Полная версия
У війни не жіноче обличчя
Светлана Алексієвич
У війни не жіноче обличчя
© Светлана Алексиевич, 2013
© Володимир Рафєєнко, переклад українською, 2016
© «Віват», переклад українською, 2016
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
* * *– Коли вперше за історію жінки опинилися в армії?
– Уже в IV столітті до нашої ери в Афінах і Спарті в грецьких військах воювали жінки. Пізніше вони брали участь у походах Александра Македонського.
Російський історик Микола Карамзін писав про наших предків: «Слов’янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіками, не страхаючись смерті: так, під час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-поміж убитих слов’ян багато жіночих трупів. Мати, виховуючи дітей, готувала їх бути воїнами».
– А за нових часів?
– Уперше – в Англії в 1560—1650 роках почали формувати шпиталі, у яких служили жінки-солдати.
– Що сталося у XX столітті?
– Початок століття… Під час Першої світової війни в Англії жінок уже брали до Королівських військово-повітряних сил, були сформовані Королівський допоміжний корпус і жіночий легіон автотранспорту чисельністю 100 тисяч осіб.
У Росії, Німеччині, Франції багато жінок теж почали служити у військових госпіталях і санітарних поїздах.
А під час Другої світової війни світ став свідком жіночого феномена. Жінки служили у всіх родах військ уже в багатьох країнах світу: в англійській армії – 225 тисяч, в американській – 450—500 тисяч, в німецькій – 500 тисяч…
У Радянській армії воювало близько мільйона жінок. Вони опанували всі військові спеціальності, з-поміж них і суто «чоловічі». Навіть виникла мовна проблема: слова «танкіст», «піхотинець», «автоматник» до того часу не мали жіночого роду, бо цієї роботи ще ніколи не виконувала жінка. Жіночі слова народилися там, на війні…
Із розмови з істориком
Людина більша за війну (зі щоденника-книжки)
1978—1985 рр.
Пишу книжку про війну…
Я, яка не любила читати книжок про війну, хоч у моєму дитинстві та юності у всіх то було улюблене читання. У всіх моїх однолітків. І то не дивно – ми були дітьми Перемоги. Дітьми переможців. Передовсім, що я пам’ятаю про війну? Свою дитячу тугу серед незрозумілих і страхітливих слів. Про війну згадували завжди: у школі і вдома, на весіллях і хрестинах, на святах і поминках. Навіть у дитячих розмовах. Сусідський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять під землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотілося розгадати таємницю війни.
Саме тоді й замислилася про смерть… І вже ніколи не переставала думати про неї, для мене вона стала головною таємницею життя.
Усе для нас починалося з того страшного і таємничого світу. У нашій родині український дідусь, мамин батько, загинув на фронті, похований десь в угорській землі, а білоруська бабуся, батькова мама, померла від тифу в партизанах, двоє її синів служили в армії і пропали безвісти в перші місяці війни, із трьох повернувся один. Мій батько. Одинадцятьох далеких родичів разом із дітьми німці спалили живцем – кого у власній хаті, кого в сільській церкві. Так у кожній родині. У всіх.
Сільські хлопчики довго ще грали в «німців» і «наших». Кричали німецькі слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гітлер капут!».
Ми не знали світу без війни, світ війни був єдино знайомим нам світом, а люди війни – єдино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю іншого світу та інших людей. А чи були вони колись?
* * *Село мого дитинства після війни було жіноче. Бо самі жінки. Чоловічих голосів не пригадую. Так у мене це й залишилося: про війну розповідають жінки. Плачуть. Співають, як плачуть.
У шкільній бібліотеці – половина книжок про війну. І в сільській, і в райцентрі, до якого батько часто їздив по книжки. Тепер я маю відповідь – чому. Хіба випадково? Ми завжди воювали або готувалися до війни. Згадували, як воювали. Ніколи не жили по-іншому, мабуть, і не вміємо. Не уявляємо, як жити інакше, цього нам треба буде колись довго навчатися.
