Lustrum

Форум був уже заповнений натовпом. Ми пройшли повз ростри та порожню будівлю Сенату і нарешті почали підійматися на Капітолійський пагорб. Дим від жертовних багать завивався над храмами. Я відчував аромат від спалення шафрану та чув низьке мукання биків, які чекали своєї черги бути принесеними в жертву. Коли ми підійшли до Арки Сципіона, я озирнувся. Внизу перед нами простягався Рим – його пагорби та долини, башти й храми, портики й будинки, всі вкриті блискучим снігом, наче наречена, що чекає на свого судженого.

На Капіталійській площі ми побачили сенаторів, які вишукувалися перед храмом Юпітера в очікуванні на новообраного консула. Мене разом з усією родиною та прислугою провели на дерев’яний поміст, зведений спеціально для глядачів. Звук труби луною відбився від храмових стін – і всі сенатори, як один, повернулися, аби побачити, як Цицерон проходить крізь їхні ряди. Почервонілі на морозі сенатори проводили Цицерона жадібними поглядами. Були серед них такі, хто ніколи не обирався на цю посаду і знав, що його ніколи не оберуть, були й ті, хто жадав бути обраним, та боявся програти, а були й ті, хто вже був консулом і продовжував свято вірити, що ця посада має належати йому – йому одному. Гібрида, другий консул, теж стояв біля сходів, що вели до храму. Дах, здавалося, плавився в яскравому світлі зимового сонця. Обоє новообраних консулів, не привітавшись один з одним, піднялися сходами до вівтаря, де на носилках лежав головний жрець Метелл Пій. Вік і стан здоров’я не дозволяли йому стояти. Його оточували шість цнотливих весталок та ще чотирнадцять представників державної релігії. Я легко знайшов поглядом Катулла, який, діючи від імені Сенату, перебудував храм – і тепер над входом з’явилося його ім’я («Величніший за Юпітера», – говорили про нього через це деякі дотепники). З ним поруч стояв Ізаурик. Окрім цього, я впізнав і Сципіона Назіку, названого сина Пія, та Юнія Силана, чоловіка Сервілії, чи не найрозумнішої в Римі жінки. Трохи віддалік я помітив широкоплечу статуру Цезаря, який кидався в очі через свої жрецькі вбрання. На жаль, я стояв занадто далеко, аби роздивитися вираз його обличчя.

Повисла довга тиша. Потім знов пролунали звуки труби. До вівтаря вивели величезного білого бика, роги якого були прикрашені червоними стрічками. Цицерон накрив голову полою плаща та гучно по пам’яті виголосив державну молитву. Тієї самої миті, коли він завершив, служник, який стояв поруч з биком, наніс йому удар молотом такої сили, що хруст кісток декілька разів луною відбився від стін храму. Бик впав на бік, і коли служник розпоров йому живіт та дістав шлунок, у мене перед очима знов постало тіло вбитого хлопчика. Нещасна тварина ще не спустила духу, а її нутрощі вже лежали на вівтарі. З натовпу пролунали стогони – люди розтлумачили конвульсії бика як поганий знак – та, продемонструвавши Цицерону печінку принесеного в жертву бика, віщуни проголосили, що стан нутрощів свідчить про надзвичайну прихильність богів. Пій, який все одно нічого не бачив, ледь кивнув на знак згоди, нутрощі були кинуті у вогонь – і на цьому церемонія завершилася. В морозному повітрі востаннє пролунав звук труби, а потім вибухнули оплески – Цицерон став консулом.

За традицією, перше в новому році засідання Сенату проводилося в храмі Юпітера. Курульне крісло Цицерона поставили на помості просто під скульптурою Батька Богів. Нікому, окрім сенаторів, не було дозволено бути присутнім на засіданні – незалежно від знатності. Та оскільки Цицерон наказав мені вести стенограму засідання – тоді це робилося вперше за всю історію Сенату, – мені дозволили під час дебатів сидіти поруч з ним. Ви, мабуть, зрозумієте що я відчував тоді, коли слідом за ним крокував широким проходом між дерев’яними лавами. За нами йшли сенатори в білих одежах, а приглушений галас їхніх розмов нагадував морський прибій. «Хтось читав закон популярів? Хтось говорив з Цезарем? Що скаже Цицерон?».

