Кубик Рубіка

– Я його розумію. Він боїться за вас, – Єгор відпив своє американо.

Анна кинула розлючений погляд на Скляра.

– Віктор зник два роки тому. Що поліція зробила для того, щоб його розшукати? Потім зникла Саша. І тепер її знайшли мертвою.

– Ви хочете закінчити так само? – різко парирував Скляр.

Напередодні йому здалося, що Анна співпрацюватиме, та зараз слідак серйозно сумнівався в цьому. І з кожною хвилиною розмови дедалі більше.

Анна мовчала, і Єгор продовжив:

– Що вона знайшла? Вона вам щось розповідала?

– Якби ж то.

– Анно, – Єгор обіперся на лікті й ближче підсунувся до дівчини; відчув ледь вловимий запах її парфумів, – не приховуйте від мене нічого. Це може виявитися небезпечно.

– Я кажу правду, – зітхнула. – Ми з батьком знали, що вона намагається своїми силами знайти Віктора. Саша не з тих, хто сидітиме, склавши руки. Коли вона побачила, що поліція нічого не робить, – помітила, як обличчя Скляра на цих словах скам’яніло, та їй було начхати, – взялася за справу сама.

– Давно?

Стенула плечима:

– Трохи більше року.

– А вбили її за кілька місяців потому, – замислено промовив слідчий.

– За пів року, – уточнила Анна.

– Спробуйте пригадати, куди вона ходила, з ким спілкувалася. Можливо, якось змінилася її поведінка.

Анна енергійно заперечно похитала головою.

– Нічого не змінилося. Я б помітила. Ми були дуже близькі.

«Бреше. Питання – навіщо?»

– Ви впевнені? – Скляр дав дівчині шанс реабілітуватися.

– Впевнена, – коротко відрізала, не зводячи свого прямого погляду зі слідчого.

* * *

Харків. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 21:30

– Будьте обережні, Анно, – Єгор тримав дверцята автівки, які кілька секунд тому галантно відчинив перед дівчиною.

Анна завела машину, похмуро подивилася на Єгора й хотіла щось відповісти, та передумала.

«Не вірить, що я хочу допомогти», – підозра Скляра остаточно зміцніла. Поліцейський зачинив машину. Хвилину-другу спостерігав за BMW, що поволі віддалялося й врешті розчинилося у вогнях вечірнього Харкова.

Несподівано стало самотньо. Єгор натягнув на голову каптур, рятуючись від холодних дощових крапель. Роззирнувся. Перехожих значно поменшало.

«Тепер потрібно пригадати, як дійти до готелю», – зітхнув.

Похнюпившись, він швидко закрокував Сумською[11].

Охоплений власними думками, слідчий не помітив, як повз рушила ще одна автівка.

І попрямувала в тому ж напрямку, що й BMW.

* * *

Харків. Вівторок, 5 листопада 2019 року. 16:15

Уже другого дня ентузіазм Єгора зник. Піднесення, яке охопило в понеділок, коли вперше з’явився на курсах, змінилося на розчарування. Все-таки велика кількість нових людей поряд – не його парафія.

Із заздрістю спостерігав за колегами з Луцька та Рівного (усіх знав), коли ті спромоглися швидко знайти нових гарних знайомих. Виявляється, уже вчора ті разом ходили на пиво. «Не звикати», – вирішив Скляр і зосередився на навчанні.

О третій він із полегшенням зітхнув, відкараскавшись від усіх старих та нових знайомих, помчав на роботу до Льоні. Відтак дізнався новини. Володимир Корідзе – власник будинку, де знайшли рештки Олександри Альтман, виявився темною конячкою. За інформацією колег із Німеччини, про чоловіка відомо надто мало: той справді живе в Німеччині (є дані про в’їзд до країни, його адреса у Франкфурті-на-Майні), тримає невеличку пекарню, в Україну давно не в’їжджав.