У школі нас учили любити смерть. Ми писали у творах, що бажаємо померти в ім’я… Мріяли…
А голоси на вулиці кричали про інше і вабили більше.
Я довго була книжною людиною, яку реальність лякала і привертала до себе. Через незнання життя з’явилася безстрашність. Тепер гадаю: якщо б я була більш реальною людиною, чи мала б змогу поринути в таку безодню? Чому так сталося – через незнання? Чи через відчуття шляху? Адже чуття шляху є…
Довго шукала… Які слова можуть передати, що я чую? Шукала жанр, який узгоджувався би з тим, як я бачу світ, як налаштовані мої очі, мої вуха.
Одного разу потрапила до рук книжка «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника. Такого потрясіння зазнала лише єдиний раз, читаючи Достоєвського. А тут – незвичайна форма: роман зібраний із голосів самого життя. З того, що я чула в дитинстві, з того, що нині звучить на вулиці, вдома, у кафе, у тролейбусі. Так! Коло замкнулося. Я знайшла те, що шукала. Передчувала.
Алесь Адамович став моїм учителем…
* * *Протягом двох років не так зустрічалася і записувала, як думала. Читала. Про що буде моя книжка? Ну, ще одна книжка про війну… Навіщо? Проминули вже тисячі воєн – маленьких і великих, відомих і невідомих. А написано про них ще більше. Але… Писали чоловіки і про чоловіків – це стало відразу зрозумілим. Усе, що нам відомо про війну, ми знаємо з «чоловічого голосу». Ми всі в полоні «чоловічого» уявлення і «чоловічого» відчуття війни. «Чоловічих» слів. А жінки мовчать. Ніхто ж, окрім мене, не розпитував мою бабусю. Мою маму. Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не «жіночу» війну, а «чоловічу». Підладжуються до канону. І тільки вдома або пустивши сльозу серед фронтових подруг вони починають говорити про їхню війну, мені незнайому. Не лише мені, усім нам. Під час своїх журналістських поїздок не раз ставала свідком, єдиною слухачкою зовсім нових текстів. І відчувала потрясіння, як у дитинстві. Крізь ці оповідання проглядав жахливий оскал таємничого… Коли жінки розповідають, у них немає або майже немає того, про що ми звикли читати й чути: як деякі люди героїчно вбивали інших і перемогли. Або програли. Яка існувала техніка і якими були генерали. Жіночі розповіді інші та про інше. У «жіночої» війни свої барви, свої запахи, своє світло і свій простір почуттів. Свої слова. Там немає героїв і неймовірних подвигів, там просто є люди, які виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, і птахи, і дерева. Усі істоти, що живуть разом із нами на землі. Страждають вони без слів, що ще страшніше.
Але чому? – не раз запитувала я себе. – Чому, відстоявши і посівши своє місце в колись абсолютно чоловічому світі, жінки не обстояли свою історію? Свої слова і свої почуття? Самі собі не вірили. Від нас прихований цілий світ. Їхня війна залишилася невідомою…
Хочу написати історію цієї війни. Жіночу історію.
* * *Після перших зустрічей…
Подив: військові професії цих жінок – санінструктор, снайпер, кулеметник, командир зенітної гармати, сапер, а тепер вони – бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки… Розбіжність ролей – там і тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дівчаток. Сьогодні самі собі дивуються. І перед моїми очима «олюднюється» історія, стає схожою на звичайне життя. Падає по-іншому світло.
