Кубик Рубіка

Ксенія Циганчук

Кубик Рубіка

Автор надзвичайно вдячна за допомогу в створенні книги працівникам харківської поліції підполковнику Андрію Шарніну та майору Антону Санкіну, а також керівникові патрульної поліції м. Рівне Сергію Мерчуку, лейтенантам Ірині Середі, Василю Грицюку та іншим патрульним за надані консультації.

Засновано на реальних подіях. Усі імена, дати та локації змінено. Додана авторська інтерпретація. Епізоди викликів патрульних описані на реальних подіях.

© К. А. Циганчук, 2020

© І. М. Дубровський, ілюстрації, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Харків. Субота, 14 вересня 2019 року. 08:31

Вуличний кіт кинувся під ноги, налякавши її мало не до смерті. Важко дихаючи й усе ще тримаючись за серце, жінка провела поглядом тварину, яка, не менш злякана, чимдуж віддалялася.

– Еще черного кота мне не хватало! – стиха сказала собі спересердя. – Откуда это он так убегает? – зацікавилася, хоч насправді прекрасно знала відповідь: кіт вибіг із двору її нового будинку, легко пролізши крізь поіржавілий кований паркан.

Очевидно, несподівана гостя ненароком потривожила його, коли спробувала відчинити скрипучу огорожу.

Жінка озирнулася і поглянула на старий особняк. Через зарості на подвір’ї він видавався ще похмурішим. Обдертий, занедбаний… Дім відчайдушно потребував ремонту. Чоловікові цей будинок припав до вподоби, і він відразу придбав його, коли ріелторка повідомила про зниження вартості. Двоповерховий, з високими стелями та напівовальними великими вікнами зверху. Ліпнину на фасаді та білі колони, що вивищувалися аж до даху, її чоловік вважав найголовнішими окрасами. А ще балкони, зроблені півколом і прикрашені білою балюстрадою. По центру під дахом розмістилася величезна імітація гербу: два амури з обох боків, що немов стоять на захисті. Для поціновувачів старої архітектури – неймовірна краса.

І все б нічого, тільки їй тут страшенно не подобалося. Якась неприємна аура, чи що? Вона ніколи не почувала себе комфортно в будинках з історією. Ні, не тому, що вірить у привидів, якраз навпаки. Проте в цьому місці хтось довгий час мешкав, переживав найрізноманітніші події свого життя і, з великою імовірністю, колись хтось тут помер. А якщо саме тому цей будинок і вирішили продати?

Прихід сюди Дарія Миколаївна відтягувала стільки, скільки могла. Якщо точніше – майже два місяці. Чоловік купив будинок і поїхав до Києва залагоджувати інші справи. Але скоро повернеться. Вона ж пообіцяла за його відсутності роздивитися й подумати про ремонт та дизайн. Сам він таким займатися не любив, а Дарія навпаки – двадцять років пропрацювала дизайнером і вважалася однією з кращих у місті. Тож кому, як не їй?

Час нарешті роздивитися нову власність.

Повз пройшов молодий хлопець, із цікавістю зиркнувши на нову господиню. Наскільки було відомо Дарії, приміщення довгий час стояло без господарів саме через надто високу ціну. Жінка провела незнайомця поглядом, ще раз роздивилася порожню вулицю: кілька житлових будинків у занедбаному стані, зо два в повністю розваленому. І це попри те, що територія майже в центрі. Пошукала поглядом кота: мов крізь землю провалився.

«Надо было хоть детей с собой взять», – несподівано спало надумку. Але ті солодко відсипалися після тижня ранкових університетських занять, тож насправді вона б ніколи не наважилася їх будити.

Скрипнули ворота, і Дарія зайшла на територію. Увесь інший світ відразу залишився позаду: тут панувала неприродна тиша. Різкий вітер жбурнув в обличчя пил і рано опале листя. Прочистивши очі й відкашлявшись, знову роздивилася. Порожньо. Вночі їй погано спалося, та тільки зараз вона усвідомила: причина – небажання йти сюди. Знову серйозно подумалося, що варто було почекати, поки прокинуться діти. Тим паче, вони хотіли піти.

Асфальт на подвір’ї геть не пасував до старовинного будинку. Хіба тим, що теж давній і побитий. Зовсім поряд почувся шум, і вона різко зупинилася. Горобець на дереві. І ще один. Птахи кілька разів цвірінькнули й полетіли. Ці живі створіння зовсім не пасували мертвій тиші та якійсь моторошній атмосфері.

