У війни не жіноче обличчя

…Маленька жінка з дівочим вінцем довгої коси навколо голови сиділа у великому кріслі, затуливши обличчя руками:

– Ні-ні, не буду. Знову повертатися туди? Не можу… Дотепер воєнні стрічки не дивлюся. Я тоді була зовсім дівчинкою. Мріяла і зростала, зростала і мріяла. І ось – війна. Мені навіть шкода тебе… Я знаю, про що кажу… Ти справді хочеш це знати? Як доньку питаю…

Звісно ж, здивувалася:

– А чому до мене? Треба до мого чоловіка, він любить згадувати. Як звали командирів, генералів, номери частин – усе пам’ятає. А я ні. Я пам’ятаю лише те, що зі мною траплялося. Свою війну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я пам’ятаю моторошну самотність.

Попросила прибрати магнітофон:

– Мені потрібні твої очі, щоб розповідати, а він заважатиме.

Але за кілька хвилин вона забула про нього…

Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна),

єфрейтор, снайпер:

«Це буде проста розповідь… Розповідь звичайної російської дівчини, яких тоді було багато…

Там, де стояло моє рідне село Дяківське, тепер Пролетарський район Москви. Як війна почалася, мені було неповних вісімнадцять років. Коси довгі-довгі, до колін… Ніхто не вірив, що війна надовго, усі чекали – ось-ось скінчиться. Відженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потім закінчила бухгалтерські курси, почала працювати. Війна триває… Мої подружки… Мої дівчата кажуть: «Треба йти на фронт». Це вже в повітрі висіло. Записалися всі на курси при військкоматі. Може, хтось і за компанію, не знаю. Нас там вчили стріляти з бойової гвинтівки, кидати гранати. Спершу… Я, зізнаюся, боялася гвинтівку в руки брати, було неприємно. Не могла уявити, що піду когось убивати, просто хотіла на фронт, та й годі. Нас у гуртку навчалося сорок людей. З нашого села – чотири дівчини, ну, всі ми, подружки, із сусіднього – п’ять, словом, із кожного села хтось. І самі дівчата. Чоловіки вже всі пішли на війну, хто міг. Іноді вістовий приїжджав посеред ночі, давав дві години на збори, і їх вивозили. Траплялося, забирали навіть із поля. (Мовчить.) Я тепер не згадаю – чи були в нас танці, якщо так, то дівчина танцювала з дівчиною, хлопців не залишилося. Села наші притихли.

Незабаром з’явився заклик ЦК комсомолу та молоді, позаяк німці були вже під Москвою, всім стати на захист Батьківщини. Як це Гітлер візьме Москву? Не дамо! Не тільки я… Усі дівчатка виявили бажання йти на фронт. Мій батько вже воював. Ми вважали, що будемо єдиними… Особливими… А прийшли до військкомату – там багато дівчат. Я охнула! Моє серце спалахнуло, сильно так. А відбір був дуже суворий. По-перше, звісно, треба мати міцне здоров’я. Я боялася, що мене не візьмуть, бо в дитинстві часто хворіла і, як казала мама, була хирлявою. Тож мене інші діти кривдили змалку. Утім, якщо вдома, крім дівчини, що йшла на фронт, нікого більше з дітей не було, також відмовляли, бо не можна залишати матір саму. Ой, наші матусі! Сльози в них не висихали… Вони лаяли нас, вони благали… Але я мала ще двох сестер і двох братів, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на гріх, з колгоспу всі пішли, на полі нікому працювати, і голова не хотів нас відпускати. Отож нам відмовили. Пішли ми до райкому комсомолу, і там відмовили. Тоді ми делегацією з нашого району поїхали до обкому комсомолу. Усі мов затялися, серця палали. Нас знову звідти відправили додому. І ми вирішили, якщо ми вже тут, у Москві, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що… Хто доповідатиме, хто з нас сміливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тільки ми, а там до коридору не можна було впхатися, – де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усієї країни, багато хто побував в окупації, і тепер вони жадали помститися ворогу за своїх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так… Словом, ми навіть трохи розгубилися…

