. А тут ці серцеві напади. Напад за нападом, напад за нападом…

Цікаво, це у нього вікове чи-и-и… не вікове?! З одного боку, дід Федір Власович з бабкою Марфою Юхимівною прожили достатньо довго, та й матусенька у Києві жива, хоч і не зовсім вже здорова, – але то вікове. Куди ж це годиться, щоб діти раніше від батьків помирали?! Нікуди не годиться! Отож нема чого вигадувати. П’ять десятків років – це не вік, а серце…

Ну так, минулої осені у нього не простий інфаркт стався, тоді навіть до клінічної смерті дійшло. Тим не менш, з того світу його витягли! Хіба ж дарма він стільки часу на лікарняному ліжку провалявся?! Що ж до весняного рецидиву, коли він вийшов на радіо буквально на кілька днів… Ну, а хіба при інфаркті рецидивів бути не може?! Ще й як може.

З іншого боку, невідомо, як склалася доля тата Василя, який пішов з їхньої сім’ї іще напередодні війни. Коли виникла загроза захоплення Києва фашистами, матуся надсилала йому в Горький телеграми зі слізними благаннями про прихисток. Тато не відповів – але чому? Можливо, пішов на фронт. Можливо, давно вже зник у ГУЛАГу. А як раптом помер?.. Отже, теперішні проблеми з серцем, цілком можливо, передалися йому від тата Василя, чиє прізвище він намагався забути[21].

А може, тато тут ні до чого. Подейкують, є така отрута пролонгованої дії: напоять тебе чаєм чи кавою або намастять якийсь предмет, якого ти часто торкаєшся, і за кілька місяців у тебе інфаркт чи інсульт стається! Й нікому нічого не доведеш. Але тоді це означає, що на нього полюють агенти КДБ. Звісно, втечі сюди, до Великої Британії, йому не пробачили. Тим паче у творче відрядження до Лондона у далекому 1969 році він виїхав нібито заради збирання й вивчення матеріалів про ІІ з’їзд РСДРП, але натомість попросив політичного притулку. До речі, сталося це рівно десять років тому, напередодні його сорокаріччя!

Ох, щось неладно з цими круглими датами!..

А й справді, він уже, вважай, ціле десятиліття тут прожив. І за цей час, між іншим, нічого нового в плані літератури так і не зробив. Навіть не дописав той роман, який розпочав іще напередодні втечі. Усе на радіо та й на радіо… А роман не йде та й не йде, хоч плач!..

Звісно, усе це можна пояснити проблемами акліматизації в Лондоні. Щоб спокійно творити, письменникові особливий настрій потрібен. А Лондон – це тобі не Тула й не Київ. Тут атмосфера геть інша, отож і не пишеться.

Тим не менш злі язики вже давно пліткували, що «просто Анатоль» (як він просив називати себе тут, на еміграції) насправді нічого не писав. Що всі опубліковані твори, від окремих оповідань та повісті «Продовження легенди» до романа-документа «Бабин Яр», лише публікувалися від імені відповідального секретаря Тульського відділення Спілки письменників СРСР Анатолія Кузнєцова, тоді як насправді все це накропали таємні «літературні негри», утримувані КДБ в надійному місці.

Отож другим його палким бажанням, за силою рівним бажанню відсвяткувати п’ятдесятиріччя, було завершити нарешті роман «Тейч файв». Тоді ніякий Амальрік[22] не засудить його… Ні-ні, звісно ж, до пліток про таємних «літнегрів» шановний Олексій Олексійович не має жодного стосунку! Просто інші недоброзичливці, прочитавши його відкритого листа, зробили хибні висновки. А між тим «просто Анатоль» усе ще не втратив бажання до літературної творчості! Йому б іще трохи пожити тут, трохи краще акліматизуватися… Тоді він усім покаже, всім доведе, що здатен не тільки в ефірі Радіо «Свобода» віщати перед мікрофоном!

Бо інакше що після нього залишиться?! Повісті «Продовження легенди» та «У себе вдома», роман-документ «Бабин Яр», декілька оповідань – і все?! Це замало, до чого ж замало!..

Ну гаразд, годі вже мізки сушити над різними неприємними речами. Спати треба: лікарі стверджують, що вчасний і здоровий сон для тих, хто має серцеві хвороби, – це найголовніший засіб лікування. Тому – спати, спати, спати!.. А як відсвяткує він п’ятдесятиліття, так і допише «Тейч файв». А потім іще щось створить. П’ятдесят років – це не вік для чоловіка. Все у нього ще попереду. Все разом з Йолантою!..