Коли новий консул дістався свого помосту, я повернувся, аби подивитися, як ці люди – а багатьох з них я знав – займають свої місця на лавах. По праву руку від консульського крісла розташувалася фракція патриціїв – Катулл, Ізаурик, Гортензій та інші. По ліву руку зібрались ті, хто симпатизував популярам – на чолі з Цезарем та Крассом. Я спробував очима знайти Рулла – того, від чийого імені подали проєкт закону, – і побачив його поруч з рештою трибунів. Ще зовсім нещодавно він був одним з молодих франтів-мажорів, та тепер був одягнений як бідняк – і він навіть відпустив бороду, аби підкреслити цим свої симпатії до популярів. Далі я побачив Катіліну, який сидів на відведеній для преторів першій лаві. Він витягнув ноги та широко розкинув мускулисті руки. Обличчя його було похмурим і задуманим – нема жодного сумніву, думав він про те, що, якби не Цицерон, то саме він сидів би в цьому кріслі. Його фракція зайняла місця за ним – це були такі люди, як, наприклад, банкрут Сирій або неймовірно гладкий Касій Лонгін, який сам займав стільки місця, скільки відводилося для двох нормальних сенаторів.

Мені було настільки цікаво, хто тут був присутній і як кожен з них поводився, що я відвів погляд від Цицерона – а коли знов повернувся до нього, то він зник. Я подумав, що, мабуть, хазяїн пішов надвір – інколи його нудило від хвилювання перед важливим виступом. Та коли я подивився за поміст, то побачив там його, невидимого для присутніх – він щось схвильовано обговорював з Гібридою. Він не відводив погляду від налитих кров’ю блакитних очей співрозмовника, правою рукою тримав його за плече, а лівою активно жестикулював. Гібрида не кваплячись кивав головою на знак згоди, ніби виражаючи цим, що розуміє, що йому говорить Цицерон. Нарешті на обличчі другого консула з’явилася посмішка. Цицерон його відпустив, вони потиснули одне одному руки, а потім залишили своє укриття. Гібрида повернувся на своє місце, а хазяїн швидко спитав мене, чи я взяв таблички з переписаним законом. Коли я відповів ствердно, він промовив:

– Ну добре, тоді, мабуть, будемо починати.

Я зайняв своє місце одразу під помостом, відкрив табличку, дістав стилус та підготувався робити першу стенограму засідання Сенату. Ще двоє службовців, яких я сам готував, розсілися в протилежних кутах зали, аби записати свою версію всього, що буде відбуватися: після засідання ми порівняємо наші записи та відтворимо повну стенограму засідання. Я й досі не мав жодної уяви про те, що збирається робити Цицерон. Я знав, що він багато днів присвятив тому, аби підготувати промову, яка була б спрямована на досягнення всезагального консенсусу – однак ця задача була настільки складною, що він викидав одну чернетку за іншою. Ніхто не взявся б передбачити його реакцію на поданий закон. Очікування було нестерпно напруженим. Коли Цицерон нарешті піднявся на свій поміст, всі розмови вмить затихли. Було помітно, що всі сенатори подалися вперед – аби не пропустити жодного промовленого слова.

– Громадяни, – він, як завжди, розпочав свою промову тихим голосом. – Існує звичай, за яким ті, кого обрали на цю високу посаду, мають проголосити смиренну промову, згадати своїх предків, які раніше обіймали цю посаду, та висловити надію на те, що не зганьблять їхню пам’ять. Радий повідомити вас про те, що в моєму випадку така смиренна промова неможлива ніяк, – в залі пролунав сміх. – Я – нова людина. І своїм обранням я завдячую не сім’ї і не імені, не грошам і не військовим звитягам – але мешканцям Риму. І допоки я перебуваю на цій посаді – я завжди буду народним консулом.

Голос Цицерона був прекрасним інструментом, з його багатим звучанням та невеличким натяком на заїкання – ця перешкода змушувала сприймати кожне його слово як вимучене – а тому більш цінне; його слова резонували в тиші, наче це сам Юпітер звертався до присутніх. За традицією, він мав спочатку говорити про армію. Зі стелі на нього дивилися величезні вирізані з дерева орли. Він найбільш химерними фразами, якими тільки міг, оспівував досягнення Помпея та Східних легіонів – бо знав, що Помпею в найкоротші терміни передадуть його промову – і великий генерал дуже уважно з нею ознайомиться. Сенатори довго тупали ногами та викрикували слова підтримки на його адресу, бо всі присутні чудово знали: Помпей – наймогутніша на світі людині, і ніхто, навіть його заздрісливі вороги з числа патриціїв, не хотів бути поміченим у недостатніх проявах поваги до полководця.

