Книга Розчарування. 1977–1990

А коли вже розвиднілося й застигле тіло нарешті знайшли, усім одразу стало очевидно: Амос сам винен – бо напився на роботі, приліг на землю та й заснув собі!.. Справді, якби не було визнано пияцтво загиблого, то трактористові треба було після суду в тюрму сідати. А він молодий, у нього дружина така сама молода і діточок четверо! Амос же мав тільки Аґлаю, таку саму літню, як і він. І двох дорослих синів, та ще й обидва вони холостякували. Щоправда, кожен зі своєї причини – і тим не менш…

Тим не менш вирішити всім колгоспом, що пристаркуватий дурень Амос Дунець налигався первачем і заснув просто посеред поля в розпал жнив, – так було найкраще, з якого боку не глянь. Тим паче вся Бакота знала, що цілих півроку перед смертю він ходив селом немов сам не свій. Отож і доходився! Аґлая проти колективного присуду не заперечувала. Гарась не заперечував також. А Назарко ні про що не знав і навіть не здогадувався: на той час їхній меншенький працював десь у місті, далеко від рідної домівки. Але всі були упевнені: якби він дізнався про обставини загибелі батька – то не заперечував би так само, як його мати і старший брат.

Отакі-от справи…

Утім навіть з цієї давньої вже історії можна було зробити однозначний висновок: освіченість не йде на користь людині за жодних обставин! От якби покійний Амос не вмів читати й писати, як його дружина, – можливо, і прожив би на цьому світі значно довше. Бо тоді Назарко не написав би батькові клятого листа, повідомляючи про люту наглу смерть старого бойового товариша з Києва.

Та й самому Назаркові, якщо розібратися, було би краще не пхати носа в отой медінститут свій, а жити в Бакоті разом з усіма, працювати собі спокійно у колгоспі та й клопоту не знати. Бо через надмірне правдолюбство та нездатність терпіти несправедливість молодшенького синочка час від часу виганяли то з одного місця роботи, то з іншого. Ніде він не міг з начальством стосунки налагодити – що поробиш, таким був з дитинства!..

І ще…

Так, і ще оце кляте нетерпляче правдолюбство у Назарка виховали вірші його обожнюваної поетеси – Лесі Українки. Так, він знав напам’ять силу-силенну її віршів, які час від часу читав уголос. І все про боротьбу, все про пошуки правди!.. А якщо і траплялося щось ніжне – то все одно про важку долю й долання труднощів.

«Отямся, спустися на землю! Не доведуть тебе ні до чого доброго ті її слова», – намагалася переконати свого улюбленця Аґлая. Проте Назарко лише сміявся у відповідь і зневажливо махав рукою.

Отож і досміявся, отож і домахався: врешті-решт вислали його з міста, і тепер він працює у них в Бакоті простим сільським фельдшером. Ні, ну це ж треба! Хіба ж ото варто було сушити мізки в інституті тому медичному, щоб насамкінець повернутися туди, звідки починав?! Сам Назарко вважав, що таки варто, Аґлая ж дотримувалася протилежної думки.

Одне добре: навіть тепер, коли її Амоса давно вже на світі цьому не було, а Гарась зі своєю Надійкою в Канаді опинився, поруч із старенькою матір’ю залишився любий молодшенький синочок, котрий, до речі, завжди міг прочитати який завгодно папірець, якщо виникала така потреба. Так-так, поруч із нею завжди знаходився хтось грамотний: чи то чоловік, чи то сини, чи навіть невісточка-одвентисточка. Самій же Аґлаї ніяка освіта ніколи не була потрібна. Без неї жити простіше й надійніше. І спокійніше.

Хіба що ось тепер…

– Ну от, я вас довів. Тепер все, бувайте здорові, як в колгоспі корови!

Почувши таке, в першу мить літня жінка просто отетеріла. А коли зібралася з думками, то вже і слід малого бешкетника прохолов.

