Мандрівні комедіанти

Я став дорослим парубком, зо двадцять років мені було, серце моє не прагло дівчат, ні танців, ані співів, воно починало швидше битися, коли на очі мені потрапляла фузія або порохівниця.

– Я мушу мати рушницю, – сказав я одного дня.

– Рушницю? Звідки ж її взяти? – здивувався батько.

– Піду на жнива до пана.

– Добра думка.

Отож я подався в долину й працював у одного графа, допомагав жати, возити, молотити, а коли одержав своїх кілька грошів, поїхав до Коломиї, купив рушницю, порохівницю й усе необхідне для відливання куль та й повернувся додому. Тепер мене вже не цікавив усякий дріб’язок, я полював на орлів, шулік, сарн та косуль, а взимку – на вовків та лисиць, якось застрелив рись, а потім врешті й ведмедя.

Десь на той час я зустрів Аполонію Береценко, жінку багатого пана з Гриняви, справжню гуцулку, скажу я вам. Жінка, як сам сатана, гарна, ставна, міцна й гордовита. Очі, чорні очі, пахкотіли вогнем, спопеляючи хлопові серце в грудях. Вона була прихильною до мене. З цим клопоту не було. Але ж вона була дружиною іншого. І що тут поробиш?

Мені бракувало рішучості, але вона вміла додати відваги своїм сріблястим сміхом. Найшаленіших коней вміла укоськати та об’їздити ця жінка-вогонь, то чого ж би то їй боятися свого чоловіка?

Вона запросила мене на відвідини, проте минуло чимало часу, перш ніж я зважився. Ви ж, певно, знаєте, що в нас у горах є звичай від Різдва до Водохреща веселитися з перебиранням, хлопці одягаються мудрецями зі Сходу, або видають себе за євреїв, жінок чи навіть одягають шкіру ведмедя або вовка.

Моя ненька зашила мене у ведмежу шкуру, я прихопив про всяк випадок рушницю і на другу святу вечерю подався до Гриняви. Зазирнувши через освітлене вікно до кімнати, побачив за столом Береценка з жінкою, вони споживали ковбаси, калачі та пили вино.

Я прихилив рушницю до одвірка, опустився на порозі на чотири ноги і почав страхітливо рикати. Береценко вискочив у сіни, побачив мене й став волати на поміч, бо прийняв мене за справжнього ведмедя. Він з переляку, наче вивірка, вилетів на стрих[15] і квапно витягнув за собою нагору драбину. Хай би зжер собі ведмідь його жінку, він тільки й спромігся на те, аби помолитися за її бідну душу. Але Аполонія не зрозуміла жарту, ця жінка готова була кинутися в бій хоч би й самим чортом. Не довго думаючи, вона вхопила гралі, обхопила ними мою шию і пригаратала до стіни, так що я й поворухнутися не міг.

– Агов, чоловічку, сходи вниз! – крикнула вона. – Я тримаю ведмедя, поможи його вбити!

І що, як ви гадаєте, відповів на те бравий муж?

– Уміла ти ведмедя без мене спіймати, то без мене зумієш і вбити.

– Аполоніє, – прошепотів я. – Гарно ж ви приймаєте своїх гостей. Це я.

Вона розреготалася й відпустила мене. За якийсь час, не чуючи більше гармидеру, чоловік Аполонії підсунувся до відчиненої ляди стриху й вихилився, заглядаючи до кімнати. Отоді він і побачив, як ведмідь сидить поруч його жінки й наминає калачі.

– Аполоніє! – зарепетував він. – Що то має значити? Ведмідь сидить біля тебе, ніби так і годиться?

– То й що, що сидить?

– І не їсть тебе?

– Він їсть тільки твої калачі, чоловічку.

– Ах ти ж, відьмо! – знову зарепетував Береценко. – Я завжди казав, що ти відьма й літаєш до Києва на мітлі. Хай мені Бог простить! – він перехрестився і забився в куток стриху.

А ми мали час на розмови.

