Lustrum

Більше години знадобилося мені, аби завершити цю роботу. До того часу гості Цицерона вже зібралися та сіли вечеряти. Я завершив і приліг на своє вузеньке ліжко і знов проаналізував все побачене. Я не побоюся сказати, що мені було дещо ніяково, оскільки від природи я не був наділений нервами, схожими на канати. Мені не подобалося все це публічне життя – з більшим задоволенням я жив би в заміському помісті: у мене була мрія – купити собі маленьку ферму, куди я б міг поїхати та продовжити свої мемуари. Я навіть назбирав для цього грошей і в глибині душі сподівався, що Цицерон подарує мені свободу після свого обрання на посаду консула. Та час минав, а він про це ніколи не згадував – і коли мені виповнилося сорок років, я почав боятися, що так і помру рабом. Остання ніч року – це завжди час меланхолійних роздумів. Дволикий Янус дивиться і вперед, і назад – і дуже часто будь-який з цих напрямків здається непривабливим. В той вечір мені було по-особливому шкода себе самого.

В будь-якому випадку, я не з’являвся перед очима Цицерона аж до пізнього вечора. Коли, як мені здавалося, вечеря вже мала добігати кінця, я підійшов до дверей і став так, аби Цицерон мене побачив. Кімната була невеликою, але затишною, вона була прикрашена свіжими фресками, які були покликані справляти враження, ніби присутні знаходяться в саду Цицерона в Тускулумі. За столом сиділи дев’ять осіб, по три на кожній ложі – ідеальна цифра. Постумія була там – як це й передбачав Цицерон. Вона була одягнена в білу сукню з вільним коміром, і мала цілком безтурботний вигляд, ніби те, що раніше сталося в будинку Цезаря, її не стосувалося. Поруч з нею розташувався її чоловік Сервій, один з найдавніших друзів Цицерона та найвидатніший юрист Риму – що було, без сумніву, великим досягненням в місті, яке було сповнене правознавцями. Заняття юриспруденцією нагадує занурення в крижану воду – спочатку додає бадьорості, та варто погарячкувати – і ти весь зморщуєшся. З роками Сервій подався і став аж надто обережним, в той час як Постумія лишалася красунею. Він мав підтримку в Сенаті й так само, як і вона, був дуже амбітним. Влітку він сам хотів баллотуватися в консули, і Цицерон обіцяв надати йому свою підтримку.

Була лише одна людина, яка з Цицероном дружила довше, ніж Сервій, – це був Аттік. Він розлігся поруч зі своєю сестрою Помпонією, яка була в шлюбі – нещасливому – з молодшим братом Цицерона, Квінтом. Бідолашний Квінт – здавалося, що він, як завжди, шукає забуття в вині. Ще одним гостем за цим столом був Марк Целій Руф – учень Цицерона, який розважав присутніх нескінченним потоком жартів та пліток. Сам Цицерон сів між Теренцією та своєю дочкою Туллією, яку він обожнював. Він так безтурботно сміявся над жартами Руфа, що неможливо було й припустити, що в нього в житті є якісь проблеми. Та це була одна з властивостей успішного політика – тримати в голові купу речей та вміти перемикатися з однієї на іншу, коли постає така необхідність. Без цього життя політика стало б нестерпним.

В якийсь момент Цицерон подивився на мене та кивнув.

– Друзі мої, – сказав Цицерон достатньо гучно, аби його почули крізь галас застільної бесіди. – Вже пізно, і Тірон прийшов нагадати, що я маю завершити свою інавгураційну промову. Іноді мені здається, що це він має бути консулом, а я – всього-на-всього його слугою.

Всі розсміялися, і я відчув на собі погляди присутніх.

– Пані, – продовжив хазяїн, – з вашого дозволу я заберу ваших чоловіків на декілька хвилин.

