Lustrum

– А тобі, Тіроне, – продовжив хазяїн, не повертаючи голови, – наказую – не смій більше мене переривати! Який ще знак послали нам боги? Дощ із жаб?

Секретарі нишком хихикнули. Напередодні дня, коли мала втілитися його найвища мета, він відкинув всі турботи дня минулого та перебував в чудовому гуморі.

– Делегація з Сенату хоче тебе бачити.

– Оце точно зловісне знамення. І хто ж входить в цю делегацію?

– Катулл, Гортензій, Ізаурик та ще один, якого я не впізнав.

– Верхівка аристократії? Тут, у мене? – Цицерон кинув на мене гострий погляд через плече. – І за такої погоди? Це, мабуть, найменш просторий будинок з усіх, де вони колись бували… Чого їм треба?

– Не знаю.

– Дивись, записуй усе дуже ретельно, – майбутній консул підібрав тогу та виставив вперед підборіддя. – Який я маю вигляд?

– Вигляд справжнього консула, – запевнив я.

По розкиданих аркушах зі своєю промовою він прокрокував в таблініум. Слуга приніс усім стільці, та сів лише один з присутніх – тремтячий старий сенатор, якого я не міг упізнати. Решта стояли всі разом, кожен зі своїм слугою – і, вочевидь, почувалися некомфортно в домі цієї «нової людини» низького походження, яку вони знехотя підтримали на виборах на пост консула. Гортензій притискав до носа хустинку, ніби цицеронове низьке походження могло виявитися заразним.

– Катулл, – люб’язно промовив Цицерон, входячи в кімнату, – Ізаурик, Гортензій. Для мене це велика честь.

Він кивнув кожному з колишніх консулів, та коли підійшов до четвертого гостя, я побачив, що навіть його феноменальна пам’ять на якусь мить зрадила йому.

– Рабірій, – зрештою згадав він. – Гай Рабірій, чи не так?

Він протягнув йому руку, та старий на це ніяк не зреагував, тому Цицерон, не зупиняючи руху руки, перетворив це на жест запрошення.

– Прошу. Мені дуже приємно.

– Нічого приємного тут нема, – сказав Катулл.

– Це неподобство, – промовив Гортензій.

– Це війна, – заявив Ізаурик. – Саме так, і ніяк по-іншому.

– Ну, що ж, сумно чути про таке, – сказав Цицерон світським тоном. Він не завжди сприймав їх серйозно. Як і багато хто з заможних старців, ці сприймали найменшу свою незручність як передвісник кінця світу.

– Вчора трибуни передали Рабірію цю повістку, – Гортензій клацнув пальцями, і його помічник передав Цицерону офіційний документ із великою печаткою.

Рабірій почув своє ім’я та спитав жалісливим тоном:

– Я можу поїхати додому?

– Пізніше, – жорстко відповів Гортензій, і старий схилив голову.

– Рабірію – повістку? – повторив Цицерон, звертаючи на старого сповнений сумнівів погляд. – А який злочин він міг вчинити?

Тут хазяїн вголос гучно зачитав документ, аби я міг його записати.

– Зазначена в документі особа обвинувачується в убивстві трибуна Сатурнія та в порушенні священних меж будівлі Сенату. – Цицерон підняв здивовані очі. – Сатурній? Його ж убили… років сорок тому?

– Тридцять шість, – поправив Катулл.

– Катулл точно знає, – додав Ізаурик. – Бо він там був. Так само, як і я.

– Сатурній! Але й негідник був! Його вбивство – не злочин, а добра справа! – Катулл так виплюнув це ім’я, ніби воно було отрутою, що потрапила йому до рота, і вперив погляд кудись удалечінь, ніби розглядав на стіні храму фреску «Вбивство Сатурнія в будівлі Сенату». – Я бачу його так само виразно, як і тебе, Цицерон. Трибун-популяр в найгіршому сенсі цього слова. Він убив нашого кандидата на посаду консула – і Сенат проголосив його ворогом народу. Після цього від нього навіть плебс відвернувся. Та перш ніж ми змогли його схопити, він з частиною своєї банди забарикадувався на Капітолії. Тоді ми перекрили постачання води. Це була твоя ідея, Ватій.

