Кубик Рубіка

– Чё он там так долго? – повернула голову й спробувала видивитися дружбана. – Б**дь, я уже замерзла и в туалет хочу, – вона шмигнула носом і врешті повернула голову до співрозмовника.

Той продовжував длубати землю, тільки вже із заплющеними очима, все так само слухаючи в голові нечутну їй музику.

– Попрошусь щас к его приятелю сходить. Слышь? – гукнула, не отримавши належної уваги.

Хлопець на мить розплющив очі й подивився на дівчину. Він був спокійний мов той слон і ловив кайф. Пісні групи «Аеросміт» несподівано змінилися на власну мелодію, що видумував саме в цей момент. Завтра й не згадає, що на таке був спроможний. На кілька хвилин «завис», поринувши у власний новий світ.

Знову розплющив очі – саме вчасно, аби побачити силует у темряві. Хтось ішов, такого самого зросту, як і його приятель. Навіть хода та сама. У руках міцно стискає биту, швидким кроком наближається до них. Хлопець зусиллям волі сфокусував зір: «Кто это? И чё это у него с лицом?» – думки формувалися складно. Єдине, що спромігся згадати: сьогодні вже чув про якусь маску й биту. Зовсім недавно йому щось про них розповідали.

Лілька продовжувала балакати про Колю своїм чоловічим басом, не озираючись. Її слух притупився. Вона мало розуміла з того, що сама говорить.

Крізь маску хлопець із битою бачив, як змінюється обличчя приятеля. Його відсторонений погляд починав набувати усвідомлення. «Ты думал, я не отважусь?» – у думках засміявся юнак, впевнено підійшов до дівчини ззаду й із розмаху вдарив по голові.

Лілька впала на землю, нападник із подивом зрозумів, що з першого удару вбити не вдалося. Дівчина лаялася сплутаною мовою, тож він знову вдарив по потилиці. Цього разу прикладаючи більше сили.

– Ты чё, чувак, – отетерів приятель. – Перестань!

Хлопець сяк-так очуняв і підскочив, аби зупинити удари. Капюшон впав із голови на плечі. Вбивця з подивом подивився на приятеля: він не чекав такої реакції. Замість того, щоб допомагати, той чомусь вирішив його зупинити.

– Будешь мешать – прибью тоже, – агресивно прошипів крізь зуби, і дружбан, злякавшись, відскочив вбік.

Тим часом Лілька із закривавленим обличчям звивалася на землі, зробила спробу підвестися. Дівчина мало розуміла, що відбувається. Вона відчувала пекучий біль у голові, інстинктивно продовжувала боротися за життя, намагаючись відповзти від кривдника. Ліля підвела голову, і саме в цей момент наступний удар розтрощив їй носа й вибив кілька зубів. Дівчина відкинулася на землю, перевернувшись на спину. Важке хрипле дихання переривалося кашлем: кров та зуби потрапили до горла й заважали дихати.

– Чувак, перестань! – зробив нову спробу свідок.

Вбивця відволікся й втупив погляд у того, хто мав би допомагати замість того, щоб постійно заважати. Натягнута на обличчя маска Фантомаса мала навдивовижу реалістичний вигляд і лякала сама по собі. Проте на нього зараз дивилися очі набагато страшніші за маску.

Наркотики все ще гальмували. Хлопець дивом ухилився від удару. Бита зі свистом пролетіла біля вуха, і юнак відразу ж дав драла. Випробувати долю й чекати наступної спроби він не наважився. Музика в голові різко зупинилася. Вбивця спершу кинувся за ним, та вчасно спинився ще до того, як вийшов із провулка на світло ліхтарів: не може ж він наздоганяти виродка в такому вигляді.

– Ничё, доберусь до тебя, – сплюнув і розвернувся до Лілі.

Дівчина все ще пробувала відповзти якомога далі, абсолютно не усвідомлюючи, що тікати нікуди. Не довго думаючи, вбивця дістав із куртки ножа й кілька разів вдарив у шию та спину. Скоро жінка завмерла.

