bannerbanner
Книга Розчарування. 1977–1990
Книга Розчарування. 1977–1990

Полная версия

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
1 из 8

Тимур Литовченко, Олена Литовченко

Книга Розчарування. 1977–1990

© Т. і О. Литовченки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Передмова

Острівець Відпочинку у Світі Прави[1]. Поза простором і часом

– Скажи, Божидаре, чим тобі мій Вирій не до вподоби?

– Та-а-а… власне, все мені до вподоби.

– Тоді навіщо все оце? Навіщо це тобі й таким, як ти?..

– Бо красиво. Краса ж яка, Боже мій, ти тільки поглянь!..

Вкриту шовковистою смарагдовою травичкою галявину зусібіч оточував ясеневий гай, що на перший погляд здавався трохи сумовитим… проте лише на перший погляд. Адже варто було прислухатися до щебетання пташок, різноколірне пір’ячко яких час від часу проглядалося у розкішних древесних кронах, вдивитися у бездонну блакить неба, вдихнути на повні груди медвяне повітря, просякнуте золотавим сонячним промінням, – і тебе переповнювала надзвичайна легкість. А разом з легкістю приходила радість. Не бурхлива, а стримано-спокійна радість умиротворення…

Разом з тим зовсім іншого вигляду набував і будинок, до тих пір прихований за стіною дерев. Сніжно-білі стіни з витягнутими вертикально вікнами, кожне з яких було трохи втоплене у невелику, закруглено-овальну вгорі нішу між парою вигадливих набірних колонок, справляли враження надзвичайної довершеності, а завдяки віддзеркаленню у віконних шибках небесної блакиті здавалося, що всередині будівлі ховається те саме небо, що й там, у бездонній височині.

Якщо обернутися однією з тих пташок, які безтурботно щебетали в ясенових кронах, і злетіти високо-високо над гаєм, то можна було побачити, що такі ж самі сніжно-білі споруди вкривають увесь Світ Прави, розмаїто-зелений внизу, бездонно-блакитний вгорі, прозоро-золотавий посередині. Будівлі різнилися одна від одної хіба що розмірами й деталями: наявністю чи відсутністю пілястрів на стінах, картушів із барельєфами над вікнами, порталами довкола дверей, підклітами замість фундаментів, іноді галереями, балюстрадами чи важкими контрфорсами. Але всі подібні дрібнички залежали від характеру творця та господаря кожної споруди, натомість колористика скрізь і всюди була однаковою: чисто-біле серед зеленого рослинного розмаїття, занурене у золотаве повітря під блакитним небесним куполом. Скрізь і всюди.

– То навіщо?.. Ти так і не відповів, Божидаре.

– Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?[2]

– То для кого ж ви підготували ці оселі? Невже тільки для себе… Щось не схоже на дітей моїх. Це ви із Сукхаваті запозичити вирішили?

– У буддистів добре, годі й казати. Але якесь воно все… важкувате, чи що?! Золото і срібло, корали й коштовні камені… На це можна подивитися один-єдиний раз заради цікавості, але жити серед усіх цих пишнот!.. Це не для нас, Боже мій. Ти мусиш розуміти, що нам миліше, бо ми – діти Твої!..

– Так-так, Божидаре, я розумію. Вам миліші прості сніжно-білі споруди, занурені в зелень гаїв, й цілюще прозоре, ледь-ледь золотаве повітря під блакитним склепінням неба. І те, що всередині кожної споруди…

Бог замислено схилив голову до правого плеча, примружив праве око й оцінюючим поглядом проникнув у затишно-прохолодну середину будівлі, в нескінченне переплетіння квадратних, прямокутних, овальних кімнат і залів, заставлених зручними м’якими меблями, що аж вабили присісти або прилягти, щоб відпочивати… відпочивати й набиратися сил.

– Але ж не тільки для себе підготували ми цей скромний прихисток…

– Скро-о-омний! – посміхнувся Бог у пишні пшеничні вуса. – Розраховуєте, що й новоприбулі також захочуть усамітнитися тут, у Світі Прави, а не у Вирії з рештою моїх дітей?

– Тим, хто все життя провів у містах, містечках і селищах, занадто незатишно перебувати там, під покровом Світового Дерева. Отож ми й подбали про більш звичні для їхніх очей споруди.

– Ох, Божидаре, Божидаре! Здається, що намудрували ви з цим.

– Чому?