«И заросли эти нужно будет посрезать», – зазначила подумки.

Ще раз уважно роздивилася довкола, загорнулася сильніше в пальтечко (вітер сьогодні холодний, як ніколи) й рішуче попрямувала до входу. Ключ у замку знехотя повернувся, і вже за мить вона нарешті потрапила в нову оселю.

До цього вона бувала тут лише раз, коли вперше приїхала з чоловіком на оглядини. Ріелторка розповідала, коли був побудований будинок, проте Дарія пропустила цю інформацію повз вуха. Яка різниця? Збудували давно – зрозуміло як Божий день. Дарія не належала до людей, яким таке цікаво. Найбільше її хвилювало те, скільки чоловік вклав у цю розвалюху. І скільки їм ще доведеться вкласти в ремонт.

У будинку пахло сирістю та пилом. А ще тут аж ніяк не було тепліше. Побиті вікна створювали сильний протяг, тож холод у приміщенні відчувався навіть сильніше. І попри «провітрювання» запах однаково був не з найкращих. На підлозі виявилося чимало сміття, серед якого навіть битий посуд. «Певно, його розбили, коли переїжджали. А пізніше ніхто навіть не потурбувався, аби прибрати».

Увімкнула світло. Воно відразу розлилося по усьому приміщенні, тьмяне, тому не дуже корисне. Роззираючись, проминула широкий темний коридор, який привів її до величезної вітальні. Праворуч зауважила сходи на другий поверх. «Всё по очереди», – наказала собі, роздивляючись вітальню.

На деяких вікнах досі лишалися старі завіси, інші були без них, і саме завдяки ним до помешкання проникало бліде ранкове світло. Тут і досі лишалися меблі від попередніх господарів, вкриті білими простирадлами.

«Всё в мусор», – швидко вирішила, скривившись.

Дарія Миколаївна пройшла повз них, роздивляючись. Кілька разів випадково наступила на бите скло, подумки вилаялася.

З-під простирадл визирали ніжки стільців та столів. Її погляд зупинився на величезній софі, теж дбайливо захованій під старим сукном. Скільки років цим меблям?

Піднявся вітер, немилосердно вивертаючи старі запилені завіси на битих вікнах. Дарія Миколаївна злякалася, але швидко примусила себе опам’ятатися й зосередитися на приміщенні.

Від побаченого серце знову стислося, і вона вкотре подумки вилаяла чоловіка за його любов до антикваріату.

– Что за…

Жінка рішучим кроком обійшла диван, прямуючи до стіни, поряд з якою з-під простирадла визирало величезне дзеркало. Вона ніколи не бачила, щоб дзеркало ховали за чорною тканиною. Під ногою вкотре хряснуло сміття, та цього разу вона навіть не звернула увагу.

– Странные люди здесь жили, – з відразою роздивившись дзеркало, жінка знову роззирнулася.

Тепер вона точно знала, яким стане її перший крок: викликати вантажників, аби прибрати всі зайві речі з цього будинку. Якщо точніше – викинути все.

– О Господи! – єдине, що спромоглася вичавити з себе, побачивши біля дивану «сміття», на яке наступила дорогою до дзеркала.

Рештки. Людського скелета.

* * *

Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 17:31

«Хай тобі! Довбаний ліфт!»

Скляр ще кілька разів натиснув на кнопку виклику, відтак покинув будь-яку надію й швидким кроком побіг із четвертого на перший.

– Доброго дня! – дідусь усміхнувся Єгорові, та слідак швидко оминув його, вдавши, що не почув.

Старий від прикрості скривився: неприємно, коли тебе так відверто ігнорують. Хіба він чимось заслужив? Зітхнув і продовжив своє сходження на восьмий. Воно давалося йому непросто: після перелому стегна він і досі шкутильгав, ледь волочачи за собою ліву ногу.

Тим часом Скляр нарешті дістався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правої руки в ліву й вже потягнувся натискати кнопку відкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напівтемряві (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркіза. Лиш слабке світло від маленького віконця у дверях давало можливість бодай щось бачити.

– Та де ти там? – гукнув після марної спроби помітити його.

– Няв! – вимогливий голос із темряви з боку підвалу.

– Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспішаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфоні: запізнюється катастрофічно.

Знову протяжний капризний голос. Відтак тварина нарешті вийшла з темряви на тьмяне світло. Рудо-білий домашній кіт на самовигулі. Головний мешканець під’їзду. Скляр частенько зустрічав Маркіза біля під’їзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякі сусіди навіть завозили Маркіза ліфтом на рідний шостий поверх.