* * *

З цією думкою «просто Анатоль» нарешті заснув. На своє нещастя, він не знав, що не доживе до наступного дня – середи, 13 червня 1979 року…

Володимирський кафедральний собор, Київ, 8 липня 1979 року

Літні канікули були в самому розпалі, проте не для нього: треба було тричі на тиждень займатися з репетиторами – двічі з математиком, один раз – із фізиком. Ну так, понад усе у світі Спартак бажав стати прозаїком-фантастом… Проте мама Гатя була категоричною: «Ми з татом цієї твоєї забаганки не підтримаємо. Ким завгодно, тільки не письменником! Ти ж не хочеш бути таким посміховиськом, як наш далекий родич Додік Ґрінбаум?..»

Довелося вирішувати, до якого конкретно вишу вступати. Оскільки, на думку мами Гаті, «справжній чоловік мусить розумітися на залізяччі», а тато Андрій полюбляв згадувати, як в армії поїв «хорошу людину» – товариша майора Осьмініна – чистим спиртом із заповітної каністри, було зрозуміло, що виш матиме технічний профіль. Батьки навіть уточнили, чи згоден Спартак вивчитися на інженера? Оскільки підліткові було байдуже, з яких життєвих позицій торувати стежину в літературу, він з ентузіазмом погодився. Перебравши всі можливі варіанти, сімейна нарада зупинилася на Київському політехнічному інституті. Підлітка КПІ приваблював давньою історією, в якій фігурували великий хімік Менделєєв, великий авіаконструктор Сікорський і великий ракетний конструктор Корольов. Що ж до тата з мамою, то вони зайвий раз пораділи, до чого слухняного синочка виростили.

Втім, не можна сказати, що все складалося аж надто добре. Звісно, Спартак закінчував кожен клас із похвальною грамотою, й ніщо не заважало повторити цей успіх під час випуску. Це давало право на золоту медаль, а якщо медалісти здавали перший вступний іспит на «відмінно», то від подальших звільнялися й зараховувалися на стаціонар. Однак саме цього року рідну школу № 20 перенесли на Оболонь, отож на останній навчальний рік троє вчителів та весь їхній клас, профільований за спеціалізацією «програміст-обчислювач (машинні мови ALGOL, FORTRAN)», перейшли до подільської школи № 17. Але ж як тамтешні вчителі поставляться до «чужинців»?! Хтозна, хтозна…

На тій-таки сімейній нараді було вирішено, що мама Гатя влаштується на додаткові підробітки прибиральницею, а на виручені кошти Спартакові наймуть двох репетиторів: математика – щоб у разі отримання золотої медалі підліток мав усі шанси скласти на «відмінно» єдиний іспит (письмову математику), фізика – про всяк випадок… якщо таки доведеться здавати решту іспитів. Мама Гатя і справді влаштувалася вечірньою прибиральницею, Спартак же тричі на тиждень відвідував додаткові заняття з двома репетиторами.

Це дуже виснажувало, отож, зважаючи на необхідність розслабитись бодай на деньок, сьогодні зранку підліток замісив трохи прісного тіста з анісовими краплями, прихопив вудку, кукан і навідався до найкращого друга Мар’яна з пропозицією піти на набережну Дніпра. Якщо добре клюватиме, там можна було наловити не на одну сковорідку верховодок і красноперок, а якщо вже зовсім пощастить – то й плоскирок. Втім, Марек поманив товариша на балкон, а там, стишивши голос, спитав:

– Чуєш, таке діло… Ти пам’ятаєш, як колись у молодших класах за «Червону руту» перед усіма заступився?

– Маєш на увазі, коли Йоська Гороховський з Данькою Красноштаном?..

– Ну так! Тебе ж Йоська тоді кастетом у скроню шандарахнув.

– Не кастетом, а свинцевим битком.

– Отже, пам’ятаєш…

– Ще б пак! Я ж тоді до лікарні зі струсом мозку загув.

– Ну так, загув… А нашу розмову після того пригадати можеш?

– Про те, хто насправді викривляє тексти українських пісень?

– Ага! Ти тоді сказав… – тут Марек зовсім збився на шепіт: – Ти сказав, що це все, мовляв, робота КДБ, а такі дурбелики, як Йоська з Данькою, все це просто повторюють. Пам’ятаєш?

Спартак мовчки кивнув.

– Ну отож. То знаєш, я тобі не повірив… а зараз вірю.

– З чого б це? – підліток аж очима закліпав від несподіванки.

– Ти знаєш, що Івасюк повісився?! Ну-у-у, той композитор, хто «Червону руту» написав…

– Що-о-о?!

Отакої! За всіма клопотами, пов’язаними з додатковими заняттями тричі на тиждень, Спартак навіть телевізор майже не дивився, часописи й ті читав вкрай нерегулярно. А тут така новина!..