– Чим займався до виїзду з країни? – Єгор замислено поторсав свою руду борідку. Перед від’їздом він встиг побувати в барбершопі[12], тож тепер міг пишатися акуратно підстриженим волоссям, борідкою та вусами.

У кабінеті вони з Льонею були самі – неймовірна полегкість після наповненого великою кількістю нових людей дня.

Льоня відмахнувся:

– Дрібна підприємницька діяльність. То те, то се. Нічого особливого.

– Не притягався?

Льоня заперечно похитав головою. З цікавістю роздивився приятеля. За роки той майже не змінився. Такий само похмурий, завзятий у роботі і… нещасний. Навіть не постарів. Тільки що бороду й вуса відпустив.

– Не притягався.

Льоня злегка усміхнувся: Єгор так цю справу не лишить. Колега з Рівного «висяків» не любить. Якби ж то тільки сам Льоня мав таку саму віру в правосуддя. Справа Віктора Альтмана давно вважалася безнадійною. Те саме Бовтун думав про вбивство його дружини.

Льоня пригостив Єгора чаєм («позичив» у Вікторії, адже у своєму розпорядженні мав лише каву). Добрих пів години йому довелося спостерігати за тим, як напій холоне, поки Єгор розмірковує. Слідак лише одного разу зробив ковток, скривився й більше чаю не торкнувся. Бовтун пробував розговорити Скляра, та, впевнившись у марності свого задуму, зосередився на свідченнях понятих у справі про крадіжку. Скоро звітуватися перед керівництвом.

Врешті-решт Скляр несподівано підхопився, перевірив, котра година, і наказав мерщій збиратися.

* * *

Харків. Вівторок, 5 листопада 2019 року. 21:46

Анна вилаялася. У темряві дівчина втрапила ногою в калюжу. Ліхтарі тут хоч і були, проте світили через один, та і їх затуляли височенні дерева з обох боків вулиці. Десь позаду зашурхотіло опале листя. Озирнулася: дворовий пес. Тварина понюхала купку листя, справила природну потребу і поволі побігла далі, до покинутого, розваленого часом будинку. Таких у місті чималенько.

У дитинстві Анна думала, що такі будинки – норма. Та щойно почала з батьками покидати межі міста, із подивом зрозуміла, що в Києві, Львові й інших обласних центрах такого немає. Принаймні не в тих кількостях, як у Харкові.

Уважно роздивилася вулицю. Їй здалося, що вона пройшла потрібний будинок, проте ліхтар мобільного допоміг впевнитися, що йде в правильному напрямку. Хотілося хоча б з вулиці подивитися на місце, де вбили Сашу. Анна навіть не сумнівалася, що невістці було призначено зустріч. Проте з ким? Навіщо йти туди самій? І чому саме в цьому будинку?

Анна озирнулася. У темряві десь із протилежного боку вулиці хтось насвистував знайому мелодію. Анна посвітила мобільним, проте марно. Їй так і не вдалося зрозуміти, звідки саме лунає звук. І хто свистить. Дівчина зіщулилася: по її душу?

Якийсь час вона дослухалася, проте нічого окрім тиші не почула. Отже, здалося. Та щойно Анна продовжила йти, як хтось засвистів знову. Ближче й вже позаду. Дівчина різко розвернулася, серце калатало в грудях. Цього разу їй вдалося розгледіти в темряві незрозумілий силует. Хтось швидко наближався. Настільки швидко, що Анна ледь стрималася, аби не побігти. Мелодія чулася все чіткіше. І коли вже дівчина мало не почала втікати, вона врешті зрозуміла, що до чого. Повз проїхав чоловік на велосипеді. Невідомий не звернув на неї жодної уваги, і тепер вона заклякло дивилася йому в спину. Він знову припинив свистіти, очевидно, щоб набрати в легені порцію повітря. За мить почулася нова мелодія. Тільки цього разу незнайома.