Він витер серветкою кутки рота, кинув серветку на стіл, встав та подав руку Теренції. Посміхаючись, вона взяла його руку – і посмішка її була чарівнішою від того, як рідко з’являлася. Теренція мала такий вигляд, ніби вона – крихка зимова квітка, що несподівано розквітла в променях слави Цицерона. Вона забула свою звичну бережливість та одягнулася так, як це пасувало дружині консула та майбутнього губернатора Македонії. Її нова сукня була розшита перлинами, і на ній повсюди поблискували інші щойно придбані коштовності. Ними були прикрашені й її невеликі груди, зап’ястя, пальці та темні локони. Гості вийшли, і жінки попрямували до таблініуму, а чоловіки – до кабінету Цицерона. Хазяїн наказав мені зачинити двері – і з його обличчя пішла задоволена усмішка.

– Що сталося, брате? – спитав Квінт, який і досі тримав у руках келих з вином. – Ти маєш такий вигляд, ніби з’їв несвіжу устрицю.

– Я не хотів би псувати вам такий чудовий вечір, та в мене виникла проблема, – Цицерон похмуро дістав повістку Рабірію та розказав про сенатську делегацію та про свій візит до Цезаря, а потім наказав мені: Прочитай, що сказав мені цей пройдисвіт.

Я зробив те, що було мені наказано, і коли дійшов останньої частини Цезаревої пропозиції, то помітив, як всі четверо переглянулися.

– Ну що ж, – сказав Аттік. – Якщо ти відвернешся від Катулла та його друзів після всіх тих обіцянок, які ти дав їм перед виборами, то, може, тобі й справді знадобиться його захист. Вони ніколи тобі такого не пробачать.

– А якщо я дотримаюся даного слова та виступлю проти закону популярів, то вони визнають Рабірія винним – і мені доведеться захищати його на Марсовому полі.

– А цього не можна допустити за будь-яку ціну, – промовив Квінт. – Цезар має рацію. Ти точно програєш. Ти маєш у будь-який спосіб передати його захист Гортензію.

– Але ж це неможливо. Я як голова Сенату не можу зберігати нейтралітет, коли розпинають сенатора. Що ж я тоді за консул?

– Тоді ти будеш живий консул, а не мертвий, – відповів Квінт. – Тому що якщо ти виступиш на боці патриціїв, то повір мені, от тоді над тобою повисне справжня небезпека. Адже навіть в Сенаті не буде єдності – Гібрида про це подбає. Там, на сенатських лавах, є купа людей, які тільки й чекають на твоє повалення. І перший з них – Катіліна.

– У мене є ідея, – сказав молодий Руф. – Чому б нам не вивезти Рабірія з міста та не сховати десь, допоки все не заспокоїться?

– А нам це вдасться? – спитав Цицерон. Потім він обдумав цю пропозицію та похитав головою. – Я вражений твоєю сміливістю, Руф, та нічого з цього не вийде. Навіть якщо ми не віддамо Цезарю Рабірія, він легко зможе вчинити те саме з кимось іншим – з Катуллом чи, наприклад, Ізауриком. Уявляєш собі, які будуть наслідки?

Весь цей час Сервій уважно вивчав судову повістку. Бачив він не дуже добре, і тому тримав документ так близько до канделябра, що я злякався, як би папірус не зайнявся.

– Perduellio, – пробуркотів він. – Дивний збіг. Цього місяця я хотів запропонувати Сенату скасувати закон про perduellio. Я навіть дослідив всі випадки з практики його застосування. Вони й досі лежать у мене вдома.

– То, може, саме там Цезар цю ідею й підхопив? – зауважив Квінт. – Ти колись це з ним обговорював?

– Звісно ж, ні, – Сервій все ще водив носом по документу. – Я ніколи з ним не спілкуюся. Він – цілковитий негідник, – він підняв очі та помітив, що на нього пильно дивиться Цицерон. – Що таке?

– Мені здається, я знаю, як Цезар дізнався про perduellio.

– Як?

– Сьогодні в Цезаря була твоя дружина, – сказав Цицерон після деяких коливань.

– Не кажи дурниць. Чого б це Постумія навідувалася до Цезаря? Вона його майже не знає. Сьогодні вона цілий день була в сестри.