– Газети про це ще місяць тому написали. Ти що, хіба не знав?!

– Та у мене ж репетитори… Математика й фізика.

– Але це ще не все.

– А що іще?

– Я чув, як вчора тітка Еля розповідала моїй мамі, буцімто Івасюк не сам повісився, а нібито його повісили. Бо там усе вкрай підозрідо вигля…

– Що-о-о?! Що ти таке?..

– Та тихіше ти!

Марек зиркнув у балконні двері, перевіряючи, чи не чує хто їхньої розмови, і знов зашепотів:

– Тітка Еля сказала, що там усе вкрай підозріло виглядає. Що дуже схоже на те, що його спочатку вбили, а потім мертве тіло повісили посеред лісу. І головне, про що шепочуться, – що зробило це Ка-Де-Бе… Тому я й подумав: ти у нас Професор, тобі видніше. Отож ти все ще тоді правильно зрозумів. А я, дурень такий, не повірив тобі. А це і справді робота Ка-Де-Бе, отакої!..

Ясна річ, що після почутого рибалити зовсім розхотілося. Аби вдома не виникало зайвих запитань, Спартак залишив вудку, кукан і тісто вдома у Чмутів, пообіцявши, що забере рибальське причандалля ввечері. Сам же поїхав у зовсім неочікуване для себе місце – до Володимирського собору.

Ні-ні, Спартак не був хрещеним. Більше того, батьки все життя виховували його в атеїстичному дусі. Та він знав, що маму Гатю свого часу самовільно, без дозволу її родини, охрестила куховарка Алевтина. А коли країною гриміла «справа лікарів-отруювачів» та прабабусю Юдіф Бенціонівну запроторили через це до Лук’янівки – прадідусь Арон Маркович відвів тоді ще школярку Агату в родину священника Глаголєва, яка прихистила єврейську дівчинку. А ще мама завжди дуже тепло відгукувалася про свою однокласницю Машуню – дочку Глаголєвих.

Зважаючи на все це, коли життя складалося зовсім вже нестерпно, мама Гатя заїжджала до Володимирського собору, щоб заради недосяжної мети поставити Богові свічку. Це ставалося, наприклад, коли треба було здавати якийсь «непідйомний» іспит в Наргоспі[23] або коли Спартак тяжко хворів. До речі, перш ніж брати синові репетиторів, ставила свічку також. Дізнавшись про таке, тато Андрій лише скрушно зітхав і цокав язиком. Спартак дивувався, нащо всі ці обряди, якщо Бога не існує?! А мама відповідала:

– Бог, синку – він в душі має бути. І щоб людина була хороша, от що головне! А є Бог чи нема… Ніхто цього насправді не знає, тому моя свічка не завадить. Гірше в усякому разі не буде. А мені спокійніше.

Ясна річ, ні ставити свічку, ані молитися за упокій душі композитора Івасюка підліток не збирався. Не розумівся він на цьому – то навіщо?.. І звісно ж, Спартак не боявся. Він колись власноруч убив свій Страх і перестав боятися будь-чого. Та це не означало, що він втратив пильність та обережність. Навпаки! Отож зараз треба заспокоїтися, а вже потім, маючи холодну голову, оцінити ситуацію, прорахувати наперед варіанти…

Володимирський собор підходить для цього ідеально. По-перше, храм розташований на мальовничому бульварі Шевченка. По-друге, тамтешні чудові розписи виконували видатні художники Васнецов, Врубель та інші. Це остаточно вирішило справу.

До собору дістався без проблем. На той час служба вже скінчилася, храм спорожнів, а надраєні до блиску переносні латунні стовпчики на підставках, з’єднані між собою багряними мотузками, загороджували доступ до олтара і бічних приділів, залишаючи у розпорядженні відвідувачів зовсім невеликий майданчик біля входу. Втім, Спартакові вистачило й цього. Зупинившись навпроти входу, він прикипів поглядом до фрески Страшного суду…

Як раптом думки про підозріло померлого композитора Івасюка розвіялися, їх же заступив несподіваний спогад про те, що він так і не довів до пуття дуже важливу річ. Чорні хмари, на яких юрмилися судимі грішники, виразно нагадали про стіну огидного чорного мулу, що неслася з вустя Бабиного Яру на знавіснілий від переляку натовп вранці 13 березня 1961 року. Спартак повторював перед сном почуті від дорослих розповіді про Куренівську трагедію так часто, що ця картина, здавалося, могла померти тільки разом з ним.

