Венера в хутрі

– Дякує вам, напевно.

– Дякує? Вона… вона сміється мені просто в обличчя, сміється і її батько, сміється її мати, сміються її сестри та кузини, усі Зеньківи сміються! Мені на душі було так, як тоді на краю прірви, коли до мене поволі підходив ведмідь. Я хочу бігти, але соромлюся. А родина Зеньківих регоче собі далі. Вони багаті люди, а ми ж так… зводимо кінці з кінцями. Я запихаю обидві руки в кишені й кажу: «Так не гарно, панно Миколає, сміятися. Мій батько дав мені на ярмарок двадцятку, і я кинув її на подарунок для вас, як князь кинув би вам до стіп свої двадцять сіл. Тож будьте ласкаві…» Далі говорити я не міг. Ясні сльози полилися мені з очей. Ой дурень! А панна Миколая бере моє сонце, притискає обома руками до грудей і дивиться на мене. Її очі – такі великі, такі безкраї – цілий світ не здавався мені таким безкраїм, – і такі глибокі, затягували в бездоння, вона просила мене тими очима, уста її тремтіли… І тоді я крикнув:

– Ох, що я за дурень, панно Миколає! Я хотів би тепер зірвати сонце з неба, справжнє ясне сонце, та покласти вам до ніг, смійтеся з мене, смійтеся!

Тут над’їхав один польський граф. Бричка запряжена шестериком коней, а він, сидячи на передку з батогом у руках, летить собі через ярмарок. Як скажено він мчав. Почувся крик, якийсь єврей покотився долі. Зеньківи кинулися навтьоки, тільки Миколая застигла непорушно, руками заслонившись від коней. Я її на руки – і геть звідти. Миколая обняла мене за шию. Усюди крик, а мені танцювати хочеться з нею в обіймах. Та ось граф зник зі своєю бричкою, а дівчина – з моїх обіймів, усього тільки мить, скажу я вам! Надто швидко їхав! Але я дуже детально розповідаю вам усе, хотів би бути лаконічнішим…

– Ні, ні! Ми, русини, охочі до розповідей, але й охочі слухати розповіді інших. Розповідайте, – я випростався на лаві, а чоловік знову наладував свою люльку.

– Усе одно ми тут арештанти, – сказав він, – тож вислухайте мою історію до кінця. Польський граф роз’єднав нас із бравою сімейкою. Зеньківи розбіглися на всі чотири боки. Гадаєте, я їх шукав? Панна Миколая тримає мене під руку, так ніжно, а я веду її до батьків, тобто роззираюся довкруги, щоб помітити їх заздалегідь і встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вів би геть від ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, і ми собі балакаємо. Що ж далі? Он сидить жінка і продає жбанки. Панна Миколая наполягає, що для води краще годяться металеві жбани, а я кажу, що дерев’яні, – лиш би про щось говорити; вона хвалить французькі книжки, а я німецькі; вона любить собак, а я – котів. Я перечив їй, тільки б чути її голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зеньківи загнали мене, мов дичину, в кут, не було змоги від них вивернутися, ми вскочили татові Зеньківу просто в руки. Той вирішив одразу їхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужність не покидала мене, я покликав кучера і сказав йому, як їхати. Спочатку допоміг сісти мадам Зеньків, підсадив батечка Зеньківа – а той, уявляєте, залазив до воза задком, – а потім став на коліно, а Миколая поставила свою ніжку на друге коліно і стрибнула на своє місце. Підійшли ще сестри та кузини, я перецілував ще з півдесятка рук, а тоді кучер луснув батогом по конях, і… бричка зникла.

Ви вже мені вибачте… Якби ж то я міг… Така вже погана звичка в мене… розповідати усім. Але краще я вже продовжу, бо інакше знову затягну розповідь. Врешті-решт ми ж арештанти.

Отож ярмарок!

Тоді я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свій. Наступного дня я поїхав у село до Зеньківих, там мене добре зустріли. Миколая була ще серйозніша, ніж звичайно, і трохи сумна. І я посмутнів, дивився на неї і думав: «Що з тобою? Я твій, твоя річ, твій раб, роби зі мною, що тобі заманеться, я твій, смійся!» Я зовсім не думав, що вона може бажати чогось більшого.