Більше вона не рухалася. І не дихала.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:11

Час зникав, мов пісок крізь пальці. Юнак не передбачив, що позбавитися тіла виявиться так складно. Він затявся помститися приятелю за малодушність та втечу. Хлопець все більше нервував і дратувався. «Держи себя в руках, иначе она заметит. А если заметит, нужно будет и ее грохнуть», – заспокоював і водночас давав собі настанову.

– Да плохо стало, но уже попустило, – якомога безтурботніше відмахнувся.

– А почему скорую не вызвал, если плохо стало? А вдруг не полегчало бы. Что бы было? Что ты здесь вообще делаешь? – озирнулася, і вкотре їй стало моторошно в цьому місці. – Домой-то далеко отсюда? – поцікавилася жінка.

Хлопець, що подзвонив її синові серед ночі й прохав терміново прийти, переминався з ноги на ногу – це допомагало йому почуватися спокійніше. Погляд ковзнув на кущі за спиною непроханої гості, і він із жахом усвідомив, що звідти стирчить нога. «Если она оглянется…»

Перед тим, як комусь телефонувати, вбивця завбачливо перевдягнувся в заздалегідь приготований одяг, а закривавлений разом із битою заховав поряд із тілом. На території покинутого складу було темно, хоч око стрель. Скупе світло потрапляло від будинків та ліхтарів на головній вулиці далеко звідси. Таким чином ти бачив достатньо, аби не навернутися в темряві, але й не настільки добре, щоб помітити сліди крові на землі та труп.

– Совсем близко. Уже вот-вот родители домой придут, – збрехав.

Він ненавидів її усіма фібрами душі, проте невимушено усміхався. «Блин, чувак, ты не мог без нее прийти? Ты чё, маленький ребенок, что ли?»

Жінка горнулася в куртку, вночі сирість та крижаний вітер особливо відчувалися. Її чотирнадцятирічний син, Роман, мовчки стояв поряд. Його старшому приятелеві вона ніколи не довіряла й підозрювала, що той вживає наркотики. Тільки от ніяк не вдавалося заборонити синові з ним спілкуватися. Побачивши, що малий кудись зібрався посеред ночі, поспішила за ним.

Ромка виявився другим, кому вбивця подзвонив сьогодні. Телефоном він збрехав, що почувається зле, і прохав про допомогу. Раптом чийсь мобільний прослуховують «мусора»? Усі його приятелі наркомани й уже давно відомі в поліції. Перший хлопець приїхав, та, дізнавшись справжню причину, відмовився брати в цьому участь.

Врешті-решт вбивці вдалося відвести малого вбік, так би мовити, «на мужской разговор». Розмовляючи, хлопець не втрачав його матір із поля зору, аби вчасно побачити, якщо вона раптом помітить тіло.

Жінка тупцяла на місці: намагалася зігрітися. Нудьгуючи, роздивилася напіврозвалену непоказну будівлю колишнього складу й подивувалася, наскільки тут темно. Стенула плечима й взялася роздивлятися прилеглу територію. Біля огорожі роздивилася купу сміття, очевидно, залишеного тут багато років тому, коли склад припинив роботу. На невеличкому шматі землі росли дерева та кущі. Також помітила кілька шин, як-небудь складених під огорожею.

Тим часом у приятеля її сина плуталися у голові думки. Він ніяк не міг придумати, що б таке сказати, аби ця дурепа припинила роззиратися. Від напруження він увесь змокрів.

У кишені він і досі мав ножа, яким добив дівчину.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:53

«Успели», – зітхнув із полегшенням, коли останні грудки землі впали на свіжу могилу. Чотирнадцятирічний приятель відмовився, тож йому знову довелося шукати допомогу. Та він і сам відразу зрозумів, що нічого не вийде, коли побачив, що той приперся з мамашею.