– Точно, – від спогадів очі старого генерала заблищали. – Вже тоді я добре знав, як треба вести облогу.

– Звісно ж, за декілька днів вони здалися, і до суду їх замкнули в будівлі Сенату. Та ми боялися, що їм знов вдасться втекти, тому залізли на дах і почали закидати їх шматками черепиці. Їм не було де сховатися. Вони бігали туди-сюди й верещали, як щури в канаві. Коли Сатурній припинив ворушитися, його вже майже неможливо було впізнати.

– І що ж, Рабірій разом з вами був там, на даху? – спитав Цицерон. Я підняв очі від записів та подивився на старого – його порожні очі та тремтяча голова не давали повірити, що він міг брати участь у такій розправі.

– Звісно ж, він там був, – підтвердив Ізаурик. – Нас було людей тридцять. Так, це були славні часи, – він стиснув пальці в ґулястий кулак, – ми були сповнені життєвих соків!

– Найголовніше, – стомлено промовив Гортензій, який був молодший за всіх своїх компаньйонів і, вочевидь, втомився вже раз-у-раз слухати ті самі історії, – найголовніше не те, чи Рабірій там був, чи ні, а те, в чому його звинувачують.

– І в чому ж? В убивстві?

– Perduellio.

Мушу визнати, я ніколи раніше не чув цього слова, і Цицерону довелося продиктувати його мені по буквах. – «Perduellio, – пояснив він, – так у давнину називали державну зраду.

– Але навіщо застосовувати такий давній закон? Чому б не звинуватити його в простій зраді – і на тому кінець? – спитав хазяїн, повертаючись до Гортензія.

– Тому що зрада карається вигнанням, а за perduellio засуджують на смерть, при чому не через повішення. Якщо Рабірія визнають винним, його розіпнуть на хресті.

– Де я? – знов дав про себе знати Рабірій, вскочивши на ноги. – Що це за місце?

– Заспокойся, Гаю. Ми твої друзі, – Катулл натиснув йому на плече та всадив назад у крісло.

– Але жоден суд не визнає його винним, – м’яко заперечив Цицерон. – Він, бідолашний, вже давно не сповна розуму.

– Справи про perduellio не розглядаються присяжними. У цьому-то і є найбільша хитрість. Такі справи розглядають двоє суддів, яких для цього спеціально призначають.

– А хто призначає?

– Новий міський претор – Лентул Сура.

Обличчя Цицерона скривилося, коли він почув це ім’я. Сура був колишнім консулом. Це була людина, сповнена величезних амбіцій та безмежної дурості. В політиці ці риси дуже часто невіддільні одна від одної.

– І кого ж ця Спляча Голова призначила суддями? Вже відомо?

– Один з них – Цезар. А другий – теж Цезар.

– Що?

– Цю справу слухатимуть Гай Юлій Цезар та його двоюрідний брат Луцій.

– Так за всім стоїть Цезар?

– Тому вердикт очевидний.

– Але ж має бути можливість подати апеляцію. Громадянина Риму не може бути страчено без справедливого суду, – вкрай збуджено заявив Цицерон.

– Звісно, так і є, – прикро відзначив Гортензій. – Якщо Рабірія визнають винним, він матиме право на апеляцію. Та проблема в тому, що апелювати він матиме не до суду, а до всіх мешканців міста, які зберуться на Марсовому полі.

– Оце буде видовище! – втрутився Катулл. – Ви собі тільки уявіть: натовп судить римського сенатора. Та вони його ніколи в житті не виправдають, це ж позбавить їх основної розваги.

– Це означатиме початок громадянської війни, – без будь-яких емоцій заявив Ізаурик. – Бо ми такого не стерпимо. Ти чуєш мене, Цицероне?