Увечері, втім, потрапили до секретаря. Нас запитують: «Ну, як ви підете на фронт, якщо не вмієте стріляти?» Тут ми хором відповідаємо, що вже навчилися… «Де? Як? А перев’язувати вмієте?» А нас, знаєте, в тому ж гуртку при військкоматі районний лікар учив перев’язувати. Вони тоді примовкли і вже серйозніше на нас поглянули. Ну, і козир у наших руках, мовляв, там не тільки ми, а нас іще сорок душ, і всі вміють стріляти і надавати першу медичну допомогу. Казали: «Ідіть і чекайте. Ваше питання буде вирішено позитивно». Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того… Отак…

І вже за кілька днів ми отримали повістки на руки…

Прийшли до військкомату, нас відразу ж в одні двері ввели, а з інших вивели – я таку гарну косу заплела, звідти вже без неї вийшла… Без коси… Постригли по-солдатському… І сукню забрали. Не встигла мамі ні сукню, ні косу віддати. Вона дуже просила, аби щось від мене, моє в неї залишилося. Відразу нас одягли в гімнастерки, пілотки, дали речмішки і в товарний потяг закинули – на солому. Але солома свіжа, вона досі полем пахла.

Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Пам’ятаю, що багато сміялися.

Куди їдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так і важливо, ким ми станемо. Тільки б – на фронт. Усі воюють – і ми. Приїхали на станцію Щолкове, недалеко від неї була жіноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери. Усі зраділи. Це – справжнє. Будемо стріляти.

Почали навчатися. Вивчали статути – гарнізонної служби, дисциплінарний, маскування на місцевості, хімзахист. Дівчата всі дуже старалися. Із заплющеними очима навчилися збирати і розбирати «снайперку», визначати швидкість вітру, рух цілі, відстань до цілі, окопчики копати, повзати по-пластунськи – те все-все ми вже вміли. Аби лиш скоріше на фронт. У вогонь… Так-так… Закінчивши курси, вогневу і стройову я здала на «відмінно». Найважче, пам’ятаю, було встати по тривозі й зібратися за п’ять хвилин. Чоботи ми брали на один-два розміри більші, щоб не гаяти час, швидко зібратися. За п’ять хвилин мали одягтися, взутися і вишикуватися. Траплялося, що в чоботях на босу ногу шикуватися вибігали. Одна дівчинка мало ноги не відморозила. Старшина помітив, зробив зауваження, потім учив нас онучі крутити. Стане над нами і гуде: «Як мені, дівчаточка, зробити з вас солдатів, а не мішені для фриців?» Дівчаточка, дівчаточка… Усі нас любили і завжди жаліли. А ми ображалися, що нас жаліють. Хіба ми не такі солдати, як усі?

Ну, і ось прибули ми на фронт. Під Оршу… До шістдесят другої стрілецької дивізії… Командир, як нині пам’ятаю, полковник Бородкін, він побачив нас, розсердився: дівчат мені нав’язали. Мовляв, що це за жіночий хоровод? Кордебалет! Тут війна, а не танцюльки. Страшна війна… Але потім запросив до себе, пригостив обідом. І, чуємо, запитує свого ад’ютанта: «Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?» Ну, ми, звісно, образилися: за кого він нас має? Ми воювати приїхали. А він нас сприймав не як солдатів, а як дівчат. За віком ми йому годилися в дочки. «Що ж я з вами робитиму, любі ви мої? Де вас таких назбирали?» Ось як він до нас ставився, як він нас зустрів. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак… На війні!