– Бо у карколомних анфіладах кімнат можна заблукати.

– Як і серед гілок Світового Дерева. Втім, якщо вже на те пішло…

Негайно кімнати всередині будинку почали вкладатися одна в одну, немов добре підігнані коліна підзорної труби, аж доки кількість приміщень не скоротилася до півдюжини.

– Як бачиш, при бажанні можна і спростити, якщо неохота блукати.

– Чия душа звикла ширяти піднебесним простором…

– Той завжди може обернутися пташкою і гайнути у найближчий гайок.

– У Моєму Вирії простору більше, отож пташкам там краще та веселіше!

– Наш Світ Прави для втомлених тяжким життям і боротьбою. Хто схоче залікувати душевні рани, відпочити й набратися сил на зручних ліжках у прохолодних затишних кімнатах – їм саме до нас! А вже з часом вони перейдуть у Твій Вирій, де приєднаються до решти душ. Але до тих пір…

– Ну, зрозуміло вже, все Мені зрозуміло.

Бог стримано зітхнув, пригладив сріблясто-білу бороду й запитав про останнє, що Його цікавило:

– А чи не зарано ви почали готувати цей свій Острівець Відпочинку?

– Ну-у-у… чому ж це раптом зарано!.. Нам так здається, що все, навпаки, відбувається дуже вчасно.

– Попереду іще кількадесят років.

– А скільки конкретно? – негайно поцікавився Божидар.

– А от не скажу, – раптом розсміявся Бог. – Окрім Мене, знати про це не дано нікому.

– Навіть тим, хто не в земному світі перебуває, а тут, у світі Прави?

– І навіть ті, хто перебувають у Вирії, також не знають цього.

– Тоді не зарано, – впевнено кивнув Божидар. – Краще підготувати все заздалегідь, перш ніж скалічені бідою душі підуть до нас юрбами, а не облаштовувати все нашвидкуруч. Тим паче, наскільки ми зрозуміли, до того як розпочнеться справжня боротьба за волю, народ наш спіткає величезна біда. Чи вірно ми зрозуміли Твоє попередження?

– Не тільки народ мій улюблений, але й увесь світ разом з ним спіткає біда ця, – кивнув Бог. – Що ж, земний час промине швидко. Тут, у Світі Прави, й оком моргнути не встигнете. А тому…

Замислено пригладивши сріблясто-сиву бороду, Бог тільки рукою махнув:

– Гаразд! Багато осель у світах Моїх, нехай же постане іще одна у Світі Прави! Гаразд, облаштовуйте цей прихисток для душ зранених і стомлених життям за вашими власними звичаями, а не за прадавніми. Нехай же цей Острівець Відпочинку стане шпиталем для зранених душ, як сказали б там, на землі… Ти згоден з Моєю думкою, Божидаре?

– Авжеж згоден! – весело відгукнувся той.

– Ну що ж, тоді нехай буде так, – знову кивнув Бог.

1977. Піонерське чтиво

Ростов-на-Дону, 22 лютого 1977 року

За вікном не припиняв падати сніг, вкриваючи землю білою пухнастою ковдрою. У невеличкому ростовському готелі було велелюдно. Через негоду вже третій день поспіль скасовувалися всі вильоти, тому цілих чотири екіпажі з надією чекали повідомлення керівництва аеропорту про готовність злітної смуги. Тоді нарешті вони залишать цю кляту діру, де в їдальні не пропонують ніяких страв, окрім яєць і макаронів, а в невеликий магазинчик, розташований неподалік готелю, завозять виключно горілку, макаронні вироби та хліб.

Щоправда, кожному члену екіпажу видавався сухий пайок: консервований томатний або яблучно-виноградний сік, рибний чи м’ясний паштет, брикет каші, кругла булочка, мініатюрний 6-грамовий пекетик вершкового масла, сіль, цукор, перець і гірчиця, печиво і маленький пакетик розчинної кави… Але за три дні безвилазного стирчання у готелі неборакам набрид навіть сухпай! Тому ще до обіду люди кучкувалися групами, купували в складчину пляшку горілки і заливали горе, лаючи погоду, самих себе і керівництво за те, що довелося стирчати так довго у цій провінції.

Ось і сьогодні, тільки-но пробило дванадцять годин, командири зібрали всі екіпажі в їдальні й оголосили черговий присуд:

– Вильотів не буде, на сьогодні всі вільні.