– Так, я чую тебе, – сказав він, очима пробігаючи документ. – А хто з трибунів виступив із звинуваченням?.. Лабіній, – він сам відповів на своє питання, коли прочитав підпис. – Це людина Помпея. Він зазвичай не вплутується в такі чвари. То який тут інтерес Лабінія?

– Його дядько буцімто був убитий разом з Сатурнієм, – з відразою промовив Гортензій. – І честь його сім’ї потребує помсти. Але все це повна маячня. Все це затіяно для того, аби Цезар зі своєю бандою мав привід напасти на Сенат.

– Отже, Цицероне, що ти пропонуєш? Ми підтримали тебе на виборах, хоча багато хто з нас мав сумніви.

– А на що ви від мене очікуєте?

– А ти як думаєш? Борися за життя Рабірія. Публічно оголоси, що засуджуєш це злодійство, а потім разом з Гортензієм захищай його, коли справа дійде до народних слухань.

– Ото вже буде щось новеньке, – сказав Цицерон, дивлячись на свого віковічного супротивника. – Ми – і раптом на одному боці.

– Мені це подобається не більше, ніж тобі, – холодно відповів Гортензій.

– Ну добре-добре, Гортензій, не ображайся. Для мене виступ з тобою в суді буде великою честю. Але давайте не будемо так квапитися потрапити в цю пастку. Давайте подумаємо спочатку, чи не можна обійтися без суду.

– Яким чином?

– Я поговорю з Цезарем. З’ясую, чого йому треба. І подивимося, чи ми зможемо дійти компромісу, – почувши про компроміс, усі троє колишніх консулів почали в один голос дружньо заперечувати. Цицерон підняв руки. – Цезар чогось хоче. Нічого страшного не станеться, якщо ми вислухаємо, чого саме. Це – наш обов’язок перед Республікою. І наш обов’язок перед Рабірієм.

Не пізніше ніж за годину ми з Цицероном вдвох вийшли з будинку. Сніг скрипів та хлюпав під нашими ногами, поки ми спускалися спорожнілими вуличками в напрямку міста. Ми знов були лише вдвох – тепер мені в це вже складно повірити. Мабуть, це був один з останніх походів Цицерона по Риму без охоронця. Втім, він підняв капюшон свого плаща, аби його не впізнали. Тієї зими навіть найбільш людні вулички нашого міста не можна було вважати цілком безпечними.

– Їм доведеться піти на компроміс, – сказав він. – Хай як би це не подобалося Цезарю, та вибору він не має, – раптом він вилаявся та засмучено підкинув сніг ногою. – Тіроне, невже таким буде цілий рік мого консульства? Невже цей рік доведеться витратити на те, аби кидатися між патриціями та популярами, аби не дати одним розірвати інших?

Я нічого не міг на це відповісти, і далі ми йшли мовчки. Будинок, в якому тоді жив Цезар, розташовувався трохи віддалік, вниз по дорозі від будинку Цицерона – в Субурі. Цей будинок вже понад століття належав цезаревій родині і, звісно ж, був дуже непоганим. Та на той час, коли його успадкував Цезар, район цей повністю зубожів. І навіть первозданний сніг, на якому вже осів попіл багать та виднілися викинуті з вікон екскременти, не тільки не приховував, а навіть підкреслював занедбаність цих вузеньких вуличок. Жебраки протягували до нас свої тремтячі руки, просили милостиню, та грошей я з собою не мав. Пригадую, як вуличні хлопці сніжками закидали стару повію, яка гучно верещала. А раз чи два ми натрапляли в кучугурах на руки і ноги, що стирчали зі снігу. Це були замерзлі рештки тих бідолашних, хто не пережив минулу ніч.

