Мандрівні комедіанти

Досить незвично було спостерігати, як привіталися закохані, з якоюсь ніжною сором’язливістю, на яку здатний тільки наш народ[11]. Дівчина стояла з потупленим поглядом.

– Доброго вечора, Атанко, – заговорив парубок.

– Добре, що ти тут, Ґреґоре, – мовила Атанка. Вони навіть не торкнулися одне одного.

Ґреґор показав нам застрелену косулю, яка, як і всі тутешні тварини, була набагато меншою за розмірами від західноєвропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбурга. Але наша косуля перевершує альпійську граційністю та проворністю. Потім леґінь сів на лавку поруч із пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаєю.

– Добре, що ви підтримуєте ватру, – сказав Ґреґор. – По сусідству з’явився ведмідь. Я сам бачив його сліди та роздряпані кігтями дерева. Йому може спасти на думку відвідати й вас.

– То вогонь перед стаєю призначений для того, аби відстрашувати диких звірів, – завважив професор.

– Маєте рацію, пане, – підтвердив мисливець. – Хоча ведмідь не надто його боїться, більше рушниці та собак. Та й взагалі, це досить-таки хитра і смілива істота, однак добродушна. Тільки голод змушує ведмедя, як і людей, до грабунку, розбою та вбивства.

– Правда ваша, – мовив задумливо опришок.

– А як його вполювати? – допитувався професор.

– Правду кажучи, – відповів Ґреґор, – я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас є двоє ведмежатників, Лео Скомачук та Андрій Бегачук, які за останні вісім років застрелили дев’ять ведмедів. Скомачук робить так: бере дві кулі, надрізає кожну навхрест і кладе їх у свячену воду на час служби Божої у церкві, а сам сповідається й вечеряє. Тоді заладовує обидві кулі в одну люфу і вирушає з Богом. Ще ні разу донині не схибив.

– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й ніби злякався власних слів, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидів собі, тож Ґреґор заспокоївся.

– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбійника?

– То був гордий лицар, – заперечив Ґреґор.

– Народ склав пісню про нього, – втрутився я. – Чудову пісню, яка пронизує аж до кісток. У тебе добрий голос, Ґреґоре, заспівай нам.

Парубок підвів погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.

– Та вже співай, – кивнув Микола.

Ґреґор звів очі до стелі й заспівав тужливим гарним голосом:

Гей, чи чули, люди добрі, перед ким то звірі стинуть,А за ким то молодиці, а за ким дівчата гинуть?То наш Довбуш, наша слава, то капітан на Підгір’ї,Красний, красний, як царевич, двадцять років ще й чотири.Ясна нічка в Чорногорі, світить місяць зі звіздочками,З легінями тисяч двісті квапить Довбуш облазами.«Що розкажеш, пан капітан? Чи палити, чи рубати, чи якому королевіКажеш голов з в’язів зняти?»«Вража голов не пропаде, заки руська не застила.Але красна, красна Дзвінка до вечірки запросила».[12]

Опришок сидів, охопивши голову обома руками, прислухався до співу, а сльози котилися йому з очей.

– О, молодеча пора! – пробурмотів він. – Священна війна! Де ті відважні, гарні, героїчні часи?

Усі глянули на нього. Ґреґор не наважувався співати далі.

– Чому не співаєш, легіню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.

Ґреґор промовчав.

– Так-так, шановні добродії, – підвівся опришок. – Це історія, яку молодь знає лише з переказів. Тепер настав кращий, людяніший час, а тоді нам не залишалося нічого іншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну війну. Тішився, якщо обминула тебе смерть, про спокійне життя та чисту совість ніхто навіть і не думав. Але молоді не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своїм рукам та статків, не мали б нічого ні для дому, ні для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повірте мені, на жодні скарби у світі я не проміняв би ту пору, пору страждань, війни, мужності, пору мужів, які не відали страху, героїв, святої вірності й приязні.

Старий знову поринув у тужну задуму.

– А зараз уже немає розбійників? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.

– Розбійників? – опришок зневажливо стенув плечима.

– Бундючні вискочні та пройдисвіти, які хіба що здатні почистити кишені мандрівникові, такі трапляються час від часу. Але справжніх розбійників я не бачив з 1848 року.

– А кого ви тоді називали справжніми розбійниками? – не вгавав професор.