Трапляються надзвичайні оповідачки, їхнє життя містить сторінки, які можуть сперечатися з найкращими сторінками класики. Людина так добре бачить себе згори – з небес, і знизу – із землі. Перед нею весь шлях: угору і дорога донизу – від ангела до звіра. Спогади – це не жагучий або спокійний переказ реальності, що відійшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертає назад. Передусім – творчість. Розповідаючи, люди створюють, «пишуть» своє життя. Трапляється, що і «дописують», і «переписують». Тут треба бути напоготові. На варті. Авжеж, біль розплавляє, знищує будь-яку фальш. Занадто висока температура! Більш відверто, переконалася я, поводяться прості люди – медсестри, куховарки, пралі. Вони, так би мовити, із себе виймають слова, а не з газет і прочитаних книжок – не з чужого. А лише з особистих страждань і переживань. Почуття і мова освічених людей, хоч як це дивно, здебільшого підвладні оброблянню часом. Його загальному шифруванню. Заражені вторинним знанням. Міфами. Часто доводиться довго йти, всілякими колами, щоб почути розповідь про «жіночу» війну, а не про «чоловічу»: як відступали, наступали, на якій ділянці фронту… Потрібна не одна-єдина зустріч, а багато сеансів. Як доскіпливому портретистові.
Довго сиджу в незнайомій оселі чи квартирі, іноді весь день. П’ємо чай, приміряємо нещодавно куплені кофтинки, обговорюємо зачіски і кулінарні рецепти. Переглядаємо разом фотографії онуків. І ось тоді. За якийсь час – ніколи не відомо, за який і чому, – раптом настає та довгоочікувана мить, коли людина відступає від канону – гіпсового й залізобетонного, як наші пам’ятники, – і йде до себе. Усередину себе. Починає пригадувати не війну, а свою молодість. Шматок свого життя… Слід упіймати таку мить. Не проґавити! Але часом по довгому дню, сповненому слів, фактів, сліз, залишається в пам’яті лише єдина фраза (але яка!): «Я такою маленькою пішла на фронт, що за війну навіть підросла». Її й залишаю в записнику, хоча на магнітофоні намотані десятки метрів. Чотири-п’ять касет…
Що мені допомагає? Допомагає те, що ми звикли жити купно. Спільно. Соборні люди. Усе в нас при гурті: і щастя, і сльози. Уміємо страждати і розповідати про страждання. Страждання освячує наше важке і нескладне життя. Нам біль – як мистецтво. Маю визнати, жінки сміливо вирушають цим шляхом…
* * *Як вони зустрічають мене?
Звуть «дівчинкою», «донечкою», «дитинкою», напевно, якби я була з їхнього покоління, вони поводилися б зі мною інакше. Спокійно і рівноправно. Без радості й подиву, які дарує зустріч молодості й старості. Це дуже важливий момент, що тоді вони були молоді, а згадують тепер старими. Через життя згадують – через сорок років. Обачно відкривають переді мною свій світ, бережуть: «Одразу після війни вийшла заміж. Сховалася за чоловіком. За побутом, за дитячими пелюшками. Охоче сховалася. І мама вмовляла: «Мовчи! Мовчи!!! Не зізнавайся». Я виконала свій обов’язок перед Батьківщиною, але мені сумно, що я там була. Що я це знаю… А ти – зовсім дівчинка. Мені тебе шкода…» Часто бачу, як вони сидять і прислухаються до себе. До звучання своєї душі. Звіряють його зі словами. З плином часу людина розуміє, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися і підготуватися до відходу. Небажано і прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озирається назад, їй хочеться не лише розповісти про своє, але й дійти до таємниці життя. Відповісти собі на запитання: навіщо це з нею діялося? Вона дивиться на все трохи прощальним і сумним поглядом… Майже звідти… Нема чого ні обманювати, ні обманюватися. І вже зрозуміло, що в людині без думки про смерть нічого не розгледіти. Її таємниця існує поверх усього.