І от саме в цьому місці, в Субурі, на свій шанс чекав Цезар, наче величезна акула, оточена дрібними рибинами, які сподіваються, що їм перепаде якась крихта з великого столу. Будинок Цезаря розташувався наприкінці вулиці башмачників, а по обидва боки від нього вивищувалися два житлові будинки, по сім чи вісім поверхів кожен. Між цими двома будинками були натягнені мотузки, на яких висіла мерзла білизна, і через це вони були схожими на двох п’яничок, які обіймалися над дахом Цезаревого будинку. Біля входу в один з тих будинків з десяток молодиків загрозливо тупцювали навколо залізної жаровні. Весь час, поки ми чекали, щоб нас запросили ввійти, я спиною відчував їхні злі та жадібні погляди.

– І от ці мешканці судитимуть Рабірія, – пробуркотів Цицерон. – Старий не має жодного шансу.

Слуга забрав наш верхній одяг і провів до атріуму, а сам після цього пішов доповісти своєму хазяїну про прихід Цицерона. Нам нічого не лишалося, як вивчати посмертні маски пращурів Цезаря. Дивно, але серед його прямих предків було лише три консули – не надто багато для сім’ї, члени якої стверджують, що рід їхній веде свою історію від часів заснування Риму, а самі вони – прямі нащадки Венери. Сама ж богиня кохання була представлена у вигляді невеличкої бронзової статуетки – дуже вишуканої, але старезної та пошкрябаної. Такими ж були й килими, фрески, вицвілі вишивки та меблі. Все свідчило про те, що тут проживає горда сім’я, яка переживає не найкращі свої часи. Цезар все не з’являвся – і нам вистачило часу, аби дослідити всі ці сімейні цінності.

– Можна лише захоплюватися цією людиною, – сказав Цицерон, коли три чи чотири рази обійшов кімнату. – Ось стою я, хто стане завтра наймогутнішою особою Риму, і вимушений танцювати під його дудку, хоча він не став ще навіть претором.

Трохи згодом я помітив, що за нами спостерігають. Через двері за нами уважно дивилася дівчинка років десяти, вочевидь, дочка Цезаря. Я їй посміхнувся, і вона одразу втекла. За декілька хвилин з тієї ж кімнати з’явилася мати Цезаря Аврелія. Її вузенькі темні очі та насторожений і уважний вираз обличчя робили цю жінку схожою на хижого птаха. Цицерон знав її вже багато років. Всі троє її братів, Котти, були консулами, і якби Аврелія народилася чоловіком, вона б і сама стала консулом, адже була розумніша та хоробріша за кожного з братів. Та народилася вона жінкою – і займалася тому кар’єрою свого сина. І коли помер її старший брат, Аврелія змогла зробити так, що його місце – одного з п’ятнадцяти в Колегії жерців – зміг зайняти Цезар – блискучий хід, ви згодом побачите чому.

– Цицерон, пробач його за грубість, – сказала вона. – Я нагадала йому, що ти прийшов, але ж ти знаєш його.

Незабаром почулися кроки, і ми помітили жінку, яка йшла по коридору в напрямку дверей. Було очевидно, що вона хоче лишитися непоміченою, та на одному з її черевиків розв’язався шнурок. Вона притулилася до стіни, аби його зав’язати, руде волосся її було розпатлане, – і вона кинула в наш бік винуватий погляд. Не знаю, хто зазнав більшого сорому: Постумія, а саме так її звали, чи Цицерон, який знав її багато років як дружину свого близького друга, юриста та сенатора Сервія Сульпіція. І саме сьогодні ввечері вона мала бути на вечері в гостях у Цицерона.

Хазяїн вмить перевів погляд на статуетку Венери та зробив вигляд, ніби повністю занурився своєю увагою в бесіду:

– Яка краса. Це роботи Мирона? – Цицерон не піднімав очей, доки вона не пішла.

– Ти вчинив дуже тактовно, – схвально відзначила Аврелія. – Я не критикую сина за його любовні зв’язки – такі вже чоловіки. Та деякі з сучасних жінок настільки безсоромні, що в це важко повірити.

– І про що ви тут шепочете?