Кіт повільно побрів у бік слідчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся.

– Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запізнююся на потяг.

Скляр нарешті натиснув на кнопку й відчинив двері, надаючи можливість тварині пройти першою. Та кіт не поспішав. Перед самим виходом він зупинився й сів, пильно роздивляючись Єгора.

– Няв!

– Б**дь, ти виходиш чи ні? – обурився поліцейський.

Залізні під’їзні двері відчинилися ширше – то з протилежного боку сусідка, восьмирічна дівчинка, потягнула їх на себе. Від несподіванки Єгор зробив крок назад. Дитина чомусь теж не поспішала. У своїй рожевій довгій куртці та сірій шапці з балабоном вона мала досить милий вигляд, та Скляр не надто любив дітей. Особливо маленьких.

– Проходиш? Чого чекаєш? – роздратовано поцікавився Єгор в неї.

«Стала в проході – не вийти».

Дівчинка не зрушила з місця. Лише мовчки з усмішкою подивлялася то на кота, то на Скляра. Єгор й сам зиркнув на тварину, проте нічого особливого не помітив. Перевів погляд на дівчинку: все ще роздивляється. Кіт тим часом нарешті підвівся й посунув до виходу. Дівчинка пропустила його, заскочила до будинку, знову з цікавістю глянула на слідчого знизу вверх і побігла до сходів.

– Чого ти на мене так дивилася? – не втримався від запитання поліцейський, одночасно притримуючи двері.

– Га? – дитина зупинилася посеред сходів, що вели на перший. – Ви обоє дуже схожі. Я давно помітила, – знизала плечима й побігла далі.

Ліфт вона і не пробувала викликати.

– Б**дь, краще б не питав, – стиха вилаявся й нарешті вибіг із будинку.

Він відразу зрозумів, що мала на увазі мала. Як і кіт, слідчий теж був рудим. Навіть рудішим. Волосся на голові, руках, ногах, вії, – усе насиченого рудого кольору. Єгор вже давно звик, що привертає увагу інших своєю зовнішністю.

Та з котом його ще ніколи не порівнювали.

На вулиці відразу відчулася осіння холоднеча. Єгор натягнув на голову каптур, водночас вишукуючи очима Кир’яха. Врешті помітив, як той махає йому рукою з машини, старенької білої Лади.

– Скільки можна спускатися з четвертого поверху? – своїм, як завжди, хриплим голосом спитав Женя Кир’ях. – Ще трохи й запізнимося.

– Ліфт знову не працює, – відмахнувся, сідаючи на заднє сидіння. – І малі діти тиняються без діла зранку до вечора, – хитнув головою на знак привітання Олексію Войтюку – новому оперативнику, якого нещодавно перевели до Рівного з Костополя.

– Так канікули ж зараз, – пояснив Войтюк. – У мене Златка теж сидить вдома без діла. Батьки приглядають, поки ми з Танюшкою на роботі.

Єгор скривився, щойно Войтюк вимовив ім’я «Таня».

«Це ж треба. Досі переживає…» – помітив Кир’ях.

– Чого такий кислий? – оперативник дивився на Скляра з сидіння біля водія. Єгор знову лише відмахнувся. Женя з Олексієм непомітно перезирнулися: нічого особливого, Єгор знову в поганому гуморі. Цілком звична річ.

Льоша завів автівку, і вже за мить поліцейські виїхали.

* * *

Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05

Середнього зросту жінка шкутильгала в бік Toyota Prius. Зо два рази вона добряче зашпорталася, проте, як не дивно, втрималася на ногах. Щільніше загорнулася у куртку, і, не звертаючи уваги на інших перехожих, пришвидшила крок.

– Людка, – якось приречено констатувала Власта, сидячи у машині. Вона й досі не могла відігрітися після попереднього виклику.

– Ага. Знову, – усміхнувся її напарник.

Патрульні перезирнулася.

– Поговориш із нею? – Власта навіть боялася думати про те, аби висунути носа з машини: температура сьогодні опустилася до двох градусів, на вулиці відчувалася огидна сирість – звична осіння погода для міста Рівне.

– Пішли разом, – запропонував Андрій, відчиняючи дверцята з боку водія. – Ти ж ніколи алкоголіків не бачила, – усміхнувся на всі тридцять два.

– Андрію, – патрульна спрямувала на напарника безапеляційний погляд. – без мене. Там сильний вітер і сиро.