Ми ще не раз розмовляли й згодом, при будь-якій нагоді, але що з того? Аполонія була й залишалася власністю іншого. Я почав ненавидіти таких людей. Не досить, що він має обійстя, і ґрунт, і худобу, ще й володіє вродливою жінкою, а бідак, мов милостиню, змушений випрошувати поцілунки. Я робив усе, щоб не потрапляти їй на очі, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, їв ягоди та гриз корінці, мов пустельник, і набирався розбійницької відваги. У селі, серед збідованих роботящих людей я ще почувався ягням, але в неприступних горах, поміж столітніх смерек, чиї темні верхівки не пропускали й промінчика світла в гущавину, приглядаючись до мурашок, які тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, і той повільно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шуліки, який роздирав малу пташину, я сам собі здавався вовком, і серце моє ставало вовчим, а совість я позичав у орла.

Та мало ще було мені, певно, біди, настали гірші часи. Мої батьки постаріли й занедужали. Я закопав свою рушницю і пішов працювати, але це нічим не зарадило.

Ми не могли дати собі раду з податками. А свята церква також уміє витягти останню копійку з кишені. Новонароджену людину треба охрестити – плати гроші, хочеш одружитися – без грошей теж не можна, а щоби вмерти та й поховати, то й купи грошей не вистачить. Померли мої неньо. Ми змушені були позичити гроші в єврея, аби заплатити священникові за панахиду. Ось так.

Прийшов голодний, неврожайний рік, люди пекли вівсяний хліб, замішаний на землі. Урешті зайшло так далеко, що в нас забрали ґрунт і хату. Неня так близько взяли все до серця, аж вмерли. Вона поблагословила мене перед смертю, й сама не знаючи на яку справу мене благословляє. І ось лежала вона зі спокоєм на обличчі та м’яким усміхом довкола уст, тримаючи хрест у складених руках, і не було кому, окрім мене, поплакати біля її гробу – в хаті не зосталося ані гроша, щоб заплатити священникові та за похорон.

Коли настала ніч, і я вже добре виплакався, взяв я на руки мертве тіло своєї нені й відніс до лісу, викопав могилу, покропив землю свяченою водою, поклав її без труни в яму й поховав. Важка й сумна то була робота. Поховав я її при ясному світлі зірок. А тоді відкопав рушницю, заладував її, підпалив з чотирьох боків нашу хижу та збіжжя на полі, коли ж язики полум’я звилися до неба, серце моє утішилося.

Я надумав податися в гори й стати опришком. Ех! подумав я, хоч похорони мої відбудуться задарма. Так, шановні добродії, я наважився вести війну з людьми. Чи може, якщо вже я народився бідним, то маю жити, як собака? Чи як віл, що все своє життя тягне ярмо? Чого мені ще треба окрім, відважного серця та рушниці? А гори навколо – то мій палац. Що мені втрачати? Життя? Якщо для когось життя означає володіння гарним замком та вродливою жоною в оксамиті, то для нашого брата – це бідувати, бідувати, бідувати.

Ще тієї самої ночі я вирушив прямісінько до Довбуша, який тоді владарював у горах, наче сам король, кожен, хто мав що втрачати, хрестився при згадці його імені, бо то був герой, не знайдеш іншого такого на землі, строгий суддя багачів та магнатів. Ось до цього Довбуша й подався тої ночі, коли поховав свою стару неню при ясному світлі зірок.

* * *

Довбуш ще в колисці мав незвичайну силу та міць, якою не могла похвалитися жодна людина до нього, та й після нього, за винятком хіба Самсона, про якого розповідається у Святому Письмі. Якось голодний вовк увірвався до хати його матері й скочив на немовля. Бідолашна жінка закричала й кинулася боронити свою дитину, готова пожертвувати собою, але це було зайвим. Довбуш обняв вовка своїми дитячими рученятами й задушив.

Іншого разу у віконце хатини хтось постукав. Мати підійшла до вікна й побачила двох жебраків, одягнених у лахміття старців, що стояли серед ночі та снігової хурделиці й просили прихистку. Мати їх охоче впустила до хати, накрила стіл, поставила на столі все, чим хата була багата, ще й вибачалася, натрусила їм сіна, щоб було де лягти й просила не гребувати прийняттям. Тоді обидва старі злиденні жебраки всміхнулися, скинули з себе лахміття й постали перед нею у своїй небесній красі. Бідна жінка впала злякано перед ними на коліна. А один заговорив: «Я – Син Божий, що прийшов, аби взяти на себе гріхи всіх людей». А інший мовив: «А я апостол Петро. За те, що ти нас так щиро прихистила, тоді як польський пан вигнав нас з дому, ще й собак спустив, попроси, що хочеш».