Війна надто інтимне переживання. І таке ж нескінченне, як і людське життя…
Одного разу жінка (льотчиця) відмовилася зі мною зустрітися. Пояснила телефоном: «Не можу… Не хочу згадувати. Протягом трьох років я була на війні… І протягом трьох років я не почувалася жінкою. Мій організм омертвів. Менструації не було, майже жодних жіночих бажань. А я була гарна… Коли мій майбутній чоловік освідчився… То вже в Берліні, у рейхстазі… Він сказав: «Війна скінчилася. Ми залишилися живі. Нам пощастило. Виходь за мене заміж». Я хотіла заплакати. Закричати. Ударити його! Як заміж? Тепер? Серед усього цього – заміж? Серед чорної сажі й чорної цегли… Ти подивися на мене… Подивися – яка я! Ти спочатку зроби з мене жінку: даруй квіти, розважай, кажи гарні слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила… Хотіла вдарити… А в нього була обпалена, багрова одна щока, і я бачу: він усе зрозумів, у нього течуть сльози по цій щоці. По свіжих рубцях… І сама не вірю тому, що кажу: «Так, я вийду за тебе заміж».
Перепрошую… Не можу…»
Я її зрозуміла. Але то теж сторінка або півсторінки майбутньої книжки.
Тексти, тексти. Усюди – тексти. У міських квартирах і сільських хатинах, на вулиці і в поїзді… Я слухаю… Дедалі перетворююся на єдине велике вухо, завжди повернене до іншої людини. «Читаю» голос.
* * *Людина більша за війну…
Запам’ятовується саме те, де вона більша. Нею керує там щось таке, що сильніше за історію. Мені треба брати ширше – писати правду про життя і смерть узагалі, а не тільки правду про війну. Поставити запитання Достоєвського: скільки людини в людині і як цю людину всередині захистити? Безсумнівно, що зло принадливе. Воно є більш вправним, ніж добро. Більш спокусливим. Чимдалі глибше занурююся в нескінченний світ війни, усе інше трохи затьмарюється, стає більш буденним, ніж зазвичай. Грандіозний і хижий світ. Розумію тепер самотність людини, яка повернулася звідти. Як з іншої планети або з того світу. Вона знає те, чого інші не знають, і здобути ті знання можна лише там, побіля смерті. Коли вона намагається щось переказати на словах, у неї – відчуття катастрофи. Людина німіє. Вона хоче розповісти, інші хотіли б зрозуміти, але всі безсилі.
Вони завжди не в тому просторі, що слухач. Їх оточує незримий світ. Щонайменше троє беруть участь у розмові: людина, яка розповідає тепер, ця ж людина, якою вона була тоді, в момент події, – і я. Моя мета – насамперед добути правду тих років. Тих днів. Без фальшування почуттів. Одразу після війни людина розповіла би про одну війну, за десятки років, звісно, у неї щось змінюється, бо вона складає в спогади вже все своє життя. Усю себе. Як саме вона жила в ці роки, що читала, бачила, кого зустріла. Нарешті, щаслива вона чи нещаслива. Розмовляємо з нею наодинці, чи поруч іще хтось є. Родина? Друзі – які? Фронтові друзі – то одне, решта – інше. Документи – живі істоти, вони змінюються і коливаються разом із нами, з них без краю можна щось виймати. Щось нове і те, що треба нам саме зараз. Цієї хвилини. Що ми шукаємо? Найчастіше не подвиги і геройство, а маленьке і людське, нам найцікавіше і близьке. Ну, про що над усе хотілося б мені дізнатися, наприклад, із життя Давньої Греції… Історії Спарти… Я хотіла би прочитати, як і про що люди тоді розмовляли вдома. Як ішли на війну. Які слова казали останнього дня і останньої ночі перед розставанням своїм коханим. Як проводжали воїнів. Як чекали їх із війни… Не героїв і полководців, а звичайних юнаків…
Історія – крізь розповідь ніким не поміченого свідка і учасника. Так, мене це цікавить, це я хотіла б зробити літературою. Але оповідачі – не лише свідки, менш за все свідки, але актори і творці. Неможливо наблизитися до реальності впритул, лоб до лоба. Між реальністю і нами – наші почуття. Розумію, що маю справу з версіями, у кожного своя версія, а вже з них, із їхньої кількості і сплетіння, народжується образ часу й людей, що живуть у цей час. Але я б не хотіла, щоб про мою книжку сказали: її герої реальні, і не більше. Це, так би мовити, історія. Лише історія.