– Нічого ти не знаєш ні про життя, ні про колгоспи, – скрушно зітхнула вона. І, витягнувши далеко вперед праву руку із судомно затисненою у почорнілих зашкарублих пальцях повісткою, Аґлая переступила поріг ошатного триповерхового будиночка. В усій цій незрозумілій ситуації особливо лякало дивне сусідство КДБ з міліцією. Справді, якщо всі вони зібралися під одним дахом – тут бути біді! Ой бути, бути!..

Втім, нічого особливо жахливого всередині будівлі не сталося. Тут літня жінка одразу ж наштовхнулася на канцелярський стіл, за яким сидів черговий. З абсолютно байдужим, якимсь навіть закам’янілим виразом обличчя він подивився на повістку, потім виписав на маленькому бланку якусь цидулку, після чого рівним безбарвним тоном пояснив Аґлаї, на який поверх їй слід пройти і який номер кабінету відшукати. Коли ж, ховаючи очі, вона пояснила, що не бачить жодних цифр на манюсіньких табличках над дверима, черговий пояснив:

– Зі сходів звернеш праворуч, прямо по коридору, знов праворуч, треті двері. Тепер усе зрозуміло?

– Еге ж, еге!.. – дрібно киваючи, літня жінка якнайшвидше почимчикувала до сходів. Лише піднявшись трохи вгору, ризикнула озирнутися. Проте черговий, схоже, вже втратив до відвідувачки найменший інтерес, бо, як і раніше, завмер за канцелярським столом, втупившись у невидиму нікому іншому точку на стіні навпроти себе. «Пронесло!» – з полегшенням подумала Аґлая, піднімаючись сходами. Але одразу ж зрозуміла: ні, зовсім навіть не пронесло – усе тільки починалося, бо вона ще навіть не дійшла до того кабінету, до якого її викликали.

* * *

– Громадянка Дунець?

– Так.

– Аґлая Діївна?

– Так.

– Чому запізнилися з явкою?

– А-а-а… як це? – миттєво розгубившись, вона не могла второпати, що хоче почути цей чоловік, затягнутий у глухий попелясто-сірий костюм.

– Послухайте, громадянко Дунець… Ви мені дурепою збираєтесь прикидатися чи відповідати на запитання?

– Чо… чого?.. Як?..

Незвична форма звертання остаточно спантеличила літню жінку.

– Послухайте, Аґлає Діївно, от ви мені скажіть, що тут написано?

Чоловік штовхнув горезвісну повістку, яка ковзнула по стільниці й впала до ніг відвідувачки. На що чоловік мовив тихо й навіть якось весело:

– Ви повістку підніміть і відповідайте на те, про що я спитав.

– А чого там написано? Чого написано, того й написано, – пробурмотіла вона, піднімаючи папірець з підлоги. – Щоб я до вас прийшла. Ну, отож і прийшла, як там написано.

Далі Аґлая заходилась розповідати, що листоноша принесла повістку не їй самій, а в правління колгоспу. Що, порадившись із парторгом, голова колгоспу не віддав повістку безпосередньо їй, а влаштував термінові невідкладні збори всіх колгоспників, на яких літню жінку сварили й ганьбили всім селом – мовляв, дожилися до того, що нашу односелицю повісткою у КДБ викликають! Що Аґлая сльозно молила не відпускати її у велике незнайоме місто Кам’янець-Подільський саму, а дозволити їй поїхати разом із синочком Назарком. Що Назарка так і не відпустили, попри всі її благання. Що ледь-ледь вдалося домовитись про транспорт – себто, про колгоспний віз…

– Ох, громадянко Дунець, ти ж і зануда! Ти мене втомила зовсім, в нудьгу увігнала, – нарешті перервав її господар кабінету, аж надто показово позіхаючи. – Я тебе спитав лише про те, на який час тобі у повістці прописано було з’явитися, й о котрій годині ти зволила до мене припертися? А ти мені тут… розказуєш, що та як… А-а-а!..