– Ну гаразд, – усмішка зникла з його обличчя: коли Власта втомлена, із нею краще не сперечатися.

Андрій неквапливо попрямував до жінки, яка вже нетерпляче тупцяла біля їхньої автівки.

– Що цього разу, Людко?

– Допоможіть мені, цей… вигнати його, – хриплий голос.

Вона благально дивилася знизу вверх на високого та кремезного Андрія.

– Кого? Діда Мороза?

– Нє, сожителя мого. Сєрий звати, – шмигнула носом.

«Буха, як завжди». Інтуїція не підвела: та сама історія. Андрій мовчки роздивився довкола, намагаючись опанувати себе. Повз про-ходили поодинокі перехожі, з цікавістю зиркаючи на них. З під’їзду малосімейки вибігло двоє підлітків і теж не без інтересу втуплювали погляди в поліцейський Prius та справжнього копа.

Патрульний зосередив погляд на жінці: злегка кучеряве коротке коричневе волосся мили бозна-коли; де-не-де залисини. «Цікаво, скільки їй років?» Брудна старезна куртка, яка вже не застібається. Гнилі чорні зуби. Алкоголічка з величезним стажем.

– Минулого разу, здається, був якийсь Вітька? Чого ти хочеш його вигнати? Що він зробив? – не чекаючи відповіді на перше питання, поцікавився патрульний. – Це він тебе так? – кивнув на величезний синець на підборідді, якому, скоріше за все, день чи два.

– Він буйний, грозиться, шо поб’є мене. Пішли виженеш його.

– А тобі ще не набридло так жити?

– Як?

Андрій зітхнув: «І що з цієї баби візьмеш?»

– Власто, ходімо, – відчинив дверцята.

Напарниця невдоволено закотила очі. Хоч, зрештою, вона прекрасно розуміла, що виходити доведеться: Людка так просто не здасться.

* * *

Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:05

Вдалині почувся сміх, і вона озирнулася. У напівтемряві (ліхтарі працювали через один) роздивилася, як якусь, вже «веселу», компанію з трьох чоловіків підібрала машина й майже відразу виїхала. У літню пору цією дорогою користується більше людей, проте з настанням ранніх вечорів кількість охочих різко зменшується. Ось і зараз: тільки ця компанія і якийсь молодик метрів за двадцять позаду. Здається, з котрогось із сусідніх будинків.

В обличчя вдарив сильний крижаний вітер, і жінка відразу закрокувала жвавіше. Важкі пакети з супермаркету заважали швидко йти, проте лишалося недовго: метрів триста вздовж рівчака – а там вже й будинки. Потім хвилини три – і вдома. Коротка дорога додому, яка часто ставала в пригоді. Довго їй доводилося звикати до життя на краю міста, проте тут дешевші помешкання. Це й зіграло вирішальну роль, коли десять років тому вони з чоловіком нарешті змогли з’їхати від батьків, купивши в цьому районі квартиру.

Вона залюбки вдихнула свіже морозне повітря. Кажуть, похолодання ненадовго, лише на два-три дні. Тож потрібно встигнути насолодитися погодою. Усі двадцять років робочого стажу проминули для неї у відділі кадрів, останні чотири вона цим відділом керувала. Щодня однакове життя: вийти з дому о восьмій, прийти о сьомій. Тож вранішні та вечірні прогулянкові ритуали – чи не єдина можливість дихати свіжим повітрям. У суботу наготувати для сім’ї на тиждень та прибрати. У неділю бажання вистачає лише на телевізор.

– А чтоб тебе! – вилаялася, не добачивши в темряві маленьку ямку. Покрутила ступнею – ні, все добре, не підвернула. Закрокувала повільніше – обережніше.

– Зажигалка есть?

– О Господи! – перелякавшись, мало не впустила пакети.

Наздогнав її той самий молодик, що йшов позаду.

– Нечем сигарету зажечь.

– Как вы меня напугали! – спробувала усміхнутися. – Эм… «А где ваша сигарета?» – хотілося поставити логічне запитання, та вголос цього зробити не наважилася.

Натомість погляд опустився на биту, яку хлопець легенько крутив у руці. І далі на його очі.

Ці очі зовсім їй не сподобалися.

* * *

Рівне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:15

Людка йшла швидко, час від часу озираючись: чи, бува, поліцейські нікуди не поділися. Власта з Андрієм непомітно усміхнулися один одному. Вони слідували за жінкою, хоч насправді добре знали дорогу. Час від часу алкоголічка викликала їх, аби вони допомогли розібратися з черговим п’яним приятелем.