– Помпей захищає зовнішні рубежі нашої Республіки, а ми маємо виконувати свій обов’язок тут, у Римі, – продовжував Цицерон. – Ми маємо стояти на сторожі її гідності, мудро скеровувати її рух до досягнення найвищої гармонії, – на мить він зупинився. – Вам усім відомо, що сьогодні, ще до світанку, на Форумі оприлюднили запропонований трибуном Сервілієм Руллом закон, на який ми так довго чекали. Щойно я почув про це, я надіслав декількох переписувачів, аби вони принесли мені його копію, – Цицерон протягнув руку, і я передав йому три воскові таблички. Моя рука тремтіла, а от у нього, здавалося, замість нервів були канати. – Ось він, цей закон, і, будьте впевнені, я дослідив його настільки ретельно, наскільки міг з урахуванням обставин цього дня. І я дійшов твердого переконання…

Він замовкнув і уважно оглянув присутніх – і Цезаря, який сидів на другій лаві та споглядав консула, не виражаючи будь-яких почуттів, і Катулла та інших колишніх консулів з числа патриціїв, які сиділи на лаві навпроти.

– …що закон цей – ні що інше, як меч, який нам пропонують вструмити в саме серце нашої Республіки!

Вмить його слова спричинили вибух емоцій: гнівні викрики та жести заперечення від популярів та низький схвальний галас з боку патриціїв.

– Меч, – повторив Цицерон. – З довгим лезом, – він відкрив першу табличку. – Глава перша, сторінка перша, рядок перший. Обрання комісії з десяти осіб…

Промовивши ці слова, він переступив через всю демагогію та сентименти – і приступив одразу до змісту дискусії – а він, цей зміст, стосувався, як завжди, того, кому належатиме влада.

– Хто подає кандидатів на посади членів комісії? – спитав він. – Рулл. Хто визначає тих, хто їх відбиратиме? Рулл. Хто збирає асамблею для виборів? Рулл.

Сенатори з фракції патриціїв підхопили дух його промови та почали викрикувати ім’я бідолашного трибуна після кожного питання, яке ставив Цицерон.

– Хто оголошує про результати?

– Рулл! – вибухнув натовп під дахом храму.

– Хто – той єдиний, кому місце в комісії гарантоване?

– Рулл!

– Хто написав цей закон?

– Рулл!

І Сенат у захваті від власної дотепності зайшовся сміхом, в той час як бідолашний Рулл зашарівся та крутив головою в усі боки, ніби когось шукав. Десь півгодини Цицерон продовжував у тому ж дусі, постатейно розбирав закон, цитував та висміював його з такою завзятою люттю, що сенатори на лаві біля Цезаря, а також на лаві трибунів ставали дедалі більш похмурими.

Неможливо було уявити собі, що Цицерон мав лише годину, аби до цього підготуватися. Він виставив цей закон атакою на Помпея – бо той не міг брати участь у виборах in absentia, а також як спробу відновлення монархії – де нові царі маскуються за ширмою членів комісії. Він вільно цитував закон:

– Десять членів комісії отримають право розміщати колоністів в будь-яких містах та районах на власний розсуд – та передавати їм землі за власним вибором, – промовлений Цицероном, цей грубий текст лунав, наче заклик до тиранії. – А що далі? Які там з’являться поселення? Як все це буде працювати? Рулл каже: «В цих місцях будуть створені колонії». Але де саме? І хто там житиме? Невже ти, Рулл, справді думаєш, що ми віддамо в твої руки – і в руки тих, хто все це придумав, – Цицерон показав на Цезаря та Красса, – всю Італію, беззахисну, аби ви розташували повсюди свої військові гарнізони, окупували її своїми колоніями та керували нею, закутою в кайданки?

З боку патриціїв пролунали викрики «ні!», «ніколи!». Цицерон витягнув вперед руку та відвів від неї очі, зобразивши класичний жест заперечення.

– Я буду завжди безжалісно боротися проти такого. І доки я консул, я не дозволю нікому втілювати в життя спрямовані проти Республіки плани, які вони так давно плекають. Я твердо вирішив провести рік свого консульства в тій манері, яка єдина дозволить мені зберегти гідність та свободу. Я ніколи не використаю цю свою посаду для отримання провінцій, почестей чи якихось інших переваг, які не схвалить римський народ.

Він замовкнув, підсилюючи враження від цих слів. Схиливши голову, я записував кожне слово – та коли почув таке, то вмить глянув на нього. «Я ніколи не використаю цю посаду для отримання провінцій» – він справді так сказав? Я не міг повірити, що почув таке. Коли сенатори усвідомили сенс сказаного, то почали перешіптуватися.