Анна ще трохи постояла, приходячи до тями. Дихання та серцебиття заспокоїлися. Дівчина ще раз роздивилася довкола, аби пересвідчитися, що поряд більше нікого. Дослухалася. Тихо. Навіть не чути свисту. Анна відчула величезну спокусу негайно повернутися до машини та їхати додому, проте до мети залишалося зовсім трішечки. Не відступати ж.

«Анно, не божеволій, – наказала собі. – Не ставай параноїком. Дурненька. Чого раптом за тобою хтось має стежити?»

Вітер посилився, і вона відчула, як холод пробирає до кісток. Дівчина зробила перший несміливий крок, далі пішла впевненіше. Скоро Анна заспокоїлася й майже забула про інцидент. Думки її повернулися до суперечливого питання, яке мучило останнім часом.

Що вона може зробити для того, аби розкрити вбивство Олександри та, як не прикро про це думати, власного брата? Після зникнення Олександри вони з батьком запідозрили, що між їхніми історіями є зв’язок. Коли знайшли тіло Саші, впевнилися. А ще кожен з них розумів, що Віктор теж вбитий. Тільки жоден із них не наважувався говорити про це вголос.

Якщо Саша змогла розплутати справу, то й вона зможе, хіба ні?

Дівчина постійно пригадувала вчорашню розмову з новим слідчим. Йому хотілося вірити. Цей поліцейський видався їй кращим за попереднього. Та вона ніяк не могла переконати себе, що після такого довгого періоду після зникнення Віктора та вбивства Саші поліція щось зможе вдіяти.

Коли Олександра почала власноруч шукати Віктора, батько не сприйняв це серйозно. Точніше, не вірив, що їй вдасться. Чоловік використав усі можливі зв’язки, проте його спіткала невдача. Що вже казати про тендітну молоду жінку? Тільки коли Олександра зникла, Георгій запідозрив, що їй вдалося дізнатися правду.

Анна нещодавно повернулася зі Львова, де провела роки навчання на програміста й перший етап кар’єри. Георгій Альтман наполягав, щоб вона працювала в його IT компанії, та дівчина бажала йти своїм шляхом і досягати всього самостійно. Проте минув час, брата не знайшли, а Олександра несподівано зникла. Дівчина вирішила повернутися в сім’ю.

Інколи вона картала себе, що не приїхала раніше й не допомогла Олександрі. Усе ж таки жінка шукала її брата. Помилка, про яку Анна шкодуватиме усе життя. Дівчина знала, що Саша спілкувалася з усіма знайомими, друзями та колегами чоловіка. Перевіряла також справи Віктора. Брат не став програмістом, в IT компанії батька перебував на посаді його заступника.

Останнім часом Анна пригадувала всі розмови та нечисленні зустрічі із невісткою. Двічі Олександра приїздила в гості до Львова. Кожного разу Саша скаржилася, що нічого нового не довідалася. А Анна не наважувалася сказати невістці, що, як і батько, вважає її спроби марними. Якщо вже зв’язки Георгія Альтмана не допомогли, то не допоможе нічого. Хіба диво. Востаннє вони з невісткою бачилися на Новий рік, коли Анна на кілька днів повернулася для святкування. Тоді Олександра здалася їй знервованою (варто таки було розповісти Скляру). Анна для себе пояснила це сумом за Віктором. За тиждень після її від’їзду батько сповістив, що Саша зникла.

То чи не розповідала Олександра в ті свята щось таке, на що Анна мусила б звернути увагу, якби від початку серйозно сприйняла її намір знайти Віктора?

* * *

Харків. Вівторок, 5 листопада 2019 року. 21:48

Він визирнув з-за рогу. Вулиця майже не освітлювалася, та його очі вже давно звикли до роботи й у гірших умовах. Силует молодої жінки слабо проглядався в темряві. Він бачив велосипедиста, який нещодавно проїхав повз і, скоріше за все, налякав жінку. Тільки от велосипедист не помітив його.