– Людей відважних, – відповів задумливо старий, – які йшли в гори не заради здобичі, не зі скупості, як євреї. Яких гнала в гори ненависть до гнобителів народу та любов до свободи.

– Щось подібне я чую вперше, – здивувався професор.

– Розкажіть нам, якщо ваша ласка, про опришків.

– У всіх горах, та що там – у цілому світі ніхто не знає більше про це, аніж ви, – підлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.

– Та що там розповідати, – відмахнувся опришок. – Нічого веселого… страшна й кривава історія, – і він умовк.

– Але ж просимо вас…

– Так, так, ми усі.

– Розкажіть, вуйку, – попросив і собі Ґреґор. – Ми також охоче послухаємо. Тож для гуцула, як повітря, – розповіді про війни, битви та опришків.

– Ну, якщо панове наполягають, – і старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чеґету, – то розповім вам з Божою поміччю.

Ми зручно вмостилися й завмерли в очікуванні, затамувавши подих, бо ж який русин[13] не любить оповідати історії чи слухати оповідки! Деякий час було тихо, тільки священний вогонь потріскував посеред стаї, потім старий опришок глибоко зітхнув, тричі значуще кивнув головою й почав.

– Отож, любі панове, ви б хотіли дізнатися, хто такі були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кістьми. Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина і не зможу викласти все з такою правдивістю, як це робиться в книжках з історії. Але я є одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив війну в горах і можу сказати: все я бачив своїми очима і чув на власні вуха. Ото й усе.

Тож слухайте. Не раз бачив, як гойдався на шибениці чийсь син, що був бравим вояком і доброю людиною. Ви здивуєтеся й подумаєте собі, старий розбійник захоче зараз виправдати свої криваві вчинки. Але не судіть завчасно.

Бачте, шановні добродії, не наша то справа читати книжки. Ми, селяни, не читаємо, зате розповідаємо один одному історію та легенди, які передаються від діда до внука і про які не вичитаєш у жодній книжці.

Коли, скажімо, в давні часи якийсь син доброї матері, знаючись на зброї, йшов у світ шукати пригод і забирав не раз життя й маєток іншого, то його називали рицарем, а королі й царі увішували його золотими ланцами. Нині ж таких називають розбійниками, а якщо й підносять їм ланцюги, то залізні, або й мотузку накидають на шию.

Той відважний герой виїжджав на вороному рисакові й залишав свій замок та багатство, ми ж були бідаками, найзлиденнішими з усіх, і брали у руки зброю не задля красного шеляга, а задля свободи. Бо хто ж то, власне, опришок? «Опришок» здавна означало «бунтівник». А хто ж ми, як не бунтівники.

Багато сотень років тому не було багатих, усі були рівні, землероби й пастухи, народ сам вибирав своїх суддів, не існувало у світі війни. Так розповідали мої дідо. Тоді прийшли німці на білих кораблях, а поляки верхи на чорних конях, а з ними у нашому краю з’явилася й шляхта, прийшли князі, яким мусила належати вся земля. Дідо розказували мені також, що колись ми мали своїх князів у Києві, Володимирі та Галичі, та потім потрапили в ярмо до польської корони. Польська шляхта гнобила й визискувала наш народ, пан звелів упрягти селянина в плуг, щоб не мордувати своїх коней. А ще міг його убити зовсім безкарно. Тоді таке траплялося. Зневірені гнули шию в ярмі, а мужні й хоробрі лицарі сідали на коней і мчали в степи, на Дон та Дніпро. Той, хто не мав коня, ховався в болотах, лісах та передусім у горах. Коли втікачів стало більше, вони розпочали війну, аби криваво помститися своїм поневолювачам. У придонських та придніпровських степах їх називали козаками, а тих, хто залишився в болотах, лісах чи подався в гори нарекли гайдамаками та опришками.

Напевно, ви чули про селянина Муху, шановні панове, який зібрав у нашому краї понад десять тисяч селян і масакрував шляхту. Ото він і був гайдамаком-бунтівником.

А Богдан Хмельницький, у якого чигиринський староста забрав маєток та дружину, і який даремно шукав справедливости в польських судах та в польського короля, подався до козаків і не в одній битві громив шляхту. Цей герой Хмельницький, про якого ще й нині співають пісні, також був бунтівником!

А Пугачов, мої злоті панове, перед яким тремтіла цариця Катерина, який хотів зробити всіх рівними й вільними, зламати рабські кайдани та якого потім возили повсюди в клітці, наче дикого звіра? Пугачов також був бунтівником!