Наступного дня змусив показати, як уміємо стріляти, маскуватися на місцевості. Відстрілялися добре, навіть краще, ніж чоловіки-снайпери, яких відкликали з передової на дводенні курси і які дуже дивувалися, що ми виконуємо їхню роботу. Вони, напевно, вперше бачили жінок-снайперів. Після стрілянини – маскування на місцевості… Полковник прийшов, ходить оглядає галявину, потім став на одну купину – нічого не видно. І тут «купина» під ним почала благати: «Ой, товаришу полковнику, не можу більше, важко». Сміх та й годі! Він повірити не міг, що так добре можна замаскуватися. «Тепер, – каже, – свої слова про дівчат беру назад». Але все одно мучився… Довго не міг до нас звикнути…

Вийшли ми вперше на «полювання» (так снайпери це називають), моєю напарницею була Маша Козлова. Замаскувалися, лежимо: я веду спостереження, Маша – з гвинтівкою. І раптом Маша мені:

– Стріляй, стріляй! Бачиш, німець…

Я їй відповідаю:

– Я спостерігаю. Ти стріляй!

– Поки ми тут з’ясовуватимемо, – каже вона, – він піде.

А я їй своє:

– Спочатку треба стрілецьку карту скласти, орієнтири нанести: де сарай, берізка…

– Ти, як у школі, розводитимеш паперову тяганину? Я приїхала не папірці перекладати, а стріляти!

Бачу, що Маша вже сердиться на мене.

– Ну, то стріляй, чого ти?

Так ми сперечалися. А тим часом, справді, німецький офіцер інструктував солдатів. Підійшов візок, і солдати ланцюжком передавали якийсь вантаж. Цей офіцер постояв, щось скомандував, потім зник. Ми сперечаємося. Я бачу, що він уже двічі показався, і якщо ми ще раз проґавимо, то це кінець. Проґавимо його. І коли він з’явився втретє – це ж мить: то з’явиться, то сховається, – я вирішила стріляти. Зважилася, і раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч і ворог, але людина, і в мене якось почали тремтіти руки, тіло дрож проймає, морозом обсипало. Якийсь страх… До мене іноді уві сні й тепер повертається це відчуття… Після фанерних мішеней стріляти по живій людині було важко. Я ж її бачу в оптичний приціл, добре бачу. Начебто вона близько… І всередині якийсь супротив… Щось не пускає, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок… Він змахнув руками і впав. Убила його чи ні, не знаю. Але мене після того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я – вбила людину?! До цієї думки треба було звикнути. Так… Словом, жах! Неможливо забути таке…

Коли ми повернулися, почали у своєму взводі розповідати, що зі мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: «Їх не жаліти треба, а ненавидіти». У неї фашисти батька вбили. Ми, було, заспіваємо, а вона просить: «Дівчатка, не треба, ось переможемо цих гадів, тоді й співатимемо».

І не відразу… Не відразу в нас вийшло. Не жіноча то справа – ненавидіти і вбивати. Не наша… Треба було себе переконувати. Умовляти…»

За кілька днів Марія Іванівна зателефонує мені й запросить до своєї фронтової подруги Клавдії Григорівни Крохіної. І я ще раз почую…

Клавдія Григорівна Крохіна,

старший сержант, снайпер:

«Уперше страшно… Дуже страшно…

Ми залягли, і я спостерігаю. І ось помічаю: один німець з окопу підвівся. Я клацнула, і він упав. І ось, знаєте, мене всю затрясло, я чула, як стукотіли мої кістки. Стала плакати. Коли по мішенях стріляла – нічого, а тут: я – вбила! Я! Вбила якусь незнайому мені людину. Я нічого про неї не знаю, але я її вбила.

Потім це минуло. І ось як… Як це сталося… Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здається, на Україні. І там біля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розібрати, це все горіло, згоріло вже, лише чорні камені залишилися. Фундамент… Багато хто з дівчаток не підійшов, а мене як потягнуло… Між тим вугіллям ми знайшли людські кістки, серед них зірочки обгорілі, це наші поранені або полонені згоріли. Після цього хоч скільки я вбивала, мені вже не було шкода. Як побачила ці чорні зірочки…

…Повернулася з війни сива. Двадцять один рік, а я вся біленька. Я мала важке поранення, контузію, погано чула на одне вухо. Мама мене зустріла словами: «Я вірила, що ти прийдеш. Я за тебе молилася день і ніч». Брат на фронті загинув. Вона плакала.