Анна дійшла до будинку, де зовсім недавно знайшли рештки її невістки й тепер із цікавістю роздивлялася. Озирнулася (байдуже, звідти вона його не помітить). Відтак несміливо підійшла до воріт. Схоже, прислухається.

Жінка раз по раз озиралася. Чоловік усміхнувся: деякі люди мають хороший інстинкт самозбереження.

Спершу потрібно довідатися, чи вона щось знає. Якщо їй нічого невідомо й вона покине спроби дізнатися, у неї є всі шанси лишитися живою.

Знову усміхнувся: дівчина не наважилася зайти на подвір’я. Натомість швидко покрокувала до власної автівки, залишеної на початку вулиці.

Чоловік заховався в пітьмі.

* * *

Рівне. Середа, 6 листопада 2019 року. 00:51

Власта втомлено потерла очі. Вдень вдалося поспати лише п’ять годин, тож зараз, у другу нічну зміну, патрульна почувалася страшенно змученою. На щастя, зміна видалася більш-менш спокійною – правопорушення незначні й нечисленні. Щойно вони з Андрієм привозили п’яних на освідування[13]. Троє людей подзвонили на 102 повідомити про те, що водій відмовляється садити їх в автобус до Познані. Виявилося, що подорожні п’яні як чіп, а при собі ще мають цілу пляшку для продовження вечірки в дорозі. Усе завершилося тим, що автобус поїхав до Польщі без них. І після освідування горе-заявники отримали штраф згідно зі 178-ою статтею адміністративного кодексу України[14].

Власта закінчила розмову з Мирославом, колегою з іншого екіпажу[15], одного з тих, що допомагав завезти п’яних на освідування. На автовокзал, окрім Властиного, мусили виїжджати ще два екіпажі, оскільки подорожніх троє. Патрульним забороняється саджати до автівки більш ніж одного правопорушника.

Втомлена, вона роздивилася нову заставку в смартфоні: гори й бірюзового кольору озеро. На годиннику за три хвилини перша. Зробила гучніше радіо, відтак повернулася до споглядання нічного міста. Воно їй подобалося. Тиша, світло ліхтарів, мало машин і спокій. Втомившись, вони з напарником якийсь час їхали мовчки.

– Якийсь дивний, – зауважив Андрій, несподівано порушивши тишу.

Патрульні саме під’їжджали до зебри, попереду непевною ходою намагався перейти дорогу невідомий.

– Щось не так. Давай перевіримо, – погодилася напарниця.

Андрій припаркував автівку, і патрульні попрямували до чоловіка, який вже встиг дійти до тротуару.

– Шановний, з вами все добре? – гукнула Власта з тривогою у голосі.

Чоловік не відповів. Навіть не повернув до них голови. Натомість похитнувся й мало не впав. Кілька секунд він постояв і продовжив йти.

– Агов! З вами все добре? – Андрій наздогнав невідомого. – Власто, йди сюди швидше.

Хлопчина (на вигляд не старший, ніж двадцять років) заперечно похитав головою. Праву руку він міцно притискав до серця.

– Дивись на мене. На мене дивись. Присядь. Присідай.

Невідомий уперся. Він не мав бажання тут стовбичити й тим паче з кимось балакати. Мовчки похитав головою й зібрався йти.

– Ти чув чи ні? Присядь, – вхопив за руки й легенько потягнув донизу, аби той нарешті послухався.

Андрій допоміг хлопцеві сісти на землю. Навіть у світлі ліхтарів помітно було його бліде обличчя. Невідомий несподівано застогнав: гучно, скривившись від болю.

– Заспокойся. Заспокойся, – Власта схилилася біля нього. – Андрію, викликай швидку.

Сильний вітер жбурнув волосся на очі. Змахнувши неслухняне пасмо, патрульна накинула на голову каптур.

– Чорт, – стиха вилаялася Власта, зосередивши увагу на хлопцеві: його вигляд їй не подобався. – Тихо-тихо. Усе буде добре, – спробувала заспокоїти молодика, поки напарник по рації викликав меддопомогу.

