У війни не жіноче обличчя

Не минуло й місяця, як німецькі війська опинилися вже під Москвою…

У нас восьмеро дітей у сім’ї, перші четверо дівчатка, я найстарша. Тато прийшов якось із роботи і плаче: «Я колись радів, що в мене перші дівчатка. Панночки. А тепер у кожного хтось іде на фронт, а в нас нікому… Я старий, мене не беруть, ви – дівчата, а хлопчики маленькі». Те в нас у сім’ї якось дуже переживали.

Організували курси медсестер, і батько нас із сестрою туди відвів. Мені – п’ятнадцять років, а сестрі – чотирнадцять. Він казав: «Ото все, що я можу віддати для перемоги. Моїх дівчаток…» Іншої думки тоді не існувало.

За рік я потрапила на фронт…»

Наталя Іванівна Сергєєва,

рядова, санітарка

«Перші дні… У місті безлад. Хаос. Крижаний страх. Якихось шпигунів усі ловили. Умовляли одне одного: «Не треба піддаватися на провокацію». Нікому навіть на думку не спадало, що наша армія зазнала катастрофи, її розгромили за кілька тижнів. Нас навчали, що ми воюватимемо на чужій території. «Ні п’яді своєї землі не віддамо…» А тут відступаємо…

Перед війною ходили чутки, що Гітлер готується вчинити напад на Радянський Союз, але такі розмови суворо заборонялися відповідними органами… Вам зрозуміло, які це органи? НКВС… Чекісти… Якщо люди перешіптувалися, то вдома, на кухні, а в комуналках – лише у своїй кімнаті, за зачиненими дверима або у ванній, відкрутивши перед тим кран із водою. Та коли Сталін заговорив… Він звернувся до нас: «Брати і сестри…» Тут усі забули свої образи… Наш дядько сидів у таборі, мамин брат, він був залізничник, старий комуніст. Його заарештували на роботі… Вам зрозуміло – хто? НКВС… Нашого улюбленого дядька, а ми знали, що він ні в чому не винен. Вірили. Він мав нагороди ще з громадянської війни… Але після промови Сталіна мама сказала: «Захистимо Батьківщину, а по тому розберемося». Батьківщину любили всі.

Я побігла відразу до військкомату. З ангіною побігла, у мене ще й температура не впала. Але я не змогла чекати…»

Олена Антонівна Кудіна,

рядова, шофер

«У нашої матері не було синів… Ростила п’ятьох дочок. Оголосили: «Війна!» У мене був чудовий музикальний слух. Мріяла вступати до консерваторії. Я вирішила, що слух мій згодиться на фронті, я буду зв’язковою.

Евакуювалися до Сталінграда. А коли Сталінград опинився в облозі, добровільно пішли на фронт. Усі разом. Уся сім’я: мама і п’ятеро дочок, а батько тоді вже воював…»

Антоніна Максимівна Князєва,

молодший сержант, зв’язкова

«Єдине бажання мали всі: потрапити на фронт… Страшно? Звісно, страшно… Але все одно… Пішли до військкомату, а нам кажуть: «Підростіть, дівчатка… Ви ще зелені…» Нам по шістнадцять-сімнадцять років. Але я домоглася свого, мене взяли. Ми хотіли з подругою до снайперської школи, а нам сказали: “Будете регулювальницями. Нема коли вас навчати”».

Мама кілька днів вартувала на станції, коли нас повезуть. Побачила, як ми йшли вже до складу, передала мені пиріг, десяток яєць – і зомліла…

Тетяна Юхимівна Семьонова,

сержант, регулювальниця

«Світ ураз перемінився… Я пам’ятаю перші дні… Мама стояла ввечері коло вікна і молилася. Я не знала, що моя мама вірить у Бога. Вона дивилася і дивилася на небо…

Мене мобілізували, я була лікарем. Я їхала з почуття обов’язку. А мій тато був щасливий, що дочка на фронті. Боронить Батьківщину. Тато йшов до військкомату рано-вранці. Він ішов отримувати мій атестат і йшов рано-вранці навмисне, щоб усі в селі бачили, що його дочка на фронті…»

Єфросинія Григорівна Бреус,

капітан, лікарка

«Літо… Останній мирний день… Увечері ми на танцях. Нам по шістнадцять років. Ми ходили ще компанією, проводили разом одного, потім другого. У нас не траплялося, щоб відокремився хтось парою. Йдемо, припустімо, шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток.