Чоловік безнадійно махнув рукою:

– Коротше кажучи, громадянко Дунець, в повістці сказано чітко і ясно: «На дев’яту нуль-нуль ранку». А ви приперлися аж після обіду! Я тут на одну нараду встиг сходити і на другу йти збирався, а ви мені з’явилися! Здрасьті-мардасьті, я вся така хороша-хороша!.. От чого так, га?

Аґлая розгублено мовчала. Почекавши трохи, чоловік тихенько зітхнув і продовжив трохи іншим, лагіднішим тоном:

– Утім, з’явилася, то й з’явилася, чорти тебе не вхопили. Ти мені краще от що скажи: що можеш розповісти про те, коли востаннє бачилася зі своїм старшим сином, з Герасимом Амосовичем Дунцем, і з невісткою Дунець Надією Демидівною, яка в дівоцтві Нехай була?

– А-а-а… коли?.. То же ж… аж… – вона безладно замахала руками, після чого нарешті мовила: – То як вони в Канаду від’їхали, тоді й бачилися востаннє. А що?

– Тут я запитую, а ти відповідаєш, ясно?! – гримнув господар кабінету, але одразу змінивши гнів на милість, мовив уже спокійним голосом: – Ну гаразд, громадянко Дунець, гаразд. Тут тобі радість сталася: листа з Канади прислав старший твій, бувший наш громадянин Дунець Герасим Амосович…

– Листа?! Мені?!

Позабувши про все на світі, Аґлая зробила крок уперед, розчулено притиснувши руки до грудей, проте була зупинена насмішкуватим, навіть знущальним зауваженням:

– Ну, не мені ж!.. Але не переймайтеся, листа того ви не отримаєте.

– Як це?!

– А отак. А раптом там щось зашифроване, га?! Секретні інструкції тобі, як діяти проти нашої рідної радянської влади, наприклад.

– А-а-а… як це?.. – бідолашна жінка не вірила власним вухам.

– Отож і ми хочемо знати, як, – обтрусивши неіснуючий пил з бездоганного попелясто-сірого костюму, мовив спокійно чоловік. – А тому наші спеціалісти вже взяли того листа в роботу і не віддадуть тобі, аж доки все не розшифрують.

– А що ж там роз… розшиф… розбирати?..

У горопашної жінки аж язик заплітався від напруги.

– Та кажу ж тобі, що це й ми також хочемо дізнатися, які такі інструкції твій старший син тобі з Канади відправив. Канада ж – вона ж країна НАТО. Ворожа нам країна, ти мене розумієш?! А всі країни НАТО тільки про те й думають, як би нам напаскудити. Отож інструкції тобі у листі таки мають надійти… бо не надійти ніяк не можуть.

– А-а-а… коли ці спеціалісти ваші… Коли вони розберуться, що нічого такого в листі від Гарася нема?

– Та-та-та, а-ля-ля, а-ля-ля! Отак-от просто р-р-раз – і нема нічого! Так?

– Так…

– А от і ні!!! – господар кабінету навіть підскочив немов укушений. – Думаєте, нас так просто піддурити можна?! То не сподівайтеся – бо не на тих напали!!! Отож ти, громадянко Дунець, запам’ятай… затям… на носу собі закарбуй: аж доки спеціалісти з листом цим паскудним не розберуться – не віддамо тобі листа цього.

– А-а-а…

– А якщо не знайдуть нічого – тоді не віддамо тобі листа взагалі ніколи.

– О-о-о-ой!.. – тихесенько заскиглила Аґлая.

– А нумо цитьте мені, цитьте! Не люблю я цього.

– О-о-о-ой!..

– Не люблю і все, я кому сказав!

Господар кабінету ляснув долонею по стільниці так потужно, що виставлена там пластяночка з гостро заточеними олівцями і перекидний календарик біля неї аж підстрибнули. Налякана Аґлая завбачливо замовкла.

– Ну, отак-от краще, – напустивши на себе дуже суворий вигляд, пробурмотів чоловік. – А як винагорода за те, що ви нарешті дослухались мене і припинили скиглити… Ось тобі, на, дивись.