За третім разом знайти напарника вдалося. Тіло Лільки вони успішно закопали тут, у яру, що неподалік. Тепер лишалося знайти виродка, через якого все мало не зійшло на пси.

Вбивця озирнувся й посвітив ліхтарем довкола. Тиша і нікого. Проте він бачив, що коли той боягуз втікав, побіг у бік яру. Ану ж раптом він ще тут?

– Чё ты смотришь? Что-то услышал? – сполохався приятель.

Тільки свідків йому зараз бракувало. Допомагаючи нести й закопувати тіло, він тільки те й робив, що озирався навсібіч, аби не «спалитися».

– Я видел, он в эту сторону убежал, – юнак зосереджено роздивлявся місцину.

– Да смылся уже давно. Чё, он будет ждать, пока ты его придёшь сюда искать? – йому хотілося вшитися якомога швидше.

Місце йому не подобалося: кущі, дерева, яма на ямі, вибій на вибої. Тинятися тут у темряві, хай і з ліхтарями, – ризикувати зламати собі шию. Та старший приятель не мав наміру йти звідси так просто.

Добрих пів години хлопці нишпорили темним яром у пошуках небажаного свідка. Врешті помічникові вдалося вмовити новоспеченого вбивцю піти геть.

Свідок же довго не вірив своєму щастю, коли двоє безжальних вбивць нарешті залишили це місце. Він досидів тут майже до восьмої й пішов, тільки коли розвиднилося.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 08:35

Сьогодні Єгор прокинувся рано. Зрештою, як завжди в чужому ліжку. Поза межами домівки спав він, як правило, не більше чотирьох-п’яти годин. Тож тепер снідав у Fresh Line[8] сендвічем із реберцями барбекю й запивав то все натуральним чаєм із лимоном. У руках Скляр крутив кубик Рубіка. Одну зі сторін вдалося скласти ще раніше, після пробудження. Час від часу кидав погляд у вікно, спостерігаючи за перехожими на Сумській. З роздратуванням підмітив, як хлопець-студент замовив суп і салат. Таня б схвалила. «Не чоловіча то їжа», – гмикнув.

Колишня наречена працювала головним кухарем у ресторані, і коли вони жили разом, завжди стежила за його правильним харчуванням. З нею він забув, що таке проблеми зі шлунком. Та що там шлунок. Взагалі забув, що таке бути самотнім і нікому не потрібним.

Тільки от розійшлися вони вже більш, як пів року. Кілька місяців тому він спробував розпочати нові стосунки, проте Зоряна дратувала його у всьому. Надто своїми регулярними походеньками до дорогих закладів, на які в нього не вистачало грошей, часу та бажання. А ще, вона спала до обіду й ніц не готувала.

Скляр провів поглядом хлопця. Той всівся трішки далі від нього, теж на високому стільці перед вікном. Скляр роздивився свій сендвіч, відставив вбік. Апетит пропав.

Перевірив, котра година. «Рано ще телефонувати». Єгор швидко допив чай і розкрив матеріали справи. До кафе заскочила нова група відвідувачів (теж на вигляд студентів), і тут стало гамірно. Не довго думаючи, Єгор дістав навушники, увімкнув музику в телефоні й нарешті зосередився на роботі: «Я в танку»[9].

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 10:23

– Розкажіть про вашого сина.

Георгій Альтман здивовано витріщився на слідчого.

– Про Віктора?

Скляр кивнув.

Свекор Олександри Альтман і батько Віктора Альтмана виявився високим сивим, доволі красивим чоловіком, на вигляд років п’ятдесяти. Вдягнутий зі смаком, хоч і просто (білого кольору легенька кофтина та чорні джинси). Він мав змучений і невиспаний вигляд. Розмовляли чоловіки в кабінеті Альтмана, у його приватному будинку.

– Ви щось про нього дізналися? – захвилювався Альтман.