Мама плакала:

– Однаково тепер – народжуй дівчаток чи хлопчиків. Але він усе ж чоловік, він зобов’язаний був обороняти Батьківщину, а ти ж дівчинка. Про єдине я Бога прохала: якщо тебе покалічать, то нехай краще вб’ють. Весь час ходила на станцію. До поїздів. Одного разу побачила там військову дівчину з обгорілим обличчям… Здригнулася – ти! Я за неї теж потім молилася.

У нас неподалік будинку, а родом я з Челябінської області, так у нас там велися якісь розробки руди. Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночі, я враз підхоплювалася з ліжка і передусім хапала шинель – і бігти, мені треба було хутко кудись бігти. Мама мене схопить, пригорне до себе і вмовляє: «Прокинься, прокинься. Війна скінчилася. Ти – вдома». Я приходила до тями, почувши її слова: «Я – твоя мама. Мама…» Говорила вона тихо. Тихо… Гучні слова мене лякали…»

У кімнаті тепло, але Марія Іванівна закутується у важкий вовняний плед – їй холодно. Веде далі:

«Хутко стали солдатами… Знаєте, не було багато часу думати. Переживати свої почуття…

Наші розвідники взяли в полон одного німецького офіцера, і він був украй здивований, що в його розташуванні вибито багато солдатів і всі поранення тільки в голову. Майже в те саме місце. Звичайний, повторював він, стрілець не здатний зробити стільки влучень у голову. Так точно. «Покажіть, – попросив, – мені цього стрільця, який стількох моїх солдатів убив. Я велике поповнення отримував, і щодня до десяти осіб вибувало». Командир полку відповідає: «На жаль, не можу показати, це була дівчина-снайпер, але вона загинула». Це була Саша Шляхова. Вона загинула у снайперському поєдинку. І що її підвело – це червоний шарф. Вона дуже любила цей шарф. А червоний шарф на снігу помітний, демаскування. І от коли німецький офіцер почув, що це дівчина, він був вражений, не знав, як реагувати. Він довго мовчав. На останньому допиті перед тим, як його відправили до Москви (з’ясувалося – велике цабе!), зізнався: «Мені зроду не доводилося воювати з жінками. Ви всі вродливі… А наша пропаганда стверджує, що в Червоній армії воюють не жінки, а гермафродити…» Так нічого й не зрозумів. Так… Не забути цього…

Ми ходили парами, наодинці зрання до смеркання сидіти важко, очі втомлюються, сльозяться, рук не чуєш, усе тіло від напруження німіє. Навесні дуже важко. Сніг, він під тобою тане, ти – у воді весь день. Плаваєш, а буває, що і примерзнеш до землі. Тільки замерехтить світанок – виходили і з темрявою поверталися з передової. Дванадцять, а то й більше годин лежали в снігу або видиралися на верхівку дерева, на дах сараю чи зруйнованого будинку і там маскувалися, щоб ніхто не помітив, де ми, звідки ведемо спостереження. Намагалися якомога ближче знайти позицію: сімсот-вісімсот, а то й п’ятсот метрів нас відділяло від траншей, у яких сиділи німці. Рано-вранці навіть їхні розмови було чути. Сміх та й годі.

Не знаю, чому ми не боялися… Тепер не розумію…

Наступали, дуже швидко наступали… І видихалися, забезпечення від нас відстало: скінчилися боєприпаси, не стало продуктів, кухню й ту розбило набоєм. Третю добу сиділи на сухарях, язики всі обдерли так, що й не повернеш ними в роті. Мою напарницю вбили, я з «новенькою» йшла на передову. І раптом бачимо – на «нейтралці» лоша. Таке гарне, хвіст у нього пухнастий. Гуляє собі спокійно, наче так і треба, наче й війни немає. І німці, чуємо, заґелґотали, його побачили. Наші солдати теж перемовляються:

– Піде. А був би добрий суп…

– З автомата на такій відстані не дістанеш.