Із цими словами з відсунутої шухлядки чоловік видобув якийсь лискучий прямокутник цупкого паперу. Аґлая знов потягнулася вперед і знов була зупинена суворим попередженням:

– Назад! Тільки з моїх рук.

Довелося напружувати немолоді вже очі, щоб придивитися до прямокутника. Поступово вона второпала, що їй демонструють трохи незвичного вигляду фотографію, на якій були зображені усміхнений Гарась, а біня нього – невістка Надійка, яка тримала на руках…

– А бо-о-о-о!.. Це що, у них дитинка народилася?! Моя онученька… чи, може буть, онучок?..

– Усе може бути, – промимрив чоловік у бездоганному попелясто-сірому костюмі. – Наші спеціалісти саме зараз вивчають це питання на предмет достовірності.

– А-а-а…

Незрозуміло, чого саме Аґлая хотіла, однак не могла спитати, проте господар кабінету розтлумачив її «акання» на свій лад:

– Ти, громадянко Дунець, навіть не знаєш, на яку підлість здатні вороги нашої Радянської Вітчизни. Та й не треба це тобі знати, не твого розуму це справа. Звісно, в листі, написаному нібито твоїм сином – зрадником Батьківщини Герасимом Амосовичем Дунцем…

– Як це «нібито»?! – злякалася літня жінка. – Що значить «нібито»?..

– Кажу ж тобі, що наші спеціалісти вивчають це питання. Бо якщо подумати, то почерк можна і підробити. От ти можеш упізнати почерк свого сина чи не можеш?

Мабуть, це був чи не найперший випадок в її житті, коли Аґлая по-справжньому пошкодувала, що не вміє читати. Але ж, окрім як збрехати, їй тепер нічого не лишалося:

– Заслабла я на очі, нічого вже не розберу, що то за почерк такий.

– Ну от, бачиш! А тепер уявіть: ти отримуєш такого листа, думаєш, що він від сина твого, читаєш – а там ворожа інструкція зашифровна! Та й листа того не син твій писав, а…

– А що ж із Гарасем моїм?!

– Та хтозна!!! Може, це він листа писав, а може, й не він. А може, то й не лист зовсім, а інструкція… Ну нічого, розберемося.

– То що ж там з Гарасем?..

– Кажу тобі востаннє: облиште цю слизьку тему! Розшифруємо – віддамо тобі листа, не розшифруємо – так і буде. І годі мені тут!

– А-а-а… фотографія як же?.. Ну хоч би фотокартку…

– Картка теж непроста, вона з фотоапарату «Kodak». А там штука така, що тільки навів камеру, клацнув – а з неї вже знімок лізе готовий, о!

– О-о-ой, яке ж воно!..

– Так, громадянко Дунець, не нашенська то техніка, а ворожа буржуйська. Від неї чого хочеш очікувати можна. Тому і фотографію ворожу ми тобі теж не віддамо. І на цьому будемо вважати, що справу вирішено.

– Вирішено?!

– Так. Ти відповіла мені на все, про що я хотів дізнатись. Тому давай-но я тобі перепустку відмічу і…

– Як-як?.. Пере?..

– Перепустку. Цидулку таку тобі черговий на вході мав виписати.

– Ах, цидулку!..

Аґлая простягнула власникові кабінету перепустку, той проставив у ній поточний час, черкнув витіюватий підпис і повернув цидулку відвідувачці:

– Все, вертайтеся у свою Бакоту й чекайте нового виклику.

– Як? Оце і все?..

– Так, громадянко Дунець, оце і все. Як закінчимо з листом і з фотографією цією розбиратися – тебе знов викличуть. Тоді й продовжимо. А зараз полишіть кабінет, будь ласка, мені працювати треба.

* * *

Знов опинившись на вулиці Шевченка, Аґлая зупинилася просто посеред тротуару і стояла ще доволі довго. Вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо її викликали до райцентру. Невже тільки для того, аби розпитати, коли востаннє бачилася з Гарасем та Надійкою і який рейвах зчинився у Бакоті, коли поштарка принесла туди повістку райуправління КДБ? Невже тільки щоб формально повідомити про надходження адресованого їй листа з Канади і продемонструвати з дистанції витягнутої руки дивне фото старшенького, його дружини та їхнього дитинчати?!