Як зазвичай, послали «гінців» до місцевого магазину за «заспокійливим», а також за солоними огірочками та грибочками до місцевого населення. Коли «гінці» повернулися, кожна компанія повикладала на стіл залишки продуктів із сухих пайків на додачу до пари порцій холодних макаронів, завбачливо притриманих після сніданку.

– Агов, борттехніку! Давай приєднуйся до загалу, – запросив Гайдамаку штурман Марат. – Сьогодні ми знов у прольоті, чого ти, немов не рідний?

У відповідь Леонід спочатку автоматично кивнув, але второпавши, що йому пропонують, заперечно крутонув головою:

– Не можу, бо у мене весь розпорядок дня до біса полетить. А за розпорядком у мене зараз обід, отож вибачте.

– Та що ж у тебе за розпорядок такий?! – негайно завівся Марат. – Я з тобою вже восьмий місяць літаю, але й досі ніяк не можу збагнути, що ти за людина така ненормальна?..

– Чому ж, нормальна собі людина… Ось поїм та й піду собі в номер, почитаю інструкцію на…

Леонід не доказав, оскільки штурман зіскочив зі свого місця й істерично заволав, підбігши до нього:

– Третій день ми тут сидимо!!! Третій день весь екіпаж після скасування рейсу збирається разом і розмовляє по душам!!! І тільки ти один снідаєш, обідаєш та вечеряєш за розкладом, дудлиш чайок відрами і все читаєш інструкції, читаєш, читаєш… І тобі це чомусь не набридає!!! Хлопче, та прокинься ж нарешті!!! Розкажи всьому нашому невеличкому колективу, що ж із тобою не так?! Ти що, стукач?! Стукач, еге ж?!

– Марате, Марате!.. – спробували зупинити його.

– Та не може людина так явно відриватися від колективу, якщо тільки справді не виконує якогось завдання!..

Штурман нервово змахнув рукою – і величезний чайник Леоніда, повний свіжозавареного зеленого чаю № 125, полетів на підлогу й розлетівся на друзки, а ароматна рідина розливалася по підлозі. До столика, за яким сидів трохи ошелешений борттехнік, підбіг радист Володя, вибачився, підхопив роздратованого Марата під лікоть і повів до загального столу. Було видно, що і він також через щось злий на Леоніда – от тільки через що саме?..

Між тим засмучений Леонід подумав, що тепер доведеться ще й чорний чай замовляти замість зеленого, якого в їдальні ніколи не бувало у принципі. Та й чайника шкода: де тепер такий великий знайдеш, якщо в Ташкент їхній авіазагін не літає?! Ех-х-х!.. Треба хоча б друзки попідбирати, щоб місцеві працівниці не лаялися, бо їм тільки посваритися з ними не вистачало.

Однак щойно борттехнік нахилився над підлогою, як мало не зіткнувся чолом із зовсім юною дівчинкою, котра з’явилася невідь-звідки й також потяглася до фарфорових друзків, що від удару безладно розлетілися навсібіч упереміш з розпареними чаїнками.

– Ой, обережніше, бо можна порізатися! – скрикнула вона, одночасно ухиляючись від зіткнення з чолом постояльця.

– Це ти обере… – спробував заперечити Леонід. Проте цієї миті дівчина мимоволі скрикнула, і на вказівному пальці її правої руки зачервонів невеличний кривавий поріз.

– Ну от, я ж казала, що треба обережніше, – зітхнула вона, щосили, до побіління нігтя затиснувши ранку кінчиком великого пальця й водночас здійнявши руку високо над головою, щоб від порізу відлила кров.

– Бо не руками треба, а ганчі-і-ір…ко-ю-у-у…

Їхні очі мимоволі зустрілися, і вражений борттехнік поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цієї дивної метушливої дівчини, була наділена тільки одна-єдина людина у світі – його дружина. Тільки очі у дівчини були не глибоко-чорні, як у Гелени, а смарагдово-зелені. Хоча якщо добре подивитися, то на райдужці лівого ока, біля самої зіниці причаїлася парочка крихітних, ледь помітних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..

– Не засмучуйтесь, буде у вас іще новий чайник, не гірший за розбитий.

– Що-що?.. – перепитав здивований Леонід, не вірячи власним вухам.

– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокійно повторила дівчина. При цьому її дивні очі на мить спалахнули, ніби пара світлячків.