– Що сталося? – Андрій заговорив до невідомого, присів поряд навпочіпки.

Хлопець пробурмотів щось незрозуміле. Він плакав.

– Що, перенервувався, чи що? – спробував розговорити.

Андрій роздивися довкола. Нікого. Лише ліхтарі та їхня автівка, поспіхом лишена з відчиненими дверцятами. Яскраві сині проблискові маячки в темряві.

Однією рукою невідомий продовжував триматися за серце, іншою сперся об землю. Власта спробувала зрозуміти, чи може він виявитися безхатьком, алкоголіком чи наркоманом. Від нього відгонило алкоголем, проте не занадто сильно. Біла шапка, такого ж кольору куртка, сині джинси та кросівки. Нігті короткі та чисті. Дивиться перед собою, патрульних ніби й нема поряд.

– Де ти живеш?

– На Відінській[16].

Він все ще важко дихав, проте це не завадило зробити нову спробу підвестися.

– Тихо-тихо. Ні-ні-ні. Сиди, – скомандував Андрій.

– Нікуди не йди. Посидь так, добре? – попрохала Власта.

Хлопець послухався. Він все ще не підіймав голову до патрульних, зосереджений на чомусь своєму. Механічно заправив довгу шнурівку до кросівки.

– Дивися, зараз приїде швидка…

– Навіщо шви…ка?

Власта ледь змогла розібрати, що той сказав. Пацан все ще плакав, не стримуючи шмарклі.

– Все буде добре, – вкотре спробувала заспокоїти патрульна.

Хлопець проказав щось незрозуміле. Власта хотіла перепитати, проте Андрій, очевидно, зрозумів, оскільки поцікавився:

– А що з дівчиною?

І знову Власта змогла розібрати лише кінець фрази:

– …у неї викидень.

– Давно зустрічався з нею чи ні? – намагався тримати увагу хлопця Андрій.

– Пів року.

– Пів року?

– А де ти навчаєшся?

– Вже не навчаюся.

– А де навчався?

Хлопець заледве вимовив довгу назву свого коледжу; тут він знову зробив спробу встати, та патрульні не дозволили.

– Заспокойся, все добре. А що вживав? – запитав Андрій.

– «Мікадо»[17] і портвейн.

– Навіщо ти це все вживав?

Молодик знову щось пробурмотів про дівчину та про те, що в неї викидень і вкотре пробував встати.

– Я пережить не можу.

– Заспокойся, це життя, – погладила по плечу Власта.

Патрульна все більше нервувала, підвелася, розминаючи затерплі ноги. Те саме зробив напарник.

«Де в біса ця швидка?» – Власта роззиралася, сподіваючись побачити в темряві проблискові маячки.

По рації колеги передавали один одному інформацію, та патрульна лише відсторонено вислухала: нічого, що стосувалося б їхнього з Андрієм екіпажу. Напарник продовжував розмовляти з хлопцем, намагаючись звеселити й відволікти від болів у серці. Власта ж зосередилася на обличчі невідомого. Щось змінилося. Вона не могла зрозуміти, що саме, та могла заприсягтися: його обличчя зараз інше. Більш бліде? Більш скривлене від болю? Він так і не відняв руку від серця. «Тримайся, малий».

– Швидка вже їде. Маєш якісь серцеві хвороби?

Хлопець заперечно похитав головою. І знову щось нерозбірливе пробурмотів. Раптом на пів слові юнак замовк, легенько нахилився вперед, заплющив очі. Дихання його стало гучним і важким.

Патрульні напружилися: щось точно не так.

* * *

Харків. Середа, 6 листопада 2019 року. 01:01

Анна ніяк не могла збагнути: речі в шафі висіли інакше. Свою спортивку на фітнес вона завжди вішала окремо від іншого одягу, аби швидше знайти в спортзал потрібне. Невже вранці настільки поспішала, що повісила речі як-небудь? Насупилася, намагаючись пригадати.