І Довбушева неня побажала, аби стара груша перед її хатою знову зацвіла й зазеленіла та родила влітку і взимку. Святий Петро вийшов із жінкою на подвір’я – там зеленіла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.

Тоді знову заговорив Господь: «Я також виконаю твоє бажання. Кажи».

Бідна жінка попросила: «Аби ніхто не крав моїх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а відпустило тільки з мого наказу».

Господь хухнув на грушу, так воно й сталося.

Знову постукало щось у вікно. Коли добра жінка відчинила двері, то побачила на порозі Смерть, правду кажу, живісіньку Смерть. Жінка злякалася не на жарт.

– Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.

– Ні, любонько, – відказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.

Бідна жінка заплакала, затремтіла всім тілом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки й уже хотіла йти з ним геть, але Довбуш відважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати підбігла заспокоїти маля. Раптом Смерть помітила грушу й усміхнулася.

– О, – мовила вона. – Що за чудові грушки серед лютої зими.

– Ой, люба Смерте, з моїми старечими кістьми я вже не годна вилізти на дерево. Полізь і зірви одну грушку дитині, щоб вона заспокоїлася. І собі візьми скільки хочеш.

Смерть не довго роздумувала, віддала дитя матері, а сама подряпалася на дерево, наїлася грушок, нарвала з собою, та коли захотіла злізти, дерево її не відпустило, міцно тримало гілляччям, немов залізними руками.

– Попалася, голубонько, – зраділа матір. – Будеш сидіти там так довго, аж доки подаруєш вічне життя моєму синочкові.

Не про себе думала добра жінка, а про свою дитину.

Але Смерть і чути про те не хотіла, аби помилувати Довбуша. Тоді жінка зайшла до хатини, а Смерть покинула на дереві на цілу ніч, і та стукотіла кістками від холоду, як калатало. А вранці Смерть уже готова була укласти мир з бідолашною жінкою.

– Вічне життя я нікому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не візьме ні вогонь, ані вода, ні бартка, ані шабля, тільки замовлена куля. Згода?

Матір була задоволена такою обіцянкою й відпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала ні бартка, ні шабля, ані звичайна куля.

Коли ж йому виповнилося двадцять літ, був він таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своїми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в ціль.

Тоді ще було так, що пани віддавали євреям в оренду церковні ключі. Якоїсь неділі прийшов наш Довбуш до церкви й побачив єврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхід. Але бідні селяни не могли зібрати стільки, скільки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вівтарем, хор почав співати, тоді Довбуш вхопив єврея за пасок і сказав:

– Нам не потрібний ні ти, ані твої ключі, – і шпурнув його через церковний тин на копицю сіна. Той скотився вниз і погнав додому. Довбуш одним махом вийняв двері із завіс та й кинув їх услід євреєві. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи євреєві мита.

Несправедливість чиновників, пихатість шляхти, жадібність євреїв, що важким тягарем гнули додолу бідний народ, обурювали щире Довбушеве серце. Він зібрав навколо себе найвідважніших та найшаленіших легінів і подався в гори, оголосивши війну поневолювачам.

Коли я його розшукав, Довбуш був уже отаманом усіх опришків та верховним суддею в Чорногорі. Він сидів на високій скелі з крисанею на голові, засмаглий на сонці, з чорними очима, погляд яких не кожен міг витримати. Його оточили колом товариші, хоробрі легіні, відважні опришки, а перед ним стояв гурт збідованих селян, які прийшли до нього шукати правди. Довбуш вислухав їх та усіх свідків і тільки кивнув головою.

Нарешті дійшла черга й до мене.

– Могутній ватажку, я – син чесних людей і сам чесний парубок. Нікому не зробив зла, але не одне витерпів. Мені не бракує сили та сміливости, ані любови до свободи. Прийми до свого гурту! Дуже прошу тебе!

Довбуш глянув на мене й мовчки кивнув, решта простягнули мені руки й почастували горілкою.

Так мене прийняли до ватаги, так я став опришком. Чимало я побачив та почув такого, що не доводилося бачити й чути нікому; не в одному карколомному нападі брав участь і не в одному кривавому побоїщі. Приклався до вчинків звитяжних та жорстоких, таких, які оспівуються в давніх піснях про селянського сина Іллю Муромця[16] та про Івана Грозного і його опричників.