І ось уже за два тижні цих хлопців, курсантів танкового училища, які нас проводжали з танців, привозили каліками, у бинтах. Це був жах! Жах! Якщо почую: хтось сміється, я не можу цього пробачити. Як можна сміятися, як можна чомусь радіти, коли така війна йде?

Незабаром батько пішов в ополчення. Удома залишилися лише малі брати і я. Брати були тридцять четвертого і тридцять восьмого року народження. І я сказала мамі, що піду на фронт. Вона плакала, я й сама вночі плакала. Але втекла з дому… Написала мамі з частини. Звідти вона повернути мене вже ніяк би не могла…»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Наказ: шикуйся… Стали ми за зростом, я найменша. Командир іде, дивиться. Підходить до мене:

– А це що за Дюймовочка? Що ти тут робиш? Може, повернешся до мами і підростеш?

А мами в мене вже не було… Мама загинула під бомбардуванням…

Найсильніше враження… На все життя… Трапилося це в перший рік, коли ми відступали… Я побачила – ми ховалися поза кущами, – як наш солдат кинувся з гвинтівкою на німецький танк і бив прикладом по броні. Бив, кричав і плакав, поки не впав. Поки його не розстріляли німецькі автоматники. Перший рік воювали з гвинтівками проти танків і “месерів”…»

Поліна Семенівна Ноздрачова,

санінструктор

«Я просила маму… Я її благала: лише не треба плакати… Це діялося не вночі, але було темно, і стояло суцільне голосіння. Вони не плакали, наші матері, що проводжали своїх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревіла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли під хлопчика, тільки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тільки тим і жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось ці плакати, які тепер висять у музеї: «Батьківщина-мати кличе!», «Що ти зробив для фронту?» – на мене, наприклад, дуже діяли. Завжди були перед очима. А пісні? «Вставай, страна огромная… Вставай на смертный бой…»

Коли ми їхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбиті. Це вже була війна… Але молодість брала своє, і ми співали. Навіть щось веселе. Якісь частівки.

Під кінець війни у нас уся сім’я воювала. Батько, мама, сестра – вони стали залізничниками. Вони рухались одразу за фронтом і відновлювали дорогу. Медаль «За перемогу» у нас отримали всі: батько, мама, сестра і я…»

Євгенія Сергіївна Сапронова,

гвардії сержант, авіамеханік

«До війни я працювала в армії телефоністкою… Наша частина розташовувалася в місті Борисові, до якого війна докотилася в перші ж тижні. Начальник зв’язку вишикував всіх нас. Ми не служили, ми не солдати, ми були вільнонайманими.

Він нам каже:

– Почалася війна жорстока. Вам буде дуже важко, дівчатам. І поки не пізно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А ті, хто вирішить залишитися на фронті, крок уперед…

І всі дівчата, до єдиної, ступили крок уперед. Нас душ із двадцять. Усі були готовими обороняти Батьківщину. А до війни мені навіть книжки про війну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?!

Сиділи за апаратами день крізь день, цілодобово. Солдати принесуть нам казанки, під’їмо, подрімаємо тут, коло апаратів, і знову надягаємо навушники. Немає часу помити голову, тоді я попросила: “Дівчата, відріжте мені коси…”»

Галина Дмитрівна Запольська,

телефоністка

«Ми ходили і ходили до військкомату…

І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, військком трохи нас не випихав: «Ну, коли б бодай якусь спеціальність мали. Були б ви медсестрами, шоферами… Ну що ви вмієте? Що ви робитимете на війні?» А ми не розуміли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотіли воювати – та й годі. До нас не доходило, що воювати – це щось уміти робити. Щось конкретне. І він нас приголомшив своїм запитанням.

Я і ще декілька дівчаток пішли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шість місяців. Ми вирішили: ні, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три місяці. Справді, три місяці – це теж, як ми вважали, довго.