Аґлая і справді губилася у численних, але безплідних здогадах.

1979. П’ятий свідок

Село Княжичі, Київщина, 4:08 ранку 17 лютого 1979 року

Він прокинувся безмежно щасливим. Такого з ним не бувало вже давно! До чого ж доброю була ця ідея – перебратися сюди, у батьківську хату. Нехай навіть тимчасово… А можливо, й ні?! Можливо. Все можливо!.. Адже головне було в тому, щоб опинитися у батьківській хаті сьогодні – перед настанням дня, в який йому виповнюється 37 років. І він опинився!..

Феодосій повільно сів на саморобному ліжку, прислухався до легенького сопіння, що долинало від печі: тато й мама мирно спали. Ну то й нехай собі сплять! Коли ще селянинові й виспатися, як не взимку, коли розвиднюється пізно, сутеніє рано, а земля-годувальниця скута лютим морозом?! Ось як зараз, в лютому. В той місяць, коли він з’явився на світ.

– Лютий, лютий, лютий, лютий… – зашепотів він ледь чутно. Так тихо зашепотів, щоб не розбудити батьків. Але шепочучи, увесь час прискорював темп, отож поступово багаторазово повторюване слово злилося в одне суцільне звукосполучення:

– Лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий…

Поступово початковий і кінцевий склади помінялися місцями:

– Тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю…

Тепер він уповільнив темп повторення, тоді коловорот звуків розраявся, нарешті розкривши справжнє, істинне й непідробне значення назви останнього зимового місяця:

– Ти й лю… Ти й лю… Ти й лю… Ти й Лю… Ти й Лю… Ти й Лю…

Що таке «лю»? Хто така… або хто такий?! Нагадує щось китайське. Ім’я або прізвище. Аби розкрити й цю загадку, Феодосій знов зашепотів:

– Лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю… ЮлЮ-ЮлЮ-ЮлЮ- ЮлЮ… Лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу…

Оскільки нічого путящого на думку так і не спало, він вирішив «покружляти в коловороті» це слово трохи згодом, а поки що повернутися до відкриття, зробленого щойно уві сні. Тому дуже обережно підвівся з ліжка, аби жодна його дощечка не крекнула, взувся у важкі зимові чоботі, одягнув кожуха й вушанку. Намагаючись не рипіти дверима (добре, що по приїзді додому петлі щедро змастив!), прокрався на вулицю.

Небо! Глибоко-чорне, всіяне пригорщами зірок небо!.. Такої краси в місті не побачиш навіть найтемнішої ночі. Тільки тут, у селі… В рідному селі, де колись давно йому наснився чудернацький сон… Сон, про який маленький Федько нікому-нікому й ніколи-ніколи не розповідав, відчуваючи, що до певного часу робити цього не слід: бо не так зрозуміють! Хоча, здавалося б, чого ж не розповісти?! Саме тоді він зламав ліву ногу, після чого перелом усе ніяк не бажав загоюватися. Поклали хлопчика до лікарні на обстеження, отож довкола було безліч вчених дядьків і тіток, яким тільки розкажи про побачене уві сні, як одразу ж!..

Федько не знав, що станеться одразу по тому, як він розповість про побачене. Але невідомо з якої причини не міг зробити цього. Не міг, та й усе!.. Хоч що завгодно роби – тільки мовчи про побачене. Здавалось, ось-ось наважиться – але щоразу якісь невідомі невидимі сили збивали його з пантелику: то невидиме багряне крило, полум’янистим кантиком облямоване, перед очима промайне… то слова необхідні кидаються врозтіч, немовби налякані мишенята при появі кицьки… То се то те. Так Федько нікому нічого й не сказав.