– Оксанко!.. – долинуло звідкись іздалеку, немовби крізь товстелезну ватяну стіну. Однак дівчина продовжила спокійним рівним голосом:

– І на інших не зважайте, бо невдовзі… Так, зовсім скоро все зміниться.

– Тобто?..

– Все зміниться, авжеж. Бо на відміну від них, ви літатимете й надалі.

– Дівчинко, ти хоч би розумієш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екіпаж. Ми не можемо не літати, робота у нас така, що…

– Ви не розумієте. Вони вже нікуди не літатимуть, позаяк…

– Оксано, я кого тут гукаю, ніяк не догукаюся?!

До зайнятого Леонідом столика наблизилася одна з працівниць їдальні – молода миловида жіночка, яка зазвичай або сиділа на касі, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений із сухофруктів компот, принесений з кухні у не менш облупленій каструлі. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захваті від поведінки зеленоокої дівчини, яка при її наближенні, не сказавши більше жодного слова, кинулася у прохід, що вів на кухню.

– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жіночка і звернулася до борттехніка: – Чий це чайник розкокали?

– Це мій, не переймайтеся, – поспіхом завірив він.

– Скільки не проси постояльців не тягати посуд від нас у номери й назад, а все одно тягають! – зітхнула касирка. – Ну, що ж із вами поробиш?

– Та не виносив я посуд звідси…

– Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..

– Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.

– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.

– Отож я й заварюю…

– Прибирай тепер за вами!

Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:

– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?

– То це?..

– Донька це моя, хто ж іще.

– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнік якось непевно знизав плечима.

– То що ж?..

– Та-а-а… Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і… – він трохи подумав, перш ніж уточнити: – І-і-і… нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я…

– Що за нісенітниці?

Він знову знизав плечима.

– Ну, я ж їй задам! – касирка рішучо підібгала губи.

– Навіщо ви так?

– А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!

– Вона говорила дивні речі.

Жіночка зміряла Леоніда оцінюючим поглядом, на півхвилини напружено замислилася й нарешті пояснила:

– Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловіка мого, через Володю. Він циган, отож дочка надумала собі бозна-яких дурниць і тепер принагідно вдає із себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрі разом працювали, просто я кинула грати після пологів, тоді як мій Володя…

– То вона циганка?! – не витримав борттехнік.

– Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Ті нісенітниці, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розітріть.

– Але ж ви навіть не знаєте, про що вона говорила!..

– І знати не хочу! Бо все це глупство, виїденого яйця не варте.

Тут до їдальні увійшла прибиральниця зі шваброю, обмотаною драною ганчіркою, й заходилася згрібати попід стіну друзки чайника й розмоклі чаїнки. Леонід сходив до каси, приніс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потім з меланхолійним виглядом доїв суп, поганяв по тарілці величезний шматок пшоняної каші, подряпав виделкою кулінарний шедевр, який в тутешній їдальні називався «хлібним» шніцелем. Нарешті, не відчувши жодного задоволення, випив залпом склянку чаю і попрямував до себе в номер.

Звісно, він дуже засмутився через усю ту безглуздь, що сталася в їдальні. Та особливо гірко було йому отаке ставлення екіпажу. Власне, і справді нема чого звертати увагу на всякі дурниці, почуті з вуст малолітньої дурепки, яка корчить із себе «справжню ворожку» – її мати має рацію. Однак все сталося через витівку Марата, от що прикро!.. Інші члени екіпажа й раніше дивилися на борттехніка якось косо, з недовірою… Але така явна демонстрація незадоволення сталася вперше.

Вчитися на інженера Леонідові не надто хотілося. Лише завдяки м’якому підштовхуванню з боку дружини Гелі він аж у 1972 році заочно здобув вищу освіту за спеціальністю «Літакобудування», після чого півроку пропрацював у відділі головного конструктора на ташкентському заводі Антонова. Саме тоді його відправили у відрядження на полігон – спостерігати за роботою чергового нововведення… Подивившись, як злітають у небо потужні крилаті «Ани», почав мріяти про те, що колись і сам підніметься в небо на сталевій «пташці». Для цього було потрібно не так уже й багато – усього лише перекваліфікуватися у борттехніка…

Теорія далася йому легко: найскладніші інструкції Леонід запам’ятовував сторінками – немов Йоганн Вайс у багатосерійному фільмі «Щит і меч». На тренажерах він також був першим… але пройти «вертушку» на медкомісії ну ніяк не виходило!!! Мрію про польоти довелося відкласти спочатку на півроку, потім іще на півроку… Однак злий рок не відступав.

