Венера в хутрі

Леопольд фон Захер-Мазох

Венера в хутрі

© Н. Р. Іваничук, переклад українською, 2008

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Дон Жуан із Коломиї

Ми їхали з повітового міста Коломиї[1] на село. Був вечір, і була п’ятниця. Поляки кажуть: «П’ятниця завжди добра на початок», але мій кучер-німець, колоніст із Маріагільфа[2], вважав п’ятницю нещасливим днем, бо саме в п’ятницю помер наш Господь на хресті, започаткувавши тим християнство. Цього разу німець мав рацію, бо за пів години їзди від Коломиї нас зупинила селянська варта.

– Гов! Пашпорт!

Ми зупинилися. Але ж пашпорт! Мої папери, щоправда, були в порядку, та хто ж думав за мого шваба. Той сидів собі на передку так, ніби винайдення пашпорта було справою ще неблизького майбутнього, лускав батогом і закладав губку у свою куцу люльку. Міг бути й змовником! Його безсоромно вдоволене обличчя дратувало русинів-селян[3]. Пашпорта він не мав – правильно? – тож селяни знизали плечима – і це теж правильно.

– Змовник, – був висновок.

– Але ж, хлопці, подумайте!

– Даремно.

– Змовник!

Мій шваб йорзнув знічено на своєму передку й даремно спробував щось пояснити, калічачи русинську мову. Все надаремне. Селянська варта[4] знає свої обов’язки. Чи хтось зважився б запропонувати їй гроші? Тільки не я. Отож нас з усіма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто кроків від варти.

Здалеку начебто само собою щось зблискувало. Це була прибита на кісся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис місяць і поглядав на селянина та його косу. Місяць заглядав через маленьке віконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срібних монет, наповнював сріблом калюжі, дражнячи скупого єврея. Я маю на увазі шинкаря, який стрів нас на порозі й свою нестримну радість перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.

Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцілував мій правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тоді – задля симетрії – і лівий, лаючи селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» – годі йому було знайти якусь незвичайну ознаку в мені – «такого пана» арештували, такого цілком, цілком чорно-жовтого пана, пана, який з обличчя цілком чорно-жовтий, і душа якого цілком чорно-жовта, – він готовий присягнутися в цьому на торі! Шинкар сварився й поводився так, ніби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.

Я ж тим часом полишив свого шваба біля коней – селяни пильнували його – і спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собі на дерев’яній лаві попід великою піччю.

Швидко я знудився, бо друзяка Мошко[5] мав із біса роботи – подавав гостям горілку та останні плітки – і тільки зрідка вистрибував, наче блоха, з-за своєї широкої ляди до мого столу, присмоктувався моцно і намагався зав’язати освічену бесіду про політику та літературу.

Та все ж я нудився й роззирався довкола.

Тут усюди панував зеленкуватий колір мідної патини. Економно скручені ґноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим світлом. Зелене мерехтіння на стінах, велика зелена квадратова піч, наче вкрита патиною, зелений мох проростав крізь каміння долівку Ізраїлю. Зелені денця чарок, справжня патина на маленьких мідних пугарчиках, з яких пили селяни; вони підходили до шинквасу й клали свої мідні монети. Зеленава пліснява вкривала сир, що його поставив переді мною Мошко. Мошкова жінка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квітами сиділа за піччю й присипляла своє зеленаво-бліде маля. Зеленава патина на скрушному обличчі єврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокійних очиць, навколо його тонких, рухливих ніздрів, навколо його гірких, насмішкувато скривлених кутиків уст.

Бувають обличчя, які з часом вкриваються мідною патиною, бувають такі… Саме таким було воно і в мого єврея.

Шинквас стояв поміж мною та завсідниками шинку. Селяни, здебільшого місцеві, сиділи за довгим вузьким столом, вони стиха розмовляли, схилившись докупи своїми стрепіхатими, тоскно-зеленими головами. Один видався мені дяком. Він заправляв розмовою, мав перед собою велику чарку, з якої – задля доконечного респекту – час від часу потягав, і читав щось решті присутніх із напівзотлілої зеленої русинської газети.