Тим не менш, поки що йому вдалося викликати на відвертість лише чотирьох дорослих. Це мало, дуже мало… Отож підліток заприсягнувся сам перед собою, що не припинить шукати свідків тих подій, аж доки не закінчить школу. Але натомість він по маківку занурився у посилене вивчення математики й фізики, на інше ж не відволікався. Зокрема й на пошук свідків! Поки що їх було четверо: перша – мама Гатя, друга – колишня киянка, а нинішня запоріжчанка, яка відпочивала у Кирилівці на Азовському морі, третім став учитель Микола Семенович на прізвисько Рюрик, четвертим – сторож човнярської станції на Трухановому острові, де зберігався спортінвентар секції академічного веслування.

Всі інші говорити про ті далекі події відмовлялися. Навіть його рідна тітка Ліда. Навіть сміливиця тітка Еля – подруга мами друга Марека. Навіть вчителька Ганна Михайлівна – захисниця мами Гаті!.. І багато хто ще.

Однак попри всі доводи здорового глузду, Спартак сподівався відшукати ще й п’ятого свідка. Тоді цей свідок додасть до загальної картини якісь деталі, проігноровані іншими! Та й число 5 – дуже добре і правильне, бо стільки ж пальців на руці… А якщо всіх знайдених свідків на одного менше?.. Ні-ні, десь-таки має знайтися ще один сміливий дорослий!

От тільки де саме шукати цього сміливця?..

Підліткові раптом стало дуже сумно і якось незатишно. Ті нещасні кияни – такі самі, як він, як його батьки та знайомі, загинули лютою смертю, захлинувшись топким смердючим мулом, таким же чорним, як намальовані на стінах собору хмари, на яких юрмилися грішники. Вони потребували лише одного – щоб живі згадали про їхні муки. Спартак сам, добровільно вирішив зібрати відомості про ту трагедію, заради цього навіть вбив свій Страх…

І що ж?! Виявляється, перше-ліпше егоїстичне бажання – повправлятися в точних науках заради вступу до КПІ – змусило його припинити пошуки. Егоїст він, жалюгідний егоїст!.. Бо хто ж іще розпитає переляканих дорослих про трагедію, як не він?

А може, у 1968 році хлопець все ж не добив остаточно свій Страх?! Отож тепер він по-справжньому злякався… А звістка про смерть композитора Івасюка взяла та й виявила цей переляк.

Отже, він не герой?! Він усе ж таки боягуз і не здатен вирости достойним свого прадіда, якого незнайомі люди називали святим. Боягуз, боягуз…

Але ж КДБ таки справді вбило композитора Івасюка за його пісню! То що ним керує: недобитий Страх – чи все ж таки роками вироблена обережність?.. Може, це просто знак долі. Йому просто треба все наново зважити, прорахувати варіанти, обрати новий напрям пошуків…

– Чадо!

А може, пошуки все ж таки варто припинити?..

– Чадо, храм невдовзі зачиняється.

– Га?..

Спартак озирнувся й побачив за огорожею позаду себе якогось ченця… чи не ченця?! Гм-м-м… Шкода, що він не розбирається в їхніх святих чинах, бо улюблена «розумна» атеїстична книжечка «По ту сторону тайны» не має відповідних ілюстрацій. Треба на майбутнє подумати, як заповнити такий очевидний пробіл у знаннях.

– Повторюю: ми невдовзі зачиняємося. Якщо тобі щось треба – кажи або роби зараз. Якщо ж просто так стоїш… Перед вечірньою службою храм потрібно прибрати, у нас діють певні правила.

– Та у мене, знаєте… – почав Спартак, як раптом заткнувся на напівслові й розгублено спитав: – Батюшко… чи я не знаю, як там до вас звертатися?..

– Диякон Агапіт.

– Ну-у-у, гаразд… хай буде диякон. Так.

– Я не розумію, чадо…

– Перепрошую, а ви тут давно?

– В храмі? Зранку, власне.

– Та ні, не сьогодні, а загалом… Років одинадцять-дванадцять тому…

– О-о-о, та на той час я ще в семінарії навчався.

– Точно! Мама мені саме так і сказала: це семінарист.

– Мама?.. Наскільки я зрозумів, це про твою матір йдеться, чадо?

– Про мою. Агатою її звуть. Але це тут ні до чого. Просто мама тоді в храм цей заїхала свічку поставити, я з нею разом був. І я вас пам’ятаю. Оце…

І Спартак обережно вказав на ліву щоку диякона та додав коротко:

– Родимка тут у вас.

– Гм-м-м… Ач, куди загилив, – мугикнув той. – Хтозна, що там було дванадцять років тому… Навіщо тобі в минулому порпатися? Я тебе, чадо, про теперішнє запитую: про що ти зараз дізнатися хочеш? Не дванадцять років тому й не десять, а зараз.