– Я її там бачив. І Тірон теж.

– Ну що ж, може й так. Впевнений, цьому має бути просте пояснення.

Сервій зробив вигляд, що далі читає документ. Трохи згодом він промовив низьким та ображеним голосом:

– А я все ніяк не розумів, чому ти вирішив не обговорювати пропозицію Цезаря за столом. Тепер мені зрозуміло. Ти не хотів про це говорити відкрито в присутності моєї дружини, на випадок, якщо вона опиниться у нього в ліжку та все йому розкаже!

Був дуже неприємний момент. Квінт і Аттік опустили очі, і навіть Руф замовкнув.

– Сервій, Сервій, мій старий друже, – промовив Цицерон, обіймаючи його за плечі. – Я дуже хочу бачити саме тебе своїм наступником на посаді консула. Я цілковито тобі довіряю, не сумнівайся в цьому.

– Але ти образив честь моєї дружини – і тим самим наніс образу й мені. То навіщо мені твоя довіра? – він скинув обійми Цицерона та з гідністю залишив кімнату.

– Сервій! – покликав його Аттік, який не переносив таких сцен. Але бідолашний уже вийшов, а коли Аттік спробував піти за ним, Цицерон тихо сказав:

– Залиш його, Аттік. Він має поговорити зі своєю дружиною, а не з нами.

Повисла довга пауза, під час якої я намагався почути крики з таблініуму, та за дверима чути було лише шум прибирання.

– То ось чому Цезар завжди на крок попереду своїх ворогів… У нього шпигуни в усіх ваших ліжках, – несподівано розсміявся Руф.

– Стули пельку, – перервав його Квінт.

– Будь проклятий цей Цезар! – закричав раптом Цицерон. – Нічого нема поганого в амбіціях. Я сам – амбітний. Та його жага влади – це щось неймовірне. Дивишся йому в очі, і здається, що дивишся в чорну морську безодню під час шторму, – він сів у крісло та почав пальцями постукувати по підлокітнику. – Я не маю вибору. Та якщо я пристану на його умови, то зможу виграти якийсь час. Вони ж працюють над своїм клятим законом вже декілька місяців.

– А що поганого в тому, аби нічийну землю роздати бідним? – спитав Руф, який, як і багато хто з молоді з симпатією ставився до популярів. – Ти ж ходиш вулицями, бачиш – люди справді голодують.

– Згоден, – відповів Цицерон. – Але їм потрібна їжа, а не земля. Щоб обробляти землю, треба мати знання та тяжко працювати без упину. Хотів би я побачити, як ті бандити, яких я бачив біля цезаревого будинку, оброблятимуть землю зранку до ночі. Якщо наша їжа залежатиме від їхньої праці, за рік ми помремо з голоду.

– Та Цезар, щонайменше, про них думає.

– Думає про них? Цезар не думає ні про кого, окрім самого себе. Ти що, справді віриш у те, що Красс, найбагатша людина Риму, турбується про бідноту? Вони хочуть влаштувати благодійну роздачу земель – при чому це їм не коштуватиме нічого – для того, аби створити собі армію прихильників, які забезпечуватимуть їм довічну владу. Красс давно вже дивиться в бік Єгипту. Лише богам відомо, чого хоче Цезар, – не здивуюся, якщо йому потрібен увесь світ. Турбуються вони!.. Правда, Руф, інколи ти говориш як молодий дурень. Невже, приїхавши до Риму, ти не навчився нічому, окрім того, як грати в азартні ігри та вештатися по домах розпусти?

Я не думаю, що Цицерон хотів, аби його слова пролунали так грубо – та я помітив, що для Руфа вони пролунали наче удар батогом. Він відвернувся – і в очах його стояли сльози, при чому не сльози образи, а сльози гніву. Він вже давно не був тим чарівним підлітком, якого Цицерон взяв колись собі в учні, і перетворився на юнака з все більшими й більшими амбіціями – Цицерон, на жаль, цього не помітив. Більше Руф не брав участі в обговоренні, хоча воно ще деякий час тривало.