Тепер я часто сідав на коня і приїжджав до Зеньківих. Якось я сказав Миколаї:

– Дозвольте мені більше Вам не брехати. Вона здивовано поглянула на мене.

– Хіба Ви брешете?

– Я кажу Вам, що я ваш раб, що моя душа належить Вам, що я падаю Вам до ніг, цілую Ваші сліди, але ж я не роблю цього насправді. Дозвольте ж мені відтепер більше Вам не брехати.

Вірите, я… я тої ж миті перестав брехати… За якийсь час я почув, як старий слуга сказав челядникам: «Наш молодий пан став якийсь підозрілий, у нього на колінах з’явилися дивні плями». Ось так. А тепер мушу розповісти вам про пса.

Село Зеньківих лежало ближче до гір, ніж наше. Вони мали великі отари овець, що випасалися собі на волі, попід лісом. Пасовисько було обгороджене міцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палиці вони мали оббиті залізом, була в них і стара мисливська рушниця, кілька вівчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поряд – гори, а вовків і ведмедів водилося там, наче курей. Було їх страшенно багато й плодилися вони, як євреї.

Служив там чорний вівчур. Називали його Вугликом. Був він чорний, як вугілля, і очі його блищали, мов дві вуглинки. Він був другом моєї… ох, вибачте, що це я кажу…

Чоловік почервонів і потупив очі.

– Отож Вуглик був другом панянки Миколаї. Коли вона була ще малям і вигрівалась у пісочку, приходив Вуглик – сам ще цуцик – лизав її, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало свої маленькі рученята між зубиська й сміялося, і Вуглик усміхався теж.

Потім обоє виросли. Вуглик став великим і сильним, як ведмідь, Миколая не встигала рости за ним так швидко, але вони й далі любили один одного. І навіть тоді, як Вуглик пішов стерегти овець. Ніхто його не відсилав, повірте. Просто він був такий великодушний пес від природи, завжди мусив когось оберігати. На всю околицю не було пса, рівного йому. Якщо він вже роздирав пса, то тільки тому, що той нападав на іншого. Його уникав вовк, обминав і ведмідь.

Ось тому й захотілося Вугликові стерегти овець. Вони ж були такі бідолашні, лякливі створіння, якраз таких і потребував оберігати наш Вуглик. Він перейшов жити на пасовисько, а до панської господи навідувався тільки в гості. Коли ж він повертався, ягнята збивалися навколо нього, вітали його, а він облизував їх направо й наліво своїм червоним язиком, ніби хотів сказати: «Добре, вже добре! Знаю, знаю». Миколая також навідувалася до отари. І дівчинка та пес раділи одне одному. Коли ж Миколая довго не приходила, пес гнівався і замість бігти до маєтку, подавався до лісу, де забавлявся тим, що відбивав у вовка вовчицю.

То був красень-звір. Досить було з’явитися Миколаї, як він підганяв їй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, і він ніс її так легко – та що там легко! – гордо! Він знав, кого несе.

Коли я познайомився з Вугликом, він був дуже старий, мав погані зуби, паралізовану ногу, багато спав, тож час від часу в отарі пропадали овечки.

У цю пору в нашій окрузі багато говорили про одного ведмедя, страхітливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зеньків.

Я відразу згадав про того ведмедя біля прірви й трохи засоромився.

Якось я знову їхав до Зеньків, аж тут повз мене пробігли селяни, просто до пасовиська, ціла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: «Ведмідь! Ведмідь!». Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зіскочив із коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землі, тримаючи в обіймах вівчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешіптуються.

Ведмідь був там, великий ведмідь, і вхопив ягня. Ні пастухи, ні собаки не ворухнулися, тільки репетували що було сили, дівчина закричала, й тоді Вуглик, засоромившись, скочив зі своєю паралізованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Він схопив ведмедя, той його. Пастухи вибігли з рушницею, ведмідь утік, ягня врятували, а Вуглик поволочив ноги кілька кроків і впав – як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неї, хапнув повітря ще раз – і то був кінець. У мене було таке відчуття, наче я вчинив убивство.

– Залиште його, панно Миколає, – кажу я. Вона ж підводить свої очі, повні сліз, й мовить:

– Ви твердий чоловік, Дмитре (так мене власне звати).

