Венера в хутрі

Як на галицького дідича шляхетного роду і як на його вік – Северинові ледь перейшло за тридцять – він відзначався надзвичайно тверезим розумом, поважністю, ба, навіть педантичністю. Жив за напівфілософською-напівпрактичною системою, якої скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе та лордом Честерфілдом. Правда, Северин інколи страждав непогамовними нападами жаги, коли він готовий був головою проламати стіну. Такої миті ніхто не хотів би опинитися йому на шляху.

Доки він ось так німував, у коминку виспівував вогонь, співав великий статечний самовар і старовинне, успадковане від пращурів, крісло-гойданка, у якому я курив сигару, і цвіркун у старих стінах виспівував також. Я обводив поглядом небачене начиння, скелети тварин, опудала птахів, глобуси, гіпсові фігурки, якими напхом була напхана Северинова кімната, аж доки випадково мені впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогодні в червоних відблисках вогню з коминка вона мене неймовірно вразила.

То було велике полотно, намальоване олійними фарбами у виразній, насиченій барвами манері бельгійської художньої школи. Саме зображення було доволі дивне.

Вродлива жінка – сонячний усміх на витонченому обличчі, зібране тугим античним вузлом волосся, наче інеєм, припорошене білою пудрою, голе тіло загорнене в темне хутро – спочивала, опершись на руку, на канапі; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу ніжку на чоловіка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, і цей чоловік із гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку й палкої жаги, який дивився на неї полум’яним мрійним поглядом мученика – цей чоловік, що правив за ослінчика для ніг діви, був Северином, але без бороди і, як видавалося, років на десять молодший за нинішнього.

– «Венера в хутрі»! – скрикнув я, показуючи на картину. – Такою я бачив її уві сні!

– Я – теж, – відповів Северин. – Тільки сон той був наяву.

– Як?

– Ах! Така безглузда історія!

– Мабуть, твоя картина навіяла мені мій сон… – вів я далі. – Розкажи мені нарешті, у чому річ. Вочевидь, ця жінка відіграла якусь роль у твоєму житті, до того ж, вагому, як я собі мислю, але сподіваюся почути від тебе докладнішу розповідь…

– Поглянь ось на цю картину, – сказав мій дивакуватий друг, проігнорувавши моє запитання.

Інша картина була чудовою копією «Венери з люстерком» Тиціана з Дрезденської картинної галереї.

– То що ти хочеш цим сказати? – поцікавився я. Северин підвівся і тицьнув пальцем у хутро, у яке Тиціан одягнув свою богиню кохання.

– Тут також «Венера в хутрі», – мовив він, усміхаючись. – Не думаю, що старий венеціанець зробив це з наміром. Він просто намалював портрет якоїсь вельможної куртизанки, а що був чоловіком ґречним, то люстерко, у якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився від такої роботи. Ця картина – майстерне підлабузництво на полотні. Пізніше якийсь «знавець» епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася красуня-модель Тиціана радше зі страху підхопити нежить, ніж зі цноти, стало символом тиранії і жорстокості, що криються в жіночому єстві та вроді. Та досить про це! Цей варіант портрета постає перед нами найдошкульнішою сатирою на наше кохання. Венера, яка десь, на абстрактній півночі, у холодному християнському світі, змушена загортатися у важке просторе хутро, щоб, бува, не застудитися…

Северин засміявся і прикурив цигарку.

Тієї миті розчахнулися двері й до кімнати увійшла гарна повнотіла білявка з розумними привітними очима, одягнена в чорну шовкову хламиду. Вона принесла нам холодне м’ясиво та варені яйця до чаю. Северин взяв одне яйце і надбив його ножем.

– Хіба я не казав тобі, що люблю яйця, зварені на м’яко?! – гаркнув він так роздратовано, що молода жінка аж затремтіла.

– Але ж, Северку, любчику… – прожебоніла вона перестрашено.

– Що – Северку! – закричав мій приятель. – Ти повинна мене слухатися, слухатися, розумієш? – і він зірвав із цвяха канчука, який висів поряд із його зброєю.

Вродлива жінка, немов налякана лань, притьмом вибігла з покоїв.

– Чекай-но лишень, я тебе ще впіймаю! – гукнув Северин їй навздогін.

– Ой, Северине! Як ти можеш так поводитися з таким гарним дівчам? – дорікнув я, поклавши долоню на його руку.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Повіт і повітове місто у східній Галичині. Назва міста «Коломия» походить від латинського слова Colonia. Нинішній повітовий центр, розташований на місці стародавнього римського міста (тут і далі – примітки автора; примітки перекладача зазначено окремо).

2

Село німецьких (швабських) колоністів поблизу Коломиї.

3

Уся Східна Галичина, починаючи від Сяну, заселена здебільшого українцями чисельністю до трьох мільйонів мешканців, які належать до уніатської, греко-католицької церкви. Разом із населенням Південної Росії та козаками вони утворюють велику двадцятимільйонну націю, яка з-поміж усіх слов’янських племен вирізняється фізичною вродою, благородними рисами обличчя, духовними задатками, милозвучністю мови та багатством народної творчості.

4

Прагнення до самозахисту та самоврядування з давніх-давен вирізняло українців (південних русинів) з-поміж інших європейських народів. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комуністичних і соціалістичних громад Росії) створити селянську варту, своєрідну національну гвардію, яку 1846 року офіційно визнав австрійський уряд і яка в кодексі законів була наділена такими самими правами застосування зброї, як і кайзерські війська та жандармерія. Зважаючи на те, що українці ворогували з поляками, служба безпеки на галицькій рівнині під час усіх польських революцій була довірена селянській варті, яка чудово виправдовувала довіру. Те саме відбувалося 1863 року, про події якого мовиться в нашій повісті.

5

Мошко – глузливе прізвисько єврея.

6

Українське та польське привітання.

7

Ненависть, яка існує між українцями та поляками, найліпше можуть проілюструвати приказки. Польська: Jak dluho świat światem, polak nie był i nie będzie rusinowi bratem («Як довго існуватиме світ, поляк не був і не буде русинові братом»); українська: «Що лях, то враг».

8

Кожний великий власник маєтку мав свого єврейського агента, родинного єврея, якого називали фактором.

9

Староста – королівський службовець, який урядував у повітові. Посада відповідала посаді австрійського крайсгауптмана.

10

Гуцульський жіночий верхній одяг.

11

Так у Галичині називають пору, коли у повітових містах та в столиці збирається сільська шляхта, щоб укласти угоду з торгівцями, здебільшого євреями, на продаж своєї продукції.

12

Сукман – довгий верхній одяг.

13

Сіряк – довгий селянський верхній одяг з грубого сукна.