Усе це тихо, серйозно, гідно, а надворі варта співала якоїсь сумної пісні, звуки якої, здавалося, долинали з далекої далечі. Мов духи, вилітали ті звуки довкруж шинку, й скаржилися, і ніяк не важилися вплинути досередини, поміж людських шепотів.

Смуток просочувався крізь усі шпарини, як тлін; місячне світло й пісня. Моя нудьга теж перейшла у смуток, у той смуток, котрий так притаманний нам, українцям, в упокорення, у відчуття неминучості. І моя нудьга була такою самою неминучою, як сон і смерть.

Дяк саме дійшов у газеті до оголошень про померлих, народжених, про заручини, про розклад поїздів, коли раптом знадвору долинув лемент, ляскання батога, кінський тупіт і людські голоси.

Потім стало тихо.

Тоді почувся якийсь голос, що змішався з голосами вартових. То був сміхотливий чоловічий голос, у ньому вчувалася музика, зухвала, погірдлива музика, яка не сахнулася й не змовкла перед людьми у шинку. Вона лунала все ближче, аж доки прибулець став на порозі.

Я витягнув шию, але побачив тільки високу струнку постать, бо чоловік спинився на порозі шинку спиною до мене, весело перемовляючись із селянами.

– Але ж, друзяки! Зробіть мені ласку, хіба не впізнаєте мене? Хіба я схожий на емісара? Гляньте на мене! Хіба їздять державні урядовці четвериком коней по цісарських дорогах без пашпорта? Чи швендяє державний урядовець із люлькою в зубах, як я? Браття! Явіть мені ласку, будьте мудрі!

Тепер стало видно кілька селянських голів, і стільки ж рук, які чухали ці голови, що мало б означати: «Ласки ми тобі не виявимо, братчику!..»

– Не згодні? Та на Бога, де ваш розум!

– Так не буде.

– Та хіба ж я поляк? Чи ви хочете, може, щоб мої батьки перевернулися у своєму гробі на цвинтарі біля церкви у Чернівцях? Чи ж не воювали мої предки з Богданом Хмельницьким і козаками проти поляків? Тих битв не перелічити. Під Пилявцями, Корсунем, Батогом, під Жовтими Водами. Брали з ним в облогу Збараж, у якому були і поляки, лежали, стояли чи сиділи, не знаю, як кому того хотілося. Ну, на милість Божу, дайте мені проїхати.

– Ні.

– Навіть якщо мій предок разом із гетьманом Дорошенком брав в облогу Львів? Тоді, скажу я вам, голови польських магнатів були дешевші за груші, але… бувайте здорові й пропустіть мене.

– Ні.

– Ні! Справді, ні?

– Таки ні.

– Що ж добре. Дай Боже вам здоров’я!

Прибулець мужньо скорився долі, не ремствуючи на більше. Він увійшов до шинку, – я все ще не бачив його обличчя, – кивнув євреєві, який знову по-качиному став упадати перед новим гостем, і сів за шинквас, спиною до мене.

Єврейка прислухалася, глянула на нього, поклала сонне маля на піч і підступила до шинквасу. Коли Мошко привів її до свого дому, певно, вона була красуня, – ладен дати на відсіч голову. Тепер усі риси на її обличчі очужіли, загострилися. Біль, ганьба, ляпаси та батожані побої довго гуляли по спині її народу, аж доки в його очах з’явився оцей палко-зів’ялий, сумно-насмішливий, принижений і водночас жадібний помсти вираз. Єврейка зігнула свою струнку спину, її тонкі прозорі руки крутили горілчану мірку, її очі прикипіли до прибульця. Пристрасна, сповнена жадань душа проглядала з цих великих чорних жагучих очей, наче вампір із зотлілої труни людської натури, поглядом присмокталася до вродливого обличчя того чужинця.