– Тіроне, – звернувся до мене Аттік. – Ти був у будинку Цезаря. Як гадаєш, що має зробити твій хазяїн?

Я чекав на це, адже на таких внутрішніх нарадах до мене завжди зверталися як до останньої інстанції – і завжди готувався до цього.

– Я думаю, що, якщо ми погодимося на пропозицію Цезаря, то зможемо домогтися деяких змін у законі. А це можна буде подати патриціям як нашу перемогу.

– А потім, – задумливо промовив Цезар, – якщо вони відмовляться прийняти ці зміни, то це буде лише їхня провина – і я буду вільний від своїх зобов’язань. Що ж, це досить непогано.

– Молодець, Тіроне! – проголосив Квінт. – Ти, як завжди, найрозумніший в цій кімнаті, – він демонстративно позіхнув. – Ходімо, брате, – він підняв Цицерона з крісла. – Вже пізно, а тобі завтра виступати. Ти маєш виспатися.

Коли ми дійшли до вестибюля, все в будинку затихло. Теренція та Туллія пішли спати. Сервій з дружиною поїхали додому. Помпонія, яка ненавиділа політику, відмовилася чекати на свого чоловіка та поїхали разом з ними, як сказав нам слуга. На вулиці чекали носилки Аттіка. В місячному сяйві поблискував сніг. Десь у центрі міста пролунав знайомий викрик нічного вартового, який проголосив, що настала північ.

– З Новим роком, – сказав Квінт.

– І з новим консулом, – додав Аттік. – Молодець, Цицерон. Пишаюся тим, що я твій друг.

Вони тиснули його руку та хлопали по спині, і я помітив, що те саме робив і Руф, але не надто завзято. Їхні теплі привітання пролунали в холодному нічному повітрі та зникли. А потім Цицерон стояв посеред ночі та махав услід їхнім носилкам, аж поки вони не зникли за поворотом. Коли він повернувся, аби зайти до дому, то трохи спіткнувся та потрапив ногою в кучугур, який намело біля порогу. Він витягнув мокру ногу з снігу, обтрусив її та тихо вилаявся. Мені так і кортіло сказати, що й це теж – знак, але я розсудливо стримався.

ІІІ

Не знаю, який вигляд церемонії інавгурації мають сьогодні, коли найвищі чиновники – лише хлопчики на побігеньках божественного Авгура, а от у часи Цицерона першим, хто приходив до консула в день інавгурації, був авгур – член Колегії жерців.

Тому перед самим світанком Цицерон, Теренція та їхні діти зібралися в атріумі та чекали на прибуття жерця. Я знав, що спав він погано, адже чув його кроки по кімнаті нагорі – так він робив завжди, коли розмірковував. Та він мав неймовірну здатність до швидкого відновлення сил – і здавалося, чудово відпочив і був готовим до всього, коли стояв тепер зі своєю сім’єю, як олімпієць, який все життя тренувався заради одного-єдиного забігу і зараз, нарешті, був готовий його пробігти.

Коли все було готове, я дав сигнал двірнику, і він відчинив двері та впустив хранителів священних півнів – пуларіїв. Це були пів десятка худорлявих чоловіків, які й самі нагадували курчат. Слідом за цим ескортом з’явився і сам авгур, постукуючи своїм посохом по підлозі – це був справжній велетень у коричневій шапці та яскравому пурпурному плащі. Маленький Марк закричав і сховався за спідницю матері, коли побачив, як цей велетень крокує проходом. Того дня був Квінт Цецилій Метелл Целер, і я скажу декілька слів про нього, адже він відіграв не останню роль в історії Цицерона. Целер щойно повернувся з війни на Сході – це був справжній солдат і навіть герой війни, ким він став після того, як зміг відбити напад переважаючих сил супротивника на свій зимовий табір. Він служив під командуванням Помпея Великого та чисто випадково був одружений з сестрою Помпея, що, звісно ж, аж ніяк не завадило просуванню Целера кар’єрними сходами. Та й це було не важливо. Він був з роду Метеллів – і тому йому було на роду написано за декілька років і самому стати консулом – а в цей день він мав скласти присягу претора. Дружиною його була сумнозвісна красуня з сім’ї Клодіїв: одним словом, годі й шукати когось, хто міг би мати кращі зв’язки, ніж Метелл Целер, – який, до речі, і сам був далеко не дурним.