Але ці курси саме добігали кінця. Ми попросили, щоб нас допустили до іспитів. Ще місяць тривали заняття. Уночі ми працювали на практиці в госпіталі, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад місяць…

Відрядили нас не на фронт, а до госпіталю. Це діялося наприкінці серпня сорок першого року… Школи, лікарні, клуби були переповнені пораненими. Але в лютому я пішла з госпіталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-іншому не назвеш. Без документів, без нічого втекла на санітарний поїзд. Написала записочку: «Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт». І все…»

Олена Павлівна Яковлєва,

старшина, медсестра

«У мене того дня було побачення… Я летіла туди на крилах… Гадала – сьогодні він мені зізнається: «Люблю», а він прийшов сумний: «Віро, війна! Нас просто із занять відправляють на фронт». Він навчався у військовому училищі. Ну, і я, звісно, відразу ж уявила себе в ролі Жанни д’Арк. Тільки на фронт і тільки гвинтівку в руки. Ми маємо бути разом. Тільки разом! Побігла до військкомату, але там мені відказали суворо: «Потрібні поки лише медики. І вчитися треба шість місяців». Шість місяців – це ж здуріти! У мене – любов…

Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру… Я хочу стріляти! Стріляти, як і він. Якось я вже була до того готова. У нашій школі часто виступали герої громадянської війни і ті, хто воював в Іспанії.

Дівчата почувалися нарівні з хлопчиками, нас не розділяли. Навпаки, з дитинства, зі школи ми чули: «Дівчата – за кермо трактора!», «Дівчата – за штурвал літака!» Ну, а тут ще любов! Я навіть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою…

Училася я в театральному інституті. Мріяла стати актрисою. Мій ідеал – Лариса Рейснер. Жінка-комісар у шкіряній куртці… Мені подобалося, що вона вродлива…»

Віра Даниловцева,

сержант, снайпер

«Моїх друзів, усі вони були старшими, забрали на фронт… Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Мені сказали: «Треба, дівчинко, вчитися».

Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзі виступив і сказав:

– Закінчиться війна, дівчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батьківщину.

На фронт нас проводжали шефи із заводу. Це сталося влітку. Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки. Мені припало найсмачніше домашнє печиво і гарний светрик. З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!

Їхали багато діб… Вийшли з дівчатками на якійсь станції з відром, щоб води набрати. Озирнулися і охнули: один за одним йшли ешелони, і там самі лише дівчата. Співають. Махають нам – хто косинками, хто пілотками. З’ясувалося: чоловіків бракує, полягли вони… Або в полоні. Тепер ми замість них.

Мама написала мені молитву. Я поклала її всередину медальйона. Мабуть, і допомогло – я повернулася додому. Я перед боєм медальйон цілувала…»

Ганна Миколаївна Хролович,

медсестра

«Я була льотчицею…

Коли навчалася ще в сьомому класі, до нас прилетів літак. Це в ті роки, уявляєте, у тридцять шостому році. У той час це було дивиною. І тоді ж з’явився заклик: «Дівчата і хлопці – на літак!» Я, звісно, як комсомолка була в передових лавах. Відразу записалася до аероклубу. Батько, щоправда, категорично виступав проти. Раніше в сім’ї нашій всі були металургами, кілька поколінь металургів-доменщиків. І батько вважав, що металургом бути – жіноча робота, а льотчиком – ні. Начальник аероклубу дізнався про це і дозволив покатати батька на літаку. Я так і зробила. Ми піднялися з батьком у повітря, і з того дня він мовчав. Йому сподобалося. Закінчила аероклуб із відзнакою, добре стрибала з парашутом. До війни встигла ще вийти заміж, народила дівчинку.

З перших днів війни в нашому аероклубі почалися пертурбації: чоловіків забирали, а замінювали їх ми, жінки. Навчали курсантів. Роботи було багато, зранку до ночі. Чоловік мій пішов на фронт одним із перших. Залишилася в мене тільки фотографія: стоїмо з ним удвох біля літака, у льотних шоломах… Жили ми тепер удвох із донькою, жили постійно в таборах. А як жили? Я вранці її зачиню, дам каші, і з четвертої години ранку ми вже літаємо. Повертаюся ввечері, а вона їла чи не їла, вся вимазана тією кашею. Уже навіть не плаче, а лише дивиться на мене. Очі в неї великі, як у чоловіка…

Наприкінці сорок першого я отримала похоронку: чоловік загинув під Москвою. Він був командиром ланки. Я любила свою доньку, але відвезла її до його рідних. І попросилася на фронт…

Останньої ночі… Усю ніч простояла коло дитячого ліжечка на колінах…»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант, старший льотчик

«Мені виповнилося вісімнадцять років… Я така радісна, у мене – свято. А всі навколо кричать: «Війна!!!» Пам’ятаю, як люди плакали. Скількох зустрічала людей на вулиці, усі плакали. Деякі навіть молилися. Було незвично… Люди на вулиці моляться і хрестяться. У школі нас учили, що Бога немає. Але ж де наші танки і наші гарні літаки? Ми їх завжди бачили на парадах. Пишалися! Де наші полководці? Будьонний… Був, звісно, момент розгубленості. А потім стали думати про інше: як перемогти?