А бунтівники на Великій Україні, герої Умані, які поклали шаблями п’ятдесятитисячне польське військо, прибивали шляхту цвяхами на воротях, кидали у вогонь, а коли роботи стало надто багато, вони сотнями заривали їх по шию у землю й стинали голови, наче косою збіжжя. То також були гайдамаки!

Коли ж ми стали цісарськими підданими, десь із сотню років тому – про це також розповідали мені дідо – польське жахіття скінчилося, але ще існувала панщина, ще свистів батіг мандатора над нашими головами, ще збиткувалися євреї над нашими церквами, ще тривала війна в горах, але вже не така кривава й безпощадна.

Отак воно було, саме так. Гайдамаки були тими сміливцями, для яких, як і для козаків, свобода була дорожчою за шмат ґрунту, жінку та дітей, які провадили війну в горах, війну селян проти багачів, пригноблених проти гнобителів, бідних і нещасних проти багатих та щасливих. Це правда – ми пускали червоних півнів на панських дворах, прибивали шляхтичів, наче шулік та сов, на дверях стодоли, прив’язували їх до дерев та запихали головами в мурашник. Усе це було, ніде правди діти.

А вони? Що робили вони? Вони забирали в нас землю, змушували працювати на себе, наче худобу, били нас палицями, забивали в наші душі, так би мовити, повагу до себе, крали в нас наших дружин, якщо вони були гарними, ключі наших церков здавали в оренду євреям, тож у неділю нам доводилося платити за вхід, ніби в театрі. Все це вони робили з нами. Тож серед нас з’явилися мужі, котрі любіше дали повісити себе, аніж терпіли б побої. Розумієте мене тепер?

Тоді, десь перед 1848 роком, вважалося ганьбою не бути гайдамакою, опришком, розбійником.

Та й нині ще… але ліпше про це я помовчу…

Немає більше визиску та панщини, хвала за це Богові, але бідних все-таки більше, аніж багатих. Якщо хтось голодує й зірве плід у чужому саду, то одразу ж стане злодієм, злочинцем, так ніби Бог створив цю землю не для всіх однаково! Якщо ж хтось візьме собі в лісі цурпалок і виріже з нього порохівницю, або потягне жмут соломи, щоби сплести бриля, то це вже щось інше, ніхто не заперечить, що річ, зроблена власними руками, належить йому. Але ж усе, що росте, літає й повзає, усе це створив Бог для всіх, і якщо хтось відрізає шмат землі тільки для себе, то це страшенно несправедливо, вважаю я[14]. Земля була вільною в давні часи, а через власність на неї прийшли у світ злидні. Кожен, хто їсть, жаліє шматка хліба іншому. Диво, що ще ніхто не забрав собі у власність повітря, яким ми дихаємо, й не продав його чи не здав у оренду іншому. І це правда, мої любі панове, хоч і як дико звучить. Жадібність зродилася тільки з появою власности, вона потьмарює радість життя тому, хто її здобуває, й тому, хто намагається її утримати. Злодійство, розбій та обман виникли саме так і плекають їх ті, хто володіє маєтками, котрі згодом переходять у спадок від батька синові.

Якщо хтось доробився до статків старанністю та працею, то хай би вже так і було, але як можна дозволити, щоб син, котрий все життя провів у веселощах та безтурботності, палець об палець не вдаривши, користав із тих статків, що здобув батько своїм потом та мозолями на руках?

Щастя, що майже кожен, кому дісталося багатство у спадок, невдовзі розтринькує все добро, а якщо якась дещиця й зосталася після сина, то решту пустить за вітром онук. Бо людина шанує тільки те, що здобуває власними зусиллями, і що більше мусить вона боротися за те, недосипляючи ночами, то більше шанує.

Багатство є причиною ще одного гріха. Якщо твій батько був заможним чоловіком, то тебе долає спокуса стати неробою та лайдаком. Бо ж тобі нічого не бракуватиме, люди схилятимуться в поклоні, знявши шапки, коли ти проїжджатимеш повз них бричкою, запряженою четвериком лискучих вгодованих коней. Якщо ж ти дитя бідних батьків, то судилася тобі тільки мука, одна думка, як утриматися при житті, тяжко, аж до болю в кістках, гаруючи. Та непосильна праця не порятує тебе; повертаєшся ввечері стомлений, голодний, притрушений пилом чи сажею, мокрий від поту, хай той піт навіть і прикрашає тебе, як бравого солдата його рубці від ран, ніхто на тебе й не подивиться, а на твоє привітання ледь кивне головою, – така собі милостиня приязности, якщо хочете. Відверто зневажати тебе ніхто не зважиться, о ні, бо ж їм потрібна праця твоїх рук.