То й справді був вродливий чоловік, він перехилився до неї через шинквас, наче місяць, але кинув на стіл справжні срібняки й зажадав пляшку вина.

– Вийди! – сказав єврей до жінки.

Вона зігнулася ще нижче й пішла із заплющеними очима, наче сновида. А Мошко зашепотів через стіл до мене: «То небезпечний чоловік, небезпечний чоловік», – і похитав своєю обачною голівкою з дрібними масними кучериками над чолом.

Його слова привернули увагу прибульця, він швидко обернувся, побачив мене, підвівся, зірвав із голови свою округлу баранячу шапку й дуже вишукано вибачився. Ми привіталися. Приязність і чоловіколюбність русинів так вкоренилася в їхній мові та звичаях, що годі й намагатися перевершити співрозмовника у витонченій манері вести розмову. Ми ж привіталися ще вишуканіше, ніж це зазвичай буває. Після того, як ми безліч разів запевнили один одного у своїй повній відданості та поприпадали один одному до стіп[6], «небезпечний чоловік» сів навпроти мене й попросив дозволу набити люльку. Курили селяни, курив дяк, врешті й піч курила, але він попросив, і я згодився «з чистого милосердя». Він натоптав свою довгу турецьку люльку.

– Ох ці селяни, – сказав він весело. – Але я добрий! Ну, скажіть самі, чи могли б ви прийняти мене з віддалі ста кроків за поляка?[7]

– Звичайно, ні.

– От бачите, любий брате! – вигукнув він у пориві непогамовної вдячності, – а спробуйте-но поговорити з ними. – Він витягнув із торби кресало, поклав на нього маленький шматочок губки й став викрешувати вогонь.

– А єврей назвав вас небезпечним чоловіком.

– Он як, – чоловік дивився на стіл поперед себе й усміхався. – Мошко гадає – щодо жінок. Бачили, як він відіслав геть свою жінку? Вони швидко спалахують.

Тут спалахнула й губка. Чоловік заклав її у люльку, й невдовзі нас оповили сизі хмари диму. Він скромно потупив очі й тільки посміхнувся.

Я ж, не кваплячись, розглядав його.

Був він, видно з усього, поміщиком: добре вбрання, табакерка багато вишита, поведінка аристократична. З коломийської околиці – в кожному разі з коломийського повіту, бо єврей упізнав його. Русин – про це він одразу ж сказав, та й не такий балакучий, щоби взяти його за поляка. Цей чоловік міг подобатися жінкам. У ньому нічого не було від тієї грубої сили, від тієї неприкритої незграбності, яку в інших народів уважають мужністю, він був наскрізь просякнутий шляхетністю, стрункий і вродливий, однак пругка енергія, непереборна впертість промовляли в кожному його рухові. Каштанове пряме волосся, трохи закучерявлена, коротко підстрижена борода кидали густу тінь на обвітрене аж до засмаги, проте витончене обличчя.

Він уже не був зеленим юнаком, проте мав веселі сині очі хлопчака. Невгасима доброзичливість і любов до людей м’яко прозирала з цього засмаглого обличчя, з темних борозенок, які полишило на ньому життя.

Він підвівся й пройшовся по шинку. Широкі штани, заправлені у зморшкуваті жовті чоботи, попід широким розстібнутим сердаком підперезаним крайкою, на голові – хутряна шапка. Він нагадував тих старих і мудрих бояр, що радили раду з Володимиром і Ярославом, ішли в походи з Ігорем і Романом.

Для жінок він міг таїти небезпеку, тут я євреєві охоче вірю. Він ходив туди й сюди, усміхаючись, а я з цікавістю його розглядав. З’явилася єврейка з вином, поставила пляшку на стіл, а сама знову примостилася за піччю, не зводячи з мого співрозмовника погляду. Мій боярин саме проходив повз стіл, зиркнув на пляшку – і наче чогось чекав.