«Він вже давно мертвий», – констатував слідак, проте вголос не наважився так відповісти.

– На жаль, ні. Проте в нас є підстави вважати, що зникнення та вбивство дружини також пов’язані з його зникненням. Не буває подібних збігів.

Георгій Альтман похитав головою: він і сам про це неодноразово думав.

– Поліція вже багато разів розпитувала мене про нього. Може, б ви мені нарешті щось розповіли? Є новини в розслідуванні? – схрестив руки на грудях і вороже глянув на поліцейського.

– Не можу вас порадувати, – обличчя Скляра теж скам’яніло. – Розкажіть мені про нього.

Бовтун не знав, що Скляр у роботі підійматиме питання справи Віктора. Приятелі вирішили не афішувати участь Єгора в розслідуванні вбивства Олександри Альтман, врешті-решт Скляр офіційно не має права ним займатися. А тепер він ще й взявся за справу її чоловіка. Проте як інакше?

Тихо відчинилися двері, і до кімнати зайшла молода дівчина, на вигляд трішки старша за двадцять. Підійшла до чоловіка й м’яко опустила свою маленьку долоню йому на ліве плече. Георгій подивився на неї з ніжністю, поклав свою долоню зверху.

– Ти тільки не хвилюйся, добре? Він хоче допомогти, – дівчина привіталася зі слідчим.

Єгор кивнув.

«Сестра Віктора», – швидко зрозумів.

– Вже два роки минуло. Якби мали чим допомагати…

Чоловік не доказав, кинув погляд на Єгора. Усередині слідчий вже кипів, проте поки що вдавалося себе стримати. Він прийшов сюди не для того, аби йому кидали в обличчя звинувачення.

Дочекавшись дев’ятої, Скляр подзвонив родичам жертви й призначив зустріч. Поліція ще вчора повідомила їх про смерть невістки й що скоро до них прийде хтось для розмови. Кілька днів тому в них просили будь-які речі, звідки можна було б вилучити ДНК зниклої. Родичі надали гребінець, відтак почали із надією чекати, що знайдене тіло не належить Олександрі. Та надії не справдилися. Скоріше за все, ні Георгій Альтман, ні його донька так і не заснули вночі. Дівчина теж мала страшенно змучений вигляд. Проте в її погляді Єгор помітив рішучість.

«Що вона замислила?» – зацікавився Скляр.

– Він зник два роки тому. Просто пішов з дому на роботу й більше не повернувся, – замість батька відповіла дівчина. – Поліція не змогла встановити його місцеперебування. Ви думаєте, їхні зникнення пов’язані?

Єгор з упевненістю похитав головою.

Насправді на сто відсотків він не міг знати, та вирішив розпочати розслідування саме з цієї версії.

Георгій Альтман уважно глянув на доньку, проте дівчина вдала, що не помітила.

«Що це все означає?» – Єгор звузив очі, спробував збагнути, що ці двоє приховують.

– Я так розумію, та сама доля спіткала й Олександру? – поставив запитання дівчині. – Перепрошую, як ваше ім’я?

– Анна. Анна Альтман, – дівчина несподівано усміхнулася, показавши ряд білих рівних зубів, присіла на бильце крісла поруч із батьком.

Єгору ще раніше Георгій Альтман запропонував місце у такому ж, навпроти, через стіл. Слідак не без задоволення всівся в глибоке м’яке шкіряне крісло.

– Вона мала намір зустрітися з друзями, але так і не з’явилася, – продовжувала розповідати замість батька дівчина.

Єгор похитав головою, щоб показати, що слухає. Тим часом із цікавістю роздивлявся дівчину. Такої красивої він ще ніколи не бачив. Невисокого зросту, дуже мініатюрна, з сірими, як у батька, очима. Трішки лукавими, але водночас сумними.

– У неї були вороги? Чи в її чоловіка? – поцікавився Скляр після паузи.