Пишу не про війну, а про людину на війні. Пишу не історію війни, а історію почуттів. Я – історик душі. З одного боку, досліджую конкретну людину, що живе в конкретний час і брала участь у конкретних подіях, а з іншого – мені треба розгледіти в неї всередині вічну людину. Дрижання вічності. Те, що є всередині людини завжди.
Мені кажуть: ну, спогади – це і не історія, і не література. Це просто життя, засмічене і не очищене рукою художника. Сирий матеріал говоріння, скрізь на дні його чимало. Усюди розкидане це цеглиння. Однак цеглини ще не храм?! Але для мене все інакше… Саме там, у теплому людському голосі, у живому відображенні минулого приховані первозданна радість і оголений непереборний трагізм життя. Його хаос і жага. Одиничність і незбагненність. Там вони ще ніяк не оброблені. Першотвори.
Я будую храми з наших почуттів… З наших бажань, розчарувань. Мрій. З того, що існувало, але може зникнути.
* * *Ще раз про те саме… Мене цікавить не тільки та реальність, яка нас оточує, а й та, що всередині нас. Мені цікава не сама подія, а подія почуттів. Скажімо так – душа події. Для мене почуття – реальність.
А історія? Вона – на вулиці. У юрбі. Я вірю, що всередині кожного – шматочок історії. У того – півсторінки, у цього – дві-три. Ми спільно пишемо книжку часу. Кожний волає про свою правду. Кошмар відтінків. І треба все це розчути, і розчинитися в усьому цьому, і стати цим усім. І водночас не втратити себе. З’єднати мову вулиці й літератури. Складність іще й у тому, що про минуле ми говоримо сьогоднішніми словами. Як передати ними почуття тих днів?
* * *Зранку телефонний дзвінок: «Ми з вами не знайомі… Але я приїхала з Криму, телефоную із залізничного вокзалу. Далеко це від вас? Хочу розповісти вам свою війну…»
Так?!
А ми намірилися з моєю дівчинкою поїхати до парку. Покататися на каруселі. Як пояснити шестирічній крихітці, що я роблю? Вона нещодавно в мене спитала: «Як це – війна?» Як відповісти… Я хочу пустити її в цей світ із ласкавим серцем і навчаю, що не можна знічев’я квітку зривати. Шкода сонечко розчавити, відірвати в бабки крильце. А як пояснити дитині війну? Пояснити смерть? Відповісти на запитання: навіщо там убивають? Убивають навіть маленьких, таких як вона. Ми, дорослі, наче змовилися. Розуміємо, про що йдеться. А ось – діти?
Після війни мені якось батьки це пояснили, а я своїй дитині вже не можу пояснити. Знайти слова. Війна нам подобається дедалі менше, нам дедалі важче знайти їй виправдання. Для нас це вже просто вбивство. У всякому разі, для мене це так.
Написати б таку книжку про війну, щоб від війни нудило, і навіть думка про неї була б огидною. Божевільною. Передовсім генералів нудило б…
Мої друзі-чоловіки (на відміну від подруг) приголомшені такою «жіночою» логікою. І я знову чую «чоловічий» аргумент: «Ти не була на війні». А може, це й добре: я не відчуваю ненависті, у мене нормальний зір. Невійськовий, нечоловічий.