– Це я твердий! Подумати лишень!

Я віддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набої, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю і – в гори!

Я знав, що він ітиме ущелиною.

– Ведмідь?

– Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам’янисті й круті. Вгорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.

Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.

Отак я стою й чекаю його.

Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі й очікував не кого іншого, як ведмедя.

Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.

Не знаю, як довго я чекав.

Було самотньо, безконечно самотньо.

Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого в чоботи селянина.

Ось він щось собі бурчить.

Ось він.

Він бачить мене й завмирає.

Я виходжу ще крок уперед і натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь уже підступає ближче.

– Гов, братчику! – але ведмідь мене не слухає і не дивиться на мене.

– Гов, брате, я навчу тебе розуміти русинську мову!

Я обертаю рушницю іншим боком і з усією силою б’ю ведмедя по морді. Той реве, стає на задні лапи; лівою рукою я впираюся йому в зуби, а правою заганяю ніж у серце; його лапи стискають мене. Кров хвилею затопила мене, земля пішла з-під ніг…

Чоловік якусь хвилю сидів мовчки, підперши голову. Потім він легенько ляснув долонею по столу й мовив, усміхаючись:

– От не хотів, а розповів вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстібну сорочку з вашого дозволу…

Чоловік розгорнув поли сорочки й показав на грудях два шрами, наче відбитки двох долонь якогось велетня.

– Добре він мене заграбастав.

Чарки спорожніли. Я кивнув Мошкові, щоби приніс нову пляшку.

– …Знайшли мене селяни, – провадив мій співрозмовник, – але досить про це. Я довго пролежав у гарячці в домі пана Зеньківа. Коли вдень я повертався до свідомості, то бачив усю їхню родину довкола себе – мої родичі теж сиділи поряд – наче біля постелі присмертного, але батечко Зеньків лиш примовляв: «Усе буде добре». А Миколая сміялася.

Якось пробуджуюся я серед ночі й роззираюся по кімнаті. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколішки й молиться.

Досить про це. Минулося, тільки часом з’являється уві сні. Досить. Бачите, я не вмер.

Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з’явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.

Миколая… любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.

Так вона стала моєю дружиною.

Батько передав мені господарство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернівцях. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.

Наступного вечора – всі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх, – я сам запряг шестерик коней, усі шестеро, білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок із кожного боку брички; велика голова з іскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Мої люди – селяни, козаки на конях зі смолоскипами та віхтями в руках. Я беру свою дружину – горностаєве хутро накинуте на плечі – й несу до брички. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.

Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увів молоду господиню в наш дім.

Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини…

– Як писав Шиллер у…

– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся декламувати мені пана Шиллера? Змилосердіться, Бога ради…

– Тільки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском і серпанком / Диво-з’ява рве навпіл…» – продекламував я невблаганно.

– Мав рацію той пан Шиллер, – мовив мій шляхетний співрозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Диво-з’ява розполовинила і мене.

Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона – мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе – разом із корсетом і підтяжками для панчіх – скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов’ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.

Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони з неї зробили непорочну діву, покойову тваринку нашого Господа Бога.

Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка – уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: «О чарівне дитя!». Отаке собі жовтороте курчатко й має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.

Любов чоловіка і жінки – шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.

Та й взагалі, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить він прислухався до пісні вартових. – …Ця мелодія! Німці мають «Фауста», і в англійців є така книжка. А в нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.

Що робить наш народ таким меланхолійним? Рівнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.

Людині завжди хотілося промовляти до неї і почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.

І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?

Мовчить рівнина, не дає відповіді.

З узголів’я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?

Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За ніщо. Чоловік почувається покинутим, йому мариться, ніби щомиті він може забути про те, що живе.

Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: «Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боїшся. Іди до мене, я кохаю тебе!».

На якусь мить він замовк, а потім знову повів далі свою розповідь:

– Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували в нас у гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив із десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка відразу ж до батога! «Ну, якщо мене батожитиме сама господиня, – каже він, – то я згоден щодня бити тарілки». Розумієте? І вони обоє засміялися.

Приходили й сусіди.

Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якої нагоди. Усі приходили, скажу я вам.

Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам’ять усього Шиллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі. Маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий – уявляєте – переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.

Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, старого пана звали Шебіґ, Соломон Шебіґ. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебігштайном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштайном, казав він, то чому мені не бути Шебігштайном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому. «Виявіть мені честь, приходьте з візитом!» – він регоче. А покажете на двері: «Геть звідси! Пішов!» – теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль із Парижа; п’є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки й хреститься перед трапезою та після неї.

Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного чоловіка, якого бачив удруге, він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає «Єще Польська не зґінела»; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: «Віват! Хай живе!» і п’є з брудних жіночих черевичків.

Преподобний пан Мацек, сільський священник – втілення справедливості, він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерті, чи одруження. Найбільше цінує він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тоді як інший на його місці сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честі!»

А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й – подумати тільки! – доктора філософії.

А ще поміщик Леон Бодошкан, справжній друг. Та інші веселі панове.

Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.

Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали погомоніти, солодко усміхалися, щохвилі присягалися в любові та дружбі, а потім… та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її черевичків і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усім треба?».

Найлюбіше нам було залишатися наодинці із собою.

Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний – на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би в порядку. Потім – лісничий Фрайдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.

Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу! Амінь!» – і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір’ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового врожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здорові!» – і випивала до дна.

Челядь цілувала їй ноги, присягаюсь.

І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка із золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї. Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх курей, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір’ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крилами й падає додолу.

Хто стріляв?

Моя дружина.

– Більше не крастиме у мене квочок, – каже й прибиває птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор[8], випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: «Строга пані!» – і цілує її лікоть.

Або ж їду до міста. Йде пані старостиха[9] в блакитній сукні з білими мушками. Мода є мода. Куплю і я таку саму. Моя Миколая червоніє.

Якось вибираюся в Броди, приводжу оксамиту всіх барв, шовки, хутра – та які хутра! Серце її мало не вискочить із грудей, скажу я вам. Але ж одяглася вона – очей не відірвати!

Була в неї кацабайка[10], зелена, справді, соковито-зелена, оторочена сибірською сірою білкою – російська цариця не мала кращої – а білка завширшки з долоню. І вся кацабайка підбита срібно-сивим хутром, така м’якенька.

Бувало, лежала вона собі довгими вечорами на канапі, заклавши руки під голову, а я читав їй уголос. Полум’я потріскує, самовар співає, цвіркун цвіркоче, шашиль шарудить, миша спокійно гризе щось у кутку, бо білий кіт лежить собі на припічку й пряде пісеньку.

Читаю їй романи. У Коломиї, знаєте, є випозичальня, та й у сусідів – у того чи іншого – знайдеться якась книжка.

Вона лежить із заплющеними очима, а я у – фотелі, і лиш поглинаємо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаємося, чи дістанеться героїня героєві, чи ні. Часом трапляються мелодраматичні історії, і тоді моя Миколая аж паленіє від люті, до самих кінчиків вух. Вона підводиться з подушки, підпирається рукою і каже мені так, наче це я той роман написав: «Вона не має права так робити, чуєш?» – а сама мало не плаче.

Жінки у цих романах, знаєте, завжди страшенно шляхетні, коли коханий у небезпеці, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б їх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жінка відступається від чоловіка, щоб урятувати дитину. Дурна історія, скажу я вам. «Сила материнської любові», так вона, здається називається. Дурна історія, але Миколая аж тремтіла з хвилювання і довго про ніяку іншу книжку й чути не хотіла.

Часто буває стрибає вона з ліжка, жбурляє мені книжку просто в обличчя і показує язика. І ми гасаємо одне з одним, як діти. Я ховаюся за дверима й лякаю її.

Або ж вона починає розігрувати зі мною щойно прочитану історію. Йде до своєї кімнати. «Коли повернуся, то будеш моїм рабом». Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим – голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал – за пасок, уся оповита білим серпанком – і виходить до мене. Жінка! Де там… Богиня!

А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдавав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивилась на мене великими очима, й сміялася.

Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м’яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: «Але ж, Миколає!» – я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. «Чи ти у своєму розумі, рабе!» – і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав її волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.

Проте все сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.

Наші батьки просто танули з радощів, а челядь… гуляла й веселилася, всі були п’яні, а на стодолі стояв собі в задумі лелека на одній нозі.