Він раптом збагнув, що «завис», роздивляючись дівчину. Через це несподівано для себе почервонів. Як на зло, на блідому обличчі Скляра рум’янець завжди добре видно.

Анна усміхнулася, помітивши увагу Єгора. «Чортеня», – швидко здогадався Скляр.

І сам не втримався й усміхнувся. Проте лише подумки.

– Ні в неї, ні в мого сина ворогів не було, – цього разу Георгій завадив донці відповісти.

Скляр уважно подивився на дівчину. Ні, вона не бажає заперечити.

– Ви впевнені? – про всяк випадок уточнив.

– На жаль, так. Ми самі вже неодноразово про це думали, – м’яким голосом промовила Анна.

Тепер її обличчя знову серйозне.

Красиві сірі очі.

Скляр вкотре примусив себе відірвати погляд від Анни Альтман. Відтак величезними зусиллями волі знову зосередився на роботі. «Скидається на те, що кажуть правду», – Єгор «просканував» співбесідників. Переживання видавалися справжніми, як і свідчення. Підозрювати всіх фігурантів справи, поки не доведено протилежне, – звичка, від якої Скляр ні за яких обставин не відмовлявся.

З появою Анни розмова пішла легше (очевидно, вона вміє заспокоювати батька). Єгору вдалося дізнатися кілька нових фактів. Зокрема те, що дітей подружжя не мало, жило окремо (а отже, батько та сестра можуть бути не в курсі певних проблем, якщо такі мали місце в їхньому житті), Олександра Альтман виросла в сиротинці, батьки її невідомі. Познайомилася пара на роботі: обоє працювали в компанії батька Віктора. У кінці розмови Анна визнала найбільш значуще: відколи зник чоловік, Олександра власними силами намагалася його знайти.

– Наскільки її пошуки виявилися успішними? – відразу зацікавився Скляр.

– Вони виявилися абсолютно марними, – обличчя Георгія Альтмана знову скам’яніло, і він багатозначно подивився на Анну.

Дівчина опустила очі й нічого не відповіла.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 20:51

Анна навпомацки знайшла вимикач і нарешті увімкнула світло. Коридор відразу залився яскравим світлом. Батько завжди скаржився, що від такого яскравого освітлення в нього болять очі, та молодій жінці подобалося. Врешті, вона в себе вдома й може робити, що хоче.

Дівчина почувалася морально виснаженою. Вона б ніколи не залишила батька самого після трагічних новин, проте мусила повернутися додому, щоб погодувати кота. Тварина сама відучора.

– Джой! – гукнула. – Джой, ти де?

Мовчанка.

– Джой, ти мене чуєш? Джой, де ти? – захвилювалася.

Пройшлася коридором, кинула погляд на миски з їжею та водою: обидві порожні. Джой завжди зустрічає її під дверима, коли голодний. А зараз він мусить хотіти їсти. Зазирнула до однієї з двох кімнат (тієї, що слугувала спальнею) і знову гукнула.

Врешті під ліжком почула шум, а ще за кілька миттєвостей звідти нарешті виліз чорний короткошерстий котяра. Кілька разів щасливо нявкнув і кинувся до ніг. Колись давно вона знайшла його на вулиці. Голодним, пораненим після нападу собаки, у лишаях і страшенно худющим. А ще без лівого вуха. Батько ледь не вигнав їх обох із дому. Якби не старший брат, тварину довелося б залишити на вулиці. А тепер… Тепер тато щоразу, коли приходить у гості, приносить найдорожчий корм, а Джой за це не злазить із його колін. Інколи Анна навіть ревнує. Проте без злості.

– Чого це ти мене не зустрічаєш, га? – взяла на руки, притиснула до себе й попрямувала наповнювати його миски свіжою їжею та водою.

Кіт щасливо муркотів і міцно притискався до Анни.