– Так, – сказав Цицерон. – Сьогодні, першого січня ваш консул в залі Сенату оголошує, що, якщо республіка лишатиметься такою, як вона є, і якщо не виникне якоїсь нездоланної причини – він ніколи не стане губернатором провінції.

Я кинув оком через прохід – туди, де сидів Квінт. Він мав такий вигляд, ніби проковтнув осу. Македонія – це уособлення багатства та розкоші, звільнення від необхідності до скону виступати в судах – все це зникло вмить, наче сон.

– На тілі нашої Республіки – безліч невидимих ран, – заявив Цицерон тим урочистим голосом, яким завжди послуговувався під час своїх виступів. – Негідники вдаються до різного роду небезпечних заколотів. Але натомість нам не загрожує жодна зовнішня небезпека. Нам не треба боятися ніякого царя, племені чи нації. Зло – воно в наших стінах. Це внутрішнє зло, зло домашнє. І кожен з нас зобов’язаний боротися з ним з усієї сили. Якщо ви пообіцяєте мені свою підтримку в боротьбі за гідність нашої держави – я втілю в життя найбільшу мрію нашої Республіки – аби завойована предками гідність після довгих років відсутності знов повернулася в наше життя та в нашу політику.

Сказавши це, він сів.

Так, це був видатний виступ – він був побудований відповідно до першого закону риторики, який сформулював Цицерон – кожен виступ має містити бодай один сюрприз. Але шок ще не минув. За традицією, після завершення свого виступу перший консул надавав слово своєму колезі, аби той висловився.

Ще не затихли аплодисменти більшості та свист прибічників Цезаря та Катіліни, а Цицерон знов вигукнув:

– Слово перед Сенатом має Антоній Гібрида!

Гібрида, який сидів на передній лаві біля Цицерона, з острахом подивився на Цезаря та встав.

– Цей закон, який запропонував Рулл, з огляду на те, що я встиг прочитати, це, з точки зору Республіки, річ не дуже добра, – декілька разів він мовчки відкрив та закрив рота. – Тому я проти нього, – він завершив та різко сів.

На мить в Сенаті запанувала тиша, а потім вибухнув заглушливий галас. В ньому лунали знущання, гнів, радість, шок. Було очевидним те, що Цицерон щойно здобув видатну політичну перемогу – адже всі були впевнені, що Гібрида стане на бік його супротивників-популярів. А він натомість зайняв повністю протилежну позицію – і мотивація його була очевидною: якщо Цицерон відмовився від Македонії, значить, вона належатиме йому, Гібриді. Сенатори з фракції патриціїв, які сиділи за його спиною, нахилялися до другого консула, плескали його по спині, висловлюючи сповнені сарказму слова захоплення. Він намагався вислизнути від цих уїдливих привітань і кидав нервові погляди туди, де сиділи його колишні друзі. Здавалося, Катіліна приголомшений – ніби побачив, як Гібрида на його очах перетворюється на кам’яну статую. А Цезар, поки тривало все це божевілля, сидів, відкинувшись на спинку, склавши на грудях руки, і дивився у стелю, зрідка посміхаючись.

Завершення засідання стало повною протилежністю його початку. Цицерон пройшовся по списку преторів, а потім почав по черзі питати в колишніх консулів їхню думку щодо запропонованого закону. Їхні думки цілком визначалися тим, до якої фракції вони належали. Цицерон навіть не запитував думки Цезаря: він був ще занадто молодим, не здобув ще жодного імперію. Єдиним, чий виступ пролунав загрозливо, був Катіліна.

– Ти назвався народним консулом, – звернувся він до Цицерона, коли дійшла його черга. – Подивимось, що про це скаже народ.

Але в той день переможцем був новий консул – і коли день добіг кінця та Цицерон оголосив про перерву в засіданнях до завершення Латинських святкувань, патриції вивели його з храму та провели додому так, ніби він був не «новою людиною», яку вони зневажають – а одним з них, з патриціїв.

Цицерон повернувся додому в чудовому гуморі. Нема для політика більшої радості, ніж можливість застати супротивника зненацька. Всюди тільки й було розмов, що про те, як Гібрида перебіг до іншого табору. Натомість, розлюченим був Квінт – і коли останні відвідувачі нарешті залишили будинок Цицерона, він накинувся на свого брата з такою люттю, на яку я й не думав, що він здатний. Ситуація була ще менш приємною через те, що присутніми були Аттік та Теренція.