Мовчав він і в подальшому. Мовчки очікував, що ж станеться, коли ж невидима нікому багряна крилата істота залишить його у спокої, коли припинить лякати такі необхідні слова і він нарешті збереться з думками?! Й лише сьогодні вночі, напередодні свого 37-річчя, уже дорослий Феодосій несподівано побачив… продовження того давнього сну.

* * *

Отож наснилося колись маленькому Федькові, що на нього полює весь білий світ. Усе на нього полює, все-все-все, що тільки є довкола: і земля, й вода, і небо… і дерева, й будинки, і дорога під ногами… настільна лампа, стіл, стільці, шибки у вікнах, паркани, кватирки і двері… звірі й пташки, риби й комашки… Все-все-все! Від мініатюрного слимака, що повзе по травиці, до сонця, що видерлося в зеніт – кожна жива істота чи неживий предмет тягнеться до нього й намагається всотати, розчинити в собі…

«Світ ловив мене, та не спіймав!»[15] – бринить простір, а якісь загадкові струни відгукуються у нього всередині: «Не спіймав, не спіймав! І не спіймає!.. Й нехай навіть не розраховує». Але ж до чого маленький Федько стомився, тікаючи від землі й води, від дерев і будинків, від дверей і кватирки, від звірів та комах!.. Йому б зупинитися – тим паче що зламана нога все ніяк не загоюється, все болить і болить, отож як він може на ній тікати й тікати від настирливих переслідувачів, коли весь час лежить у лікарняній палаті на ліжку?!

Хтозна, хтозна!..

Але надалі наснилося малому Федькові, що раптом перестріла його гігантська зелена Жаба, яка запропонувала:

– А давай-но я тебе від Світу сховаю!

– Ач яка хитра! – посміхнувся малий у відповідь. – Якщо ти мене сховаєш, тоді вийде, що ти мене таки упіймала. А я ж не такий дурний, аби піддатися на цей твій виверт!..

– Дурник ти малий! – розреготалася Жаба. – Рано чи пізно ти стомишся, припиниш свою безглузду біганину, тоді Світ тебе і справді упіймає. А я ж не увесь Світ!.. Я всього лише Світова Жаба, отож тільки я і можу врятувати тебе від Світу!..

– Ага, нема дурних! – насмішкувато відповів Федько. – Не спіймаєш мене ти, не спіймає і весь світ.

– А-а-а, та що там з тобою розмовляти, якщо ти власної вигоди не бачиш?! – обурилася Жаба. А далі як стрибнула!.. Г-г-гам-м-м! І проковтнула Федька одним лише легеньким ковтком. Хлопчина не встиг геть нічого второпати, як опинився всередині цієї Світової Жаби!

А там і справді тепло, темно й затишно. Тільки зірочки високо в чорному небі палають – ось зовсім як зараз!.. Бо всередині тої Жаби Світової виявилася чорна порожнеча, розсипами зірочок прикрашена. От тільки то не ті агресивні зірки були, що полювали на нього, а мирні й сумирні далекі-далекі світлячки. Ширяй у тій порожнечі, скільки душі наляканій і втомленій завгодно, – нічого поганого з тобою не станеться! А земля і вода, дерева й будинки, двері та кватирки, звірі й комахи, які лишилися іззовні, так його і не упіймали, так ні з чим і лишилися.

Тоді маленький Федько подумки подякував Світовій Жабі й заснув… уві сні при цьому лишаючись!..

Уві сні заснув – овва!..

* * *

А от засинаючи вчора ввечері, напередодні свого 37-річчя, дорослий Феодосій раптом знов прокинувся уві сні… всередині тієї самої Світової Жаби, в якій заснув колись у дитинстві, лежачи в лікарні з поламаною лівою ногою, що ніяк не бажала загоюватися. Але цього разу, окрім далеких світлячкових розсипів зірок, він побачив… якісь вікна!.. Озирнувся довкола, придивився якнайуважніше…

І тоді лише зрозумів, що всередині Світової Жаби є не тільки вікна, але також недосяжно-високий сволок хати, стіни, двері й земляна підлога, піч, стіл і лави… Усе, як у батьківській хаті в Княжичах – от тільки нікого з людей тут немає: ні тата Костянтина Кириловича, ні мами Тетяни Михайлівни, ні братів, ні сестри, ні дружини Анни, ані їхніх діточок.