Побачили нас:

– Снайпери йдуть. Вони його зараз… Нумо, дівчата!

Я вмить, за звичкою, націлилась і вистрілила. У лошати ноги підломилися, звалилося набік. Мені здалося, може, це вже галюцинація, але мені здалося, що воно тоненько-тоненько заіржало.

І лише після цього подумала: навіщо я це зробила? Таке гарне, а я його вбила, я його до супу! За спиною чую, хтось схлипує. Озирнулася, а це «новенька».

– Чого ти? – запитую.

– Лоша шкода, – повні очі сліз.

– Ох, яка ж бо тонка натура! А ми вже три дні голодні. Шкода, бо ще нікого не ховала. Спробуй пройти за день тридцять кілометрів із повним спорядженням, та ще голодною. Спочатку фриців треба вигнати, а потім переживати. Жаліти. Потім… Розумієш, потім…

Дивлюся на солдатів, вони ж ось щойно мене заохочували, кричали. Просили. Тільки-но… Кілька хвилин тому… Ніхто на мене не дивиться, ніби мене не помічають, кожен усунувся і своє щось робить. Курять, копають… Хтось щось точить… А мені хоч скач хоч плач! Ніби я шкуродер який, мені кого завгодно вбити неважко. А я змалку все живе любила. У нас – я вже до школи ходила – корова захворіла, і її прирізали. Я два дні плакала. Без упину. А тут – бац! – і стрельнула по беззахисному лошаті. І можна сказати… За два роки вперше лоша побачила…

Увечері несуть вечерю. Кухарі: «Ну, молодець снайпер! Сьогодні м’ясо в котлі». Поставили нам казанки і пішли. А дівчата мої сидять, до вечері не торкаються. Я зрозуміла, в чому річ: у плач – і геть із землянки… Дівчата за мною, почали мене всі разом розраджувати. Хутко розхапали свої казанки і нумо сьорбати…

Отаке було… Так… Не забудеш…

Уночі у нас, звісно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домівку, кожна про маму свою розповідала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо після війни. Як повиходимо заміж і чи будуть чоловіки нас любити. Командир сміявся:

– Ох, дівки! Дуже ви гарні, але після війни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарілкою запустиш у лоба – не промахнешся.

Я чоловіка на війні зустріла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузія. Він війну від початку до кінця пройшов, і потім усе життя був військовим. Йому не треба пояснювати, що таке війна. Звідки я повернулася? Яка? Якщо я говорю підвищеним тоном, він або не помітить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дітей виростили, вони закінчили інститути. Син і донька.

А що вам іще розповісти… Ну, демобілізували мене, приїхала я до Москви. А від Москви до нас ще їхати і кілька кілометрів іти пішки. Тепер там метро, а тоді були старі вишневі садки, глибокі яруги. Один ярок дуже великий, мені через нього треба перейти. А вже стемніло, поки я дісталася сюди. Звісно, я через цей ярок боялася йти. Стою і не знаю, як вчинити: чи то мені повертатися і чекати світанку, чи то набратися хоробрості і – ризикнути. Тепер згадую – і смішно: фронт позаду, хоч що бачила: і трупи, і всіляке, а тут яр перейти страшно. Я досі пам’ятаю запах трупів, змішаний із запахом махорки… Але так дівчиськом і залишилася. У вагоні, коли їхали… Поверталися вже з Німеччини додому… Миша у когось із рюкзака вискочила, так всі наші дівчата аж підхопилися, ті, які на верхніх полицях, стрімголов звідти, пищать. А був із нами капітан, він дивувався: «У кожної орден, а мишей боїтеся».

На моє щастя, їхала вантажівка. Думаю: проголосую.

Машина зупинилася.

– Мені до Дяковського, – кричу.