Не було на землі людини, до якої не дотягнулася б справедлива рука нашого Довбуша, жоден монарх не мав такої могутності.

Один ксьондз, пихатий поляк, у Різдвяну ніч відігнав собаками від свого порога жебрака. Старий заблукав у хурделиці й замерз на смерть. А за три дні Довбуш напав на плебанію, витяг ксьондза з хати, просто з обіймів кухарки, скажу я вам, звелів йому роздягнутися, й поливав його, в чому мати народила, водою, аж доки бідака не застиг на бурульку. А тоді опришки виставили його перед входом до костелу, мов якусь статую.

Писар князя Сапіги наказав відлупцювати одного селянина за якийсь мізерний недогляд під час роботи, та так, що той уже не звівся на ноги. Розпачена вдова поскаржилася Довбушеві. Ватажко лиш кивнув головою. Не минуло й тижня, як тирана схопили опришки. Довбуш виповів йому всі його злочини, проте писареві вистачило нахабства запропонувати отаманові гроші. Та що все золото світу для Довбуша! Він звелів прибити зухвальця між двома дошками та розпилити навпіл. То було жахливе видовисько, але якщо подумати, скільки зла вчинив той мерзенник, то будь-якої кари було б йому замало.

Ще гірше повелося одному молодому магнатові. За його наказом слуги приволокли до маєтку дівчину з села, дуже гарну дівчину. Її коханого, який спробував протестувати, віддали в рекрути – тоді це було міра покарання для бідних селян. У батька бідолашної дівчини забрав хату і ґрунт за те, шо той спробував вступитися за доньку. А натішившись вдосталь, вигнав її геть. Дівчина подалася шукати справедливість до Довбуша. Пан був обережний, довго його не могли заскочити зненацька. Тоді Довбуш вирішив штурмувати маєток. Уночі ми оточили обійстя й почали палити з рушниць. Пан і його челядь вискочили з дому. То була справжня битва, убиті й поранені валялися довкола, а ми зариґлювали двері топірцями і не випустили з будинку жодної живої душі, яка ще там зоставалася.

Мандатора опришки прибили цвяхами на дверях стодоли, як капосну сову, а панських вірних слуг повішали на довколишніх деревах.

– Якби тирани не знаходили собі вірнопідданих кнехтів, то не було б й самих тиранів, – казав Довбуш.

Тому й було нам велено усіх повбивати. Пана ми прив’язали до кінського хвоста і поволочили за собою в гори. Під одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелів підвісити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхівки мурашника, а скривджена дівчина обмазала його голову медом. Приваблені медом мурахи обліпили йому рот, вуха, очі й поволі зжерли. Жахлива смерть, але хіба він її не заслужив?

Траплялися й потішні історії. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще світ не бачив. Отож наш Довбуш вирішив провідати його. Одного дня прийшли до єпископа двоє ченців з благословенної землі, попросилися до нього на авдієнцію, і їх прийняли. Єпископ сидів у м’якому кріслі в оточенні нижчих за рангом священників. Ось один чернець і каже:

– Ти великий грішник, брате, бо п’єш з людей кров і гребеш їхні гроші, немов у нору борсук.

Єпископ здивувався й хотів прогнати ченців, та тут один з них вихопив два пістолі й гарикнув таким голосом, аж усім кров застигла в жилах:

– Я – Довбуш! Тепер ти знаєш, чого я прийшов?

Єпископ і ксьондзи попадали на коліна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у єпископа з паска ключі і, доки Довбуш тримав їх під прицілом пістолів, приніс гроші. А ще єпископ мусив віддати їм свій одяг, і Довбуш з товаришем покинув місто в єпископському убранні та в єпископській кареті. Довбуш поблагословив по дорозі зустрічних людей, варту на брамі й без пригод повернувся до табору.

Вояки ж об’їздили всі шляхи, шукаючи Довбуша в єпископському убранні, а під вечір надибали самого єпископа й заарештували його.

– Нарешті ми тебе спіймали, розбійнику, негіднику! – тішилися вони.

Даремно переконував їх єпископ, що він не розбійник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впізнав його преосвященство й відпустив з миром. А Довбуш, весело регочучи, поділив здобич поміж братчиками.