Об ноги потерся Джой, привертаючи до себе увагу. Анна схопила його на руки й міцно притиснула до грудей. Кіт заборсався.

– Сам прийшов до мене, – усміхнулася й відпустила тварину.

Після вечірнього візиту до будинку лишився неприємний осад. Навіщо вона взагалі пішла туди? Що сподівалася знайти? Поліція вже все обнишпорила. Хто вона така, що могла б працювати краще за них?

Анна зачинила шафу й заходилася впорядковувати робочий стіл. Сьогодні вона весь час пригадувала зустріч зі слідчим. Усе її дратувало. Віктора вони не знайшли. Не врятували й Сашу. Останнім часом її огортало нестерпне почуття безвиході.

Кожного дня Анна обмірковувала свої шанси знайти вбивцю брата та невістки. Нещодавно заїкнулася про це батькові, вчинилася сварка. Той забороняв навіть думати про це. Вона ж зі свого боку і хотіла, і боялася, інстинктивно розуміючи, як це небезпечно.

Після дурнуватого задуму побачити дім, де знайшли тіло Саші, дівчина так і не спромоглася заснути. Натомість пів ночі просиділа над новим проєктом. Потім, як завжди, продумала гардероб на наступний день. Ну а тепер все ж варто спробувати заснути.

Анна вимкнула світло й визирнула у вікно. Вітер зривався все більше, і дівчина подумала, чи не принесе він, бува, дощ. Для снігу ще затепло. На подвір’ї порожньо: тільки припарковані машини та світло ліхтарів. Серед них старенький форд, якого вона раніше не бачила.

«Певно, Влада. Треба буде розпитати», – усміхнулася. Хлопак-другокурсник із шостого поверху роками марив про власне авто. Цю машину у дворі своєї багатоповерхівки вона помітила ще кілька днів тому.

«Недорога й непоказна. Чия ж іще це має бути, окрім як не його?» – у думках пораділа за хлопця.

Відтак підійшла до ноутбука, закрила його, перед цим вийнявши флешку й вклавши до сумки: завтра знадобиться на роботі. На душі знову стало сумно: ця річ свого часу належала Саші. У темряві пройшла до ліжка й вмостилася біля кота, що вже зачекався на неї.

Спати Анна лягла з важким серцем.

* * *

Рівне. Середа, 6 листопада 2019 року. 01:15

Юнак голосно захрипів і завалився на бік.

– Власто!

Патрульні кинулися до нього.

– Стабільне положення[18]! – скомандувала патрульна.

– Вулиця Кавказька. Будь ласка швидку, терміново! Терміново! – відчайдушно закричав у рацію Андрій, поки Власта розстібала куртку невідомого, аби полегшити йому дихання. У вухах у неї гуло, перед очима тільки бліде обличчя хлопця.

– Терміново! Вулиця Кавказька. У людини погано з серцем! Як чуєте?

– Дихай! – тим часом наказувала Власта. Їй геть не подобалося його слабке дихання.

І недаремно.

Хрип різко припинився. Юнак спробував підвести голову, проте вона відразу ж обм’якла й опустилася на землю. Хлопець затих. Власта тремтячими руками перевірила пульс: немає. Андрій тим часом перевірив дихання.

– Власто, качай!

Патрульні квапливо перевернули хлопця на спину, Власта відразу кинулася робити непрямий масаж серця. Пошепки вона вела рахунок, щосили натискаючи на грудну клітину. Ніби здалеку чула вона голос по рації, що сповіщав про те, що швидка вже «рухається до місця події». Усе, ніби в тумані.

– Азов терміново! – підганяв Андрій. – У людини зупинка серця! Робимо непрямий масаж.

– Друже, дихай! – підбадьорював поряд Андрій. Але для Власти навіть його голос звучав ніби звідкись з іншого світу. Чи з іншого життя.