– Обраний консуле, бажаю тобі доброго ранку, – проричав він громовим голосом, ніби звертався до своїх легіонерів на церемонії підняття прапору. – Нарешті настав цей великий день. Що принесе він нам, хотів би я знати.

– Але ж ти тут авгур, Целере. Ось і розкажи мені.

Целер відкинув голову та зайшовся сміхом. Пізніше я дізнався, що у віщування він вірив не більше за Цицерона, а його членство в Колегії жерців було не більше ніж політичною необхідністю.

– Можу передбачити лише одне: легким цей день не буде. Перед храмом Сатурна вже зібрався натовп, коли я проходив повз нього. Здається, вночі Цезар та його посіпаки вивісили свій великий закон. Але й сучий син, цей Цезар!

Я стояв одразу за Цицероном, тому не міг бачити виразу його обличчя, та по тому, як напружилися його плечі, я зрозумів, що ця звістка хазяїна стривожила.

– Ну добре, – сказав Целер, нахилившись, аби сонце не засліплювало йому очі. – Як тут вийти на дах?

Цицерон вивів авгура до сходів та, проходячи повз мене, прошепотів крізь зуби:

– Негайно з’ясуй, що там відбувається. Візьми помічників. Я маю знати кожну статтю того закону.

Я наказав Сизифію та Лорею йти зі мною, і ми в супроводі пари рабів з ліхтарями почали спускатися пагорбом.

У темноті знайти дорогу було складно, а земля була слизькою від снігу. Однак, коли ми вийшли на Форум, то побачили декілька вогнів попереду й пішли в їхньому напрямку. Целер мав рацію. Закон вивісили на традиційному для цього місці – біля храму Сатурна. Незважаючи на ранній час та холод, біля храму зібралися декілька десятків громадян – так їм кортіло прочитати текст закону. Він був дуже довгим – декілька тисяч слів – і розташовувався на шести великих дошках. Закон вносився від імені трибуна Рулла, хоча всім було прекрасно відомо, що автори його – Цезар і Красс. Я поділив закон на три частини, Сизифій відповідав за початок, Лорей за кінцівку, а собі я залишив серединку.

Ми працювали швидко і не звертали уваги на людей, які скаржилися, буцімто ми заважаємо їм читати, – та до того, як ми завершили переписувати, настав ранок і розпочався перший день нового року. Хоча я навіть не прочитав закон цілком, я одразу зрозумів, що Цицерон матиме від нього багато клопоту. Пропонувалося конфіскувати республіканські державні землі в Кампаньї та поділити їх на п’ять тисяч фермерських господарств. Обрана комісія з десяти людей матиме вирішувати, хто які землі отримає, – і матиме право самостійно, без участі Сенату, піднімати податки за кордоном та продавати додаткові землі в Італії на свій розсуд. Патриціїв це обурить – і час обнародування цього закону, саме напередодні інавгураційної промови Цицерона, – був обраний, аби спричинити якнайсильніший тиск на майбутнього консула.

Коли ми повернулися додому, Цицерон все ще був на даху, де він уперше сів у своє курульне крісло, вирізане зі слонової кістки. Нагорі було дуже холодно, і на плитці на парапеті все ще лежав сніг. Обраний консул закутався в плащ майже до підборіддя, а на голові у нього була вдягнена незрозуміла шапка з кролячого хутра з вухами, які закривали його власні вуха. Целер стояв поруч, а пуларії зібралися навколо нього. Він розкреслював небо своїм скипетром, шукаючи поглядом птахів або блискавки. Та небо було чистим та спокійним – не було сумнівів, що вдача все ніяк не посміхається жерцю. Коли Цицерон побачив мене, він одразу схопив глиняні таблички своїми руками в рукавицях і почав швидко їх продивлятися. Дерев’яні рамки стукали одна по одній, коли він продивлявся кожну сторінку.