В оптиці є поняття «світлосили» – це спроможність об’єктива гірше або краще зафіксувати ухоплене зображення. Так ось, жіноча пам’ять про війну найбільш «світлосильна» за напруженням почуттів, за болем. Я б навіть сказала, що «жіноча» війна страшніша, ніж «чоловіча». Чоловіки ховаються за історією, за фактами, війна їх полонить як дія і протистояння ідей, різних інтересів, а жінки захоплені почуттями. І ще – чоловіків змалу готують, що їм, можливо, доведеться стріляти. Жінок цього не вчать… Вони не збиралися виконувати цю роботу… І вони пам’ятають інше, і по-іншому пам’ятають. Здатні побачити те, що приховано від чоловіків. Ще раз повторю: їхня війна – із запахом, із кольором, із докладним світом існування: «Дали нам речові мішки, ми пошили з них собі спіднички», «У військкоматі в одні двері зайшла в сукні, а в інші вийшла в штанях і гімнастерці, косу відрізали, на голові залишилася тільки гривка…», «Німці розстріляли село й поїхали… Ми прийшли на те місце: утоптаний жовтий пісок, а зверху – лише один дитячий черевичок…» Не раз мене попереджали (переважно чоловіки-письменники): «Жінки тобі понавидумують. Навигадують». Але я переконалася: таке не вигадати. У когось списати? Якщо це можна списати, то тільки з життя, тільки в нього така фантазія.
Хоч би про що жінки говорили, вони повсякчас висловлюють думку: війна – це насамперед убивство, а потім – важка праця. А потім – і просто звичайне життя: співали, закохувалися, накручували бігуді…
У центрі завжди те, як нестерпно і як не хочеться помирати. А ще нестерпніше і ще більше не хочеться вбивати, бо жінка дає життя. Дарує. Довго носить його в собі, виняньчує. Я зрозуміла, що жінкам важче вбивати.
* * *Чоловіки… Вони неохоче впускають жінок до свого світу, на свою територію.
На Мінському тракторному заводі шукала жінку, вона служила снайпером. Була найзнаменитішим снайпером. Про неї писали не раз у фронтових газетах. Номер домашнього телефону мені дали в Москві її подруги, але давній. Прізвище я теж занотувала дівоче. Пішла на завод, де, як мені було відомо, вона працює, у відділі кадрів, і почула від чоловіків (директора заводу і начальника відділу кадрів): «Хіба чоловіків замало? Навіщо вам ці жіночі історії? Жіночі фантазії…» Чоловіки боялися, що жінки про якусь не ту війну розкажуть.
Була в одній сім’ї… Воювали і чоловік, і дружина. Зустрілися на фронті й там-таки одружилися: «Весілля своє відсвяткували в окопі. Перед боєм. А білу сукню я собі пошила з німецького парашута». Він – кулеметник, вона – зв’язкова. Чоловік одразу відправив жінку до кухні: «Ти нам що-небудь приготуй». Уже й чайник закипів, і бутерброди нарізані, вона присіла з нами поруч, чоловік зразу ж її підняв: «А де полуниця? Де наш дачний гостинець?» Після мого наполегливого прохання неохоче поступився своїм місцем зі словами: «Розповідай, як я тебе вчив. Без сліз і жіночих дрібниць: хотілося бути гарною, плакала, коли косу відрізали». Пізніше вона мені пошепки зізналася: «Усю ніч зі мною студіював том «Історії Великої Вітчизняної війни». Боявся за мене. І зараз переживає, що не те згадаю. Не так, як треба».
Так було не раз і не в одному будинку.
Так, вони багато плачуть. Кричать. Як я піду, ковтають серцеві таблетки. Викликають «швидку». Але все одно просять: «Ти приходь. Неодмінно приходь. Ми так довго мовчали. Сорок років мовчали…»
Розумію, що плач і крик не можна обробляти, бо головним буде не плач і не крик, а обробляння. Замість життя залишиться література. Такий матеріал, температура цього матеріалу. Всякчас зашкалює. Людину найкраще можна розгледіти, вона розкривається на війні і ще, мабуть, у коханні. До самих глибин, до підшкірних шарів. Перед лицем смерті всі ідеї блякнуть, і розкривається незбагненна вічність, до якої ніхто не готовий. Ми поки живемо в історії, а не в космосі.