Неочікувано підкрастися ззаду – таким був улюблений прийом Цезаря і в війні, і в мирі, – і ми всі одразу повернулися. Він і зараз стоїть у мене перед очима – і великий череп його примарно вимальовується в тусклому денному світлі. Мене постійно питають про нього: «Ти бачився з Цезарем? Яким він був? Розкажи, яким був цей великий бог Цезар?» Ну що ж, мені в ньому запам’яталося дивовижне поєднання твердості та слабкості: солдатські мускули – і при цьому недбало накинута туніка франта; гострий запах поту, наче після військових вправ – і разом з ним солодкий аромат шафранової олії; безжалісні амбіції, приховувані нездоланним шармом.

– Будь обережнішим з Аврелією, Цицерон, – продовжив він, виступаючи з тіні. – Як політик вона вдвічі сильніша за нас обох – правда, мамо?

Він обійняв мати ззаду за талію та поцілував її за вухом.

– Припини негайно, – сказала Аврелія, звільняючись з обіймів та вдаючи невдоволення. – Я вже достатньо погралася в хазяйку. Де твоя дружина? Не годиться їй пропадати без супроводу. Надішли її до мене одразу, як повернеться, – вона граціозно кивнула Цицерону. – Прийми мої найкращі побажання на завтрашній день. Бути першим в родині, кому вдалося стати консулом – це велике досягнення!

– Адже правда, Цицерон, – заговорив Цезар, захоплено дивлячись на мати, – жінки в цьому місті заслуговують на набагато більшу повагу, ніж чоловіки – та й твоя дружина гарний тому приклад.

Чи натякав Цезар, що хоче звабити Теренцію? Не думаю. Підкорити найбільш злісне плем’я галлів йому було б простіше. Та я помітив, що Цицерон ледве стримався.

– Я тут не для того, аби обговорювати жінок Риму, – відзначив він. – Хоча тут кращого знавця, ніж ти, годі й шукати.

– Тоді навіщо ти тут?

Цицерон кивнув мені, і я дістав зі свого футляру для документів судову повістку.

– Чи не хочеш ти, щоб я порушив закон? – промовив Цезар з лукавою посмішкою, повертаючи мені документ. – Я не можу обговорювати цю справу. Адже ж я буду в ній суддею.

– Я хочу, щоб ти виправдав Рабірія за всіма цими звинуваченнями.

– Не сумніваюся, що ти цього хочеш, – Цезар кашлянув у звичній для себе манері та прибрав локон волосся за вухо.

– Послухай, Цезар, – нетерпляче сказав мій хазяїн. – Поговорімо відверто. Всім прекрасно відомо, що трибуни діють за наказами, які вони отримують від тебе та Красса. Сумніваюся, що Лабіній знав ім’я свого нещасного дядька до того, як його йому назвав ти. Що ж до Сури, то для нього perduellio означало сорт риби доти, доки його не повідомили про інакше. Все це – чергова твоя інтрига.

– Та ні, дійсно, не можу я говорити про справу, яку слухатиму в якості судді.

– Зізнайся, всі ці звинувачення мають на меті одне – завдати Сенату якомога більш болючого удару.

– З усіма своїми питаннями ти мав би звертатися до Лабінія.

– А я звертаюся з ними до тебе.

– Ну добре, якщо ти вже так наполягаєш. Я би назвав це нагадуванням для Сенату, що якщо він продовжуватиме принижувати гідність мешканців, вбивати їх представників, то за вбитих настане помста, хай би скільки часу для цього не було потрібно.

– Ти серйозно вважаєш, що чиюсь гідність можна захистити, знущаючись з безпорадного старця? Я щойно бачив Рабірія. Він вже нічого не тямить – надто вже старий. Не розуміє навіть, що відбувається навколо.

– Ну якщо він нічого не тямить, то з нього і знущатися неможливо.

– Послухай, любий Гаю, ми вже багато років дружимо, – сказав Цицерон вже іншим тоном після довгої паузи (на мій погляд, це було серйозне перебільшення). – Дозволь дати тобі дружню пораду, як від старшого брата молодшому. У тебе попереду блискуча кар’єра. Ти молодий…

– Не такий вже й молодий. Я зараз на три роки старший, ніж був Александр Македонський, коли він помер.