– Фу! Як тут смердить! – стиха сказала патрульна Андрію.

Напарник розтулив рота й вдав, ніби сує до горла пальці, щоб допомогти собі виблювати. Усі знали, що в цьому будинок жила купа алкоголіків та наркоманів. Власта приглушено розсміялася. Андрій вмів веселити. Високий, дебелий і з неабияким почуттям гумору. Патрульна й досі сумувала за своїм вбитим напарником, Валентином, та нарешті могла з впевненістю сказати, що звикла до Андрія. За час спільної служби вони добре потоваришували.

Патрульні разом із жінкою пройшли довгим коридором, відтак піднялися на четвертий поверх, і Людка повела їх довжелезним коридором. Несподівано жінка спинилася, потягнулася до свого волосся обома руками й зробила з нього на голові ріжки.

– Бляха! – від подиву та несподіванки Власта ледь не вступила в калюжу сечі.

Вчасно зупинившись, вона подивилася на Андрія. Той стиха хихотів, а Людка, ніби нічого не сталося, пошкутильгала далі, ще одним довгим коридором із багатьма квартирами, прямуючи до своєї. Натомість патрульна стиха вилаялася й глянула на годинник: зміна майже закінчилася. Скоро вона поїде додому, а за годину зустрінеться з Артемом, той обіцяв романтичний вечір. Головне, аби не було несподіваних довгих викликів. Інакше побачення доведеться перенести. Вкотре.

Власта чекала, що «ріжки» в Людки на голові відразу розпадуться, проте вони так і стирчали: брудні пасма легко склеїлися й слухняно виконували нову функцію.

– Тут, – гордо промовила Людка, зупинившись біля старих неакуратно пофарбованих коричневою фарбою дверей.

– Та ми добре пам’ятаємо, де ти живеш. Відчиняй давай, – наказав Андрій.

Помешкання – однокімнатна занедбана квартирка з вилинялими жовтими шпалерами. Єдине, що завжди дивувало Власту в дизайні (якщо це можна назвати дизайном), – платівки-міньйони[1] на стінах. А ще – приклеєне до стіни маленьке фото Януковича з якогось журналу. Щоправда, наполовину зідране.

Патрульні ледь стримувалися, аби не затулити носи рукою: тут, очевидно, ніколи не провітрювали, тож запахи найрізноманітніші. До смороду таких осель неможливо звикнути.

– Показуй свого Діда Мороза, – скомандував Андрій.

З крихітного коридору патрульні відразу потрапили до єдиної кімнати. Як і минулого разу, речі розкидані, хоч у помешканні є шафа. Неакуратність – звична річ в оселі алкоголіків і наркоманів. Насправді ця кватира Власті здавалася доволі непоганою. Згадати хоча б ту, в якій жив брат Камілли Пасічник[2] зі своєю дружиною. За словами колег, які проводили в них обшук, ці люди не мали жодних меблів і навіть одягу. Так, жорстоке вбивство Камілли вона пам’ятатиме довго. Одна з найважчих справ у місті. Власті пощастило над нею працювати.

– Скажіть йому, хай йде!

Роздягнутий до пояса чоловік сонно витріщався на прибулих.

– Ти шо надумала? Ти нашо мєнтів позвала?

Власта скривилася, помітивши його напівпорожній рот. Зуби, що лишилися, – чорні-чорнющі.

– Так він же спить! – Андрій обурено витріщився на Людку.

– Він буйний. Він мене поб’є. Зара ви підете, і він мене поб’є.

Андрій зітхнув, зустрівся поглядом із Властою, та лиш стенула плечима.

– Шановний, ви тут прописані?

Мовчання. Лиш банькатими очима витріщається, не розуміючи, що від нього хочуть.

– Штампік у вашому паспорті, що тут можна жити, вам ставили?

– Не прописаний, – зізнався, усе ще загальмований після сну.

– Ви не маєте права тут перебувати, якщо не прописані, – повідомив Андрій.

– Я їй нічьо не зробив. Шо ви від мене хочете? – обурився Сєрий, протер очі. Чоловік поволі приходив до тями.

– Ви їй погрожували? – Власта виступила наперед.

– Нічьо я їй не погрожував. Я пришов додому і завалився спати. Я спати хочу.

– На вигляд не бухий, – стиха проказала Власта Андрію.

– Людка, він просто спить. Що ти з нас хочеш?