Кілька разів я отримувала текст, який відсилала на вичитку, з припискою: «Про дрібниці не треба… Пиши про нашу велику Перемогу…» А «дрібниці» – саме вони для мене головні – тепло і зрозумілість життя: залишена гривка замість кіс, гарячі котли каші й супу, що нікому з’їсти – зі ста душ повернулося з бою семеро; або те, що не мали змоги ходити після війни на базар і дивитися на червоні м’ясні ряди… Навіть на червоний ситець… «Ох, моя ти мила, вже сорок років минуло, а в моєму будинку ти не знайдеш нічого червоного. Я ненавиджу після війни червоний колір!»
* * *Прислухаюся до болю… Біль як доказ життя, що минуло. Інших доказів немає, іншим доказам я не вірю. Слова не раз оминали істину.
Думаю про страждання як найвищу форму інформації, що має прямий зв’язок із таємницею. Із таїнством життя. Уся російська література про це. Про страждання вона писала більше, ніж про кохання.
І мені про це розповідають більше…
* * *Які вони – російські чи радянські? Ні, вони були радянськими – і росіяни, і білоруси, і українці, і таджики…
Усе ж таки існувала вона, радянська людина. Таких людей, я гадаю, ніколи у світі не буде, вони самі це вже розуміють. Навіть ми, їхні діти, інші. Хотіли б бути, як усі. Схожими не на своїх батьків, а на світ. А що вже казати про онуків…
Але я люблю їх. Захоплена ними. У них були Сталін і ГУЛАГ, але й Перемога. І вони це знають.
Отримала нещодавно листа:
«Моя донька мене дуже любить, я для неї – героїня, якщо вона прочитає вашу книжку, у неї з’явиться сильне розчарування. Бруд, воші, нескінченна кров – усе правда. Я не заперечую. Але хіба спогади про це здатні народити благородні почуття? Підготувати до подвигу…»
Не раз переконувалася:
…наша пам’ять – зовсім не ідеальний інструмент. Вона не тільки самовільна і вередлива, вона ще на ланцюгові часу, як собака.
…ми дивимося на минуле із сьогодення, ми не можемо дивитися нізвідки.
…а ще вони закохані в те, що з ними відбувалося, бо це не лише війна, але і їхня молодість. Перша любов.
* * *Слухаю, коли вони говорять… Слухаю, коли вони мовчать… І слова, і мовчання – для мене текст.
– Це – не для друку, для тебе… Ті, хто були старші… Вони сиділи в поїзді задумливі… Сумні. Я пригадую, як один майор заговорив зі мною вночі, коли всі спали, про Сталіна. Він добре випив і посмілішав, він зізнався, що його батько вже десять років у таборі, без права листування. Живий він чи ні – невідомо. Цей майор вимовив страшні слова: «Я хочу обороняти Батьківщину, але я не хочу захищати цього зрадника революції – Сталіна». Я зроду не чула таких слів… Я злякалася. На щастя, він уранці зник. Напевно, вийшов…
– Скажу тобі по секрету… Я дружила з Оксаною, вона з України. Уперше від неї я почула про страшний голод на Україні. Голодомор. Жаби або миші не можна було відшукати – все з’їли. У їхньому селі померла половина людей. Померли всі її менші брати і тато з мамою, а вона врятувалася тим, що вночі крала на колгоспній стайні кінський гній і їла. Ніхто не міг його їсти, а вона їла: «Теплий не лізе в рот, а холодний можна. Краще замерзлий, він сіном пахне». Я казала: «Оксано, товариш Сталін бореться. Він знищує шкідників, але їх багато». – Ні, – відказувала вона, – ти дурна. Мій тато був учитель історії, він мені казав: “Колись товариш Сталін відповідатиме за свої злочини…”»