Після чергового провалу неборака добряче напився. І тут знов допомогла Геля! Щоправда, для початку добряче висварила чоловіка за те, що одразу не звернувся до кваліфікованого домашнього лікаря… але ж допомогла, прописавши аутотренінг і повну відмову від алкоголю! Бажання літати було величезним, тому приписів Леонід дотримувався неухильно. Не минуло й трьох місяців, як «вертушка» була подолана, а бажання випити зникло загалом. Натомість Гайдамака пристрастився до зеленого чаю і навіть спеціальний заварювальний чайник собі завів, але ж чого не зробиш заради мрії – злетіти високо в небо на потужному літаку!..

У1974 році на заводі Антонова у Ташкенті частину льотного складу розформували, решті запропонували перевестися до Києва. Отак сімейство Гайдамаків-Уханьських й опинилося в Києві. Щоправда, попервах Леоніда запроторили до наземної служби, проте невдовзі запропонували місце борттехніка на «Ан-22». Колектив був новий, усі якось швидко знайшли між собою спільну мову, тільки один Гайдамака не вписався у цей екіпаж. Нібито й по роботі та в побуті ніхто до нього претензій не мав, але стосунки з колегами у нього не налагоджувалися – і край!

Відкритих конфліктів іще жодного разу не спалахувало, сьогоднішня сварка зі штурманом Маратом стала першою. Зазвичай польоти проходили простіше: дістали наказ, здійснили переліт, відпочили, повернулися додому, знов відпочили… Щоправда, хлопці з екіпажа (за винятком Леоніда) випивали, але помірно. Так і літали у трикутнику «Київ – Харків – Львів», дуже рідко, буквально пару разів моталися з Києва до Ленінграда чи до Кишинева. Але таких нудних рейсів, як теперішній, не було вже давненько.

Почалося, мабуть, з того, що біля свого під’їзду борттехнік зустрів Марата. Виявляється, навпроти жила теща штурмана, у якої він тимчасово квартирував, позаяк удома дружина затіяла ремонт. Привіталися й розбіглися. Однак ввечері Марат завітав до Леоніда додому і попросив:

– Послухай-но, підкинь мене завтра на роботу, бо через ремонт і переїзд до тещі я вже двічі запізнювався. Наш командир Володимир Михайлович попередив, що коли спізнюся ще раз – будемо прощатися. Так і сказав!..

– Гаразд, – погодився Леонід, – тільки не спізнюйся.

– Та нізащо!..

– Домовились.

Вранці Леонід чекав на Марата хвилин двадцять, потім потрапили у затор і забарилися іще на чверть години. Марат одразу втік до зали очікувань, а Гайдамака ще деякий час паркувався. Через тривалу затримку їхній екіпаж відправили не до Кишинева, як було заплановано, а до Ростова-на-Дону, та ще й на «Ан-12» полетіли, й наостанок, через жахливу негоду, застрягли у пункті призначення на цілих три дні. Весь цей час члени екіпажа пиячили і вовком дивилися на бортінженера, якого звинувачували в усьому, що сталося: адже розповісти про те, що насправді запізнення сталося через Марата, Леонід не вважав за пристойне.

Пізно ввечері снігопад нарешті припинився. Аеродром розчистили, льотні смуги підготували до роботи. Вночі прийшла рознарядка – перевезти до Харкова якесь обладнання. Проте оскільки екіпаж, за виключенням непитущого борттехніка, іще не встиг протверезіти, це завдання довірили їхнім колегам. Непитущим.

Святковий ранок Дня Радянської Армії і ВМФ зустріли з новими надіями. Справді, годин через п’ять надійшла інша рознарядка – на літаку-лабораторії «Ан-12» перекинути зовсім неподалік, усього лише в Єйськ, обладнання та людей. Тепер уже екіпаж був готовий попрацювати на совість. Ще й як був готовий – просто-таки рвався в небо, аби лише подалі від обридлого Ростова-на-Дону… хоч би до дідька лисого!.. Як раптом радість сповзла з облич через категоричну заяву борттехніка:

– Командире, машина до польоту не готова! Немає даних про час заправки літака. Для перевезення пасажирів літак не пристосований, вантаж – лабораторне устаткування – не упакований і належним чином не закріплений. Ось висновок і відповідний рапорт про це.