– Чому ти не порадився з жодним із нас, перш ніж відмовитися від провінції?

– А навіщо? Важливий результат. Ти ж сидів навпроти них. Як думаєш, хто почувався гірше – Цезар чи Красс?

Але Квінт не дозволив брату увести розмову в інший бік.

– Коли ти це вирішив?

– Чесно кажучи, я про це думав відтоді, як мені дісталася Македонія.

Почувши цю відповідь, Квінт у відчаї розвів руками.

– Ти хочеш сказати, що, коли вчора ввечері ми про це говорили, ти вже все для себе вирішив?

– Практично так.

– Але чому ти нам нічого не сказав?

– По-перше, я знав, що ти будеш не згоден. Окрім того, все ж лишалася мінімальна вірогідність того, що Цезар запропонує закон, який я зможу підтримати. І, зрештою, я маю право зі своєю провінцією робити все, що вважатиму за потрібне.

– Ні, Марку, це стосується не тебе одного, а нас усіх. Як ми розрахуємося з боргами без доходів з Македонії?

– Ти маєш на увазі, звідки візьмуться гроші на твою передвиборчу кампанію на посаду претора цього літа?

– Це нечесно!

Цицерон узяв Квінта за руку.

– Послухай, брате. Ти станеш претором – і не завдяки хабарям, а завдяки тому, що належиш до сім’ї Цицеронів, і від цього триумф твій буде ще приємнішім. Ти маєш зрозуміти, що мені вкрай необхідно розірвати зв’язок між Гібридою та Цезарем і трибунами. Єдність Сенату – моя єдина надія на те, аби провести Республіку через всі ці шторми. Я не можу дозволити своєму колезі-консулу чинити заколот за моєю спиною. Тому необхідно було розпрощатися з Македонією, – потім він звернувся до Аттіка та Теренції: – Та й кому треба керувати провінцією? Ви ж знаєте, що я не зможу лишити вас в Римі самих.

– А що заважатиме Гібриді забрати в тебе Македонію, а потім підтримати звинувачення проти Рабірія? – наполягав Квінт.

– А навіщо йому воно треба? Він з ними злигався суто через гроші. Тепер же він і без них зможе розплатитися зі своїми боргами. Та й до того ж, нічого не підписано – я в будь-який момент можу змінити свою думку. Але зараз я цим шляхетним жестом продемонструю людям, що в мене є принципи, та що добробут Республіки для мене важливіший, ніж мій власний.

Квінт подивився на Аттіка. Той знизав плечами та сказав:

– Все логічно.

– А ти як гадаєш, Теренціє? – спитав Квінт.

Протягом цієї розмови дружина хазяїна мовчала, що зовсім не було на неї схоже. Навіть зараз вона не промовила ні слова та мовчки дивилася на свого чоловіка, який, в свою чергу, дивився на неї безпристрасно. Вона поволі підняла руку до волосся та витягла з нього діадему. Потім, не зводячи з Цицерона погляду, зняла намисто, відколола брошку з грудей та золоті браслети з рук. Потім, скривившись від зусилля, стягнула з пальців персні. Тоді вона склала всі свої нові коштовності в жменю та, розтиснувши руки, кинула їх додолу. Блискуче дорогоцінне каміння та коштовний метал розлетілися мозаїчною підлогою. Вона повернулася та мовчки вийшла з кімнати.

IV

Наступного ранку ми з першими сонячними променями виїжджали з Риму. Як і решта посадовців, членів їхніх родин та наближених осіб, ми прямували на гору Альбан, аби взяти участь в Латинських святкуваннях. Хоча Теренція й супроводжувала чоловіка, та атмосфера в їхніх ношах була чи не холоднішою за це січневе гірське повітря ззовні. Консул змусив мене працювати – спочатку надиктував довгу доповідь Помпею, в якій детально описав політичну ситуацію в Римі, а потім – декілька коротких листів правителям провінцій. Весь цей час Теренція сиділа, заплющивши очі, та вдавала, що спить. Діти їхали зі своєю нянею в інших носилках. За ними їхав караван возів, в яких прямували представники новообраної римської влади: спершу Гібрида, за ним претори – Целер, Концоній, Руф Помпей, Помптін, Росцій, Сульплісій та Валерій Флакк. Лише Лентул Сура – міський претор, залишився в Римі, аби слідкувати за порядком в місті.

– Місто згорить вщент, – припустив Цицерон, – поки за всім слідкує цей ідіот.