Цицерон ввічливо засміявся – він подумав, що Цезар жартує.

– Ти молодий. І в тебе дуже гарна репутація, – продовжив він. – Навіщо ставити її під загрозу такою конфронтацією. Справа Рабірія не тільки налаштує людей проти Сенату, але його смерть стане плямою на твоїй репутації. Може, сьогодні це й сподобається натовпу, але завтра всі розумні люди від тебе відвернуться.

– Ну що ж, я готовий на ризик.

– Ти розумієш, що я як консул буду зобов’язаний його захищати?

– Це стане твоєю роковою помилкою, Марку… Якщо ти дозволиш, я теж відповім тобі, як другові: подумай про те, які сили виступлять проти тебе. Нас підтримує народ, трибуни та половина преторів. Навіть Антоній Гібрида, твій колега консул – на нашому боці. І хто лишиться з тобою? Патриції? Але ж вони тебе зневажають – і викинуть тебе тієї ж миті, коли ти станеш їм не потрібен. На мій погляд, ти маєш лише один вихід.

– Це який?

– Приєднуйся до нас.

– Он воно що, – Цицерон мав звичку торкатися рукою підборіддя, коли про щось розмірковував. Якийсь час він не зводив погляду з Цезаря. – І що ж ти під цим маєш на увазі?

– Ти маєш підтримати наш закон.

– І що натомість?

– Я та мій кузен зможемо знайти в своїх серцях бажання зглянутися над бідолашним Рабірієм, з огляду на те, в якому він перебуває стані. – Цезар посміхнувся своїми тонкими губами, але не відводив погляду своїх темних очей від Цицерона. – Що ти на це скажеш?

Перш ніж хазяїн встиг відповісти, до будинку повернулася дружина Цезаря. Подейкували, що він одружився з цією жінкою, яку звали Помпея, лише під впливом переконань своєї матері – через ті зв’язки, які Помпея мала в Сенаті. Та те, що я побачив в той день, дало мені зрозуміти, що ця жінка мала й простіші, «очевидніші» переваги. Вона була істотно молодшою за свого чоловіка, їй було близько двадцяти років, її щоки та шия зашарілися на холодному повітрі – і від цього великі сірі очі блищали сильніше. Вона обійняла свого чоловіка, всім тілом притискаючись до нього, наче кішка. А потім накинулася на Цицерона, почала вихваляти його промови та стверджувати, що навіть прочитала збірку його віршів. Мені спало на думку, що вона п’яна. Цезар дивився на неї здивовано.

– Тебе хотіла бачити мама, – сказав він їй, і вона надула губи, наче дитина. Тоді Цезар скомандував: – Ну ж бо, йди! І не роби кислого обличчя. Ти ж добре її знаєш, – і він похлопав її по сідницях, підштовхуючи в правильному напрямку.

– Стільки жінок, Цезар, – сухо зауважив Цицерон, – звідки ще очікувати на їхню появу?

– Я боюся, що в тебе може скластися неправильне враження про мене, – розсміявся Цезар.

– Моє враження про тебе зовсім не змінилося, повір мені.

– То як, ми домовилися?

– Все залежить від того, яким буде твій закон. Досі ми лише чули передвиборчу агітацію на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Мені потрібні подробиці. А також деякі поступки.

Цезар не відповів. Його обличчя нічого не виражало. За якийсь час мовчання настільки затяглося, що стало незручним. Цицерон зітхнув та повернувся до мене.

– Сутеніє, – сказав він. – Нам час іти.

– Так швидко? І ви нічого не вип’єте? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усією можливою люб’язністю – його манери завжди були бездоганними, навіть коли він засуджував когось на смерть.