– Ну, чого ти? Образився, що мене так довго не було? Я вже вдома. Вже йду тебе годувати. Блін, – здивовано витріщилася на відчинені у кухню двері. – Забула зачинити. Ти не лазив тут по столу? Ти ж пам’ятаєш, що я цього не люблю?

Кіт уважно подивився на неї своїми бурштиновими очима, не припиняючи мурчати. Поклав голову їй на плече із полегкістю зітхнув: нарешті заспокоївся.

– Знаєш, як мене задобрити.

Анна відчинила шафку й дістала Royal Canin для вередливих котів. Вже за хвилину кіт з апетитом наминав улюблену їжу, щасливий від того, що господиня повернулася додому.

Анна ж ніяк не могла збагнути, як так сталося, що забула зачинити двері в кухню. З іншого боку, у тому стані, в якому вона залишала помешкання, насправді – нічого дивного.

* * *

Харків. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 19:53

Перший день стажування виявився насиченим. Щоправда, поки тільки новими знайомствами. Справжнє навчання почнеться наступного дня. Вчора ж він, Льоня та Антон таки влаштували міні-зустріч однокурсників, засиділися до пізньої ночі. Проте, як не дивно, на ранкове самопочуття зустріч аж ніяк не вплинула негативно. Навпаки. Вперше за довгий час він справді розвіявся. Ось що значить хороша компанія.

Погода сьогодні на диво видалася теплою. Не гаючи часу після навчань, Єгор відразу взявся за розслідування. Поспілкувався з друзями й колегами Віктора та Олександри Альтманів. Льоня відразу скептично поставився до цієї ідеї, оскільки він сам разом з іншими оперативниками ще раніше провели численні допити. Як із приводу зникнення чоловіка, так і з приводу зникнення дівчини. Тоді нічого вагомого поліція не дізналася.

Той самий результат чекав сьогодні на Скляра.

Нині Єгор вхопився за єдину можливу ниточку: подзвонив Анні Альтман і домовився про зустріч. Ще відучора його мучила підозра, що від нього щось приховують. Час дізнатися, що саме.

Слідчий крокував до закладу під назвою «Baker 75 Street». Допомагав зорієнтуватися на місцевості навігатор у мобільному. Телефоном голос Анни здався йому сумним. Він так і не зміг втямити, чи дівчина насправді має бажання з ним зустрітися, чи погодилася тільки тому, що він із поліції.

До слова, він так і не зізнався, що не з Харкова.

Скляр саме збирався заходити в кафе, коли помітив, як із припаркованого неподалік BMW X3 вийшла Анна Альтман і відразу попрямувала до нього. Дівчина була одягнута в коротку чорну шкіряну куртку, з-під якої визирала світлого кольору кофтина. Чорні штани з порізами на колінах та чорні ботильйони на високих підборах підкреслювали стрункі ноги. Розкішна молода жінка.

«Птах не твого польоту, Єгоре», – зізнався сам собі.

* * *

Рівне. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 20:21

Зі старенького будинку чулися крики: сварилися чоловік та жінка. Завбачивши чужаків, голосно загавкав пес. Андрій із Властою підійшли до огорожі, яка, на щастя, виявилася незамкненою.

– Фу! – наказав патрульний собаці, і той відразу відбіг вбік. Пес намагався виконувати свою службу, проте страшенно боявся. Знову підбіг, гавкаючи, і відразу відбіг. Тварина щодуху махала притиснутим до землі хвостом, час від часу показувала вищир. Підбігала й втікала.

«Його б’ють», – запідозрила Власта.

Андрій вкотре відігнав собаку, і той нарешті відчепився. Щоправда, гавкати не припинив. Напарники сміливіше пройшли повз. Маленьке подвір’я, як і сам будинок, мали страшенно занедбаний вигляд. Здається, ще трішки часу, і ця оселя розвалиться.

Андрій гучно постукав у двері. Не дочекавшись результату, повторив. Чоловічий та жіночий голоси за дверима затихли, уже за мить їм відчинив господар на вигляд п’ятдесяти років. Вдягнений по-домашньому, з рідким незачесаним волоссям.