Так, шановні панове, панам, ксьондзам та багатим євреям велося тоді несолодко. Та ніколи й волосина не впала з голови чесного чоловіка, бідака чи цісарського службовця, бо цісар захищав селян і допомагав їм відстоювати справедливість, як лишень міг. Всемогутній же тільки Бог!

Якось задушливої літньої ночі, ближче до осени, ми отаборилися поблизу гори, що називалася Погане Місце. Великі ватри палали то тут, то там, ми лежали навколо, укрившись кожухами, спали або фали на сопілці чи дримбі. Наче ватри, в далекому небі палахкотіли зорі над нами, повітря повнилося, мов іскорками, світлячками, мерехтіли вони й у вологій траві. Час од часу чулася опришківська пісня, що аж за душу брала, а провалля луною підспівували її. Пугикали сови, зрідка гавкали наші вівчури, безугавно витьохкували соловейки, так солодко, до болю солодко. Довбуш лежав на порослому мохом камені, мов на перині, і дивився у небо. Що він там бачив, годі сказати, але обличчя його проясніло. Золоті візерунки на темній ковдрі неба тішили його око.

Ось упала зірка.

Немов вогняний сніп пролетіла вона через небо, й темрява поглинула її, ніхто й заклинання не встиг проказати.

Довбуш глянув на нас.

– Хтось сказав заклинання? – запитав він. Усі мовчали.

– Тоді бути біді, – мовив ватажко. – Летавиця ступила на землю й прийняла подобу людини, жінки.

– Її легко пізнати, ватажку, – промовив один старий опришок. – По небаченій вроді та довгому золотому волоссі. А пізнаєш, зможеш оборонитися.

– Що вдієш проти тих чарів? – відказав Довбуш. – Летавиця має силу, супроти якої безпорадні прості смертні. Вона зваблює молодих дівчат та хлопців, приходить уночі й кого поцілує, той мусить умерти.

– Якби хтось промовив заклинання, – сказав інший опришок, – летюча зірка втратила б силу і не змогла перетворитися на людину.

Довбуш поринув у задуму.

Ледь засіріло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилі моря. Пролунали постріли. Усі кинулися до зброї.

– На нас нападають, – закричали деякі. – Нас зрадили! Чути було свисти, гавкіт собак та протяжні звуки трембіти. Довбуш спокійно підвівся й підніс топір.

– Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори наші!

Постріли й справді стосувалися нас, але то були не солдати, які нас переслідували, а двоє селян із Космача, котрі розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.

Штефан, так називався один, мав молоду жінку і не хотів пускати її на панщину, сам відробляв за неї. Пан звелів йому привести жону на поле жати збіжжя, бо була вона вродлива і впала в око панові. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо й пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усміхнувся.

Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомітно відслонилося гілля, й з лісу вийшов Довбуш.

– Штефан поскаржився мені, – заговорив він. – Дай йому і його жінці спокій, бо інакше так тебе відшмагаю, що душа до пекла проситиметься.

Пан прицілився в Довбуша.

– Ну, стріляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене ніхто не годен застрелити.

Зухвалець таки стрелив, вцілив Довбушеві в груди, але куля тільки відскочила та й упала на землю. Довбуш засміявся.

– Бач, тобі мене не убити, то ж роби, як велю.

– Усе зроблю, як кажеш, – затремтів пан, мов осика.

Ще тієї самої ночі прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися. Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жінку, чи справді така гарна, як кажуть люди. Отож він постукав, і Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жінку й сказав їй накрити стіл для високого гостя.

Довбуш сидів на лаві біля помальованої в зелений колір печі, коли увійшла Дзвінка Штефанова. Він лиш зітхнув і навіть слова не зміг мовити. А та усміхнулася й відкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зірка.

То була жінка, яку рідко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землі волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небі, аж очам було боляче, дивлячись на неї. Дзвінка встала з ліжка й вийшла до гостя босоніж, тільки в одній спідниці. Отак стояла перед Довбушем, а він згадав собі летючу зірку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що має бути, хай навіть кров вип’є з тіла, хай змусить спинитися серце, хай цілує мене, скільки їй заманеться.

Незадовго після того Штефан пішов з іншими вівчарями на полонину. Якось Довбуш перестрів Дзвінку в темній гущавині лісу. Обоє були верхи, вона святково зодягнена, в червоній, наче кров, спідниці, білому кептарі, увішана коралями та дукачами. Поперед її коня бігли двоє великих білих псів. У сідлі вона не поступалася чоловікові, в руках мала канчук. Довбуш привітався з нею. Молодиця стримала коня й заходилася поправляти свою вишиту сорочку.