– Це що, закон популярів? – спитав, повертаючись до нього, Целер, якого відволік стукіт табличок.

– Саме він, – відповів Цицерон, з неймовірною швидкістю прочитуючи написане. – Важко собі уявити закон, який розділив би країну ще сильніше, ніж оцей.

– Тобі доведеться згадати про нього в своїй інавгураційній промові? – спитав я.

– Звісно. Інакше навіщо б вони оприлюднювали його саме зараз?

– Так, вони обрали дуже вдалий час, – сказав авгур. – Новий консул. Перший день на посаді. Військового досвіду нема зовсім. Нема великої родини, яка б його підтримала. Вони перевіряють твій характер, Цицероне.

З вулиці доносилися крики. Я перегнувся через парапет. Збирався натовп, аби провести Цицерона до місця інавгурації. На іншому кінці долини в ранковому повітрі чітко виднілися обриси храмів Капітолію.

– Це що таке, блискавка? – спитав Целер у найближчого до себе хранителя священних птахів. – Сподіваюся, що так, бо в мене вже яйця відвалюються.

– Якщо ти бачив блискавку, – відповів хранитель, – значить, це дійсно була вона.

– Ну й добре. Це була блискавка, та ще й на лівій половині небосхилу. Запиши це, синку. Вітаю тебе, Цицероне. Це – знак прихильності богів. Можемо вирушати.

Та Цицерон ніби як не чув його. Він непорушно сидів у кріслі та дивився удалечінь, не відводячи погляду. Проходячи повз нього, Целер поклав йому руку на плече.

– Мій двоюрідний брат Квінт Метелл просив передати тобі привіт та ненав’язливо нагадати, що він все ще очікує за міськими мурами на свій тріумф, який ти обіцяв йому в обмін на голоси. Так само, як і Ліциній Лукулл. Не забувай, що за ними – сотні ветеранів, яких вони легко можуть зібрати. Якщо дійсно спалахне громадянська війна – а до цього все і йде – то вони саме ті, хто зможе увійти в місто та навести тут лад.

– Дякую тобі, Целер. Введення солдат в Рим – от вже точно саме те, що необхідно зробити, аби уникнути громадянської війни.

Це мало пролунати як саркастичне зауваження, та сарказм відскакує від сьогоденних Целерів, наче дитяча стріла від металевого щита. Авгур пішов з даху без почуття ображеної гідності. Я спитав Цицерона, чим можу допомогти.

– Напиши мені нову промову, – похмуро відповів новий консул. – І залиш мене одного.

Я зробив так, як він наказав, і спустився до низу, намагаючись не думати про ту задачу, що стояла тепер перед ним: без підготовки виступити перед шістьма сотнями сенаторів з приводу закону, який він щойно побачив, при цьому знаючи наперед, що хай би що він не сказав – це спричинить невдоволення того чи іншого угрупування в Сенаті. Цього було достатньо, аби в мене почався розлад травлення.

Будинок швидко заповнювався не лише клієнтурою Цицерона, але й тими, хто просто заходив з вулиці, аби звернутися до нього зі словами привітання. Цицерон наказав, аби на інавгурації не економили, а коли Теренція починала висловлювати занепокоєння тим, скільки все це коштує, він їй відповідав: «Заплатить Македонія». Тому кожен, хто заходив до будинку, отримував у подарунок декілька інжирів та мед. Аттік, який був провідником вершників, привів з собою великий загін людей свого стану, які підтримували Цицерона – їм усім, а також і найближчим прибічникам Цицерона в Сенаті, на чолі яких стояв Квінт, запропонували в таблініумі гаряче вино. Сервія серед них не було. Мені вдалося повідомити і Квінта, і Аттіка, що закон популярів уже оприлюднений – і що він дуже поганий.