Здається, минула ціла вічність, коли хлопець нарешті хрипко переривчасто задихав.

Патрульні саме перевернули молодика в стабільне положення, коли вдалині нарешті помітили проблискові маячки швидкої. Поліцейські важко дихали, відчуваючи, як гучно гупають у грудях власні серця. Андрій кинувся назустріч машині. Власта перевела погляд на хлопця й обережно знову перевірила дихання.

Живий.

* * *

Харків. Середа, 6 листопада 2019 року. 15:32

Кілька годин тому до поліції звернулися дві заплакані жінки й заявили, що зникла двадцятишестирічна дівчина. Одній з них вона доводилася донькою, іншій – онукою. За словами родичів, дівчина від неділі не дає про себе знати. Сполошилися вони ще першого дня й намагалися своїми силами розшукати. Ліля, так звали нещасну, була наркоманкою, тож спершу її зникнення не надто їх здивувало. Проте коли вони почали спілкуватися з приятелями дівчини, дехто бовкнув, що чув, ніби її вбили. Родичі написали заяву в поліцію, тепер Бовтун із колегами перевіряли інформацію.

Оперативник Леонід Бовтун не здивувався б, якби дізнався, що її справді вколошкали. Не хто інший, як людина з власного оточення. Це часто трапляється. То такий тип людей: небезпечний та неадекватний.

Перш за все поліція вирішила поспілкуватися з хлопцем зниклої. Юнак виявився молодшим за неї на цілих десять років. Але він надав беззаперечне алібі. Мовляв, у суботу ввечері був у кіно. Навіть квиток показав. Неділю весь день провів вдома з батьками.

Камер спостереження в кінотеатрі не виявилося. Поліція поспілкувалася з працівниками, проте ті не згадали, що бачили підозрюваного. Та, зрештою, суботні вечірні сеанси відвідує надто багато людей, аби можна було когось запам’ятати. Тож поки що поліції не вдалося ані підтвердити, ані спростувати свідчення малого. Бовтун (та й інші його колеги) терпіти не могли, коли в справах залучені неповнолітні. З ними завжди чимало «геморою». А що найбільше не сподобалося Бовтуну, то це те, що свідки, від яких родичі дізналися, що дівчину вбили, несподівано виїхали з міста.

На дзвінки ніхто з них не відповів, тож допитати їх не вдалося.

* * *

Харків. Середа, 6 листопада 2019 року. 16:01

Єгор вклав до рота останній шматок кебабу й допив своє лате. Сьогодні цей кавовий напій для нього своєрідний консенсус – з одного боку це не американо, до якого привчила колишня наречена, з іншого не чай, до якого він так і не зміг повернутися. Вкотре впіймав себе на думці, що так, як Таня, не готує ніхто. Шаурма зі свининою в цьому новомодному закладі Харкова геть не сподобалася.

Свідок запізнювався. У таких ситуаціях Єгор починав страшенно нервувати: ану ж не прийде? Скляр набрав номер такого собі Андрія Буянкіна, чоловік відхилив дзвінок. Слідчий насупився й захвилювався ще більше. Проте вже за пів хвилини двері маленького закладу, що спеціалізується на стріт-фуді, відчинилися, і він побачив низенького на зріст повного чоловіка.

«Схожий», – швидко вирішив.

Багато часу свідкові не знадобилося, аби вирізнити серед відвідувачів рудого поліцейського. Чоловік махнув рукою й закрокував до Єгора.

– Извините за опоздание. Задержался в больнице, – поправив окуляри й присів навпроти. – Это ведь вы Егор Скляр?

Єгор похитав головою. Його ні з ким не сплутаєш. Чоловік із цікавістю роздивлявся слідчого. І до цього Єгорові теж не звикати.

– То розкажіть, як все було, – відразу перейшов до справи Єгор, не бажаючи гаяти час на порожні балачки. А найголовніше – зупинити це безцеремонне споглядання. Так, рудий. Так, дуже. Ну то й що?