Працюй, не покладаючи рук, кажуть. Але що то поможе, коли ти не є господарем своїх сил, коли вони належать тому, хто кидає тобі платню, як собаці обсмоктану кістку, а сам користає з результатів твоєї праці. Багатство – то все, за нього можеш купити собі розкіш та втіху, доброчесність і працю! Усе тоді належить тобі, а злидареві – нічого, він – твій раб, що йому його свобода, ти купуєш її в нього! Дозвольте мені, шановні добродії, відкрити вам очі, як несправедливо розподіляється земля. Один володіє маєтком, майже королівським багатством, а в іншого – не так уже й багато землі, саме стільки, щоби змогли його там поховати. Якби ви об’їхали – в бричці чи верхи, як уже вам до вподоби, – наш край, то побачили б величезні необроблені простори, або парк, закладений якимось графом, який не знає, що йому робити зі своїми десятьма тисячами моргів, – а це не рідкість у нас. А в іншому місці на одному морзі поля туляться три-чотири родини, і той клапоть землі ледве може прогодувати їх усіх. Але вони вважаються вільними людьми, мають право здобувати багатства, якщо їм того захочеться. Не вірте цьому. Бідність і рабство ходять у парі. Чи прикований ти кайданами до турецької галери, чи працюєш на фабриці, чи обробляєш панське поле – однаково. Якщо ж комусь із цих бідних рабів спаде на думку розірвати пута й учинити насильство до тих, від кого він сам терпів насильство, залементують усі навколо: «На шибеницю розбійника!». А якщо добре подумати, то хіба інакше в давні часи приходили до багатства, хіба не через насильство, розбій та кровопролиття? Хіба не так само було за часів польського панування, сто років тому, коли мої дідо були ще молодим парубком і бачили те все на власні очі? Ви нічого не чули про торги в так званих заїздах? Як же їх інакше назвати, як не розбійними, тільки розбійників там величали панами-добродіями й цілували поділ кунтуша. Сподобалося, скажімо, якомусь магнатові обійстя дрібного шляхтича, він йшов із загоном озброєних посіпак і проганяв власника. Тому щойно спеченому жебракові не залишалося нічого іншого, як починати судовий процес проти можновладного розбійника.

Точнісінько так, як кажу, було в старі часи. Вбивства й розбій на всіх шляхах, сильний забирав, що йому до вподоби, а бідний мусив терпіти. Не минуло ще й сто років, скажу я вам, як усі ці графи, князі та магнати, які тепер творять для бідних такі гарні закони, були розбійниками, розбійниками та й годі. А коли ці панове розбійники враз розбагатіли, то одразу ж заявили: віднині ніхто більше не має права грабувати! А хто зараз зважиться силою відняти маєток іншого, того – на шибеницю! Та хіба це означає, що злидарі, котрі тепер уже стали сильнішими й відважнішими, змиряться з таким рішенням? Хіба зобов’язані ми покутувати за те, що наші предки мали замало відваги, ніж ті панове, котрі зараз, скупані в крові інших, кричать про несправедливість, коли в них хочуть відібрати назад хоч крихту награбованого?

Бути розбійником – це ганьба!

Але й не є за честь в очах більшости бути чесною людиною, якщо ти злидар. Від бідного відвертається весь світ, як від розбійника. Чи посадите ви жебрака за свій стіл поруч з оксамитовими дамами, котрі парляють по-французькому? Та ні. І навіть якщо він, припустімо, святий?

Також ні. Ми не можемо, аби знав, переносити й на дух твого запаху, любчику, він оскверняє наші носи, пахучий злочинець нам приємніший. Ми нічого не можемо вдіяти проти того, що наші носи такі чутливі. Вибачай!

То хіба не ліпше взяти рушницю на плечі та й податися в гори, де вільним житимеш і вільним помреш, аніж згинути в ярмі, як стара коняка, яку потім потягнуть на шкуродерню?