Він був сам-один у тій хаті, що містилася усередині Світової Жаби.

А як визирнув у найближче віконце… тоді взагалі зрозумів те, що важко було збагнути: виявляється, вікна тієї «внутрішньої хати» зовсім ніякими були не вікнами, а… його ж власними очима! Отож зовсім не у Світовій Жабі він сидів, а… всередині ВЛАСНОЇ ГОЛОВИ! Й дивився назовні крізь ВЛАСНІ ОЧІ! А там, назовні, іще одна хата була… потім ще й ще – немов у матрьошці!.. Й виходило насамкінець, що він – 37-річний художник Феодосій Костянтинович Тетянич – вміщує у собі весь світ з усіма далекими та близькими зірками й галактиками, із Сонцем, Землею та Місяцем! І сам на все це дивиться з власної голови-хати, що перебуває у ще більшій голові-хаті… потім ще й ще – аж до останньої найбільшої хати!

І все це є – НЕСКІНЧЕННІСТЬ!!!

От, власне, ця сама НЕСКІНЧЕННІСТЬ і стала найбільшим відкриттям цієї ночі! Оскільки НЕСКІНЧЕННІСТЬ за вікнами-очима першої внутрішньої хати трансформувалась у БЕЗКІНЕЧНІСТЬ, БЕЗКІНЕЧНІСТЬ за вікнами-очима другої внутрішньої хати – у БЕЗМЕЖЖЯ… А це слово Феодосій почав повторювати уві сні в режимі «коловороту»:

– Безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя!..

З ним на вустах і прокинувся.

* * *

І от тепер, опинившись посеред такої самої морозної лютневої ночі, якою була ніч його народження 37 років тому, повторив цей «коловорот слів»:

– Безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя!..

Спочатку повторював дедалі швидше:

– Безмежжябезмежжябезмежжябезмежжябезмежжя!..

Потім уповільнив темп, тоді фраза розкрилася прихованим своїм змістом:

– Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!..

– Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!..

– Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!..

– Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!..

– Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!..

Ага-а-а!.. Ось вона – загадка Світової Жаби! Нарешті вдалося її розгадати, бо фраза «Жаба з ме» не могла означати нічого іншого, як «Жаба зі мною» або «Жаба – це я, я – це Світова Жаба, захована в собі, яка дивиться назовні крізь свої ж власні очі-вікна»!

Своєю чергою оте БЕЗМЕЖЖЯ означало те саме, що і ФРІПУЛЬЯ – визначення, яке Феодосій придумав для себе на Різдво, відсвятковане в січні: адже ФРІПУЛЬЯ означало одночасно і FREE PULSE – Вільну Пульсацію Всесвіту, і скорочення від фрази «Федя виРІшив Побавитися Удосталь з Любим Яблуком». Адже Всесвіт можна було уявити не тільки Світовою Жабою, але й гарненьким наливним Світовим Яблуком, яке тримаєш на долоні, немов звичайний плід, – а воно ж незвичайне яке!..

Отож сьогодні, в ніч його народження, коло нарешті замкнулося: Безмежжя виявилося Світовою Жабою, яка надійно сховала маленького Федька іще в дитинстві, а також це обернулося вже дорослою знахідкою Феодосія – FREE PULSE, або Фріпулья, або Світове Яблуко!.. Виходить, він скрізь і всюди, він не тільки у Безмежному Світі, він – це і є Безмежний Світ, живий, теплий, пульсуючий і… вільний!.. Безкінечно вільний!..

І до чого ж добре було стояти отак на свіжому морозному повітрі під усіяним міріадами зірочок чорним небесним склепінням і відчувати себе Нескінченністю!.. Кращого подарунку на свій день народження не відшукаєш, скільки б не шукав!

Камера попереднього ув’язнення, Лук’янівська в’язниця, Київ, ранок 8 березня 1979 року