– Подумай про те, що я казав, – продовжував він, проводячи нас через невідремонтований коридор. – Подумай, наскільки легким може стати твій консульський строк, якщо ти до нас приєднаєшся. За рік скінчиться твоє консульство, і ти залишиш Рим. Житимеш у губернаторському палаці в Македонії – і заробиш там стільки грошей, що тобі їх вистачить на решту твого життя. Повертайся потім додому, купи собі будиночок на узбережжі Неаполітанської затоки. Вивчай філософію та пиши мемуари. Інакше…

До нас підійшов слуга і хотів допомогти Цицерону одягнути плащ, та хазяїн від нього відмахнувся та повернувся до Цезаря.

– Інакше що? Що буде в інакшому випадку? Якщо я до тебе не приєднаюся? Що тоді буде?

– Зрозумій, що все це не спрямоване особисто проти тебе, – обличчя Цезаря виражало подив. – Ми не хочемо заподіяти тобі якогось лиха. Ба більше, я хочу, аби ти знав: якщо тобі особисто щось загрожуватиме, ти завжди можеш розрахувати на мій захист.

– Можу розраховувати на твій захист?

Я вкрай нечасто бачив, щоб Цицерон не міг дібрати слів для відповіді. Та того холодного дня в тому похмурому, занедбаному будинку, в цьому брудному та занедбаному кварталі я бачив, як він шукає слів, які могли б виразити його почуття. Втім, консулу це не вдалося. Він загорнувся в плащ, вийшов надвір, в сніг, під похмурі погляди банди головорізів, які все ще ходили туди-сюди навколо вогнища, – і коротко попрощався з Цезарем.

– Я завжди можу розраховувати на його захист, – повторив Цицерон, коли ми почали взбиратися на пагорб. – Та хто він такий, щоб говорити до мене в такому тоні?

– Він вкрай самовпевнений, – додав я.

– Самовпевнений? Та він говорить зі мною так, ніби я його клієнт![4]

Добігав кінця той день, а з ним і рік. Він швидко сходив на нівець разом із зимовими сутінками. У вікнах спалахувало світло ламп. Над нашими головами люди перегукувалися один з одним через вулицю. Від багать ішов дим, і я відчував запах їжі, яку на них готували. На перехрестях благочестиві містяни виставляли маленькі тарілочки з медовими пиріжками – жертва місцевим богам. В ті часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – і зголоднілі пташки зліталися на таке частування, злітали та знов сідали на краях тарілок.

– Я маю сповістити Катулла та інших? – спитав я.

– І що їм написати? Що Цезар згоден звільнити Рабірія, якщо я зраджу їх за їхніми ж спинами? І що я розмірковую над цією пропозицією? – Цицерон ішов попереду, і його обурення додавало йому сил. Мені нелегко було встигати за ним. – Я звернув увагу, що ти не робив нотаток.

– Мені здалося, що це не зовсім зручно.

– Ти маєш завжди все записувати. Від завтра ти обов’язково маєш занотовувати кожне промовлене слово.

– Так, сенаторе.

– Ми входимо в небезпечні води, Тіроне. Кожна мілина та кожна течія мають бути зафіксовані.

– Так, сенаторе.

– Ти запам’ятав цю розмову?

– Думаю, так. Більшу частину.

– Добре. Запиши її, одразу, як повернемося. Мені потрібний цей запис. Та нікому не кажи ані слова. Особливо в присутності Постумії.

– Думаєш, вона все ж прийде до нас на вечерю?

– Звісно ж. Бодай для того, щоб доповісти потім своєму коханцю. В неї зовсім не лишилося сорому. Бідолашний Сервій, він нею так пишається.

Коли ми прийшли додому, Цицерон піднявся до себе, аби перевдягнутися, а я пішов в свою маленьку кімнатку, щоб записати все, що запам’ятав. Цей згорток і зараз лежить перед моїми очима, коли я пишу ці мемуари: його, як і інші свої секретні документи, Цицерон зберіг. Він, цей згорток, пожовтів, як і я, зморщився та вицвів з роками. Та все ж його, як і мене, все ще можна зрозуміти – і варто мені піднести його до очей, і я знов чую тремтливий голос Цезаря: «Ти завжди можеш розраховувати на мій захист».