– Куди їдеш, Дзвінко Штефанова? – почав Довбуш.

– Штефан на полонині, – відповіла. – Що маю робити? їду в Чеґет на торговицю.

– Що б ти хотіла там купити? – запитав Довбуш. – Досить тобі захотіти, то прийшли б до тебе й самі царі з дарами.

– Та хотіла б, але хто ж мені що привезе?

Довбуш замислився, а в ту мить у високості скрикнув орел і змахнув крилами, що мов срібло зблисли на сонці.

– Та й що врешті-решт можуть мені привезти? – вела далі Дзвінка. – Низку коралів, хай навіть перлів, хустку, червоні чобітки? Що тут такого особливого? А мені хотілось би, як у тій казці, стати панею, шляхтянкою, жити у великому будинку з колонами та парадовими сходами. Я б стояла на сходах у кацабайці, які носять графині, з коштовним камінням на шиї, золоті персні на руках, червоні черевички на ногах, лаяла б і била слуг, забажала б собі королівського замку та бояр, які б мені прислуговували, на колінах би переді мною стояли, як перед царівною. Хотіла би стати богинею, покласти ноги на місяць, мов на срібний ослінчик, забажала б собі досягнути орла, що витає у високості…

Щось ураз зблиснуло. То зблиснула Довбушева рушниця, й до ніг красуні впав орел. Довбуш підняв його й простягнув Дзвінці, й орлина червона кров потекла по її пальцях. Вона завмерла й скоса поглядала на Довбуша.

З того часу Довбуша немов підмінили, з ніким не говорив, ніхто не бачив, аби він їв чи пив. Усі виправи на оборону справедливости були відкладені. Ватаг лежав осторонь від товаришів обличчям до землі, не приходив до нього сон ні вдень, ані вночі.

– Захворів, – казали одні.

– Любов палить йому серце, – казали інші.

Старі досвідчені мужі застерігали його. Не довіряй жодній жінці, ватажку, казали вони. Ліпше довірся тисячі чоловіків, аніж одній-єдиній жінці.

Та хіба то помогло? Хіба може уникнути людина своєї долі?

Знову прийшов Довбуш до Штефанової хати. Дзвінка сиділа вдома пряла. Коли він увійшов, вона звела на нього здивований погляд і не рушилася з місця.

– Де Штефан? – запитав Довбуш.

– Нема вдома, – відказала молодиця. – Хіба не знаєш, що він на полонині?

Довбуш мовчки сів на лаву під піччю.

– Ти до нього прийшов? – запитала Дзвінка за якусь хвилю. – То можеш іти собі, він не скоро повернеться. А якщо хочеш зостатися в мене, то я приготую тобі вечерю.

– Хочу зостатися в тебе.

– Не боїшся?

– Чого?

– Тих, хто тебе переслідує?

– Я не боюся нічого у світі.

Дзвінка підвелася й зготувала вечерю. Довбуш не зводив з неї очей і не міг досхочу надивитися на її вроду, на личко, осяяне полум’ям з печі. Коли вечеря була готова, господиня виставила на стіл, накритий білою скатертиною, пструг та м’ясо, молоко й мед, і сіла поруч Довбуша. Але Довбуш їжі навіть не торкнувся.

– Чому ти не їси? – запитала жінка.

– Не можу.

– Почекай, я принесу тобі вогню.

Вона взяла його люльку, підскочила до печі, швиденько вихопила з вогню жаринку й підпалила вишуканий жовтий тютюн із Чеґету, а тоді передала люльку Довбушеві. Однак вона так і згасла в його руках. Він не їв, він не пив, він не курив, а тільки дивився на Дзвінку й лише згодом помітив, що вона з усієї сили дмухає на пальці.

– Що тобі? – запитав.

– Нічого!

– Ти попекла собі пальці, коли припалювала люльку.

– То й що?

– Твоя правда, коли обпалиш собі серце, болить зовсім не так.

– Хто би дурний був палити серце, досить уже й пальця.

Але Довбуш узяв її пальці та вклав собі до рота, аби остудити. Вона не перечила, а коли він за деякий час поцілував її руку, вона навіть бровою не повела.