– Так цей…

– Людка, – продовжив Андрій, – у нас купа важливіших справ, – патрульний попрямував до виходу. – Не турбуй нас більше з дрібницями.

Власта швидким кроком вийшла за Андрієм, останній раз кинувши оком на викручене вічко у вхідних дверях.

* * *

Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10

– Я не курю, у меня нет зажигалки, – керівниця відділу кадрів зробила крок назад.

Поспіхом роздивилася дорогу. На жаль, нікого. До людного місця не менш як метрів двісті п’ятдесят. Там світліше й навіть чути, як лунає музика. Очевидно, підлітки. Якщо вона сьогодні виживе – ніколи більше не повертатиметься цією дорогою. І будь-якою іншою безлюдною місциною.

Молодик підійшов ближче. Жінка зіщулилася, чекаючи удару по голові й не наважуючись відвести від нього очей. Раптом саме цього він і чекає? Аби вона втратила пильність. Невідомий став майже впритул, важко дихаючи й дивно її роздивляючись.

– У меня нет зажигалки, – ще крок назад, у бік порятунку.

– А спичек нет? – у напівтемряві бита мала не менш зловісний вигляд, ніж її власник.

Дихання її пришвидшилося, у роті пересохло.

– Нет. Я не курю.

– Что ж… Жаль.

«Наркоман», – зробила висновок жінка попри запах алкоголю. Таких у цьому районі чимало. Страшенно блідий, худий, з синцями під очима.

На чолі в хлопця виступив піт. Крок ближче до жінки. Бита перейшла з правої до лівої руки. І відразу назад.

– Мне кажется, я вас видела. Вы живете где-то недалеко, так ведь? – ще один крок до порятунку, облизала пересохлі губи.

– Не важно, – крок до жінки.

«Отвлекай его разговором, отвлекай».

– Ну, я пойду. Зажигалки у меня нет, спичек тоже, – ще один крок.

– Не спеши.

– Я не могу не спешить. Мне нужно детям ужин приготовить, – вказала на пакунки з супермаркету.

– Муж пусть приготовит.

– Я в разводе. Дети дома одни, – збрехала. – Голодные. Вы хотите есть? – новий крок.

– Что? – здивувався. Краплі поту стікали обличчям, голос цього разу виявився на диво хриплим. Дихання продовжувало пришвидшуватися. Втім, як і в жінки.

– Или, может, вам нужны деньги?

Хлопець зневажливо посміхнувся:

– Деньги мне не нужны.

Крок до неї.

– Зачем вы постоянно отходите? Не хотите со мной общаться? Вы считаете себя выше меня? Считаете меня недостойным вашего общения?

– Я просто спешу к детям. Я ведь сказала, они голодные ждут меня. Скоро звонить начнут по всем знакомым. Искать будут меня, – цього разу не наважилася зробити новий крок.

– А почему они тебе не могут позвонить и спросить?

– Не дозвонятся, – знову брехня. – У меня телефон разрядился, – відразу пошкодувала про сказане: якщо цей псих зараз почне її обшукувати, то зрозуміє, що його намагалися обдурити. З іншого боку, якщо вчинить напад, яка вже буде різниця?

– Понятно, – крок вперед.

«Его не смущает, что меня в любой момент начнут искать?.. Он под кайфом! Такого не остановит ничего!»

Молодик роззирнувся, перевіряючи, чи справді поряд відсутні зайві очі, і зробив кілька рішучих кроків вперед. Його дихання раптово заспокоїлося, більше не відчувалося задухи. Натомість жінка у відчаї зробила кілька кроків назад, приготувавшись до найгіршого. Весь світ припинив існувати. Не маючи змоги пересилити себе й відірвати очі від бити, затамувала подих: в очікуванні кінця. Серце зупинилося. І все довкола. Перед очима тільки ця довбана бита. Якою вже не граються.

Її міцно тримає правиця молодика.

* * *

Потяг сполученням Ковель-Харків. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10

Скляр безліч разів пошкодував, що натягнув гольф. Точніше, що під ним нема футболки. Інакше б зміг роздягнутися. Щойно потяг рушив, запрацював кондиціонер, проте слідчий і досі потерпав від задухи.

Вкотре відтягнув горловину від шиї, надаючи можливість повітрю потрапити під одяг. Приречено спостерігав, як подружжя навпроти (обоє років сорок із лишком) викладали на стіл помідори, хліб, ковбасу і сир. У купе засмерділо їжею, Скляр скривився. Жінка жваво робила канапки, не помічаючи повних зневаги очей слідчого.