– Токай, – мовив він весело, – найкращий ерзац гарячої жіночої крові.

Він потер долонею груди. Мені здалося, що й у нього щось лежить на серці.

– У вас, напевно… – я боявся видатись неделікатним, але він сам жваво закінчив речення.

– Побачення? Маєте рацію!

Чоловік примружив очі, випустив із люльки густу хмару диму і кивнув головою.

– Побачення. І що за побачення! Мені щастить на жінок, розумієте? Незвичайно щастить. Пустіть мене в рай до святих жон і непорочних дів, і рай стане… борделем. Хай Бог простить мені цей гріх! Можете мені повірити.

– Охоче вірю.

– От бачите. Знаєте, кажуть: «Те, чого не скажеш своєму найкращому другові та своїй дружині, скажеш чужакові на битій дорозі». Відкоркуй, Мошку, вино й принеси дві чарки, а ви зробіть мені ласку, випийте зі мною токаю та послухайте про мої любовні походеньки, вишукані, незвичайні походеньки, найдивовижніші з усіх любовних походеньок, раритети, скажу я вам, як-от, наприклад, автограф Голіафа, даний філістерові, бо ж срібняки, за які Юда Іскаріот продав свого учителя, – зовсім не рідкість. Я – можете повірити мені на слово – так уже багато побачив по церквах Галичини та по Русі, що направду, то був не такий уже й нездалий гендель. Агов, Мошку!..

Шинкар прибіг підстрибом, сплюнув кілька разів через плече, вийняв із кишені коркотяг, оббив із пляшки сургуч, здув крихти, а тоді взяв пляшку між свої худі коліна й, гучно крекчучи, витягнув корок. А на довершення ще раз подув на пляшку й налив золотистого токаю у дві найчистіші чарки, які тільки б могли знайтися в Ізраїлі. Боярин підняв свою чарку.

– За ваше здоров’я.

Він бажав мені щиро, одним махом вихилив чарку. Смакошем він не був, мав би довше смакувати вино, взяти на язик, потім на піднебіння. Єврей, зазираючи йому в очі, вкрадливо казав:

– Це честь мені, що пан благодійник знову завітав до мене у доброму здоров’ї. – Мошко на цих словах намагався стати в позу лева, ще й уважав за необхідне розчепірювати дряблі руки, що були, мов пощерблені вуха помпейських амфор, і переминатися з ноги на ногу, то вгору, то вниз, ніби натискаючи ніжний млинок.

– А як почувається милостива пані благодійниця та любі дітки?

– Добре! Добре! – мій боярин налив собі другу чарку й вихилив її, але робив усе, потупивши очі, немов засоромившись. А коли єврея вже й слід простиг, він знічено глянув на мене, і я побачив, як він почервонів аж до кінчиків вух. Довго мовчав, довго курив, налив мені вина, а тоді ледь чутно сказав:

– Я, напевно, видаюся вам смішним. Гадаєте собі, мабуть, – має старий осел жінку й дітей удома, а мені збирається оповідати про свої романи, побачення та любовні листи. Будь ласка, нічого не кажіть, я й сам знаю. Але бачите, так приємно іноді порозмовляти з чужинцем, от я й подумав… а потім знову… вибачте… це й справді дивно. Двоє людей зустрічаються, щоб ніколи вже більше не побачитися. Можна собі дозволити розкутість, мовляв, яке мені діло, що він собі про мене подумає. Але це не так. Принаймні в мене не так. Я не хочу виставляти себе в кращому світлі. Такий ось звабник завжди є поєднанням жаги та честолюбства. Якби про мої пригоди ніколи анічогісінько не було відомо, я почувався б найнещаснішою людиною на світі, тому й розповідаю про них кожному стрічному, і всі мені заздрять, а сьогодні я виставив себе на посміховисько.

Я спробував заперечувати.