– З вашого будинку дзвонили й повідомили про домашнє насильство, – сповістив Андрій.

За спиною господаря з’явилася розчервоніла заплакана жінка.

– Це я викликала.

– Та яке домашнє насильство. Ви шо? – обурився чоловік.

– Ми розлучаємося, – шмигнула носом.

– Він вас б’є? – запитала Власта.

– Да не б’ю я її!

Андрій відійшов якнайдалі, аби не відчувати від чоловіка запах алкоголю. Та й від жінки теж.

– А коли рік тому ти об мою голову пляшку розбив? – знову шмигнула носом і розплакалася.

Чоловік не знайшов відповіді.

– А зараз він вас бив? – перепитав Андрій.

– Да, вдарив по обличчю. Он навіть слід. Ще болить, – повернула обличчя, вказала на червону пляму біля вуха.

– Викликай «Поліну»[10], – сказала Власта Андрію. – Слухайте мене уважно, зараз сюди приїде спецпідрозділ, який займається сімейним насиллям, – патрульна звернулася до жінки, – серед них буде дільничний – напишете заяву. Ви взагалі збираєтеся писати заяву?

– Звичайно, – впіймала на собі погляд чоловіка, проте проігнорувала. – Буду.

– Ну тоді чекаємо, – Власта подивилася на напарника, той саме закінчував спілкуватися по рації.

– Зараз приїдуть, – поінформував Андрій.

На зміну вони заступили не більш як десять хвилин тому й тепер опрацьовували перший виклик. Власта натягнула каптур, ховаючи голову від льодяного вітру. Шапку, на жаль, вона лишила в машині. На відміну від Андрія. Патрульна кинула погляд на заявницю, відтак на її чоловіка.

Думками Власта блукала далеко. У Харкові. Уже в середу вона приїде в нове для неї місто для проходження стажування в іноземних колег. Спершу вона мало не відмовилася від пропозиції керівництва, переймаючись тим, з ким лишати доньку. З чоловіком патрульна розлучилася кілька років тому, відтоді він особливо не цікавився долею спільної дитини. Зі своїм бойфрендом Артемом вона була ще не в тих стосунках, щоб лишати на нього малу. Проте Катя, довідавшись про відрядження, мало не за руку відвела до керівника патрульної поліції Сергія Мерчука, де Власта не без задоволення сповістила про свою згоду. Це вперше Катя, яка зараз відвідувала десятий клас, лишалася так надовго сама, і Власта не могла не переживати. Артем і друзі заспокоїли, що стежитимуть, чи в дівчинки все добре.

Власту охоплювало приємне хвилювання. На неї чекає хоч трішки різноманіття серед буденності.

* * *

Харків. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 20:34

– Я навіть не сумніваюся, що вона щось дізналася, – Анна Альтман зробила ковток свого лате, відставила вбік горнятко. На мобільний прийшло сповіщення, вона швидко прочитала і відклала свій iPhone вбік.

«Шульга», – швидко резюмував Єгор, коли помітив, що склянку з напоєм дівчина тримала лівою.

У закладі виявилося доволі затишно, Єгорові сподобався сучасний дизайн. А ще – столик біля вікна зі зручними кріслами. Йому завжди було до душі спостерігати з кафе за тим, що відбувається на вулиці.

Проте зараз не час розслаблятися.

– І ви вирішили закінчити те, що розпочала Олександра?

Анна здивовано подивилася на слідчого.

«Неймовірно красиві сірі очі. І чутливі пухкі губи».

– Я ще вчора запідозрив це, – усміхнувся Єгор. – І ваш батько проти, – продовжив висловлювати здогади.

Анна відвела погляд, дівчина не усміхалася і навіть видавалася блідою. Якийсь час вона відсторонено дивилася у вікно. Накрапав дощ, перехожі без парасольок поспішали сховатися.