– І мені до Дяковського, – відчиняє дверцята молодий хлопець.

Я – до кабіни, він – мій чемодан до кузова, і поїхали. Бачить, що я у формі, з нагородами. Запитує:

– Скільки німців вбила?

Я йому відповідаю:

– Сімдесят п’ять.

Він, стримуючи сміх:

– Брешеш, мабуть, і в очі жодного не бачила?

А я тут його і впізнала:

– Колька Чижов? Це ти? Пам’ятаєш, я тобі червону краватку пов’язувала?

До війни я працювала якось у своїй школі піонервожатою.

– Марусько, ти?

– Я…

– Справді? – загальмував машину.

– Додому довези, що ж ти посеред дороги гальмуєш? – У мене на очі сльози навернулися. І бачу, що в нього теж. Отака зустріч!

До будинку під’їхали, він біжить із валізою до моєї матері, танцює надворі з цією валізою:

– Швидше, я вам доньку привіз!

Не забути… Ну-у-у… Ну як таке забути?

Повернулася, і все треба було починати спочатку. У черевичках вчилася ходити, на фронті ж три роки в чоботях. Звикли до ременів, завжди підтягнуті, здавалося, що тепер одяг на нас мішком висить, якось ніяково почуваєшся. Із жахом дивилася на спідницю… На сукню… Ми ж завжди на фронті в штанях, увечері їх випереш, під себе покладеш, ляжеш – от і випрасувані. Щоправда, не зовсім сухі і на морозі крижаною кіркою вкривалися. А в спідниці як ходити? Ноги наче сплутані. Йдеш у цивільному одязі, у черевичках, зустрінеш офіцера, мимохіть рука тягнеться, щоб честь віддати. Звикли: пайок, на всьому державному, і приходиш до хлібної крамниці, береш хліб, скільки тобі треба, і забуваєш розплатитися. Продавчиня, вона вже тебе знає, розуміє, у чім річ, і соромиться нагадати, а ти не заплатила, взяла й пішла. Потім тобі вже совісно, наступного дня просиш вибачити, береш щось і розплачуєшся за все відразу. Треба було наново вчитися всього звичного. Згадати звичайне життя. Нормальне! З ким поділитися? Прибіжиш до сусідки… До мами…

Я ось про що думаю… Послухайте-но. Скільки часу тривала війна? Чотири роки. Дуже довго… Ні птахів, ні квітів не пам’ятаю. Вони, звісно, були, але я їх не пам’ятаю. Так-так… Дивно, еге ж? Хіба можуть бути кольоровими стрічки про війну? Там усе чорне. Тільки кров іншого кольору, лише кров червона…

Ми нещодавно, десь років вісім тому, нашу Машеньку Алхімову знайшли. Поранило командира артдивізіону, вона поповзла його рятувати. Попереду розірвався набій… Просто перед нею… Командир загинув, до нього вона доповзти не встигла, і їй обидві ноги пошматувало, та так, що ми насилу перев’язали. Намучилися. І сяк і так пробували. Несли на ношах до медсанбату, а вона просила: «Дівчата, пристріліть… Я не хочу така жити…» Так просила і благала… Так! Відправили її до госпіталю, а самі далі пішли, у наступ. Коли почали шукати… Слід її вже втратили. Ми не знали: де вона, що з нею. Багато років… Скрізь писали, але ніхто позитивної відповіді не давав. Допомогли нам слідопити із сімдесят третьої школи міста Москви. Ті хлопчики, ті дівчатка… Вони знайшли її за тридцять років по війні, знайшли в будинку інвалідів, десь на Алтаї. Дуже далеко. Усі ці роки вона по інтернатах для інвалідів, по госпіталях кочувала, її десятки разів оперували. Вона матері своїй навіть не зізналася, що жива… Від усіх сховалася… Ми її привезли на нашу зустріч. Сльозами всі заливалися. Потім звели з матір’ю… За тридцять із гаком років вони зустрілися… Мати трохи не збожеволіла: «Яке щастя, що моє серце з горя раніше не розірвалося. Яке щастя!» А Машенька повторювала: «Тепер мені не страшно зустрітися. Я вже стара». Так… Якщо коротко… Це і є війна…