Уявіть, як поводиться злодій або шахрай чи вбивця? Він грає перед вами роль чесної людини, лізе до чужої кишені з виразом справного платника податків, або вбиває жертву, коли його ніхто не бачить, а тоді кличе на допомогу поліцію. Розбійник, який не хоче мати з вами нічого спільного, не цікавиться вашими справами, він зневажає ваші закони, але й до суду не піде, коли хтось з вас учинить йому якусь кривду. З вами, іншими, він веде своєрідну війну й стріляє у вас, як солдат, який не скаржиться, коли на його постріли відповідають також пострілами. Тому й кажу вам, справедливо було убивати нас, відстрілювати, наче хижаків, але несправедливо вершити над нами суд чи вести на шибеницю, бо на війні не гоже судити й вішати ворога.

Поміркуйте над цим, шановне панство, і ви нічим не зможете мені заперечити, жодним словом.

Правда ваша, несправедливо проливати кров!

Звичайно, але всі ми ведемо свій родовід від Каїна, який пролив кров брата свого. Ми нічим не різнимося від нього. Якби було інакше, хіба ж велися б на світі війни?

Бог створив цей світ таким, яким він є, добре створив, на мою думку, тож справедливо так, як є. І якщо існують війни, мародерство та розбій, якщо один звір роздирає іншого, одна людина вбиває іншу, а один народ нищить інший народ, то все відбувається з волі Божої. Бо якби Бог хотів, щоб було інакше, то було б інакше!

Нас приведено на світ і все на тому! Тепер самі собі давайте раду. Гризіться, як гризуться звірі, поневолюйте інших, позбавляйте їх повітря та світла, як у лісовій хащі одне дерево затінює друге, аж доки те не впаде від браку простору. І не говоріть про релігію, про те, що – добре, а що – зле. Найлютіший голод. А що кажуть заповіді: не убий, не вкради, не свідчи фальшиво проти ближнього свого, не побажай дому ближнього свого, не побажай жони ближнього свого й усього того, що той ближній має! Цих заповідей немає у святій книзі Господа, їх не прочитаєш ні на блакитних небесах, ні у воді, ані на землі.

Усюди панує одне правило: мусиш убити! Всі ж інші заповіді писані багатими для бідних, ситими для голодних, щоб не ремствували на свої злидні.

Певно, ви бачили павутину, сплетену павуком, яка вона гарна, тендітна, мов мереживо на сукні якоїсь благородної пані, але ж це не що інше, як знаряддя убивства. Хіба муха, що потрапила в тенета, має менше право на життя, аніж павук? Хіба шуліку, котрий хапає в пазурі й розриває на шматки жайворонка, що злетів у височінь співати хвалу Господу, не створив той самий Бог? Якби Бог не хотів, щоб муху убив павук, а жайворонка – шуліка, хіба створив би він павука й шуліку, або не дав їм інший прохарчунок, як вівцям та коням?

З цим боротися неможливо, так уже є. Усі живі істоти у світі живуть за кошт життя інших. Священники проповідують з амвона щось зовсім протилежне, але ж вони не сиділи з Господом Богом за одним столом.

Насправді все так, як я кажу. Щоправда, люди у своєму щоденному житті цього не помічають, бо більшість живе нинішнім днем, не загадуючи багато наперед. Однак деколи вночі, коли не спиться, в голову приходять такі розмаїті думки…

Нині люди уже не ведуть воєн і не проливають крови, зате вбивають одні одних векселями, відсотками, шахрайством, екзекуціями, і якщо хтось, не порушуючи букви закону, за допомогою суду, забере мій дім і мій ґрунт за несплату відсотків, хай би вже ліпше всадив мені ніж у груди. Все б скінчилося тоді за одним махом, а то тиняєшся по життю й умерти не годен, та й хіба це життя. Ви, потомки Каїна, стали мудрішими тепер у мистецтві усувати один одного зі свого шляху. Але не перетворюйте ваше боягузтво та підступність на заповіді Божі!

І якщо хтось чинить відважно й відверто те, що ви робите потай і під покровом ночі, не звинувачуйте його в порушенні світового порядку, встановленого Богом, бо той порядок – не що інше, як розбій та мародерство. Застрельте його, мов ведмедя, але не вихваляйте павука, ніби він слухняніше дотримується заповідей Божих, бо ловить своїх жертв у тендітну павутину! І не погрожуйте вічною карою, бо то не має нічого до речі! Кажу це вам я, котрий немало побачив на своєму людському віку.