– Прошу вас, не треба, так воно є – на посміховисько, бо ж ви не знаєте моєї історії. Весь світ знає, що зі мною трапилося, а ви – ні. Коли подобаєшся жінкам, стаєш сміховинно честолюбним, хочеш, щоб кожен був про тебе доброї думки, роздаєш гроші жебракам на вулиці, а свої історії – чужакам у шинку. О! Це справді смішно. Що ж, мушу вам усе розповісти за порядком. Тож будьте ласкаві вислухати мене. Не знаю чому, але маю до вас трохи довіри.

Я подякував.

– Ну, добре. З чого ж ми почнемо? Карт немає!.. Тож я хочу… але ні… і все-таки… Подумайте лишень… добра птиця ніколи не гидить у своєму гнізді. Це скаже вам кожен селянин. Але я не добра птиця. Я така собі легка птиця, весела птиця! Гей, Мошку, ще пляшку токаю! Я хочу розповісти вам свою історію.

Він підпер голову руками й замислився. Стало тихо. Знову почулася моторошно-сумна пісня варти: то з далекої далечі – наче долинали стогони мерців, то зовсім близько й тихо, мов душа чужинця, що витає серед розпачливих, нестямно-солодких звуків.

– То ви одружені? – спитав я нарешті.

– Так.

– Щасливо?

Він засміявся. Його сміх був невинним, наче сміх дитини, але мене він покорчив, сам не знаю чому.

– Щасливо? – перепитав він. – Що вам сказати? Подумайте на милість Божу. Що таке щастя? Ви маєте маєток?

– Ні.

– Але розумієтеся трохи на господарстві? Та певно ж. Ось бачите, щастя, скажу я вам, не село і не маєток, що належить комусь одному, це наче оренда. Хто хоче влаштуватися в ньому навіки, той прагне внести в нього порядок. Хто угноює землю, хто береже ліс, чи плекає молоду поросль, чи прокладає дорогу, – він немов у розпачі, обхопив голову руками, – той, о Боже, той вдає, ніби піклується про наступне покоління. Оренда ж означає – узяти все цього року, або й нині, тільки не потім, не завтра. Це означає: виснажити до решти поле, вирубати ліс, занехаяти пасовиська, дати дорогам зарости травою. Це означає – коли все висотане до краю, а стодоли й стайні щомиті можуть завалитися, і тік також. Тим краще! І дім! Неперевершено! Неперевершено! Ось той мав насолоду, той тріумфував! Ось і маєте щастя! Веселися, душе! Відкоркували нову пляшку, мій співрозмовник зосереджено налив вино у чарки.

– Що таке щастя? – вигукнув він. – Це віддих. Погляньте! – і він видихнув повітря. – Ось воно! Дивіться! Бачите його? – він простягнув розчепірені пальці. – Де воно тепер? Мить, секунда, на годинку тільки раз ворухнулася стрілка – і нема! Пісня, якої співають там селяни! Чуєте останній тремтливий звук, що він здіймається й лине і пливе в повітрі. Здається, не буде йому кінця й краю. Він відносить нас усе далі й далі, все далі! А потім його поглинає ніч, назавжди. Ось це і є щастя.

Ми помовчали.

Урешті я запитав досить бадьорим тоном:

– Хотів би знати вашу думку, чому всі шлюби нещасливі? Принаймні більшість! Що ви мені на це скажете?

– Я? Нічого! Анічогісінько! Це факт! Але людина, якій самій так ведеться, приймає цей факт як належне, не замислюючись і не опираючись, людина – створіння слабке, завжди слабке. Я вважаю, що треба нести свій тягар, сприймати свою долю як неминучість, визначеність, як даність нам природою, сприймати так, як, скажімо, зиму або ніч, або смерть. Чому шлюби мають бути неминуче нещасливі? Чи є це – ви ж розумієте мене – неминучість, правило, чи – якщо можна так висловитися – це закон природи?