Пам’ятаю, лежу вночі в землянці. Не сплю. Десь артилерія працює. Наші пострілюють… І так не хочеться вмирати… Я клятву дала, військову клятву, якщо треба, віддам життя, але так не хочеться вмирати. Звідти навіть якщо живий повернешся, душа болітиме. Тепер думаю: краще б у ногу чи в руку поранило, нехай би тіло боліло. А то душа… Дуже боляче. Ми ж молоденькі зовсім на фронт пішли. Дівчатка. Я на війні навіть підросла. Мама вдома поміряла… Я підросла на десять сантиметрів…»

На прощання незграбно протягне до мене гарячі руки й обійме: «Прости…»

«Підростіть, дівчатка… Ви ще зелені…»

Голоси… Десятки голосів… Вони обрушилися на мене, розкриваючи незвичну правду, і вона, та правда, вже не вміщалася до короткої і знайомої з дитинства формули – ми перемогли. Сталася миттєва хімічна реакція: пафос розчинився в живій тканині людських доль, він виявився найменш довговічною речовиною. Доля – це коли ще щось стоїть поза словами.

Що я хочу почути через десятки років? Що відбувалося під Москвою або під Сталінградом, опис військових операцій, забуті назви взятих висот і висоток? Мені потрібні розповіді про рух ділянок і фронтів, про відступ і наступ, про кількість підірваних ешелонів і партизанських рейдів – про все, про що вже написано тисячі томів? Ні, я шукаю інше. Я збираю те, що назвала б знанням духу. Йду слідами душевного життя, веду запис душі. Шлях душі для мене важливіший, ніж сама подія, не так важливо чи не дуже важливо, не на першому місці, «як це було», а тривожить і лякає інше – що там з людиною сталося? Що вона там побачила і зрозуміла? Про життя і смерть узагалі? Про саму себе, нарешті? Пишу історію почуттів… Історію душі… Не історію війни або держави і не житіє героїв, а історію маленької людини, викинутої з простого життя до епічної глибини величезної події. До великої Історії.

Дівчата сорок першого… Передовсім хочу спитати: звідки вони такі? Чому їх було так багато? Як зважилися нарівні з чоловіками взяти зброю до рук? Стріляти, мінувати, підривати, бомбити – вбивати?

Те ж саме запитання ще в дев’ятнадцятому столітті поставив собі Пушкін, публікуючи в журналі «Современник» уривок із записок кавалерист-дівиці Надії Дурової, яка брала участь у війні з Наполеоном: «Які причини змусили молоду дівчину з доброго дворянського роду залишити батьківський дім, відректися від своєї статі, прийняти на себе труди й обов’язки, які лякають і чоловіків, і з’явитися на полі битв – і яких! Наполеонівських. Що спонукало її? Таємні сердечні жалі? Палка уява? Уроджена невгамовна схильність? Кохання?»

Та що ж зрештою?! За сто з гаком років те саме запитання…

Про клятви і молитви

«Я хочу говорити… Говорити! Виговоритися! Нарешті і нас хочуть вислухати. Ми стільки років мовчали, навіть удома мовчали. Десятки років. Перший рік, коли я повернулася з війни, я говорила-говорила. Ніхто не слухав. І я замовкла… Добре, що ти прийшла. Я завжди когось чекала, знала, що хтось прийде. Має прийти. Я була тоді юною. Зовсім юною. Шкода. Знаєш чому? Не вміла це навіть запам’ятати…

За кілька днів до війни ми говорили з подружкою про війну, ми були впевнені – ніякої війни не буде. Пішли з нею в кіно, перед стрічкою показували журнал: Ріббентроп і Молотов тиснули один одному руки. На пам’ять спали слова диктора, що Німеччина – вірний друг Радянського Союзу.