Навчалася я на другому курсі фельдшерсько-акушерської школи в місті Свердловськ. Відразу подумала: «Раз війна, то потрібно на фронт». У мене тато комуніст із великим стажем, політкаторжанин. Він нас змалку напоумляв, що Батьківщина – це все, Батьківщину треба боронити. І я не вагалася: якщо я не піду, то хто піде? Я повинна…»

Серафима Іванівна Панасенко,

молодший лейтенант, фельдшер мотострілецького батальйону

«Мама прибігла до поїзда… Моя мама була сувора. Вона зроду нас не цілувала, не хвалила. Якщо щось добре, то вона лиш ласкаво дивиться, та й годі. А тут вона прибігла, схопила мою голову і цілує мене, цілує. І так дивиться в очі… Дивиться… Довго… Я зрозуміла, що вже ніколи не побачу свою маму. Я відчула… Захотілося покинути все, віддати речмішок і повернутися додому. Мені стало всіх шкода… Бабусю… І братиків…

Тут заграла музика… Команда: «Ро-о-зійдись!!! Сі-і-дай! До ва-го-о-о-нів!..»

Я довго махала і махала рукою…»

Тамара Улянівна Ладиніна,

рядова, піхотинець

«Зарахували мене до полку зв’язку… Нізащо б не пішла у зв’язок і не погодилася б, бо я не розуміла, що це теж воювати. Приїхав до нас командир дивізії, усі вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зі строю:

– Товаришу генерал, дозвольте звернутися.

Він каже:

– Ну, звертайтеся, звертайтеся, боєць Сунгурова!

– Рядова Сунгурова просить звільнити її від служби у зв’язку і відрядити туди, де стріляють.

Зрозумійте, ми всі були так налаштовані. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, – зв’язок, то дуже мало, те навіть принижує нас, треба бути тільки на передньому краї.

У генерала відразу сповзла з вуст усмішка:

– Дівчаточка мої! (А ви б бачили, які ми були тоді – не їли, не спали, словом, він уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаєте своєї ролі на фронті, ви – наші очі й вуха, армія без зв’язку, наче людина без крові.

Машенька Сунгурова першою не витримала:

– Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання!

Ми її потім так до кінця війни і звали: «Штик».

…У червні сорок третього на Курській дузі нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шістдесят п’ятої армії, уже був на вісімдесят відсотків жіночий. І ось я хочу розповісти, щоб ви мали уявлення… Зрозуміли… Що в наших душах діялося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, ніколи вже не буде. Ніколи у світі! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: «Полку, на прапор! На коліна!», усі ми відчули себе щасливими. До нас ставляться з довірою, ми тепер такий полк, як усі, – танковий, стрілецький. Стоїмо і плачемо, у кожної очі сльозами налилися. Ви зараз не повірите, з цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла на «курячу сліпоту», це в мене від недоїдання, від нервової перевтоми сталося, так ось, моя «куряча сліпота» минула. Розумієте, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясіння усієї душі…»

Марія Семенівна Каліберда,

старший сержант, зв’язкова

«Тільки-но стала дорослою… Дев’ятого червня сорок першого року мені виповнилося вісімнадцять років, я стала дорослою. А за два тижні почалася ця клята війна, навіть за дванадцять днів. Нас відправили на будівництво залізниці Гагра – Сухумі. Зібрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми їли хліб. Муки там майже не було, всього намішано, а більш за все – води. Полежить цей хліб на столі, і біля нього калюжка збирається, ми злизували її язиком.