Чоловік говорив із пристрастю вченого, який розтлумачує свій предмет. Він, очевидно, досконало знав свій фах, але в погляді його не було й натяку на серйозність, натомість – люб’язна цікавість.

– Що ж робить більшість шлюбів нещасливими? – повторив він знову. – Чи розумієте ви мене, брате?

Я щось відказав, як то, звичайно, говориться у таких випадках. Він не дослухав мене, вибачився й вів свою розповідь далі.

– Даруйте, але цього ви набралися з німецьких книжок. Так-так. Ви полюбляєте їх читати, охоче вірю. Я також. Власне, з них і набираєшся всяких ідей і сентенцій – ви ж розумієте мене? – на кшталт «своєї жінки мені було замало» або ж «вона мене не розуміла» і «як жахливо, коли не знаходиш порозуміння», а я такий незвичайний чоловік, і такому оригіналові, як я, властиві цілком оригінальні думки й небуденні поняття, я такий розчарований і ніяк не можу знайти жінки, яка б мене зрозуміла, ось і шукаю далі свою мрію – усе це – вигадка, усе це – брехня! Та й узагалі, любий мій друже, чи ви помітили, що кожна людина, власне кажучи, є брехуном? Тільки діляться брехуни на два види – на матеріалістів, які дурять інших (так їх називають у книжках), та ідеалістів – так їх називають німці, – ці обдурюють самі себе.

Зізнаюся, що цей чоловік цікавив мене дедалі більше.

Він випив ще чарку токаю, і його вже понесло. Очі блукали, язик у роті теж заблукав, а слова лилися потоком.

– Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? – спитав він і поклав свою руку на моє плече так, ніби хотів пригорнути мене до свого серця. – Можете собі уявити… діти!

Я був приголомшений.

– Але, друже, – сказав я, – погляньте на цього єврея, який ледве животіє, та на його жінку. Хіба ж би не розбіглися вони один від одного, як скажені пси, якби не діти та не любов до них?

Чоловік завзято закивав головою і підняв руку, ніби збирався мене благословити.

– Усе це так, усе це так, брате. Тільки це їх тримає, тільки це! Але вислухайте мою історію. Я був таким собі, як би то вам сказати, глупаком! Я боявся жінок. От біля коней я почувався чоловіком. Або ж коли брав у руки рушницю і йшов у поле, у ліс чи в гори. Я зовсім не маю наміру розповідати вам тут побрехеньки про свої мисливські подвиги. Досить хіба сказати, що зустрівши якось ведмедя, я підпустив його зовсім близько і тільки мовив: «Гоп, братику!» Ведмідь звівся на задні ноги – я відчував його дихання – і я вистрілив йому прямісінько у білу латку на грудях. Та досить мені було уздріти жінку, і я втікав геть. Коли ж, траплялося, якась заговорювала до мене, я червонів, запинався – отакий собі йолоп! Я тоді все ще думав, що жінка різниться від нас, чоловіків, довшим волоссям і ще довшим одягом, оце й уся відмінність. От дурень! Ви ж знаєте, як це у нас ведеться. Челядники часто базікають про такі речі, виростаєш собі, уже й вуса засіялись, а ти й не відаєш, чого це, коли зустрічаєш жінку, в тебе шалено починає калатати серце. Отакий собі дурень, скажу я вам!

А коли нарешті я довідався причину, то гадав собі, що відкрив Америку або щонайменше якусь нову планету. Подумати лишень, що дітей не з води виловлюють, наче раків. Ну, добре. І ось я раптом закохався. Сам не знаю, як. Але вам, мабуть, нецікаво?

– Ну що ви! Прошу…

– Гаразд. Отож я закохуюся. Якось мій покійний батько надумав пустити нас на танці – мене й мою сестру. Прийшов маленький француз зі своєю скрипкою, поприходили поміщики із сусідніх маєтків зі своїми синами та доньками. Це було веселе товариство сусідів. Усі спілкувалися поміж собою й веселилися, тільки я тремтів усім тілом. А маленький француз не клопотав собі довго голову й ставив пари, як йому забаглося. Ухопив за рукав мене та дівчисько наших сусідів, ще зовсім дитину, направду. Вона ще перепиналася через свою сукню й носила довжелезні русі коси.