Після опівдня ми дісталися будинку Цицерона в Тускулумі, але часу на відпочинок не було, бо він мав одразу їхати – судити змагання місцевих атлетів. Головною подією святкувань були змагання з майстерності виконання махових рухів, де скількись балів виставлялися за висоту амплітуди, скількись за стиль, а ще скількись – за силу. Цицерон і гадки не мав, хто з атлетів найкращий, тому проголосив переможцями всіх одразу і пообіцяв усіх винагородити власним коштом. Цей широкий жест викликав оплески присутніх місцевих мешканців. Коли Цицерон приєднався до Теренції в повозці, я почув, як вона спитала:

– Невже Македонія заплатить?

Він засміявся, і між ними настала відлига.

Основна церемонія відбувалася на заході сонця на вершині гори – і діставатися туди доводилося крутою та звивистою дорогою. Коли сонце опустилося за обрій, стало набагато холодніше. Снігу на кам’янистій дорозі лежало по коліно. Процесію очолював консул в оточенні своїх лікторів. Раби несли ліхтарі. На всіх гілках та на кожному кущі місцеві мешканці помістили дерев’яні та хутряні фігурки, які зображували людей чи людські обличчя – як нагадування про часи, коли ще вчинялися людські жертвоприношення. Наприклад, для того, аби весна прийшла швидше, в жертву приносили хлопчика. Вся ця картина була сповнена якоїсь невимовної меланхолії – пронизливий холод, дедалі густіша темінь та ці зловісні фігурки, що гойдаються на вітру. На вершині гори, на галявині палало жертовне багаття та випльовувало в небо в’язанки багряних іскор. В жертву Юпітеру принесли бика, а місцеві мешканці пропонували кожному скуштувати своє домашнє молоко.

– Нехай люди утримуються від суперечок та ворожнечі один з одним, – сказав Цицерон, і здавалося, що ці традиційні слова набули сьогодні нового значення.

На момент завершення церемонії на небі з’явився величезний місяць, схожий на блакитне сонце. Все навколо було залите його мертвим сяйвом. Воно освітлювало й дорогу, коли ми почали спускатися. Під час цього спуску сталися дві події, про які всі говоритимуть ще довгі місяці. По-перше, несподівано й незрозуміло чому, місяць зникнув з небосхилу, ніби його занурили в чорний ставок, – і наша процесія, яка до цього рухалася в його світлі, мусила зупинитися та чекати, допоки будуть запалені смолоскипи. Насправді ця зупинка тривала недовго, але дивно – наскільки зупинка на зимовій гірській дорозі здатна вплинути на людську уяву, особливо в оточенні підвішених фігурок людей. Пролунали панічні голоси, особливо коли всі звернули увагу, ще решта зірок і сузір’їв продовжують яскраво світити на небі. Як і всі, я підняв очі до неба – і цієї ж миті ми помітили, як падає зірка, схожа на палаючий спис, що пролетів прямо на захід – в напрямку Риму, де вона згасла й зникла. Здивовані викрики поступилися місцем галасу обговорення – всі почали міркувати з приводу того, що б це могло означати.

Цицерон мовчав, очікуючи, коли поновиться рух. Пізніше, коли ми повернулися до Тускулума, я спитав його, що він про все це думає.

– Нічого, – відповів консул, відігріваючись біля вогнища. – Чого мені про це думати? Місяць зник за хмарою, а зірка перетнула небосхил. Що тут ще можна сказати?

Наступного ранку надійшла звістка від Квінта, який лишився в Римі, аби слідкував за всім, що відбувається в місті. Хазяїн прочитав листа, а потім передав його мені. В ньому значилося, що на Марсовому полі встановили величезний дерев’яний хрест, і плебс залишав місто, аби подивитися на нього. Лабіній прямо говорить, що цей хрест призначений Рабірію, і що наприкінці місяця старого на ньому розіпнуть. Треба повертатися якомога швидше.

– Одне можна сказати про Цезаря, – сказав Цицерон. – Він не гає час дарма. Суд під його головуванням ще навіть не заслухав свідків, а він не припиняє на мене тиснути. Гонець досі тут?

– Так.

– Напиши Квінту, що ми повернемося вночі. І ще одного листа – Гортензію. Напиши, що я був радий приймати його в себе декілька днів тому, що я все обдумав і з задоволенням захищатиму разом з ним Гая Рабірія… – Він кивнув у відповідь якимось своїм думкам. – Якщо Цезар прагне війни, він її отримає.