У сорок другому році… Я добровільно записалася на службу до евакосортувального госпіталю три тисячі двісті один. Це був дуже великий фронтовий госпіталь, який входив до складу Закавказького і Північно-Кавказького фронтів і окремої Приморської армії. Бої йшли дуже запеклі, поранених було багато. Мене поставили на роздачу їжі – ця посада цілодобова, вже ранок і треба подавати сніданок, а ми ще роздаємо вечерю. За кілька місяців поранило в ліву ногу – скакала на правій, але працювала. Потім ще додали посаду сестри-господині, це теж треба бути на місці цілодобово. Жила на роботі.

Тридцятого травня сорок третього року… Саме о першій годині дня був масований наліт на Краснодар. Я вибігла з будівлі подивитися, чи встигли відправити поранених із залізничного вокзалу. Дві бомби влучили в сарай, де зберігалися боєприпаси. Перед моїми очима ящики злітали вище шестиповерхового будинку і розривалися. Мене ураганною хвилею відкинуло до цегляної стіни. Знепритомніла… Коли прийшла до тями, був уже вечір. Підвела голову, спробувала стиснути пальці – начебто рухаються, ледь-ледь продерла ліве око й пішла до відділення, вся в крові. У коридорі зустрічаю нашу старшу сестру, вона не впізнала мене, спитала: «Хто ви? Звідки?» Підійшла ближче, охнула й каже: «Де тебе так довго носило, Ксеню? Поранені голодні, а тебе немає». Хутко перев’язали голову, ліву руку вище ліктя, і я пішла по вечерю. В очах тьмяніло, піт лився градом. Почала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, і тільки чую: «Швидше! Швидше!» І знову – «Швидше! Швидше!»

За кілька днів у мене ще брали для тяжкопоранених кров. Люди вмирали…

…На війні я так змінилася, що коли приїхала додому, то мама мене не впізнала. Мені показали, де вона жила, я підійшла до дверей, постукала. Відповіли:

– Хто там?

Я увійшла, привіталася і кажу:

– Пустіть переночувати.

Мама розтоплювала піч, а два моїх молодших братики сиділи на підлозі на купі соломи, голі, нічого було вдягнути. Мама мене не впізнала і відповідає:

– Ви бачите, громадяночко, як ми живемо? Поки не стемніло, пройдіть далі.

Підходжу ближче, вона знову:

– Громадяночко, пройдіть далі, поки не стемніло.

Нахиляюся до неї, обіймаю і кажу:

– Мамо-мамочко!

Тоді вони всі на мене як накинуться… Як заревуть…

Тепер я живу в Криму… У нас усе потопає у квітах, я щодня дивлюся з вікна на море, а в душі неймовірний біль, у мене досі не жіноче обличчя. Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своїх спогадах…»

Ксенія Сергіївна Осадчева,

рядова, сестра-господиня

Про запах страху і валізи цукерок

«Я йшла на фронт… Був чудовий день. Світле повітря і дрібний-дрібний дощик. Так гарно! Вийшла вранці, стою: невже я ніколи сюди не повернуся? Не побачу нашого садка… Нашої вулиці… Мама плакала, схопить мене – і не відпускає. Я вже піду, вона наздожене, обійме – і не пускає…»

Ольга Митрофанівна Ружницька,

медсестра

«Умирати… Умирати я не боялася. Молодість, напевно, або ще щось… Навколо смерть, завжди смерть поряд, а я про неї не думала. Ми про неї не говорили. Вона кружляла-кружляла десь близько, але все мимо. Якось уночі розвідку боєм на ділянці нашого полку вела ціла рота. На світанку вона відійшла, а з нейтральної смуги почувся стогін. Залишився поранений. «Не ходи, уб’ють, – не пускали мене бійці, – бачиш, уже світає».

Але не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вісім годин, прив’язавши ременем за руку. Притягла живого. Командир дізнався, оголосив зопалу п’ять діб арешту за самовільну відлучку. А заступник командира полку відреагував по-іншому: «Заслуговує нагороди».

У дев’ятнадцять років я отримала медаль «За відвагу». У дев’ятнадцять років посивіла. У дев’ятнадцять років в останньому бою були прострелені легені, ще одна куля пройшла між двох хребців. Паралізувало ноги… І мене вважали убитою…

У дев’ятнадцять років… У мене онука тепер така. Дивлюся на неї – і не вірю. Дитина!