Ось так і стояли ми. Вона тримала мене за руку, а я… був ледь живий. Так ми й танцювали. Я не зважувався глянути на неї, тільки наші долоні горіли одна в одній. У кінці танцю оголошують: «М’сьє», – стаєш перед своєю дамою, клацаєш каблуками, опускаєш, наче підтяту голову на груди, згинаєш у лікті руку, береш даму за кінчики пальців і цілуєш у руку. Кров шугнула мені в голову. Вона ж тільки робить кніксен. А коли я підвів голову, вона стояла переді мною геть червона і її очі… Що то були за очі!

Чоловік опустив повіки й відхилився назад.

– Браво, м’сьє! – я був вільний. Більше я з нею не танцював. Вона була донька нашого сусіда. Гарна, що вам сказати, гарна. Гордовита. Щотижня в нас був урок танців. Я жодного разу не розмовляв із нею, але коли вона танцювала козачка, манірно взявшись руками в боки, я поглядом просто упивався нею… Та досить їй було глянути на мене, як я відвертався, посвистуючи собі під ніс. Інші ж молоді панове облизували її пальчики, наче цукерки, збивали собі руки й ноги, щоби здобути її хустинку, вона ж відкидала свої коси й поглядала на мене.

Коли вона від’їжджала, я освітлював їй сходи, а потім стояв унизу – тоді я почувався героєм. Вона старанно закутувалась, опускала вуаль, приязно кивала всім, а мені від заздрості обпікало шлунок. Дзвоник уже ледь долинав із далини, а я все ще стояв, тримаючи свічку в руці, яка вже перехнябилася й скрапувала воском. Отакий дурень, як бачите!

А потім уроки танців скінчилися, і я довго її не бачив.

Я будився ночами й плакав, сам не знаючи чому. Я вчив напам’ять любовні вірші та старанно декламував їх. А деколи насмілювався пофантазувати, брав гітару і співав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-під печі, задирав писок до неба й починав вити.

Якось навесні я вирішив податися на полювання. Блукаю собі в горах, ліг над краєм прірви, лежу собі так, аж чую хрускіт галуззя, і з хащі виходить велетенський ведмідь, поволі, дуже поволі. Я завмер, і в лісі все завмерло, тільки ворон літає наді мною й кряче. Раптом мене охоплює неймовірний жах, я перехрещуюся й затамовую подих. Коли ведмідь поминув мене і почвалав геть, я щодуху кинувся бігти.

А потім був ярмарок. Вибачте, що я розповідаю вам так сумбурно. Тож я поїхав на ярмарок, і вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називається: Миколая Зеньків. Хода в неї була, наче в княгині, і коси уже не спадали на плечі, а були викладені на голові, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки її сукні чарівно шелестіли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг іде навкруги, там селяни гупають своїми важкими чобітьми, тут прошмигують крізь юрбу метушливі євреї, крик, ґвалт, сміх, хлопчиська покупували собі маленькі дерев’яні свистки й свищуть. Однак вона мене одразу ж помітила.

Тоді я набираюся мужності, озираюся й гадаю собі: «Гов! Ти подаруєш їй сонце! І вона зрадіє, бо що більше ти зможеш їй подарувати?»

Вибачте, я не пояснив, такі сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помітив те сонце, і личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно. Цього разу сміливості в мене було, наче в самого чорта. Підходжу, кидаю мою двадцятку, мою єдину двадцятку, і купую сонце. Потім біжу, мов навіжений, хапаю її за сукню, що, властиво, є дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведінка його не завжди буває пристойною. Тож хапаю її за поділ сукні й дарую сонце. І як ви гадаєте, що робить моя Миколая?