Тим часом найняті флейтисти теж користувалися гостинністю Цицерона – так само, як барабанщики, танцюристи, представники міських дільниць та голови триб. Тут були присутні й офіційні особи, чия поява пояснювалася вступом саме на цю, консульську посаду, – це були писарі, особи, відповідальні за тлумачення знамень, переписувачі, судові чиновники та дванадцять лікторів, яких виділив Сенат для охорони консула. Не вистачало лише того, хто в цьому спектаклі мав відігравати головну роль, – і мені дедалі важче було пояснювати його відсутність, адже до цього часу вже всі встигли дізнатися про закон, та всім кортіло довідатись, що Цицерон збирається робити. Я лише відповідав, що хазяїн все ще з авгуром і скоро спуститься. Теренція, закута в свої нові коштовності, прошипіла мені, що я маю брати ситуацію в свої руки, поки будинок остаточно не розтащили. Я взяв на себе сміливість надіслати двох рабів на дах – забрати курульне крісло, і наказав їм пояснити Цицерону, що символ його влади нестимуть на чолі процесії, – це пояснення цілком відповідало дійсності.

Це відіграло свою роль – і незабаром Цицерон спустився, і я з полегшенням помітив, що свою заячу шапку він зняв. Його поява супроводжувалася пронизливими криками натовпу – багато хто в ньому вже був веселий від нагрітого вина. Консул передав мені таблички з переписаним законом та прошепотів, аби їх я прихопив із собою. Потім він сів у крісло, зробив жест привітання та попросив усіх представників казначейства підняти догори руку. Таких виявилося близько двадцяти осіб. Неймовірно – але на той час це були майже всі, хто з центру керував Римською імперією.

– Громадяни, – сказав Цицерон, поклавши мені на плече руку. – Це Тірон, він служить моїм секретарем з тих часів, коли я навіть не був сенатором. Його розпорядження сприймайте як мої власні. Будь-яке питання, яке ви хотіли б обговорити зі мною, можете обговорювати з ним. Я віддаю перевагу письмовим звітам перед усними. Прокидаюся я рано, а лягаю пізно. Я не стерплю хабарів чи корупції в будь-якому вигляді, а також і пліток. Якщо ви припустилися помилки, не бійтеся мені про це сказати, та робіть це швидко. Затямте це – і ми не матимемо проблем. А тепер – до роботи!

Після цієї короткої промови, яка змусила мене зашарітися, лікторам вручили нові різки, а також мішечки з грошима. Після цього з даху спустили його курульне крісло та показали його натовпу. Це спричинило захват та аплодисменти – і це не дивно, крісло було вирізане з нумідійської слонової кістки та коштувало більше ста тисяч сестерціїв (заплатить Македонія!). Потім всі ще потроху випили – навіть маленький Марк зробив ковток з кістяного кубку, заграли флейти, і ми вийшли з будинку, розпочинаючи нашу довгу процесію через місто.

Досі було дуже холодно. Та сонце вже зійшло, і його промені вкривали золотом дахи будинків. Рим поблискував таким непорочним сяйвом, якого я досі ніколи не бачив. Цицерон ішов поруч з Теренцією, за ними йшла Туллія зі своїм нареченим Фругієм, Квінт на плечах ніс Марка, а по обидва боки від сімейства йшли сенатори та вершники, одягнені в білосніжні одежі. Флейти співали, били барабани, звивалися танцюристи. Мешканці міста вишикувалися вздовж вулиць та вивішувалися з вікон, аби не пропустити ходу. Багато хто плескав у долоні та вигукував вітання, однак – і треба в цьому чесно зізнатися – подекуди було чути й незадоволені викрики. Вони лунали в найбідніших районах Субури, коли ми проходили по Аргілетуму, прямуючи до Форуму. Цицерон кивав в усі боки, а іноді піднімав праву руку на знак привітання, однак обличчя його було похмурим, і я знав, що він невпинно обмірковує свої подальші кроки. Я бачив, як Аттік і Квінт декілька разів намагалися заговорити до нього, та він відмахнувся, бажаючи лишитися сам на сам зі своїми думками.