Коли я приїхала додому з фронту, сестра показала мені похоронку… Мене поховали…»

Надія Василівна Анісімова,

санінструктор кулеметної роти

«Мами своєї я не пам’ятаю… У пам’яті залишилися тільки невиразні тіні… Обриси… Чи то її обличчя, чи то її постава, коли вона нахилялася наді мною. Була близько. Так мені потім здавалося. Коли мами не стало, мені було три роки. Батько служив на Далекому Сході, кадровий військовий. Навчив мене кататися на коні. Це було найсильніше враження дитинства. Батько не хотів, щоб я виросла тендітною панночкою.

У Ленінграді – там я себе пам’ятаю з п’яти років – жила з тіткою. А тітка моя за часів російсько-японської війни була сестрою-жалібницею. Я її любила, як маму…

Якою я була в дитинстві? На спір стрибала з другого поверху школи. Мені подобався футбол, завжди була воротарем у хлопчаків. Почалася фінська війна, без кінця тікала на фінську війну. А в сорок першому саме закінчила сім класів і встигла віддати документи до технікуму. Тітка плаче: «Війна!», а я зраділа, що піду на фронт, воюватиму. Хіба я знала, яка та кров?

Сформувалася перша гвардійська дивізія народного ополчення, і нас, кількох дівчат, взяли до медсанбату.

Зателефонувала тітці:

– Іду на фронт.

На тому кінці дроту мені відповіли:

– Марш додому! Обід уже прочах.

Я поклала трубку. Потім мені її було шкода, дуже шкода. Почалася блокада міста, страшна ленінградська блокада, коли місто наполовину вимерло, а вона залишилася сама. Старенька.

Пригадую, дали мені звільнення. Перш ніж піти до тітки, я зайшла до магазину. До війни страшенно любила цукерки. Кажу:

– Дайте мені цукерок.

Продавчиня дивиться на мене, як на божевільну. Я не розуміла: як це – картки, як це – блокада? Усі люди в черзі повернулися на мене, а в мене гвинтівка більша за мене. Коли нам їх видавали, я подивилася й думаю: «Коли я доросту до цієї гвинтівки?» І всі раптом стали просити, вся черга:

– Дайте їй цукерок. Виріжте у нас талони.

І мені дали.

На вулиці збирали допомогу для фронту. Прямо на площі на столах лежали великі таці, люди йшли і знімали – той перстень золотий, той сережки. Годинники несли, гроші… Ніхто нічого не записував, ніхто не розписувався. Жінки знімали з рук обручки…

Ті картини в моїй пам’яті…

І був славнозвісний сталінський наказ за номером двісті двадцять сім: «Ні кроку назад!» Повернеш назад – розстріл! Розстріл – на місці. Або під трибунал і до спеціально створених штрафних батальйонів. Тих, хто туди потрапляв, називали смертниками. А тих, хто вийшов з оточення або втік із полону – до фільтраційних таборів. Позаду нас йшли загородзагони… Свої стріляли по своїх…

Ті картини в моїй пам’яті…

Звичайна галявина… Мокро, бруд після дощу. Стоїть на колінах молодий солдат. В окулярах, вони без кінця в нього падають чомусь, він їх піднімає. Після дощу… Інтелігентний ленінградський хлопчик. Трьохлінійку в нього вже забрали. Нас усіх вишикували. Скрізь калюжі… Ми… Чуємо, як він благає… Він клянеться… Благає, щоб його не розстрілювали, удома в нього лише мама. Починає плакати. І відразу ж його – прямо в лоб. З пістолета. Показовий розстріл – з будь-ким так буде, якщо завагається. Хоч на одну хвилину! На одну…

Той наказ відразу зробив із мене дорослу. Про це було не можна… Довго не згадували… Так, ми перемогли, але якою ціною! Якою страшною ціною!

Не спали ми цілодобово – так багато було поранених. Одного разу три доби ніхто не спав. Мене послали з машиною поранених до госпіталю. Здала поранених, назад машина їхала порожня, і я виспалася. Повернулася, мов огірочок, а наші всі на ногах уже не стоять.

Зустрічаю комісара:

– Товаришу комісар, мені соромно.

– Що таке?

– Я спала.

– Де?

Розповідаю йому, як відвозила поранених, назад їхала порожня і виспалася.

– Ну що ж? Молодчина! Нехай хоч хтось буде нормальний, а то всі сплять на ходу.