Тут почалися та-а-акі крики й матюки!.. На дошкульний вислів не поскупився жоден з членів екіпажу. Проте Гайдамака твердив неухильно:

– Літак до польоту не готовий, і крапка.

Гризлися пару годин поспіль і втихомирилися, стомившись остаточно. Третя за добу рознарядка передбачала рейс до рідного Києва. Цього разу устаткування завантажили й закріпили як слід.

– Ну що, товаришу борттехніку, сподіваюся, цього разу у вас заперечень немає? – просичав крізь зуби командир.

– Машина до польоту готова, – спокійно підтвердив Гайдамака.

Злетіли. Коли набрали висоту й лягли на визначений курс, то всі мовчки покинули кабіну, залишивши борттехніка і командира сам-на-сам.

– Ну, Леоніде Семеновичу, пиши за власним…

– Тобто?.. – здивувався він.

– Заяву на звільнення за власним бажанням пиши, – проскреготав Володимир Михайлович. – Не хоче колектив з тобою працювати, розумієш?

– Не розумію.

– Та невже?!

– Мої дії були правильні…

– Можливо! Справа в іншому: не бажають люди з тобою працювати!

– Чому?

– Не бажають, і все. Вважай, не спрацювалися.

– Але!..

– Ну, годі про це. Годі!..

Коли Леонід виходив з кабіни пілота, у вухах гупало, голова йшла обертом і, здавалося, ось-ось розірветься. Він почав повільно осідати по стіні та, щоб не впасти на підлогу, намацав відкидний стілець, сів, прийняв «позу кучера», заплющив очі й повільно, але впевнено почав медитувати. При цьому перед внутрішнім поглядом чомусь стояла зеленоока дівчина, яка впевнено твердила, стискаючи порізаний палець: «Усе зміниться. Інші вже не літатимуть нікуди, натомість ви літатимете й надалі. Все зміниться. Зміниться. Зміниться». Насилу вдалося відігнати нав’язливий образ…

Леонід знов розплющив очі хвилин через п’ятнадцять. Тепер усе минулося, і можна було мислити тверезо. Що ж, заяву він напише, але з льотного загону не піде однозначно – просто попросить перевести його на «Іл-76». До речі, минулого тижня пропонували місце бортінженера, і він обіцяв подумати!.. Головне, на нову машину знову переучуватися треба, тоді це зупиняло.

Але ж не тепер – після прохання Володимира Михайловича! Справді, щось Леонід засидівся у товаристві людей, які не люблять його всього лише через несхожість із ними самими. Отож перевчитися таки варто! До речі, рейсів на «Іл-76» передбачається менше, зате грошей пропонують більше…

Подумки борттехнік спробував пригадати свою поведінку на роботі в усіх подробицях. Здається, він ніколи не спізнювався, нікого не обговорював, ні про кого не пліткував поза очі, під час польоту не пив. Отож треба буде переконати Володимира Михайловича дати йому нормальну характеристику, якої він, безумовно, гідний.

Гайдамака наблизився до чану з гарячою водою, вперше зробив собі розчинну каву в невеликому пластиковому стаканчику, із задоволенням випив, закусив невеликою плиткою шоколаду і повернувся в кабіну зовсім іншою людиною – спокійною і веселою. Усі напружено очікували наближення скандалу, проте Леонід не бажав скандалити. У мріях він уже працював на «Іл-76», а це просто останній рейс… вважай, на попередньому місці роботи. За цілих вісім місяців вони так і не спрацювалися – і слава богу!..

– «Была без радости любовь, разлука будет без печали…» – співуче процитував уголос борттехнік.

– Чого-чого?.. Що?.. Як-як?.. – запитали всі одночасно.

– Втомився я. Додому хочу. Скільки ще летіти? – миролюбно посміхнувся Гайдамака.

– Хвилин тридцять, – зітхнув Марат і додав тихо: – Навіть поскандалити не можеш як слід! І що ти за людина така дивна?.. Не розумію.

Прилетіли пізно ввечері. Леонід невимушено попрощався з усіма. У бік Володимира Михайловича кинув коротко:

– Завтра вранці у начальства.

Командир ледь помітно кивнув, і борттехнік швидким кроком попрямував до парковки. Лише сідаючи в автівку, помітив, що за ним ув’язався Марат:

На страницу:
1 из 8