Ви так багато говорите про справедливість. Ліпше поговоріть про несправедливість. Це найважливіша з усіх заповідей Божих: «Кожен має право робити все те, чим він не може образити або зашкодити іншому». Але ж цей закон не на ваш смак. Справжнє право, на вашу думку, тільки те, яке записане вашою мовою і вашими літерами.

Син Божий прийшов до вас і мовив: «Я хочу звільнити вас від смерті, яку приніс у світ Каїн». Він змилосердився над бідними і стражденними, але ви потоптали його слова, зробили з них догму для бідного люду, а щоб легше було його поневолювати, почали проповідувати відмову від усього земного. Зробіть початок, ви, в палацах, а ми підемо за вами. Ми виросли в стражданнях та злиднях, нам нема чого втрачати, а вам срібний посуд та шовки-оксамити дорожчі за любов, якої навчав нас Ісус Христос. Вам не потрібний мир, війна ж бо має свої переваги, то ж хай буде війна, нещадна, аж до кінця світу!

Та я щось базікаю та й базікаю. Хотів розповісти вам про опришків, які боролися, жили й вмирали в горах. То з чого ж почати?

Певно, з пори моєї золотої юності, яка була радше свинцевою та залізною. Мій неньо був бідним гуцулом, а неня – бідною дівчиною з долини. Один Бог знає, як то їм спало на думку одружитися, але вони одружилися, і спершу їм навіть усміхалося щастя.

Помер первий брат мого неня, і вони успадкували його ґрунт, один морг лісу, тобто того місця, де був ліс, бо дерева ще брат вирубав і продав. Земля була всіяна цурпалками, поросла мохом та травою. Ні каменю навколо, ані деревини. Як будуватися? Отож вони стояли й міркували над тим. Їм хотілося мати свою хату, але ж з повітря та води ще ніхто не вибудував палацу. Почали вибирати землю, десь так кілька саженів у діаметрі. Саме настала осінь, збіжжя вже зібрали, тож батьки наламали стерні, вимішали з вибраною землею та водою, котру брали з недалекого потічка, і повиліплювали щось схоже на цеглу, яку потім сушили на сонці.

Неня не раз мені про це розповідали. З тих цеглин склали вони хатину, дах зробили із соломи, зібраної на полях, та з верболозу. Про вікна та двері не було чого й думати. Маленька дірка в стіні, через яку досередини заглядало сонце, та трохи більша, котра правила за вхід, – ото й уся розкіш. Потім вони сплели докупи вербові прутики, густо вимазали їх глиною і поставили посеред хижі – ось і піч. Комина не було, дим вільно знаходив собі вихід назовні через відчинені двері. З кількох більших цурпалків батько змайстрував дві низенькі лави, – чим не палац. А коли все вже було готове, й перший вогонь запалахкотів у печі, мої батьки стояли посеред задимленої хижі і весело сміялися, тато навіть заспівав.

Згодом вони взялися за викорчовування пеньків та коріняччя, а тоді почали обробляти землю. То було непросто. Батьки мали невеликого нужденного плуга, але не мали коня, жодної тяглової худібки. Але ж знаєте, селянин уміє собі зарадити, не боїться жодної чесної роботи. Отож батько дав себе впрягти в плуга, і мама орала ним, як конем. Вони вирощували жито, пшеницю та бульбу, скопали невелику грядку під ярину, посадили кілька фруктових дерев. Чого ще людині треба? Мої батьки й не здогадувалися, що вони бідні. Свою нужду відчули щойно тоді, коли пішли діти. Отоді стало жити важче.

Я був найстаршим і мушу визнати, що небагато радости приніс своїм батькам. Якийсь неспокій сидів у мені, справжня гуцульська кров давалася взнаки. Моє серце прагнуло свободи. Щойно зіп’явшись на ноги, я втікав з хати, гасав по горах, міг годинами лежати на спині, спостерігаючи, як пливуть по небі хмаринки, й думав собі при тому, що вони схожі на великі отари білих овечок або на розпростерте на сонці біле полотно. Тільки юна голова може щось таке вифантазувати. Я ловив сітями птахів, з гілля та листя майстрував для них хатки, тож у нашій оселі не змовкав пташиний спів, інших ловив сильцями для спожитку, і мама смажила їх. Якось я навіть спіймав зайця, і вперше за довгий час знову побачив, як сміється батько.